Ідентифікація диктаторів

«Успіхи того чи іншого державного керівника,

який стояв біля витоків такого роду відродження

та модернізації країни, не можна піддавати сумніву,

навіть якщо цей керівник (Сталін – Авт.) відзначений лиходійствами…

Ми віддаємо ці історичні персонажі на суд Божий,

але ніколи негативне не повинно

давати права виключати все те позитивне,

що було зроблено…»

Партіарх Кіріл (Гундяєв). Промова на на відкритті 

виставки "Православна Русь. Моя історія. 

XX століття. 1914-1945. Від великих 

потрясінь до Великої Перемоги». 05.11.2015

На тлі розмов про ймовірність «м’якого авторитаризму», – ними особливо полюбляють лякати загал політики, які власне й сповідують близькі до авторитарних течій початку минулого століття, – особливо контрастують порухи до тоталітаризму сусідів України. Зі сумнівною екстравагантністю білоруського «бацьки», здається, змирилися навіть у Європі. Може, там, за океаном, плекають ілюзії, що Лукашенка, як його київський колега Кучма, зважить на невиїзну перспективу і толерантніше поводитиметься із власним народом.

Натомість російський правитель свідомо обрав собі за мету збудувати на рубежах вільного світу таку собі Північну Корею, і послідовно та наполегливо втілює цей проект. Поодинокі острівки спротиву, які ще жевріють на берегах Москви-рєкі, як от середовище Макарєвіча, Ахеджакової тощо, апелюють до того ж Заходу, сподіваючись одним пострілом убити “двох зайців” – власного президента і спадщину Сталіна. Акція проходить під супровід справжнісінької канонади – росіяни невтомно вчаться захищатися від... ймовірної агресії НАТО, нервуючи тамтешні ПВО регулярним порушенням повітряного простору.

Вишколи, (серед них і на наших кордонах) націлені, у першу чергу, проти прибалтів – нових членів нелюбого Північноатлантичного альянсу. Але чи не можна припустити, послуговуючись логікою кремлівських стратегів, не поталанило всім вчорашнім сателітам СРСР?  

“Імперія – це трансляція певного зразка на весь простір”, – зауважує сучасний російський філософ Владімір Каганскій.  Простір, окреслений не лише державними кордонами, але й ментальний терен. Апологія Сталіна в устах Кіріла Гундяєва цілком логічна, адже в Росії її освічені й не дуже діячі чомусь апелюють саме до комуністичного диктатора, коли відчувають потребу порівнянь. Ось і Сергєй Шаргунов на сторінках “Русского журнала” взявся “мочити” лібералів за допомогою випробуваного вже слогану “Путін – не Сталін”. Запопадливість публіциста аж надмірна, особливо, коли зважити, що більшість росіян ідентифікують постать правителя саме із “міцною рукою”, себто з диктатурою. На відміну від білорусів, для яких, як вже зауважено, таке сприйняття є реакцією самозахисту від системи. Патерналізм “царя-батюшки”  у свідомості мешканця російської глибинки позбавлений будь-яких ознак навіть скупої батьківської ласки: якщо він милує, то лише з власної захцянки, а не через якісь раціональні, якщо бажаєте, “легітимні” підстави.

У цьому контексті українська ситуація виглядає дивною. Здавалося б, бажати диктатури мали б мешканці політичних квартир постколоніального стилю. Але навіть з середовищ Опоблоку не чутно таких голосів. Натомість вимоги гетьманського бунчука для президента лунають з табору… української ліберальщини. Чи то наші нацдеми таким чином підкреслюють свою тяглість від містечкової шляхти, яка, за прикладом метропольного дворянства, шукала милості у хоромах імператриць та імператорів? Чи, може, як писав Винниченко у досі маловідомому Першому Універсалі Центральної Ради, хочуть, щоб “місцева власть на Вкраїні була об’єднана одним представником від Центрального Російського Правительства»?

У кожного своя ідентифікація диктатури.

