Бандера і Сталін

Провідник і Тиран, а відтак їхні послідовники – українські патріоти й «ватна» Росія, утілена в особі екс-кадебіста Путіна, – це два ключі до розуміння сучасного світу

В історії є постаті, які реально ніколи не перетиналися, однак невидимими узами пов’язані між собою. Цей феномен є чинником морального, психологічного, ідеологічного рівня, аніж просто фіксацією факту нерозривності таких осіб.

Уся історія із героїзацією Степана Бандери Віктором Ющенком, відтак скосуванням одіозного указу командою його наступника, дискусією на європейському рівні про сутність цінностей Провідника ОУН і сучасної унійної реальності Старого світу розвивалася паралельно із іншим процесом: реабілітацією постаті Сталіна у Росії. Тепер, коли в Україні постать Провідника почали сприймати більш-менш адекватно, як те й належить, Сталін для Росії перетворився на фата-морганний образ колишньої могутності, мотиваційний чинник агресії і диктату.

Отже, Бандера і Сталін… Звичайно ж, антиподи, з точки зору українців, що більш-менш знаються на власній історії, і з точки зору росіян, які також щойно починають вивчати свою справжню минувшину. Але антиподи не тільки за фізичного свого життя, але й по смерті. Алєксандр Мотиль,  професор політології університету Рутґерз у Ньюарку, написав статтю «Україна, Європа і Бандера», у якій поміж рядками можна прочитати генезу цього протистояння. Шанований науковець стверджує, що цей конфлікт особистостей можна висловити цілком математично: «За період між 1944-м і 1955 рр. націоналісти втратили понад 150000 людей, тоді як через них радянські війська та міліція втратили 30000 (привіт Табачніку, який твердить: „У боротьбі з ОУНівськими партизанськими загонами (німці) втратили значно меншу кількість, що обчислюється кількома сотнями загиблих і, може, тисячами” – Авт.). Сотні тисяч людей, які симпатизували націоналістам, були депортовані або ув’язнені в ГУЛАГу». Але є більш прихований пласт антагонізму Бандери і Сталіна, і Алєксандр Мотиль, свідомо чи ні, проводить дивну паралель:  «Коли… президент Жак Ширак нагороджував Великим хрестом ордену Почесного легіону російського президента (Владіміра Путіна – Авт.), він фактично реабілітував одну з найкривавіших таємних поліційних організацій і зневажив мільйони тих, хто загинув у радянських концтаборах».

Таким чином дискусію довкола цінностей ЄС та ідей Провідника ОУН, видається, вичерпано. Однак постає питання іншого плану: Провідник і Тиран, а відтак їхні послідовники – українські патріоти й «ватна» Росія, утілена в особі екс-кадебіста Путіна, – це два ключі до розуміння сучасного світу. З його подвійними стандартами, сфальшованими стандартами і меркантильним інтересом. Ці світи перетинаються на помежів’ї – в Україні. Саме тут розгортається чи не найзапекліша ідеологічна війна новітніх часів, поєдинок, від результатів якого залежатиме не тільки шлях самої України, але, видається, цілого континенту. «Толерантні» європейці воліють мовчати, що кремлівський режим є прямим спадкоємцем Йосифа Сталіна. Хто чинитиме спротив?      

Ігор Гулик. Ілюстрація: Сальвадор Далі

Христос із виборчого списку

Реакція львівського бургомістра Садового на нагінку з боку церковних «мудреців» взагалі скидається на молитву фарисея…

Те, що церква, – не тільки в Україні, – є політично заангажованою організацією, досі вважалося табуйованою темою для дискусій. Так, іноді ми чули певні публічні натяки у ЗМІ про симпатії того чи іншого владики, але те було нічим у порівнянні з відвертою політичною пропагандою, що невпинним потоком полилася під час «казань» під церковними банями або ж «проповідей» з телеекранів.

Однак заява єрм. Юстина Бойка через «богохульне» інтерв’ю Ірини Магдиш про реальний клерикальний терор у Львові, здатні перевернути уявлення про незаангажованість кліру і впевнити його відвертому бажанні упливати на вибір своєї пастви. Ба більше, - реакція самопомічного бургомістра Садового взагалі скидається на молитву фарисея (Лука, 18:9-14)…

Взагалі клір неодноразово висловлював сумніви у тому, що «Христос з Божою Матір’ю кидатиме бюлетені в скриньки…», і  «тому ми не дріматимемо, а працюватимемо, щоб кожна віруюча людина мала тверду національну позицію і вибирала патріота України, який вболіватиме за українську державність», то хочеться запитати цього кліриків про сенси біблійного постулату про усіляку (!) владу від Бога.

