Борис Дацишин у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

"Коли людина приходить до мене з якимись проблемами, то потім з’ясовується, що вона таки боїться смерті. Насправді боїться смерті і не знає, що з цим робити"
Борис Дацишин, психотерапевт
Програма "Профілі з Ігорем Гуликом" в ефірі ТРК "Львів" щосуботи о 19.15

Націоналізм. Перезавантаження

Європейцям важко визнати, що модель ЄС, запропонована його «батьками-засновниками», і його нинішні стратегії суперечать одна одній

У Європі час од часу починають волати про відродження націоналізму. Причому, роблять це із подиву дивною систематичністю, лякаючи пересічного обивателя усілякими негараздами перед наступом сили, що, як видається схожим риторам, зруйнує, перш за все, його добробут і спокій. Так було в Австрії, коли там неждано-негадано виринув у парламентській залі Йорґ Гайдер зі своєю Австрійською партією свободи, історія повторюється, коли у Нідерландах перетягують мотузку валлони та фламандці, в Іспанії гримлять вибухи бомб «баскських сепаратистів», а у Франції серйозно заявляє про свої амбіції донька Ле Пена. Із певних пір євробюрократи та «єврофундаменталісти» з-посеред експертів і політологів знайшли нову «страшилку», на цей раз і в Україні. Парламентський статус ВО «Свобода» дав їм підстави оскаржувати нас у всіх смертних гріхах. Хоча скільки там тієї «свободи» у Верховній Раді…
Як на мене, метологічною помилкою таких апокаліптичних прогнозів є невіглаське або ж умисне замовчування справжніх причин націоналістичної реконкісти на континенті. Усі вони, до прикладу, Ян Техау із Фонду Карнеґі, ладні пояснювати успіхи «правих радикалів» тим, що «довгий період післявоєнної міжнародної солідарності добіг кінця» (цитую за «Тиждень»), «відцентровими тенденціями, що мають місце в сучасній Європі: три межові політичні сили – Велика Британія, Туреччина та Росія – наразі мало тяжіють до її центру і надають перевагу своєму граничному статусу».
Все це так, але, на жаль, не пояснює справжніх причин націоналістичного «перезавантаження». Європейцям важко визнати, що модель ЄС, запропонована його «батьками-засновниками», і його нинішні стратегії суперечать одна одній. Спроби створити якийсь тотально-європейський уряд, зі всіма ознаками суверена (армія, валюта, центробанк, громадянство etc.) викликають справедливі алюзії із комуністичним експериментом в СРСР. Особливо неприйнятними є такі паралелі для «нових європейців»: поляків, чехів, мадярів. Просто у них пам’ять некоротка і нетеоретична:). Це – по-перше.
По-друге, прагнення влаштувати «рай» для аборигенів коштом дешевої робочої сили із відсталих країн (особливо, колишніх колоній деяких членів Унії) спричинило загрозливу дехристиянізацію континенту. Йдеться не про секулярні настрої переважної більшості в урбанізованій Європі, мова про кардинальний перегляд цінностей, звичок, суспільних рефлексів, притаманних досі цьому теренові. Тепер у Великій Британії (!) можна надибати поселення, які живуть фактично за законами шаріату. Звісно, здоровий організм і адекватне сприйняття реальності, притаманне корінним мешканцям, шукає імунітету перед повзучою окупацією, і найлегшим способом загоїти «вавку» є націоналізм.
А назагал ще Нікколо Макіавеллі попереджав, що для того, «аби дізнатися, що має трапитися, достатньо простежити те, що вже було… Так є тому, що всі людські справи робляться людьми, які мали і завжди матимуть одні і ті ж пристрасті, а, отже, незмінно даватимуть одні і ті ж результати».
Тож, гадаю, єврочиновникам та їхнім адептам не варто передчасно нервувати. Все буде так, як має бути. Криза мине, маятник суспільних настроїв знову хитнеться убік лібералів, і про націоналізм згадуватимуть, як про «жахливий сон літньої ночі». До наступної кризи.
Ігор Гулик. Ілюстрація: forum.polismi.org

