Маркіян Лопачак у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»
Я вже наголошував, що свідомо викладаю ці відео після виборів, аби не було підозр у заангажованості чи піарі. Однак знати тих, чиї імена на слуху, ближче, - теж не зайве

Синдром безідейності

В Україні назагал відсутні будь-які підстави для чіткої та вирозумілої ідеології, позаяк саме меркантильні інтереси штовхають так званих „політиків” займатися цією невдячною, на перший погляд, справою

Про відсутність в українських політичних партіях ідеологічних основ списано немало чорнила. Ще більше, мабуть, витрачено піар-стратегами на те, аби спростувати цю, здавалося б, очевидну істину. Але всі їхні зусилля виявляються марними у переломні моменти, – коли та чи інша сила змушена перебирати на себе шати опозиціонерів. Тоді ми стаємо свідками „великих чисток”, на кшталт тієї, яка недавно відвирувала у середовищі прихильників «Свободи»

І справа тут навіть не в осторозі бізнесменів, які, зазвичай, складають кістяки політичних структур (не даремно українські партії називають ще бізнес-проектами для захисту та лобіювання підприємницьких устремлінь). Річ у тім, що в Україні назагал відсутні будь-які підстави для чіткої та вирозумілої ідеології, позаяк саме меркантильні інтереси штовхають так званих „політиків” займатися цією невдячною, на перший погляд, справою.

Влада, звичайно ж, може пресувати інакодумних підприємців, які до того ж фінансують опозицію. Але, як свідчить досвід, цей тиск часто вилазить їй боком, оскільки державний механізм також потребує „мастила” у вигляді податків з того ж таки бізнесу, і ці податки зовсім не пахнуть – ні опозиціністю, ні прихильністю до режиму. Якщо дрібний чиновник через репресивні замашки верхівки стосовно бізнесу не отримає вчасно своєї зарплати, то навряд чи він з ентузіазмом „втілюватиме у життя” циркуляри своїх зверхників. Радше навпаки, взявши на лапу, він усіляко сприятиме „руці давальника”, – опозиціонер він чи ні...

Синдром безідейності притаманний також і фахівцям високого штибу, і прикладів тут не злічити. Яскраві кожен у своїй галузі, вони, звичайно ж, потребують самореалізації, а що, крім написання протестних заяв, чекає їх найближчими роками в опозиції? Тож люди, здатні мислити масштабно у цій царині, можуть цілком певно реалізувати і свої амбіцї, і свої вміння саме у владі.

Тепер щодо перспективи рафінованої „ідеологізації” українських партій. Гадаю, її не слід чекати у найближчій перспективі. Згадаймо, бодай досвід політичних структур заходу і генезу поглядів найчільніших представників, чиї імена, так би мовити, на слуху. Чимало із них вийшли із лівацьких угруповань, – таким був час їх становлення. Але нині вони – викінчені праві або ж консерватори, або ж центристи. Дехто взагалі покинув політику, взявся за бізнес, маючи, однак, цілком певні гарантії того, що його вчорашні однопартійці укладатимуть такі закони, які не шкодитимуть ні йому, ні, до слова, їм.

Ігор Гулик. Ілюстрація: cartoonolokt.livejournal.com

Повернення візантійщини

... Згадка про візантійського Нікіту не випадкова, адже саме він може бути „добрим” учителем для нинішньої української верхівки у її цілком реальних намірах провадити залаштункові ігрища

Стиль – це людина, – полюбляли говорити древні. В управлінському стилі постмайданних еліт, на жаль, досі ще прослідковуються риси попередніх практик, хоча, зазвичай, уважають, громадянське суспільство перебрало на себе чимало функціональних речей, а тому політики – політиками, а процес сяко-тако йде.

Однак, попри «оптимізм приречених» не важко зауважити повернення в українську політику дещо призабутої візантійщини. Вона прижилася на Банковій ще з часів Кучми, а під час каденції Ющенка кволі спроби витурити її у сіни владних офісів зазнали поразки. Однак, визнаючи «неєвропейською» цю ваду, принаймні, намагалися не зловживати інтригами та підкилимними змовами. Тепер же „візантійщина” цвіте буйним цвітом, причому не тільки на Печерських пагорбах. Вона дісталася й до провінції, набираючи найпотворніших форм.