Зрозуміла річ, – Церква (з великої літери) має бути національним організмом, одним з символів самоідентифікації етносу. Але це ніяк не означає того, що відділена від держави, вона, по-перше, почувається взагалі поза правовим полем ("церква починає на цьому жирувати і зловживати страшним чином". - Ірина Магдиш), а, по-друге, береться судити тих, хто відвідує храми, за політичними чи іншими переконаннями.

Певно ж, питання місця української церкви в українській державі та школі, попри свою сакральну та національну складову, містить і ложку дьогтю меркантильності кліриків. Здавалося б, пані Магдиш боронить закон, закидаючи церковникам і надто ревним у вірі освітянам надмірну присутність у школі релігійних символів. То за що тоді Садовий «м’яко натякнув» Ірині Святославівні на небажаність її особи у мерії? Відповідь одна – вибори та правовірний електорат Андрія Івановича. За великим рахунком, скандальне інтерв’ю львівської культуртрегерки – не про церкву і школу, а про провальні стратегії нинішньої команди з Ратуші у справі формування міського простору галицької столиці. Саме цій проблематиці присвячено левову частку розмови пані Магдиш і Єкатєріни Сєргацкової. Тож самопомічний бургомістр лише використав месидж єрм. Юстина Бойка для того, аби затулити рота надто балакливій чиновниці…

Ще одне. Закиди про «державність церкви» досі, зазвичай, часто використовували у полеміці із РПЦ, наголошуючи, що головним мотивом її непоступливості та українофобій є страх перед утратою половини парафій, а, отже, загроза особливій (досі) ролі у православ’ї назагал.

Але схоже звинувачення можемо адресувати й представникам чи не всіх, а особливо - домінуючих - релігійних згромаджень у самій Україні, позаяк більшість із них так і пнеться стати об’єктами особливих милостей із боку сильних цього світу. Якщо говорити метафорами, то чимало церковних діячів не проти просунути у виборчі списки впливових партій «свого Христа», аби відтак скористати із можливостей причетності до влади.

Але, даруйте, так не буває. Принаймні, через головну заповідь Спасителя, яку вміло оминають наші богобоязливі державні мужі, а услід за ними – й церковна братія найрозмаїтішого штибу. Наразі вона ще тішиться довірою пересічних співвітчизників, яку вже давно втратили її владні патрони. Та на все свій час, – як там в Еклезіяста – «час стоїть, минаєте ви».

Ігор Гулик. Ілюстрація: censor.net.ua

Різнолика демократія

Брутальність «радикалів», візантійщина БПП і традиційна зловтіха Тимошенко не дають політичному класові діяти на власний розсуд

На пострадянському просторі відбуваються речі, які можна цілком порівняти з подивуванням малюка, який намагається пояснити світ через нечисленні речі, які йому відомі завдяки куцому досвідові. Особливо взялися вправлятися з поняттям демократії, намагаючись окреслити те, що реально відбувається на посттоталітарному терені, не виходячи за рамки заданих параметрів. Вони є простими – комусь наснилося, а, може, дуже кортить уважати, що поневолені комунізмом народи обрали за орієнтир цивілізовані схеми людського співжиття, простіше кажучи, західну демократію. Але, позаяк еталон далекий від взірців, то для цих останніх слід, на думку особливо «просунутих» епігонів ліберальної думки застосувати прийнятні епітети.

Так у Росії з’явився дивакуватий покруч «суверенної», «керованої» демократії, який мав би, з одного боку, заспокоїти обнадіяний певним сурогатом реформ світ, а, з іншого, – укоськати розмаїті політичні середовища, які не вміють правити країною без насильства, цензури і контролю спецслужб. Ба більше, послуговуючись епітетами зі стелі, можна претендувати на роль винахідників «свого шляху», наполягаючи на національній специфіці, менталітетові, особливостях історичної традиції.

Україна, упевнений, минула цей відтинок освоєння термінів значно раніше від своєї сусідки. У нас також були спроби «третього шляху», кілька привселюдних пологів так званих «третіх сил». Перша, що приходить на пам’ять, то «Вперед, Україно!» часів Мусіяки, відтак «третім» захотів бути Олександр Мороз, змагаючи за крісло Президента перед другою каденцією Кучми. Але на тому, видається, й сталося…

Однак слід зауважити, що коли щось не проростає на вітчизняному грунті, то його пробують прищепити ті ж невгамовні сусіди. А акурат тепер чомусь приходить на думку Станіслав Бєлковскій з його концепцією «харизматичного режиму», тобто харизматичної демократії, «де все визначає воля лідера, як би не називалася формально його поточна посада».