«Любі друзі». Версія 2.0

Я не схильний вважати, що ми вдруге станцюємо на граблях «любих друзів». І ось чому. Майдан-2 суттєво відрізняється від подій Помаранчевої революції мотиваціями і орієнтирами суспільства

Серед політтехнологічної та політичної спільноти вже давно побутує думка про те, що Майдан-2 обов’язково має завершитися, як і перший – скандалами в середовищі переможців. Причому, конфліктами, спричиненими не стільки ідеологічними суперечками (в українському бомонді ідеологією й не пахне), а радше бізнес-інтересами окремих угруповань. Зараз і загал постав перед фактом своєрідного рімейку дещо призабутої пісеньки про «любих друзів», а історія Абромавічус-Кононенко стала певною кодою у цій нав’язливій мелодії.

Так, позірно пазли складаються на користь саме цієї версії. Головна дійова особа – президент Петро Порошенко, - була активно задіяна у процесі, який остаточно поховав «помаранчеву команду» і рожеві надії учасників революції. Говорили тоді про різне, але провідним лейтмотивом було бажання ПОПа (тоді секретаря РНБО) перетворити Раду нацбезпеки у паралельний уряд. Причому бажання схвалене і усіляко лобійоване Віктором Ющенком, позбавленим важелів впливу «завдяки» алярмовій конституційній реформі свого попередника – Леоніда Кучми. Після прес-конференції нині покійного Олександра Зінченка конфлікт на вісі президент (РНБО) – уряд (Тимошенко) виринув на публіку, і, власне кажучи, поставив жирну крапку на перспективах України.

Зараз маємо схожу ситуацію. Порошенкові явно бракує повноважень, однак його «системними устремліннями» пробують в темну користати «любі друзі» розмаїтого штибу. А позаяк чинний глава держави – людина бізнесу, то ці «любі друзі» природно, здебільша, з того ж середовища. І бажання їхні природні – економічні зиски, рейдерські інстинкти, мотивація чистоганом. І методи теж не екзотичні для напівфеодальної – напівкримінальної вітчизняної господарки.

Єдине, чого бракує для того, аби ситуація 2016-го достоту збіглася із конфліктом 2015-го, - «газової принцеси» на чолі уряду. Бо постать Арсенія Яценюка навіть натяком не зрівняється з пасіонарністю, креативністю і банальним хамством Юлії Тимошенко тих часів. Нинішній прем’єр просто комічний своїми гучними заявами, його випади проти команди опонентів позбавлені не те що драйву, а іноді й сенсу, а харизма, згідно із соціологічними замірами, сягнула майже нуля.

Попри все, я не схильний вважати, що ми вдруге станцюємо на граблях «любих друзів». І ось чому. Майдан-2 суттєво відрізняється від подій Помаранчевої революції мотиваціями і орієнтирами суспільства. Чинник особистостей, втілених 2004-го у безперервну какофонію скандувань «Юля», «Ющенко», нині фактично нівельований. У мене є підозра, що обираючи нову владу після Революції Гідності, більшість українців усвідомлювали, що запропоновані їм кандидатури – це каліфи на годину, це, власне, слабка тінь від тих, кого хотілося б, але кого наразі немає. Відтак основний рушій змін – громадянське суспільство – не тільки плекає надію на якісніше, чистіше, якщо бажаєте, моральніше провідництво, але й, за тимчасової відсутності «ідеалу», докладається до зусиль, аби його наблизити.

Ба більше, - суттєвих трансформацій зазнала ідентичність спільноти, про яку буквально вчора дуже докладно висловився Олег Покальчук. Та, як на мене, головним маркером української ідентичності тепер є моральність і пов’язані з нею чесноти – безкорисність особи, її відданість ідеї змін, бажання жити по-людськи, і вибудовувати на цій підставі свої стосунки із суспільством. Звідси й «казус Абромавічуса», звідси й демарш його реформаторської команди. Я міркую, що саме ці обставини переконають не тільки Порошенка, але, - що, мабуть, більш важливо, - і закордонних «гарантів безпеки» Яценюка, у потребі цілковитого перезавантаження влади. Ну, хіба ж не очевидно, що екс-міністр озвучив не стільки власні умови повернення, скільки фактично ультиматум з-зовні.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Георгій Ключник

Про цапів-відбувайл

…Услід за Айварасом Абромавічусом підуть інші. Їх оцінять, і матимуть з цього користь. А ми… Ми й надалі тішитимемо себе ілюзіями, здійснюючи чергові мандрівки до виборчих скриньок, тасуючи старі колоди з вицвілими тузами і шістками

Буквально вчора Верховна рада розглядала закон про злочини проти нацбезпеки. Документ, без сумніву, поважний, тому так надували щоки і автори проекту, і, зрештою, депутати, які голосували за нього.

Ворогів у нас розвелося предостатньо. Акурат стільки, щоб вже завтра давати старт кампанії для полювання на відьом. За бажання зліпити сепаратиста чи путінського найманця можна з найсірішого обивателя, якому раптом увірветься терпець і він почне більш-менш гучно висловлювати своє невдоволення. Зрештою, як свідчить практика, це успішно робили й до ухвалення закону…

Однак… У мене є певні сумніви, що наше суспільство рухається у правильному напрямку акурат у царині ідентифікації «ворогів». Мені з голови не йде ситуація з демаршем міністра економіки Айваруса Абромавічуса. Може, через те, що у цього чоловіка, як з’ясувалося, є стержень, і він публічно відмовив і Президентові, і прем’єру, не бажаючи ганьбитися участю в грі з крапленими картами. Може, прийняв кілька викликів, які, - я передбачаю, це трапиться неодмінно, - можуть суттєво вплинути на його подальшу кар’єру.

Не є таємницею, що з паном Абромавічусом пов’язували не тільки надії на боротьбу і подолання корупції. «Золоті яйця», які у перспективі могла нести ця литовська «курка», полягали у наслідках запропонованої ним формули приватизації. Вона не передбачала жодних сумнівних схем, жодних офшорів, вона усувала з процесу не тільки бізнес країни-агресора, але й усіляких остапів тендерів, на кшталт (хто пам’ятає) лижних інструкторів з обойми Каськіва. Лише серйозні корпорації з не менш серйозними інвестиціями у модернізацію нашої господарки.

Подолання корупції, - це лише одна, і то не найласіша ягідка на тому дереві, яке хотів посадити в український чорнозем міністр-біпатрид. Серед інших, привабливіших, - інтерес світових економічних монстрів до свого, укладеного в Україну, а, отже, і їхній головний біль, аби тут врешті-решт запанував спокій і мир.

Абромавічус забрав свою команду з мінекономіки. Разом з ним звідти (і, мабуть, з України) пішли проекти, зв’язки, протоколи намірів тощо. А його кривдники взялися гарячково рихтувати й без того скомпрометований фасад «уряду куля-в-лоба», знову натякаючи на «нові обличчя», «єдність команди». Цинічно послуговуючись пацанською фразеологією на кшталт «один за всіх, всі за одного», справжні носії національної загрози тепер просторікують про те, що Айварас – «нє баєц», перекидають проблеми із хворої голови на здорову. Так в Україні є завжди, і не тому, що «світ безумний,  хоча й  не пристосований для нормальних людей. Він тільки для нормованих» (Лєц). «Нормований» по-українськи – це гнучкий, запопадливий, цинічний і безпринципний виконавець волі начальника, без різниці, хто є цим босом – учорашній загумінковий бухгалтер з бджолами в голові, кримінальний гопник нарцисівського менталітету чи кондитер, що вибував власний бізнес завдяки успішним посадам біля владного корита.

…Услід за Айварасом Абромавічусом підуть інші. Їм, певне, не смакуватимуть людські обмовки, геть не пасуватимуть шати «перебірливих лібералів» і «цапів-відбувайл». Для них категорично важливою є власна репутація перед собою, відчуття того, що їхні зусилля були щирими і безкорисними, а головне – фаховими. Їх оцінять інші, і ці інші матимуть з цього користь. А ми… Ми й надалі тішитимемо себе ілюзіями, здійснюючи чергові мандрівки до виборчих скриньок, тасуючи старі засмальцьовані колоди з вицвілими тузами і шістками. Самі не підозрюючи, що вони вже давно приготували нам незмінну роль цапів-відбувайл.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  Ігор Конденко