Ігор Гулик. Ілюстрація: o-leusenko-politolog.blogspot.com

Естетика маршів

Естетика маршу годиться для люмпенізованого, зневіреного суспільства, яке шукає орієнтирів і вождів. Воно є живильним середовищем для різного роду експериментів… Естетика вчорашнього «Маршу…» мусить утвердити українців на думці, що всі наші клопоти з північним сусідом, далебі, не випаруються після Путіна

Розмитість світоглядних уподобань посттоталітарної спільноти дає суміш стилів "Русского марша". Саме такий, - дещо несподіваний, проти війни з Україною, - відбувся учора в Москві у переддень тамтешнього свята національної єдності. Є підстави вважати, що сам факт маніфестації, а також підготовка до неї, – наочна картинка того, що намагалися втілити у життя російські політтехнологи на київських вулицях розмаїтими смолоскипними шоу. Ті спроби зазнала фіаско з причин, про які мова піде нижче.

Російське політтехнологічне ноу-хау – винахід, цілком адекватний настроям спільноти, коли "танцюють всі". Антифашистські гасла завдяки інтелектуальним зусиллям тамтешніх "яйцеголових" по-суті трансформувалися у протилежну ідею, явивши довкіллю зразок "естетики маршів" із очевидною ксенофобською і расистською начинкою. У цьому сенсі "заляпаними" виявилися усі – і носії відверто шовіністичних ідей на кшталт адептів Дугіна, і навіть репресовані нещодавно «Русскіє», серед них – "стовпи демократії" на кшталт Станіслава Бєлковского. Адже з горлянок антагоністичних таборів лунали тотожні фобії – "Кремль", "Лондон", "Вашингтон", "гебня", "євреї", "інородці"… Учора додалися гасла «За Європу отєчєств» (?!!)

Путін потирає руки: по-перше, навряд чи справжні його опоненти уповні продемонструють атрофовані м'язи; по-друге, держдумівська риторика імперців (чого варті заклики ревізувати «законність розвалу СРСР»), що наразі не має поважних конкурентів, м'яко перекочувала у партофіси інших середовищ, аби відтак вихлюпнутися на вулицю. Заляканий перспективою погромів обиватель змушений визначатися, з ким і проти кого він. Уроджена і роками перевірена на власній шкірі лояльність не бавить його розмаїттям вибору. "Єдіная і недєлімая" брунатнішає, причому навіть ті, кого ще недавно під відлуння київських подій, звичнувачували в "оранжизмі", темніють барвою.

Путін утверджує легітимність влади. Йому важить на цьому, оскільки після "Русского марша" перспектива наступного терміну для колишнього гебіста стає вкрай необхідною. У європейських столицях, досі пробують застосувати до Москви збанкрутілу ще в 30-х роках минулого  століття тактику "умиротворення". Нині, коли російськими бульварами крокують ("анти")фашисти, коли сотні так званих вільних ЗМІ розпалюють у російських мізках жагу реваншу: не має суттєвого значення – у Чечні чи в Україні, – Європа може сподіватися лише на Путіна. І, як завжди, помиляється.

Естетика маршів, як вже зауважено, не пройшла в Україні. Кілька її симптомів, спровокованих заїжджими політтехнологами, у виконанні місцевих акторів виглядали гротескними і позбавленими сенсів. Поза увагою маніпуляторів залишилося кілька суттєвих ментальних рис українця, зокрема, його вроджений індивідуалізм, якому не властива стадність. На Майдан виходили кожен зі своїми болями. Для українця велич держави асоціюється первинно з можливістю свободи індивідуальних дій. Навіть найвищі авторитети, попри загальну харизму, є питанням до дискусії у вужчому колі. Мабуть, у цьому – найповажніший аргумент на користь європейськості України.

Естетика маршу годиться для люмпенізованого, зневіреного суспільства, яке шукає орієнтирів і вождів. Воно є живильним середовищем для різного роду експериментів. Воно надається на суміш стилів. Розхристаність і відчай притуплюють природну острогу громадян перед загрозою екстреми, тим паче, маскується вона ностальгійним прагненням повернення звичних і комфортних реалій минулого. Ба більше, - естетика саме вчорашнього «Маршу…» мусить утвердити українців на думці, що всі наші клопоти з північним сусідом, далебі, не випаруються після Путіна. Йому на зміну прийдуть русскіє наці…

Для народів, що переймаються майбутнім, варто прислухатися до Ґрасса: "Минуле вимагає, щоб я кинув його на шлях сучасності і там змусив спіткнутися".

Ігор Гулик. Ілюстрація: angel-666.blog.ru

Про захланність

«Ми потрапили у неминучі тенета взаємности, убралися в єдині шати долі, - визнав давно Мартін Лютер Кінг у «Листі з Бірмінгемської в’язниці» - Все, що прямо впливає на когось, опосередковано впливає на всіх. Ми вже ніколи не зможемо жити з вузькою, провінційною ідеєю «чужоземного підбурювача»

У пошуках винуватців скрути найдалі, мабуть, дійшли американці: тамтешні фахівці вже пояснили динаміку економічних показників, розповіли людям про неприпустимість надмірного споживацтва, врешті сказали слово і про захланність певних типів, яка й спричинила крах господарки.

Трішки давніше офіційний представник Білого дому Роберт Гіббс, коментуючи справу мільярдера-фінансиста Аллена Стенфорда, якого звинувачено в шахрайських операціях на суму 8 мільярдів доларів, заявив, цитуємо: «Чи ця справа, чи попередні справи, свідками яких ми стали в останні місяці... Є ті, чия надмірна жадібність вкрала у мільйонів людей їх заощадження і створила ... економічну катастрофу ... у нашій країні».

Тобто першопричиною всіх людських бід є людська недосконалість, а не свідомі вчинки урядів, парламентів, президентів. Зрештою, на верхівці влади теж перебувають, далебі, не небожителі, а учорашні пересічні громадяни, з усіма вадами, побутовим негативом і не надто смиренним ставленням до ближніх.

Така собі «контрпропаганда» на випадок Occupy Wall Street-2. Це, звісно, облуда. «Несправедливість будь-де становить загрозу справедливості всюди. Ми потрапили у неминучі тенета взаємности, убралися в єдині шати долі, - визнав давно Мартін Лютер Кінг у «Листі з Бірмінгемської в’язниці» - Все, що прямо впливає на когось, опосередковано впливає на всіх. Ми вже ніколи не зможемо жити з вузькою, провінційною ідеєю «чужоземного підбурювача».

Якось на інтернет-ресурсі «Західної аналітичної групи» з’явився переклад чудової розмови журналіста Gazeta Wyborcza із архиєпископом Люблінським Юзефом Жицінським. Темою стало старе, як світ запитання про те, чи увійде багатий до Царства небесного? Але у сучасних інтерпретаціях відповіді знаного теолога та клірика вчувається лейтмотив заяви Роберта Гіббса про катастрофічність наслідків скнарості. Жицінський каже, що  «Іуда це для мене проблема не так засліплення грошима, як втраченої ієрархії цінностей. Злом була не стільки його готовність взяти 30 срібляків, скільки бажання дії, яка повинна була, на його переконання, виявитися ефективнішою, ніж Ісус. Іуда – це феномен фальшивого бачення успіху. І я смію стверджувати, що в сучасній культурі найбільшою проблемою є власне манія успіху».

Тепер повернімося до речей ближчих, приземленіших. Відчувши на власній шкірі наслідки захланності тих, кого ми нещодавно із безоглядним пієтетом пропонували на вищі владні посади, чи не потурали ми самі їхній «готовності взяти 30 срібняків» перед вибором дії, яка мала б сприяти добробуту своїх виборців?  Чи що інше, а не «найбільша проблема – манія успіху», штовхає сьогодні найзнаковіших осіб держави на кроки, які межують з нормальною людською логікою, які є апріорі шкідливими не тільки для сучасників, але й, що гірше, – для наступних поколінь? 

У Штатах тепер знайшли поодинокого Аллена Стенфорда, який спробував привласнити 8 мільярдів. А скільки таких «стенфордів» в Україні. Та й цифра озвучена чиновником з Капітолію, мізер. Згадаймо, повідомлення про статки родин українських нуворишів. Світ не стоїть на місці. Тепер слід оперувати сумами вищого порядку…

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru

Яка криза?

Світ і людська спільнота не можуть просуватися далі, грунтуючись на антагонізмах і тотальній недовірі. Бо що таке криза? Це, у першу чергу, всюдисущий фантом недовіри – клієнта до банку і навпаки, виборця до політика, еліти до загалу

Оговтавшись від зловісних прогнозів фінансових геніїв і ошустів, економістів та політтехнологів, пересічний українець починає тверезо розмірковувати над тим, що ж насправді відбувається. Декому ситуація до болю нагадує злиденне лихоліття середини 90-х років, дехто всерйоз починає готуватися до апокаліпсису. Але, найреальніше, принаймні, на мою думку, це потреба трактувати нинішні негаразди значно ширше і масштабніше, ніж катастрофу одного чи кількох сумнівних банків, яка спричинила світовий ефект доміно.

Йдеться, мабуть, про застарілість схем і моделей, якими досі сяк-так успішно послуговувалися і у стосунках між людьми, і в міждержавних взаєминах. Йдеться про те, що світ і людська спільнота не можуть просуватися далі, грунтуючись на антагонізмах і тотальній недовірі. Бо що таке криза? Це, у першу чергу, всюдисущий фантом недовіри – клієнта до банку і навпаки, виборця до політика, еліти до загалу.

Даючи можливіть сумнівного заробітку на високих, з першого погляду, відсотках, банкір вже мислить про кредит, на якому зможе заробити більше. Позичаючи прохачу кошти на хату чи автівку, фінансист не може стовідсотково бути упевненим у вчасному поверненні несвоїх „кровних”.

Це – лише вершина айсберга, його ж підводна основа – стосунки поміж нас, особистісні неприязнь і недовіра, нещирість і лицемірство.

Не хочу виступати у ролі мораліста, оскільки й вона, ця роль, успішно дискредитована нинішніми „гуру”, що осідлали владу. Хочу лише сказати, що коли хтось із філософів й намагається пояснити нинішні події у світі кризою мотивацій, то, як мені видається, й мотиваційна прірва походить з того ж джерела: наші мотивації будуються на недовірі й бажанні „кинути” партнерів, необгрунтовано вивищитися, втілити не надто адекватні амбіції.

Навіть усвідомивши поверхову загрозу економічної рецесії, наші вітчизняні авторитети від влади не можуть відмовитися від звичних практик спілкування. Навпаки, вони складають вину один на одного, аби тільки потішитися еферемною перспективою перемоги, збудованої на чужих кістках. Оце – криза політики. Знову приходить на думку Єжи Лєц:  „А, може, стіни Єрихону впали просто тому, що у місті надто гучно дули у фанфари?”.

А поза тим, маємо чудову нагоду стати іншими, спробувати розпочати з чистого аркуша. Глобальна криза не змушує нікого вибачатися за вчорашні гріхи і неправду, вона ставить на перший план майбутнє, саму проблему того майбутнього: чи буде воно взагалі? Отож, почнімо з себе, зі своєї постави до сусіда, співробітника, бізнес-партнера. Про владу забудьмо: якщо вона зауважить метаморфози серед виборців, то інстинкт самозбереження змусить змінитися її теж.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Соціальний клієнтизм

Фата-морганні ілюзії, допровадивши пересічного українця до виборчої скриньки, буквально через кілька місяців можуть допровадити його ж на прийом до психіатра, – з симптомами важкої депресії унаслідок краху мрій

Сергій Грабовський в одному зі своїх частеньких коментарів для радіо „Свобода” уживає термін, який, мабуть, дуже пасує для нинішніх настроїв українського загалу – виборчий клієнтизм. Тобто йдеться про справжню налаштованість вітчизняного електорату обирати парламент чи президента не за ідеологічними рисами об’єкта електоральної прихильності, а в системі „голос в обмін на блага”.

Я, звичайно ж, не стверджуватиму, що мої сучасники вражені цією недугою тотально, але те, що мотивом значної частини з них є саме хвлевий матеріальний інтерес – факт незаперечний. Причому, слід говорити, можливо, не про радикально-цинічні вияви прагнення зиску (як от, гречка від Філатова&Корбана), а, радше, про сподівання грандіозних вигод у майбутньому. Що гірше, – оці фата-морганні ілюзії, допровадивши пересічного українця до виборчої скриньки, буквально через кілька місяців можуть допровадити його ж на прийом до психіатра, – з симптомами важкої депресії унаслідок краху мрій.

Спекуляції на схильності електорату до клієнтизму не те що не заперечуються, ба, навпаки, – заохочуються дуже поважними і дуже авторитетними серед того ж таки електорату політиками. Згадаймо, бодай, як ЮВТ у притаманній собі манері радила зачарованим бабусям не відмовлятися від милостивих подачок „олігархів”. Мовляв, ви беріть, то все рівно ваші гроші, однак голосуйте за тих, до кого лежить серце. Бабусі слухали і брали, відтак обирали Юлю, аби через кілька місяців проклинати її, стоячи у чергах в Ощадбанку.

Відповідальні політики обережно ставляться до споживацьких настроїв серед загалу. Певна річ, комфорту і ситості ще ніхто не скасовував, але важливо, щоб ці речі виглядали вторинними, були вислідом певних зусиль суто ідеологічного штибу, результатом послідовного реформування архаїчної системи суспільних відносин. Якщо цього не станеться, то ситими і багатими будемо лише день, – тоді, коли принесемо до хати передвиборчий пакунок з кілограмом дармової гречки. 

Популізм процвітає, здебільшого, у бідних спільнотах. Тут для нього – родючий соціальний грунт, і тому політики в схожих державах не здають собі труду братися за світоглядні аспекти своїх програм. В Україні взагалі годі говорити про класичний поділ на „правих” та „лівих”, хіба у виборчому міжчассі можна вирізняти партії за цими нюансами. Щойно ж забовваніє перспектива нових перегонів, усі стають рафінованими популістами з ідеологічною кашею – від марксизму до неоконсерватизму – у головах і вчинках.

Ігор Гулик. Ілюстрація: report.if.ua

Європейці мимоволі

Бути «європейцями мимоволі» нас змушує ментальна риса робити усе напоказ. Тобто, хай там як буде у мене в закамарку, але обійстя слід підмести, браму пофарбувати, – так, про людське око

Ці думки виникли після інтерв’ю Миколи Рябчука, у якому він торкнувся надзвичайно драстичної проблеми належності українців до європейської цивілізації. Здавалося б, що тут заперечувати – географічно ми – сама Європа, до Уральських гір, межі континенту, ген-ген як… Але ментально, каже Рябчук, ми досі перебуваємо у царині східнослов’янської, православної “умми», і лише вирвавшись з її обіймів, зможемо насправді стати європейцями.

На думку того ж Рябчука, для такого визволення потрібна політична воля еліт. Для нього показовим є приклад Туреччини. Мовляв, завдяки політичній волі вождя теократія змогла перебудуватися на світську державу, ба більше – претендувати тепер на вступ до Європейського Союзу.

Пропозиція, як на мене, контраверсійна, вона вимагає, принаймні, суттєвих корекцій в оцінках політичної волі особи чи групи осіб. Не забуваймо, що Україна упродовж півтора десятка літ живе, хай деформованій, хай «дисфункціональній» (вислів того ж Рябчука) системі демократичних координат. Туреччина часів Ататюрка не мала навіть такого досвіду, це була патріархальна держава з всевладдям мулл і беїв. Зрештою, починайте Памука, – навіть після «младотурків» тамтешня провінція й досі грішить очевидними атавізмами теократії.

Якщо говорити серйозно, то бути «європейцями мимоволі» нас змушує ментальна риса робити усе напоказ. Тобто, хай там як буде у мене в закамарку, але обійстя слід підмести, браму пофарбувати, – так, про людське око. І не слід далеко ходити за прикладами, варто лише витворити алюзію: «потьомкінські села» і… нашвидкоруч вкопані деревця, сяк-так підрихтований асфальт перед приїздом до провінції київських високопосадовців.

Європеєць, однак, дбає не про позірне благополуччя, а, перш за все, про доцільність та виправданість усього, що діється, для себе і своєї родини. Він не мовчатиме, коли уряд, до прикладу, зважиться вимагати більшого податку, бо треба, мовляв, залатати дірку у бюджеті. Ми ж навіть не здаємо собі труду порахувати, скільки оте зростання висмокче з нашої власної кишені. 

А ще «європейцями мимоволі» ми стаємо, бо кажуть, що «там» ліпше. Сходу ми уже спробували, не надто солодко. Але «добре там, де нас немає». І ще, – щоб стати європейцем, треба відмовитися від укорінених століттями звичок: підсвідомого розрахунку на можливість «халяви», прилюдних скарг на життя, звичних оскаржень держави у всіх своїх бідах, взагалі – надій на державу як на панацею, як на тата чи благодійника.

Скільки нам треба часу на всю оцю мороку, – одному Богові й відомо. А наразі будьмо бодай «європейцями мимоволі».

Ігор Гулик. Ілюстрація: topwar.ru

Коротке есе про примирення

Навряд чи ми осилимо усі бар’єри – ідеологічні, конфесійні, ментальні, вікові, – аби насправді консолідувати українство довкола потреби мати міцну й стабільну державу. Принаймні, то виглядає нездійсненним найближчим часом

"Український народ не здатний до самоусвідомлення 

без допомоги поляків. Адже українці мають визнати 

свою провину за Волинську різанину і визнати 

цю трагедію актом геноциду проти польського народу"

Ян Жарин, депутат сейму РП

В одному з недавніх виступів історик Ярослав Грицак, який сам увжає себе представником „ревізіоністської” школи, наполягає, що „найбільшим викликом для України є не є польсько-українське примирення, яке вже сталося, і не є українсько-російське, яке навряд чи в найближчі роки можливе, а примирення українсько-українське”. Навряд чи хтось із „неревізіоністів” візьметься заперечувати таку постановку проблеми. Принаймні, я не чув, щоб хтось з більш-менш авторитетних учених чи політиків серйозно заперечував таку потребу.

Але, попри загальне схвалення, навряд чи ми осилимо усі бар’єри – ідеологічні, конфесійні, ментальні, вікові, – аби насправді консолідувати українство довкола потреби мати міцну й стабільну державу. Принаймні, то виглядає нездійсненним найближчим часом. І справа не в тому, що ми – східноєвропейці, – розшарпані між Заходом і Сходом, річ у тім, що накинуті нам із-зовні „-ізми” (Ярослав Грицак особливо акцентує на „імпортованості” цих трендів) є надто живучими і, я б сказав, здатними до продуктивної генези.

Нині я не писатиму про конфлікти вищого гатунку, ті, що переслідують щодня пересічного телеглядача. Вони провокуються меркантильним інтересом політичних структур, владних угруповань. Мені ходить про конфлікт поколінь, який, до слова, всотує і чинники інших непорозумінь серед спільноти.

Мене можуть також потрактувати „ревізіоністом” у ставленні до людей похилого віку, бо чомусь нормальним у нас вважають поділ стариків на „наших” та „не наших”. Причому доволі часто не питають їх, до якого з таборів вони воліли б пристати. Я вважаю, що старість як така заслуговує на повагу, чисто побутову, без з огляду на трудовий стаж чи героїчні вчинки часів юності. Мені видається, що і ветерани червоної армії, і комбатанти „Галичини” й УПА мають ексклюзивне право оцінювати власні помилки чи, навпаки, шляхетні вчинки. Йдеться, зрозуміло, про тих, хто пізнав по горло „шанцеву правду”, не про тих, хто користав лихоліттям для втілення своїх не надто гуманних інстинктів чи зведення порахунків з кривдниками.

Я думаю, що примирення між таборами „пенсіонерів” можливе. Але воно не буде продуктом системи заохочення одних з боку влади (влада, зазвичай, роздає „призи” не з почуття альтруїзму, а з прицілом на підтримку). Це примирення відбудеться тоді, коли самі ветерани чи комбатанти поважатимуть власну старість і оцінять те, чого вони набули і що втратили на життєвому шляху. Коли усвідомлять, що не завжди були вільними у виборі (бо годі шукати вельми охочих лізти під кулі). Якщо ж не спрацює цей чинник, тоді, сподіваюся, їх помирять небеса.

Ігор Гулик.Ілюстрація: Fb