Я не акцентуватиму увагу на наслідках такої трансформації за Бєлковскім, зауважу лише, що вони направду убивчі. Тільки от є кілька зауважень, оминати які, як на мене, не варто.

По-перше, Україна мала вже справу з харизматиком, таким був, принаймні, на початку свого правління Віктор Ющенко. Не думаю, що відсутність харизми цього лідера на лівому березі Дніпра суттєво позначилася на конкретних його практичних кроках. Інша річ, що Президент, хоч-не-хоч, але змушений був чинити згідно із тими правовими рамками, які сформувалися унаслідок недолугої політичної реформи. У результаті від харизми залишилося геть мало, якихось кілька відсотків симпатій колишнього електорату…

По-друге, будувати прогнози, по вуха зав’язнувши у російській «бєзнадьогє», проблематично. Там маємо повну відсутність парламентської опозиції, у нас же – брутальність «радикалів», візантійщина БПП і традиційна зловтіха Тимошенко не дають політичному класові діяти на власний розсуд. Так, еліта може після кількох провалів звинувачувати всіх і вся (серед офірних цапів, не сумніваюся, буде й Президент), але її маневри завжди будуть обмежуватися доволі серйозними запобіжниками.     

Тим часом в Україні міцнітиме демократія. Без жодних епітетів. Така, як є. Єдине, у чому має рацію пан Бєлковскій, так це у тому, що «тієї України, яку ми звідали в останні роки, можливо, більше не буде. Буде інша країна».

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb  

Відживлення демократії

«Звиродніння» демократії, що власне, ще й не встигла стати повноцінною демократією, перетворюється у звичний штамп передвиборчих програм і гасел, а відтак стає центром зосередження зусиль опозиції, якою б вона не була

Власне Жан-Франсуа Ревель, назвавши свою книгу саме таким словосполученням, мав на меті показати, як він висловився сам, «незворотність комунізму», тобто його нездатність до будь-яких трансформацій, реформ і модернізації. Його праця має ще один, доволі цікавий аспект, який стосується постави західних демократій у випадках криз тоталітаризму. Ревель стверджує, що замість того, аби користати моментом і поконати ідеологічного супротивника, рафіновані ліберали з-за меж деспотій, навпаки, прагнули улестити його, вбачаючи у вимушених поступках ілюзію «перевиховання» тиранів. Прикладів аж достатньо, і французький філософ невтомно складає на карб «демократичному капіталізмові» і площу Теньаньминь, і його залюбування Горбачовим, і запізніле, як на Ревеля, падіння німецького Муру, і умиротворення Фіделя…

Українці також могли б долучити до цього переліку «котлети по-київськи» Буша-старшого, який у вічі дорікав нам за зухвалість і прагнення вийти з СРСР. Світ не є прихильним взагалі до будь-яких зазіхачів на усталений триб життя, він бажав би жити без пертурбацій, за звичним регламентом. Але це світ, у якому демократія стала настільки рутинним елементом стосунків влади і її виборців, що часто ні перша, ні другі навіть не здають собі справи, що деінде живуть інакше.

Натомість молоді демократії, і серед них українська, доволі часто перетворюються на об’єкти нищівної критики тих, хто обрав саме шлях народовладдя. Ця критика, ба навіть злісне нарікання, чується не тільки з середовищ маргінальних, лівацьких і взагалі усунутих на узбіччя процесу. Вона лунає на рівні побутової лайки і з уст, які свого часу проголошували полум’яні спічі на майданах і антиавторитарних демонстраціях. «Звиродніння» демократії, що власне, ще й не встигла стати повноцінною демократією, перетворюється у звичний штамп передвиборчих програм і гасел, а відтак стає центром зосередження зусиль опозиції, якою б вона не була – комуністичною, як за Кучми, «помаранчевою» часів прем’єрства Януковича, і, очевидно, громадянської часів президентства «золотого батона».