Леся Рибінська та Мирослав Мединський у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Мирослав Мединський, заслужений працівник культури України:

"Мені здається, що ми зробили крок у бік шоу-телебачення, забувши про телебачення журналістське, телебачення коментаторське, телебачення аналітичне…"

Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на Трк Львів

Вповзаючи у кризу…

Їх, цих 50 відсотків, вже не лякає російська загроза, вони цілком усвідомлюють, що справжньою загрозою для України є її нинішнє провідництво, - абсолютно вільне від зобов’язань перед громадою, світом, егоїстичне і жадібне, аморальне і тому – приречене

Запізнілий діагноз, оприлюднений учора головою українського парламенту, мовляв, «ми входимо у серйозну політичну кризу», ліпше, ніж традиційне досі заплющування одного ока в країні сліпих. Криза у нас давня і системна, і спричинена вона, далебі, не довколаконституційною катавасією, і вже геть не «гібридною війною». Симулякр єдності, яким юзали усі наближені до влади, починаючи із президентських перегонів, урешті виявився тим, чим є – бажаною ілюзією, а, радше, фіговим листочком «нових» владоможців для маскування старих практик.

Український політикум – це тераріум «однодумців», і жодна ідея, жодна зовнішня загроза, аж до окупації, не змогла переконати цих рептилій у потребі власних трансформацій. Цинізм, з яким вже три роки поспіль так звана «еліта» експлуатує народні мрії і прагнення змін, - претендуватиме не те, що на моральний осуд, тут здався б окремий формат якогось небаченого досі трибуналу. Лицемірство, яким послуговуються «нові» і «перспективні» для дискредитації ідей Революції і демократії назагал, увійде, мабуть, у підручники з соціальної психології як зразок негативних практик, поруч із клептоманією часів Януковича.

Раптове прозріння того, що «ми входимо у кризу» теж спровоковане абсолютно не усвідомленням настроїв суспільства. Це – алярм про непевність крісел, у яких досі сидять викінчені негідники, це – новий виток риторики, призначеної для маніпуляції громадської думкою, її дезорієнтації в царині справжніх пріоритетів. Там, на верхотурах влади, досі наївно вважають, що, модернізувавши «коаліційну угоду» (по суті, зусиллями вмілих райтерів помінявши у ній місцями слова), здійснивши рокіровку у міністерських кабінетах, ще трішки побудуть біля корита, дограбовуючи країну. За звичкою, випустивши пару з киплячого чайника через свисток дочасних виборів, просторікуючи про неймовірні наслідки докорінного пере форматування системи, а головне, - катастрофу після їхнього усунення від годівниць.

Нині модно побиватися над «фатумом», який переслідує Україну з часів Помаранчевого Майдану, проводити паралелі між Абромавичусом та Олександром Зінченком з «любими друзями». Ні, як на мене, це криза вищого штибу, позаяк за Ющенка ми мали справу з конфліктом інтересів заангажованих осіб, повністю інтегрованих в українську ситуацію. А «варяг» з міністерства економіки 2016-го тицьнув рильцями усіх горе-реформаторів в очевидне лайно, спродуковане ними ж. Тобто демарш литовця – не що інше, як вирок тим, хто паразитує на всенародній наївній довірі і на довірі симпатиків України з-за кордону.

Якщо Гройсман визнає, що «ми входимо у кризу», то мав би відверто визнати, що ця криза стала наслідком шарварку у його вотчині, ба більше, - її масштаби не варто обмежувати зворотом «політична криза». Насправді ми маємо кризу довіри, точніше – з концентратом недовіри всіх до всіх. І, в першу чергу, суспільства до влади, її риторики, її справжніх мотивів, її, зрештою, обліко моралє. По 50 відсотків опитаних «Рейтингом», за результатами, оприлюдненими вчора ж, прагнуть дочасних виборів і парламенту, і президента. Їх, цих 50 відсотків, вже не лякає російська загроза, вони цілком усвідомлюють, що справжньою загрозою для України є її нинішнє провідництво, - абсолютно вільне від зобов’язань перед громадою, світом, егоїстичне і жадібне, аморальне і тому – приречене.