Один із найбільших візантійців Нікіта Акомінат, автор п’ятнадцатитомної  „Історії” („Cronikh dihghsiV”), був не тільки ученим, але й державним службовцем, як це називають сьогодні. Він почергово обіймав високі посади  імператорського секретаря, секрето-логофета, сенатора цареградського,  Великого логофета, головного директора податків. Отже, його „Історія” – це не наслідок глибокодумних висновків від споглядання за процесом, це рефлексії безпосереднього учасника подій. І що найцікавіше, – сумлінного адепта тамтешніх порядків та звичаїв. Акомінату вдалося пережити кількох імператорів, і при цьому з його голови не впало жодного волосу...

... Згадка про візантійського Нікіту тут не випадкова, адже саме він може бути „добрим” учителем для нинішньої української верхівки у її цілком реальних намірах провадити залаштункові ігрища. Загадка його виживання прихована у банальному правилі – Акомінат міг возвеличувати і принижувати одночасно майже однаковими словами. Його улюблені фрази «а про ім’я промовчу», «назвати ім’я не можу», коли справа стосувалася патронів.

Хіба сьогодні, коли коридорами Кабміну блукає привид майбутніх звільнень і нових призначень, ми не чуємо розмаїтих версій причин цієї метушні. Позірно все виглядає респектабельно, однак невиразність списків приречених, що більше, - натяки на імена новобранців багато про що говорять освідомленим.

Візантія повертається у всій своїй ницості та підступності. Василевси не вміють по-іншому...

Ігор Гулик. Ілюстрація: Джон Холкрофт    

Десакралізація влади

Українська демократія досі, навіть після Майданних подій, перебуває у неприродній позі, стоячи на голові

Нинішні політики, особливо "нової генерації",  нагадують мені скороспілого вундеркінда, напханого віртуальним знанням про все і про ніщо, який, однак, як і переважна більшість тінейджерів-міщухів, свято переконаний, що молоко є фабричним продуктом хімічних реакцій органічних речовин. Інтелектуальні бройлери, вирощені, по-перше, в інкубаторі владних або довколавладних родин, переконані, по-друге, що шлях до елітних висот гарантований, здебільшого, технологіями та піаром, дозрівши до "продуктивного віку", діють за неписаними правилами політичної тусовки. Знання про тих, ким їм належить керувати, базується, зазвичай, на чутті і смаках радників, аналітиків сумнівного призову, у кращому разі, на самостійно проштудійованих викладках світових авторитетів, які до українських реалій мають, м'яко кажучи, опосередкований стосунок.

Аби нівелювати цей ґандж і спробувати бодай на дещицю стати "ближчими до народу", політики часто наголошують на традиціоналізмі їхніх підходів. Блуд посилюється, позаяк давно відомо, що "традиція – це жива віра померлих, а традиціоналізм – це мертва віра живих". Ба більше, в українських постмайданних реаліях, коли громада відчуває потребу радикальних змін, бажання традиціоналізувати політичну практику несумісне і навіть шкідливе. Традиціоналізм нинішнього президента, визнаю, є складником його харизми, але динаміка новопосталих завдань і, зрештою, гнучкість тактики опонентів, роблять цю рису архаїчною і почасти незрозумілою.

Українська демократія досі, навіть після Майданних подій, перебуває у неприродній позі, стоячи на голові. Знайомі до болю персони озвучують гасла, що, на їхню думку, є втіленням месиджів про потреби громади. Ці гасла, у свою чергу, трансформуються посередництвом заангажованих медій, набуваючи рис ідеологем, неспростовних істин в останній інстанції, першочергових суспільних завдань. Пересічному обивателю залишається лише відсепарувати потрібне серед бурхливого потоку інформації, близьке йому за стилем життя, вимогами до довкілля і до себе. Чудово, правда, коли обиватель здатний до рефлексій і поміркованого аналізу.

Чомусь ніхто з політиків не здає собі справи, що мало б бути навпаки. Що конституційна фраза про "народ – джерело влади" передбачає саме первинність рефлексій громади, донесених до провідників і відтак піднятих ними на щит партійних програм. Чомусь мало кому з обраних (колись, зараз, і, не дай Боже, у майбутньому) спадає на думку банальна істина, що влада є продуктом самоорганізації громади, а, отже, залежить не від захцянок наділених повноваженнями персон, а від потреб і сподівань тих, хто віддав їм ці повноваження з цілком певною метою, –  систематизувати, укласти у бажані виміри своє повсякденне життя, гарантувати безпеку особистості, власності і бізнесу, озвучувати і реалізовувати нагальні завдання.