Але, даруйте, –  «вільні вибори хазяїнів, аж ніяк не скасовують існування хазяїнів і рабів», – зауважує Даніель Белл, а вже згаданий Ревель наполягає на тому, що комунізм руйнує ущент не тільки традиційну економіку, політичну структуру, суспільні інституції. Якщо вірити авторові, – а підстав для сумнівів немає, – люди запросто втрачають професійні якості. Парадокс, але «за Франциска І сади родили такі груші, виростити які совєтське садівництво не в змозі». То що ж, – ми бажаємо за шістнадцять років пройти шлях, зневажений упродовж ледь не століття?

Звичайно, у поміркованого підходу завжди знайдуться свої критики. Їм легко, – мають за аргумент досвід Прибалтики, Польщі тощо. Але ці аргументи не витримують жодної критики, – і з огляду на розміри Литви чи Естонії, і з врахуванням тривалості їхнього «совєтського досвіду», масштабів підтримки провідними демократіями Заходу.

Ба більше, – доволі поважні діячі у демократичних столицях і їхні не менш поважні радники по-особливому ставляться до України. Донедавна вона була розмінною монетою у торгах з Росією: за впливи, енергоносії, та чи мало предметів для геополітичного гендлярства? До того ж у згаданих колах побутує така собі легковажна думка: мовляв, хай там як, але народи екс-Союзу, і серед них українці, рано чи пізно, та все ж навчаться демократії. Це – незворотній процес, це – світле майбутнє. Ревель називає таку поставу «софізмом довгостроковости». Гадаю, ми мали нагоду наїстися обіцянок «світлого майбутнього» у часи збанкрутілого комунізму. Нам не залишається нічого, окрім щоденного, наполегливого і, може, невдячного наразі, «відживлення демократії». І варто набратися терпцю.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

До концепцій Європи

Пафосні заклики демократичної влади про європейську інтеграцію часто адресовані визначеному сегментові публіки, яка, в принципі, вже побачила Старий світ зблизька і не живить щодо нього особливих ілюзій

У вступі до своєї всеосяжної історії Старого світу Норман Дейвіс подає ледь не з десяток різноманітних концепцій Європи, і серед них, ясна річ, нема українського варіанту. Це сталося з кілької причин. Однією з найголовніших, мабуть, слід уважати неготовність так званого „Заходу” до разючих, причому, нетяглих у часі змін, які спричинили руїну совєтського блоку. Той же Дейвіс зауважує з цієї нагоди, що „один бік трибун здуло ще до того, як цирк набрав остаточної форми. Виконавцям залишилося створювати нове коло і нові номери з новими виконавцями... Водночас, все ще є надії розширити Союз на Схід і розпочати головні структурні реформи, яких вимагає це розширення. Не існує Володаря кола, ані належної влади і справжньої демократичної відповідальности”.

Другою, не менш поважною причиною відсутності елементу українства серед концептуальних формул Європи є однозначно те, що історики на Захід від Одеру не ставили собі за мету прискіпливіше поглянути на „прикру націю”, яка не вписувалася у їхні зручні конструкції, теренами якої виникли додаткові європейські межі – між католицизмом і православ’ям, між ісламом та християнством… Та й узагалі, хіба то Європа, – радше, якийсь закуток під самісінькою межею давнього континенту, яка сягала лише Дону, допоки свавільна Катька з Петербурга не постановила застовпити кордони з Азією на Уралі. Навіть якщо й якийсь шмат української території, гадають такі панове, й номінально належав колись європейським імперіям, то, знову ж таки, це був найзанедбаніший, найзабитіший загумінок і годі вважати тамтешніх мешканців носіями цивілізаційних цінностей.

Поза тим, в самій Україні досі нема власної європейської концепції. Певним чином до її відсутності спричинили й згадані вже поділи. Але до межових кордонів поміж різними культурами, релігіями, ментальностями, які, як зазначено розламують українських терен, долучилися ще й стереотипи політичного характеру, які власне й формують дещо макабричне, зовсім необ’єктивне уявлення багатьох мешканців цього терену на той світ, який простягається на захід від Чопа чи Краковця.

Пафосні заклики демократичної влади про європейську інтеграцію часто адресовані визначеному сегментові публіки, яка, в принципі, вже побачила Старий світ зблизька і не живить щодо нього особливих ілюзій. Цей сегмент безумовно сприймає тамтешні цінності, розуміє, що українцям в Унії буде безперечно комфортніше й безпечніше, але його сприйняття позбавлене зайвих ідеалізмів. Акурат на це натякав Роман Купчинський, висміюючи декого з вітчизняних єврофанатів: „Українці ставлять це питання своїм світським лідерам. "Що далі? Куди ви нас ведете?". Лідери відповідають: "До Європейського Союзу" так, ніби Європейський Союз став певною формою комунізму на постійно зникаючому горизонті”.  