Ігор Гулик. Ілюстрація: gomaydan.at.ua

Демарш біпатрида

Якщо президент чи прем’єр-міністр не здатні позбутися своїх «ситуативних кабінетів», тобто компанії адептів мамони, цинічних і безпринципних гендлярів, то чи можна сподіватися, що вони впораються із країною, яка воює і бавиться водночас, чи здатні вони мобілізувати націю на відчайдушний ривок з минулого у майбутнє?

«Німця на вас немає», - так сотні галицьких бабусь колись укоськували непослушних онуків. З німцями у нашої влади не склалося, чи то мали острогу перед їхньою пунктуальністю і педантизмом, які геть не корелюються зі слов’янським «то сі зробит», чи, може, у пані Меркель власних проблем по горло, аби ще вішати собі на шию оперативне керівництво вмираючою українською господаркою. Зате знайшлися інші, амбітні, сповнені планів (ілюзій?), охочі реанімувати те, що радше мертве.

Скільки списів зламано, скільки горлянок зірвано довкола іноземців в уряді, на інших ключових посадах! Зрештою, скільки надій поховано серед більш-менш адекватного прошарку українців саме через високу освіту, досвід та незаангажованість варягів в інтереси київської «шведської сім’ї» політиків і бізнесменів! Скільки грошей убухано на промоцію «нових облич»!

Але… Учора перший спробував піти. Айварас Абромавичус, міністр економічного розвитку, який вдався до демісії, утім – не перший. Можемо згадати хоча б Сашу Сотніка, який знайшов собі патрона в особі Саакашвілі. Але Сотнік не був офіційною особою, його призначення щойно розглядалося, причому, у доволі скандальному контексті.

Абромавичус же спробував на зуб українську систему. Власне, не стільки українську, позаяк найбрутальніші і найприхованіші риси цього макабризму властиві чи не усім екс-колоніям учорашньої совдепії. Він же, цей успішний литовець, є беззаперечним і дуже яскравим маркером того, що київська «еліта» намагається ретельно маскувати розмаїтими реформаторськими риторика ми ось уже чверть століття поспіль. Того, що насправді наше чиновництво, так звані політики від бізнесу (чи, радше, навпаки, - бізнесу від політики) досі практикують корупцію і переслідують насамперед власний зиск, намагаючись прилаштувати їх до потреб «ринку». Того, що, - як не крути, - комунізм у найгіршому його большевицькому варіанті є зоною комфорту для ошустів, хапуг і по суті «гопників», убраних у модерні маринарки, озброєних знанням англійської, вхожих у давоси та криниці. Для них – це специфічна гра, яка вартує ще й яких свічок, про яку колись дуже влучно написала віце-прем’єр Польщі Ельжбєта Бєньковска: «У мене немає друзів серед тих, хто займається політикою заради самої політики. Політика повинна досягати цілей, що вигідні усім. На жаль, я досі бачу навколо мене людей, для яких політика є виключно грою».

Отож Абромавичус, вчинивши демарш, кинув виклик цим знахабнілим гравцям, водночас спровокувавши для Порошенка ситуацію вибору. Він полягає у тому, що президент врешті-решт має покласти на шальки терезів свої «олігархічні» зв’язки і дуже компліментарне оточення, ласе до державних грошей, і власну репутацію не тільки серед власного електорату, але, - що найважливіше, - серед світових потуг. Бо «біпатриди» у київських офісах – це не просто «гвинтики» вітчизняного заржавілого механізму, вони теж – тести для українського провідництва на його адекватність сучасним викликам. Зрештою, вони певною мірою є гарантами для усіляких там ЄБРРів та МВФів.

«Німець нам не допоможе…», якщо самі не матимемо бажання допомогти собі. Якщо президент чи прем’єр-міністр не здатні позбутися своїх «ситуативних кабінетів», тобто компанії адептів мамони, цинічних і безпринципних гендлярів, то чи можна сподіватися, що вони впораються із країною, яка воює і бавиться водночас, чи здатні вони мобілізувати націю на відчайдушний ривок з минулого у майбутнє?

Ігор Гулик. Ілюстрація:  inosmi.ru