Цю політичну амнезію, а, може, радше, навмисну ігнорацію природних і найважливіших функцій влади не можна пояснити "вродженими плямами" тоталітарного минулого. Тоді ми мали справу з апатією громади, в якої атрофували творчі начала, перетворивши на статиста партійної практики. Нинішня ситуація спровокована іншим: засиллям маніпулятивних технологій, фактичною психологічною війною еліти проти власного народу. Розшарпана свідомість обивателя не дає йому можливості проаналізувати справжні мотиви політичних персонажів, його особистісна автономія обмежує світовид рамками приватизованого помешкання або сільського обійстя. А неміч має наслідком сакралізацію влади, – захмарної, далекої, бундючної і всесильної.

Коли громадянин зможе нарешті висловити випродукувані ідеї, знайти однодумців, коли ці відчайдухи виокремлять з-посеред себе осіб, здатних зважитися на спротив накинутим ззовні ідеям і гаслам, натомість запропонувавши свої, тоді влада змушена буде позбутися риз святенності і всеправедності.  Лише тоді демократія набуде зручної осанки, ставши з голови на ноги. Хай це відбудеться через п'ять років. але, погодьтеся, гра вартуватиме свічок.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb     

Життя у паралелях

Відчайдушні спроби закликів до сумління і відповідальності втілюються, однак, у кращому разі, в чергову піарщину того чи іншого персонажа, у гіршому ж нагадують атракції з відчутним присмаком сарказму чи горя від нудьги

Девальвація світоглядних цінностей та орієнтирів, про яку, зазвичай, говорять усі, правда, тоді, коли відчувають себе ображеними або обділеними, не могла з’явитися отак запросто, як грім серед ясного неба. І проблема сягає не тільки нашого недавнього комуністичного минулого, – нашарування попередніх епох рабства і лакузства також не зникли безслідно, як і модерні віяння, що, здебільшого, вписуються у коло меркантильних, конформістських інтересів спільноти.

Якщо спробувати поглянути збоку на театр абсурду, що коїться довкола, то можна дійти цілком невтішного висновку про те, що людська цивілізація обрала не той керунок розвитку, що, сяк-так полагодивши справи матеріальні, замість навернення до ідеалів вона впадає у певний макабричний блуд, користаючи з них за нагоди і задля зиску, і відверто ігноруючи, коли вони не доконечні. Відчайдушні спроби закликів до сумління і відповідальності втілюються, однак, у кращому разі, в чергову піарщину того чи іншого персонажа, у гіршому ж нагадують атракції з відчутним присмаком сарказму чи горя від нудьги. Такими, зокрема, є вимоги присутності лікарів на похоронах їхніх колишніх пацієнтів, що їх пропагують у деяких „просунутих” країнах, чи спроба влаштувати у Ломбардії цвинтар для абортованих зародків як апеляцію до материнської совісті. Атрибутивність глибинних людських почуттів – це, далебі, ерзац, симулякр, це, у всякому разі, нещирість, лицемірство і фальш.

...Пригадую собі історію, коли серед Львова бульдозер викопав рештки монахів-францисканців ще з ХІV століття. Їх справно поскладали у тару з-під заморських бананів і вивезли разом з будівельним сміттям на Грибовицьке звалище. Причому, знали, що вивозять, робили це свідомо, аби заникати сліди своєї „підприємницької діяльності”. Громада пообурювалася, та й на тому стало, літо, відпочинковий сезон, які там францисканці! Поза тим, чомусь забули, що фактично було здійснено наругу, акт вандалізму над людськими рештками, вчинок ганебний, такий, що підлягає осуду людському, та й, зрештою, кримінальному. За глум над цвинтарями, похованнями у нас садять, причому, на поважні строки. Але...

Але того разу змовчала й церква. Здавалося б, мала б підняти свій голос, – навіть не з огляду на те, хто лежав під міським муром, чиї кості викинуто на смітник. Остання інстанція, до якої можна кинутися по розраду та пораду, вирішила, що їй спідручніше усунутися, аніж розгрібати прах століть. До того ж, навіщо вчергове сваритися з владою, яка, хоч від Господа, та все ж не завжди безгрішна?

А те, що влада у нас, по суті, успадкувала усі негативи попередників, що вона й досі не стала тим, чим мала б стати – вмілим менеджером, а не свавільним циніком, – не важливо. Священик Яков Кротов, хоч і змалював нинішню російську реальність, все ж має рацію і стосовно колишніх колоній совдепії: „З 1991 року російська номенклатура повернулася від атеїзму до Православної церкви. Союз деспотичної влади з віруючими в Бога, Який є джерелом Свободи, був парадоксом і до революції. І не тільки в Росії. Але те, що сто років тому було парадоксом, нині стало підлістю”.

Ясна річ, на виправдання мені можуть дорікнути, що, мовляв, справ по горло, і взагалі „залиште мертвим ховати своїх мертвих”. Але у тому то й річ, що та давня історія з францисканським цвинтарем стосується, у першу чергу, живих. Вона – проба на подразливість суспільних рецепторів, на моральність влади, її відповідальність за це місто і за його мешканців. Що б там не казали, але на шкільному подвір’ї, де вирито котлован під майбутню котельню, за великим рахунком, схрестилися два паралельних світи: нинішній ниций, черствий і продажний світ, і той, якого очікуємо від наших дітей, що наразі навчаються тут. Навчаються не тільки азам граматики чи математики, але й тому, якими слід чи не варто бути.  

Ігор Гулик. Ілюстрація: Сєргєй Корсун

Порозуміння чи угодовство?

Біда у подвійних стандартах, якими й досі, незважаючи на відсутність окупанта, чужинця у владних кабінетах, послуговуються ті, хто за покликанням мав би бути взірцем моральності і чистоти вчинків

Несмачні історії із численними заявами інтелігентів до президентів, прем’єрів з вимогами (впишіть потрібне…) дають підстави погодитися з сумнівним, на перший погляд, твердженням про відсутність в Україні такого соціального „прошарку”, натомість існування середовища аполітичних інтелектуалів. У галицьких умовах це ще й симптом задавненої недуги, яку свого часу змалював безжальними мазками Іван Франко у своїх „Критичних письмах о галицькій інтелігенції”. Назва цієї недуги – угодовство, яке вміє вбиратися у розмаїті шати, але не змінювати при цьому свою ницу суть.

Я завжди подивляв цій рисі знаних і самодостатніх осіб, іменами яких можна окреслювати цілі епохи у царинах їхньої діяльності, – в архітектурі, містобудуванні, мистецтвознавстві, красному письменстві. Можна зрозуміти їхнє бажання зробити значно більше, але ніколи не погоджуватимуся з ціною, яку вони схильні платити за можливість втілити свої задуми. Адже ті, від чиїх забаганок залежить доля нашої культури чи науки, – чиновники різного рангу, навіть найвищого, включно з прем’єрами та президентами, – так і залишаться чиновниками епохи Возницького, Марії Байко чи інших знакових фігур. Їх, цих справжніх авторитетів, можна полічити на пальцях однієї руки, поза тим, керівників уряду за 25 років у нас було чимало, а скільки ще буде!..

Біда, проте, в іншому, – у подвійних стандартах, якими й досі, не зважаючи на відсутність окупанта, чужинця у владних кабінетах, послуговуються ті, хто за покликанням мав би бути взірцем моральності і чистоти вчинків.  Про окупанта, – це певна алюзія знову ж таки на Франка, але більшою мірою – на артикуляторів рабського становища національно свідомих сил у часі комуністичному. Без сумніву, вони сьорбнули без міри принижень та нагінок, але, будьмо відвертими, ніхто не ставив до стінки промовців на так званих Народних Зборах у Львівській Опері 1939-го, вони самотужки писали свої „полум’яні спічі” во славу батька Сталіна. А окупант відтак зумів уповні витиснути зиск від таких промов, переконуючи цивілізований світ у свідомому виборі галичан на користь большевизму. Мені зауважать: польські репресії, бажання жити „у сім’ї вольній, новій”. Але вже тоді був доволі промовистий приклад родини Крушельницьких, були знання про Великий Голод...

Ніхто не водить й руками підписантів усієї тієї епістолярної спадщини, що нагромадилася упродовж чверті століття. Причому, зауважте, її ганебність не у тому, що люди хочуть про щось писати. Ганебним є виправдання, яким послуговуються: мовляв, нам передали, що президент (прем’єр etc) так хоче... Завтра президент захоче необмеженої влади, і ми погодимося на тому, навіть не задавши собі труду помізкувати над наслідками, зрештою, над своєю власною долею. А післязавтра народ обере іншого президента і що, – „на колінця припадемо”? Навіть, якщо цей народний вибір буде нам не по нутру?

Але… Дармового сиру не буває. Я чудово розумію глибину вдячності письменників за відремонтовану Спілку, чудово розумію Бориса Возницького, який колись збирав ледь не на папертях копійки на порятунок замків. Але вдячність владі має певні межі, і вони, зазвичай, окреслюються самими особами, їхньою самоповагою, і, якщо бажаєте, відповідальністю. А казуїстику довкола термінів „порозуміння” чи „угодовство” ми вже чули.

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru

Реставрація контексту

Не йдеться про можливі туристичні зиски, тут йдеться про те, що й  мандрівникам має хтось показувати місто, розповідати його легенди. А люди, які стали свідками інженерно-будівельного хаосу, навряд чи налаштуються на романтичний лад

Років зо десять тому мені трапилося написати веселенький репортаж зі Стрийського парку, з не менш фривольним заголовком "Весільна світлина з Яном без шаблі". Минув час, кам'яному польському "збую" повернули його кривий атрибут, уволивши потреби історичної справедливості, але від тієї модернізації аж ніяк не покомфортнішало на душі, і тепер, коли буваю у парку, то чомусь мене більше вабить не людне місце довкола Яна, а руїни іграшкової фортеці, до яких ще не сягнула десниця реставраторів…

Може, внутрішня невпорядкованість – це вікове і минуще, а, може, – наслідок невпинного руху часу, який що не день, то бавить нас несподіванками і до цього не можливо звикнути. Хоча, пригадуєте, Еклезіястове: "Ви кажете, час минає? Час стоїть, минаєте ви".

Для мене, і, з'ясовується, для багатьох знайомців, час – минулий, сьогоднішній, – втілений у контекстах, радше навіть в інтер'єрах, обладунках наших навіть найсіріших буднів. Люди мого покоління (не надто древні, але й не юні) ще пам'ятають ранковий Львів зі зрошеними дбайливими консьєржками хідниками, тож натужний рев поливалок біля Міцкевича на світанку, коли місто ледь розплющує зіниці, рве ці інтер'єри, дратує і приголомшує.

У старому місті нам звично було б відвідувати бюрка, вслухаючись на загадковий скрип дерев'яних сходинок, а не ковзатися мармуровими, хай дорогими, хай модними… Мені звичніше збивати підбори на вичовганій десятками поколінь бруківці площі Ринок, бо навіть візит до шевця у вуличці неподалік мав особливий шарм здогаду про те, що, якби не ходив по Ринку й околицях, то не слухав би неймовірних історій старого майстра.  

Ці оповідки поступово трансформувалися у правдиві історії, якими не гріх було бавити заїжджих друзів, вони вірили нехитрим новелкам, а контекст старого міста слугував доброю декорацією цих милих драм, залишаючи гостям довічне враження, складаючи у їхній пам'яті міфічний пазл Львова.

Я не хочу сказати, що все нове і "круте" – погано. Я лише хочу наголосити, що ті, хто розпочав перезавантаження елементів пам'яті у нашому спільному "комп'ютері", ризикують втратити цілі файли і залишитися такими собі крадіями часу, хакерами, які некоректно зламали систему, механіками, після втручання яких зазвичай залишаються деталі, – фрагмент барельєфу, шматок віковічного тиньку, осколок глечика…

Тут не йдеться про можливі туристичні зиски, тут йдеться про те, що й  мандрівникам має хтось показувати місто, розповідати його легенди. А люди, які стали свідками інженерно-будівельного хаосу, навряд чи налаштуються на романтичний лад. Та й говорити про знані й звичні контексти у минулому часі ("тут було", "тут стояв") неприємно, віддає почуттям спільної вини – не вберегли, не захистили.

Залишаться "пенали, у яких за порядком розкладені абсолютно одинакові життя, скільки б сотень таких сімей не було, засклені рамки зі вставленими у них портретами членів родини" (Кобо Абе). Залишиться геометрія Сихова, Рясного-2 (де ще там передбачено гепланом спальні райони?). Може, колись тішитимемося комфортом пластикових неерозійних газових і водогонів, цілодобовими теплими лазничками, тихим, як котик у брамі, трамваєм, роверами замість маршруток, словом, Європою. Та чи буде нам затишно серед тих цивілізаційних прибамбасів, чи почуватимемося в силі від нудьгуватих краєвидів, списаних нашими креативними архітекторами з дешевих зарубіжних буклетів, нашими не менш креативними дизайнерами – зі сторінок глянцевих журналів, нашими дуже харизматичними урядниками – з чужих інструкцій та посібників менеджера?

Чи залишимося львів'янами?

Ігор Гулик. Ілюстрація: tsn.ua