У країні, що зовсім недавно позбулася тоталітарного ярма, брати за пропагандистські гасла схожі аналогії, мабуть, те саме, що „ розігрувати виставу зі зміями перед тими, хто ненавидить змій” (Кобо Абе). Зрештою, зайва гламуризація Європи не на руку самим європейцям, оскільки вони на власних кишенях відчули, що цей глазур є доволі крихким, коли до „спільного дому” приєднуються злиденні сусіди. Німеччина, до прикладу, досі перетравлює гедеерівський шмат. Щодо України, то тут не тільки застереження до певної межі містичного плану, – російський чинник ще довго тяжітиме над світосприйняттям мешканців благополучної Унії (ще раз згадаймо кордон до Уралу). Європа остерігається, як це не дивно, величі України, як зауважив один з вітчизняних авторів, з певним занепокоєнням споглядає економічний поступ, який, не зважаючи на політичні кризи і чвари, демонструє найбільша потенційно європейська держава.

І поза тим, так близько до Європи, як зараз, ми ще не були. Мені видається, що мине ще кілька років, і брюссельські чиновники запитуватимуть в українських лідерів, що їм робити у тому чи іншому випадку. Дав би лише Бог адекватних провідників.

Ігор Гулик. Ілюстрація: cartoonolokt.livejournal.com

Приватні відмінності

Проблема полягає у тому, що привид ІІІ Інтернаціоналу й досі бродить постсовєтським тереном, даючися взнаки щораз рідше, але щораз агресивніше

Коли мова точиться довкола того, чим відрізняється європейський спосіб мислення від, скажімо, постсовєтського, доцільно було б прочитати книгу Лінні Олсон „Збунтовані торі й пан Гітлер”. Наразі маємо лише одну згадку про неї у вітчизняних ЗМІ: інтернет-ресурс Західної аналітичної групи якось передрукував рецензію з Gazeta Wyborcza.

Так от, коли Велика Британія оголосила війну Гітлерові після його нападу на Польщу, – пише Лінні Олсон, – Лео Емері, один із найстаріших і найшанованіших парламентарів-торі умовляв британського міністра авіації, щоб королівська авіація (RAF) розбомбила Шварцвальд, де німці мали численні оборонні підприємства. "Чи Ви усвідомлюєте, що це приватна власність?", – вигукнув обурений міністр Вуд. У результаті до кінця війни у Польщі, та й ще довго після того, RAF бомбардував Німеччину тільки листівками, причому, як каже анекдот, стежачи, щоб скидати їх тільки врозсип, а не, боронь Боже пачками, бо пачка могла когось убити.

Коли російські війська завзято бомбардували справжніми боєзарядами грузинський порт Поті, вони не надто замислювалися над тим, що нищать приватну власність. Доки і причали цього чорноморського міста є приватною власністю одного з арабських шейхів. Командири, які віддавали наказ про руйнівні атаки, зрештою, не мали ю замислюватися над тонкощами світової економічної коньюнктури. Однак політичне керівництво Росії на чолі з головкомом-президентом мало б враховувати їх. Однак не зробило цього, не тільки через імперський синдром у мізках, а й через те, що крім нього у головах превалює совкове сприйняття дійсності, з її зневагою до приватності як основоположного постулату демократії. Хронічність недуги циклічно повторилася на Донбасі, у Криму, а тепер ось - у Сирії. 

Зрештою, усе сказане стосується не тільки матеріальної царини. Проблема полягає у тому, що привид ІІІ Інтернаціоналу й досі бродить постсовєтським тереном, даючися взнаки щораз рідше, але щораз агресивніше. Дивакувате з відстані півтори тисячі кілометрів трактування історії адептами євразійства, які прописалися не тільки на сторінках видань типу „Профиль”, але й у кремлівських коридорах, важко ув’язати з риторикою того ж таки Путіна про «миролюбні» наміри Росії.

Натомість британський дипломат Роберт Купер чудово охарактеризував європейську поставу до цієї проблеми: „Європейська Унія – це вічна історія того, як держави зцілюють свої фобії і дізнаються про те, що їхні міфи є не більше, ніж міфами. Британія воювала майже з усіма державами-членами ЄС. Та це залишилося у минулому. Найкращий спосіб впоратися зі своїм минулим – це розповісти про цього правду. Цей спосіб Фройд вважав найліпшим для подолання людських фобій”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: kotsubynske.com.ua

Демократія. Постмодерн

Демократія готує нам чимало сюрпризів. Їх можна сприймати, можна заперечувати. Але найголовніше, що вона дає нам право цього вибору

Можливо, Україні доведеться подолати довгий шлях до заповітного суспільного укладу, який для більшості її громадян вже встиг набити оскомину або перетворитися у своєрідну інтерпретацію комуністичного завтра, яке постійно втікає з виднокола. Однак, попри те, що таки мусимо певним чином реформувати, якщо геть не реконструювати наш посткомуністичний побут, аби, принаймні, знаходити спільну мову з найближчим оточенням, маємо також достеменно знати, що чекає нас там, за обрієм. Аби бодай передбачити, що нас влаштовуватиме там, а що слід приймати як не скажу – фатальне, але таки неуникне.

Я міркую, що таких небезпек є кілька, але, зрештою, ризиками вони можуть бути лише в уяві не надто балуваного демократією індивіда, у свідомості ж тих, хто живе у так званому „вільному світі” і не знає навіть з історії про можливість існування іншої моделі, ці небезпеки цілком можуть видаватися ілюзорними. Та все ж... Зважаючи на укоріненість у ментальних підмурках українського суспільства якраз „історичного елементу”, можемо вже наперед прогнозувати певний бунт „япі”, – феномену західної культури, якщо розуміти під словом культура увесь комплекс людського трибу. Кілька разів цитований мною Бодріяр в „Америці. Кінець могутності” характеризував цей суспільний конгломерат характерів як „радісну зміну. Відносно попереднього покоління не було жодної болючої ревізії – просто ампутація, амнезія, відпущення гріхів – трохи ірреальне забуття, що змінює надзвичайно яскраву подію. Япі – це не перекинчики з табору бунтівників, це нова, впевнена в собі раса – амністована, виправдана, яка легко трансформується в перформативну, байдужа за своїм світоглядом до будь-якої іншої мети, крім зміни та промоушена (промоушена всього: товарів, людей, досліджень, кар’єр, способу життя)… І якщо Америка воскресла – значить, знищення індіанців не було, не було В’єтнаму”. Годі уявити собі українство з ампутованою історією, тоді зникнуть усі сенси діяльності нинішніх політичних партій, усі маніпулятивні технології. Але разом з ними пропаде, вивітриться і національна ідентичність. Ідентичність, до речі, досі несформована і не артикульована втямливо, конкретно і без нашарувань популізму.

Що мені дуже імпонує, – так це довільне трактування демократії, як можливості заробляти гроші на тій же демократії, абсолютно узгодивши свій меркантильний інтерес з головними постулатами пошанівку прав людини, толерації приватної ініціативи. Десь у Флориді, повідомляють телеканали, креативні підприємці заснували фірму, яка за кількасот тисяч баксів укладе на ваше бажання будь-який закон, що більше, – організує місцевий референдум на предмет цього закону з великим відсотком ймовірності його ухвалення. Тобто пересічний громадянин перетворюється на законодавця, і опираючись на волевиявлення таких же, як і він, може цілком серйозно впливати на ситуацію у своєму регіоні. Чи це заперечення парламентаризму, без якого демократія виглядає уціненим, недоукомплектованим виродком, принаймні останні півтисячоліття років, чи. може, „парламентаризм без меж”? Як на мене, такий стан речей цілком годився б для України, в якій, знано, „кожен Іван має свій план”.

У тій же Америці, неподалік Лос-Аджелеса, на кошти одного мільярдера споруджено місто для ортодоксальних католиків. Там ви не зустрінете повій, не побачите порно на місцевих телеканалах, і годі придбати у тамтешній крамниці засоби для контрацепції. Все чудово як для глибоко віруючих. Однак, з іншого боку, це скидається на добровільну сегрегацію, проти якої невтомно боролися чорношкірі мешканці Штатів і найдемократичніші представники білої раси. Але мені видається, що цей етап Україною успішно пройдено на початку – в середині 90-х, коли на хвилі відродження УГКЦ цілі села пережили локальні „релігійні війни”, у висліді яких конфесійний пейзаж не відзначався багатим спектром.

Демократія готує нам чимало сюрпризів. Їх можна сприймати, можна заперечувати. Але найголовніше, що вона дає нам право цього вибору.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов