Je suis Mariоupol? Цього вже замало. Je suis Ukraine!

30 загиблих, з них двоє дітей, 102 поранені, серед них – п’ятеро дітей. Є дуже важкі

Ми не зможемо достеменно зрозуміти вчинки виродків, які вранці суботи свідомо випустили по східному житловому масиву Маріуполя 120 реактивних снарядів. Це – навіть не «маніакальний комплекс» Чикатила чи Онопрієнка, - серійні убивці дістають кайф від споглядання мук жертви. Оператори «Градів» не бачать сліз і крові...

Але ми мусимо звикнути до того, що поруч, - якщо мова про фронт, - то на відстані зони ураження, перебуває хтось, хто мислить по-іншому, діє всупереч нашій з вами логіці, по-іншому розуміє сенс життя і відповідальність за свої вчинки. Кастанеда з цього приводу дає, здається, універсальний рецепт: «Щоб утямити реальність, звичну для іншого, спочатку слід визволитися від власної реальності: та людині зовсім не просто позбутися звичної картини світу, цю звичку треба зламати  силою».

Агресор «допомагає» нам ламати силою досьогоднішній триб життя – мирного, часами легковажного, подекуди безвідповідального, іноді лінькуватого. Бузувіри, - що від Волновахою, що на тролейбусній зупинці Донецька, що, - як ось учора, - під Маріуполем, - вчать нас звикати до постійної готовності до будь-якого зигзагу подій. Мало того, що звикати, -відмовлятися від, здавалося б, ефективного досі мирного спротиву на кшталт солідаристських акцій, розмаїтих фейсбучних кпинів і фотожаб, апеляцій до світової спільноти в надії на те, що всі разом ми достукаємося до совісті головорізів.

У маріонеток немає ні совісті, ні жалю, ні співчуття. Крапка. У них є лише ниточки, за які смикає ляльковод, який, мабуть, вже й сам не усвідомлює своєї прикінцевої мети. Він бачить лише те, що під руками, - відчуваючи близький фінал, він хапає нагромаджене роками воєнне залізяччя і так борониться від очевидного краху. Він гасить внутрішній страх перед покаранням залпами «Градів», стогоном поранених, воланням близьких над тілами загиблих. Його відповідь на людський біль – цілком у стилі Лаврова, який цинічно назвав природну реакцію вірмен на садизм російського вояка в Гюмрі «огидною (!) і неприпустимою»...

Усе це, - як воно б страшно і неприродно не виглядало, - мусимо навчитися сприймати як реальність. Причому – не на день-два, а, боюся, на значно триваліший час. Ізраїльський досвід став уже хрестоматійним прикладом нової лінії поведінки українців, але переймати його ми чомусь не квапимося. Утім, не дивно, самотужки набиті гулі переконливіші, бо болять...

Визволитися від звичної мирної реальності вкрай потрібно і мешканцям «глибокого тилу». У принципі, гібридна війна апріорі не передбачає такого. Тому, перш ніж підтакувати розмаїтим мудрагеликам, що переконують нас у недоцільності мобілізації, у безперспективності боротьби, у тому, що «злочинна влада» палець об палець не вдарила, аби полегшити народні страждання, - отож, перш ніж відповісти їм, цим горе-пацифістам і «захисникам народу», прокрутіть у своїх мізках кадри з Маріуполя і Волновахи, відновіть у пам’яті «паради полонених», знущання над «кіборгом». І полічіть бодай до десяти, аби мати час усвідомити, чого слід очікувати у випадку тотальної інфантильності. Згадайте вчорашню заяву біснуватого Захарченка: «Сьогодні почався наступ на Маріуполь. Це буде найкращим пам'ятником усім нашим загиблим».
Повірте, я також за свободу слова і думки. Я проти будь-якого морального насильства над людською особистістю. Але для того, аби реалізувати всі ці високі цілі, щоб мати цілком певну гарантію збереження і розвитку нової, демократичної і вільної України, ми мусимо насамперед подолати тих, хто вже зараз, цілком реально, боляче і з садистським задоволенням ламає нашу мрію. Не має особливого значення: «Градами» по житлових масивах чи градом фальшивих слів, здебільша, з чужого голосу і за ворожі гроші.

Виконавши цю важку роботу над собою, матимемо час розібратися і з владою, і з злодійкуватим чиновництвом, і з рештою перепон. Але насамперед: «те, що не подобається нам у наших лідерах, лише відображає ті якості, які ми маємо побачити та змінити в собі» (Єгуда Берґ).

Ігор Гулик. Ілюстрація: Ніколай Рябченко, reuters

P.S. А поки що так: Чотири з шести установок «Град», зафіксовані розвідкою АТО під час ранкового обстрілу Маріуполя, знищені. Про цк заявив міністр оборони Степан Полторак. Сили АТО завдали удару у відповідь. «Результат: знищено чотири «Гради, 1 Урал, 32 – 200-і (всі!!!), з них 2 офіцери, половина – «кадирівці». 8 із 200-х – на дрібноту, зібрати не змогли», - повідомив український військовик Олександр Гладкий (crime.in.ua).

Вляпатися у «безсмертя»

Це – особлива порода людей, якась тупикова галузь еволюції, спровокована большевицько-сталінським експериментом

Я не дивуюся дикунству російських піарників і безпосередніх виконавців «коридорів ганьби» за участю українських військовополонених, самосудів над пораненим «кіборгом». Ні, звичайно, ці відео мимоволі змушують зціпити зуби і промовляти не зовсім пристойні слова на адресу виродків. Але мотиви катів оцінюються потім, коли перший емоційний вибух поступається місцем тверезому розважанню над схожими епізодами «гібридної війни».

Є у Мілана Кундери роман «Безсмертя». Він дійсно про безсмертних – геніїв, які залишили світові неперевершені творіння. Однак насправді оповідь Нобелівського лауреата - не про Гьоте чи Гемінгвея, він ретельно аналізує вчинки і амбіції пересічних сірих осіб, які, користаючи з близькості до титанів, таким чином заробляли і своє безсмертя, своє право на вічність. Кундера виявився вмілим препаратором сірості, - людської мілкоти і заздрощів, - ладної на будь-які, м’яко кажучи, нешляхетні вчинки, на підлість, фальшування і навіть брутальну підставу, аби лише обдурити майбутнє. Бо як інакше, ніж обманом поколінь прийдешніх, можна назвати жіночі фантазії пасій великого веймарця?

…Це, так би мовити, інтродукція до розуміння вчинків підлеглих Захарченка і К. Ви зауважили, що їхні бузувірські витівки завжди супроводжуються телевізійними камерами раша-ТБ? Підсвідомо відчуваючи власну нікчемність, душевну патологію і фізичну неміч, вони готові позувати перед софітами у звичних для себе ролях – катів, нищителів, мародерів. Як зовсім недавно, минулого літа, людське сміття селфилося на тлі збитого терористами Боїнга, як хвасталося у соцмережах визбираними на згарищі предметами «гейропської розкоші».

Це – особлива порода людей, якась тупикова галузь еволюції, спровокована большевицько-сталінським експериментом. Це – утілення «котячого дідка» із «Чуми» Камю, який приманював наївних чотирилапих, аби відтак обпльовувати їх. Це – вуркаганський синдром знущання над в’язнями сумління у комуністичних гулагах, який культивувався табірним начальством, а відтак – після смерті «вождя», вихлюпнувся у радянські передмістя.

І тут можна посперечатися з Орвеллом: «Мета репресій — репресії. Мета тортур — тортури. Мета влади — влада». Вони – усі ці захарченки, мотороли, стрєлкови, їхні підлеглі, які, до слова, першими ж вгонять кулю у спину нинішнім начальникам, - чудово розуміють власну нікчемність і ще рельєфніше – велич і перевагу тих, хто протистоїть їм. І десь на загумінку чи не єдиної звивини під черепною коробкою у них б’ється потаємний намір хоч так долучитися до вічності – через участь у розправі над справді великими людьми. Ось що нашіптує їм підсвідомість, ось їхня неосягнута ні розумом, ні емоціями мета.

Схожий маргінес має й іншу мотивацію – сірого, непримітного кадебіста, «міль», яку посадили у кремлівські палати, аби з плином літ вона переконала себе у спроможності нагинати весь світ. Телевізійні камери витворили з блідої комахи мачо, приборкувача тигрів, провідника стєрхів, а ось тепер – Владіміра-собіратєля зємєль. Історичні алюзії, якими сповнені спічі кремлівського невігласа, усі ці сакральні Корсуні, Алєксандри Нєвскіє, Бєрдяєви і Ільіни, - не що інше, як спроба вхопитися бодай за лацкан великих, і хоч якось зімітувати належність до касти обраних Богом. Жалюгідна, скажу я вам, спроба…

І Путін, і його опричники – з Чечні, Грузії, Донбасу, - таки торкнулися вічності. Бо майбутня Гаага, - переконаний, - буде не допорівняння навіть з Нюрнбергом. Росії згадають усе – від голодоморів і гулагів до Волновахи і «парадів військовополонених». Гадаю, майбутні юристи у галузі міжнародного права і військових злочинів вивчатимуть матеріали цього небувалого процесу кілька століть поспіль.

Ігор Гулик. Ілюстрація: svitua.org

Ця дивна, дивна війна...

Київ поступово підвів європейських партнерів до висновку про неможливість будь-яких перемовин з терористами

Я – не стратег і особливо не цікавлюся воєнною історією. Тим паче, не маю звички писати про те, чого не бачив на власні очі або ж не прочитав у джерелах, які особисто в мене викликають довіру. Тому у нинішніх нотатках ви не знайдете аналізу тактики наших підрозділів, критики на адресу Генштабу чи Головкома. Просто через обставини, які склалися на східному фронті, гадаю, варто висловити певні міркування пересічного громадянина, які, можливо, комусь видадуться банальними, а комусь – такими, що «проти шерсті»...

Отже, після неймовірної какофонії повідомлень про наступи і дефензиви у районі Донецького аеропорту, від яких не варто було очікувати іншого, лише каші у головах тих, хто невтомно моніторить фейсбук чи новинні стрічки, учорашні вістки про чергову російсько-терористичну атаку комусь видалися неймовірними. Ба більше, - левова частка диванних воєначальників розродилася вереском на кшталт «всьо пропало», «на гілляку Муженка, Порошенка (потрібне підкреслити, список відкритий). І майже ніхто не зауважив однієї обставини – «мінський формат» переговорів, ця ганебна (але заради істини – вимушена) сторінка вітчизняної дипломатії, вже не повернеться. Тобто, іншими словами, на мою скромну думку, Київ поступово підвів європейських партнерів до висновку про неможливість будь-яких перемовин з терористами.

Як це не парадоксально, але для того, аби переконати фрау Меркель, мсьє Олланда та іже з ними в доцільності загальноприйнятої практики (з терористами переговорів не ведуть), Порошенкові варто було продемонструвати у Давосі зрешечений осколками фрагмент волноваської маршрутки. Лише після цього, а ще – на хвилі #Je suis Charlie, #Je suis Volvovakha канцлерін у тому ж таки Давосі розповіла відсутньому, але всевидяшому ВВХ все, що про нього думає. Не тільки вона, але й уся Європа.

Це Меркель прозоро і ясно натякнула усіляким пацифістам Старого світу, що армії ДНР/ДНР є чи не найчисельнішими на досі мирному континенті, наголосивши при цьому, хто живить цих терористичних монстрів.

Особливо вражаючим виглядає пасаж-алюзія з Будапештським меморандумом: "Яка країна буде готова слідувати прикладу (України) і відмовитися від ядерної зброї?.. Бачачи, що сталося в Україні, така країна вважатиме, що відмова від ядерної зброї зробить її слабшою і вразливішою перед нападом такого роду".

Ви можете скептично посміхатися: мовляв, все це вже було. І «глибока стурбованість», і «останні китайські попередження». Не сперечатимуся: було. Але ще півроку тому такі словесні пасажі видавалися і Путіну, і, до слова, нам з вами, пустопорожньою грою слів, і аж ніяк не перепоною для російської агресії. Нині ж, коли відлік виживання російської економіки під пресом санкцій пішов на тижні, жорсткість позиції Меркель означає лише одне: Європа має намір зруйнувати путінську імперію остаточно.

Даремно, ой даремно, ВВХ дозволив своєму вірному псу Кадирову збирати помпезні віча під гаслом  #Я – Куаші. Дмітрій Биков вважає, що «якоїсь миті – боюся, вона вже прийшла, – Путін не зможе стримувати сили, розбуджені ним же для зміцнення власної влади».

Примара ісламістської загрози втілена нині у небачених досі військових патрулях на вулицях голландських, французьких, німецьких мегаполісів та містечок, і тамтешній обиватель без вагань дістане із заначки кілька сот євро, аби його уряди зробили ЩОСЬ заради повернення звичного спокою. А наступ Путіна на українському фронті тепер, після кадировської фронди, для європейських рантьє і бюргерів безпосередньо асоціюється з ординською навалою сучасних варварів.

У Кремлі, переконаний, розуміють, що небажана розв’язка – справа часу, причому не такого вже й тривалого. Тому гучне брязкання зброєю на Донбасі, концентрація небувалої кількості війська поблизу українського кордону має сприйматися українством не тільки як загроза (це – природно), але й як ознака агонії московського карлика, який почав викладати на геополітичний гральний стіл останні карти.

Тому мусимо вистояти. Зрештою, «кіборги» утримували Донецький аеропорт 242 дні. Путін і його кліка стільки не протягнуть.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  news.bigmir.net

Загортання у папірці

Коли ж нарешті ми матимемо лідерів, які, як то належить справжнім менеджерам, хоч на півкроку випереджатимуть, ні, не події, а громадську думку, пересічних свідомих громадян?

Тут голова парламентського комітету з питань нацбезпеки та оборони Сергій Пашинський поділився з громадою страшною державною таємницею. Мовляв, усі рішення про запровадження воєнного стану готові, підписані і запечатані у конверти. Гадаю, для надійності для них слід було б ще й винайняти броньовану комірку в одному зі швейцарських банків… Так, аби не було спокуси у певний емоційний момент розірвати пакети і оприлюднити.

Проблема, як завжди, не в тому, що ретельно ховають за сімома замками наші управителі. Проблема в тому, що їхні таємниці насправді є секретами Полішинеля, що все більш-менш притомне суспільство вже майже рік волає про потребу запровадження воєнного стану, ба більше, - живе за законами цього стану, незважаючи на їх фактичну відсутність.

Міркую собі, коли ж нарешті ми матимемо лідерів, які, як то належить справжнім менеджерам, хоч на півкроку випереджатимуть, ні, не події, а громадську думку, пересічних свідомих громадян? Адже, у принципі, їм за статусом належить вести кудись, бути провідниками, а не банальними фіксаторами того, що вже відбулося. Коли, урешті-решт, нагальна потреба моменту превалюватиме у свідомості урядників над потребами власних кишень і особистого комфорту? Коли Україна стане самодостатньою не тільки у сенсі активності і жертовності громадянського суспільства, але й у сенсі якості своєї влади?

Нам пояснили, що, мовляв, статус країни, яка воює, унеможливить допомогу з боку Міжнародного валютного фонду. Але при цьому сором’язливо загортають у ті ж папірці відповідь на запитання, куди скеровано фінанси закордонних благодійників, що вже надійшли в Україну. Чому, питається, за мільярди, зібрані українськими волонтерами на потреби війська, ми зараз помпезно одягаємо наших солдатів у канадські однострої? Чому десятки швейних фабрик, цехів українського середнього класу досі шиють сукні з давальницької сировини французів і німців, - у ліпшому випадку, в гіршому ж – виживають, а державного замовлення на ті ж однострої ніяк не діждуться?

Практика загортання у папірці бід і проблем країни вигідна тим, хто вкотре вирішив скористатися своїми владними статусами і повноваженнями. Причому асортимент цих «фантиків» просто таки вражає. Найяскравіший з них – жупел війни. Мовляв, мусимо затягнути паски, вижити, віддати останню копійку, бо ж – війна. Самозрозуміло, - війна. Але вона аж ніяк не заважає успішно робити шалені гроші тиловим щурам, купувати екстралюксусові вілли на заморських пляжах слідчим генпрокуратури, не відмовляти у вишуканому меню для офіційних прийнять тощо…

Ще один ефективний папірець – заклики відмовитися від критики влади. Що може знати пересічний посполитий про стратегічні задуми, хитромудрі схеми, залаштункові домовленості? Хай краще ковтає те, що йому пропонують офіційні джерела, і смирно очікує результату. Та біда у тому, що від того результату, зазвичай, трапляються розлади шлунка, а вчорашні заклинателі і краснобаї вкотре розводять руками, пояснюючи, навіть не опустивши очей: хотіли, як ліпше, а вийшло, як завжди.

Так загортання у папірці того, що слід артикулювати з усією відвертістю і прямотою, породжує в Україні два міфи. Перший: про «реформаторів» у владі; другий – про те, що нічого в нас не змінилося. Перший культивують ті, хто править державою, другий – ті, ким намагаються керувати. Рано чи пізно фантики розвіються з вітром, відкривши правду. Тоді, як казав Єжи Лєц, зіткнення міфів набуде виразно реальних рис.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Олег Локтєв

Поки триватиме війна…

…нам залишається лише один вибір: боротися, причому, так, аби зберегти у своїх душах частку людськості, співчуття і віри.

Усе решта – додасться потім, коли поконаємо кривавого Молоха, нацькованого самовпевненими карликами, здається, на весь світ.

Скільки б не переконували нас у тому, що агресора можна умилостивити, укоськати, змусити до миру дипломатичними чарівними паличками політичних факірів, маємо жити з переконанням, що цього не станеться. Ті, хто розв’язав цю війну, десятки літ поклали заради однієї параноїдальної ідеї – знищити нас, знищити Україну, стерти з лиця землі саму згадку про «державу-фейк», як вони її називали у застільних розмовах. Ті, хто через обставини, змушені були вислуховувати схожу маячню, не надто перечили, бо Україна тоді направду видавалася їм незрозумілим сірим тереном, позбавленим суб’єктності, нації, врешті-решт вирозумілих амбіцій.

Тепер агресор нарешті взявся за втілення своєї заповітної мрії. І, певна річ, не зупиниться перед жодними засторогами. Навіть якщо мова йтиме про його власне фізичне існування. У цьому сенсі він мало чим відрізняється від шахіда-фанатика, лише в останнього у поясі вмонтовано певний еквівалент звичайної вибухівки, у Путіна ж і К – чи не найбільший у світі ядерний потенціал. Його речники, - шизофренічні жиріновскі, затуліни, проханови, - вже й не приховують цього останнього аргументу свого патрона, і лише наївний може зараз розводитися про те, що їхні спічі – то лише голослівний шантаж, не більше.

…А тим часом, - після макабричного, сповненого смертей і 300-х, затишшя, - війна повертається. Не лише новими повістками для мобілізованих, не лише десятками обстрілів з боку бойовиків. Не лише батальйонними тактичними групами, що перетинають кордон суверенної держави, навіть не криючись. Цього разу кремлівські стратеги вдалися до цинічного використання ісламської карти. Гляньте на картинку грозненського «маршу проти Шарлі», послухайте, як Рамзан Кадиров транслює вину французьких журналістів не тільки на вірних пророка Мухаммеда, але й на… весь 140-мільйонний російський народ. Світ змушений прийняти цей божевільний виклик, попри його абсолютну абсурдність, але ми, - ми мусимо пам’ятати, що перебуваємо на передовій, що на нашому Донбасі вже орудують банди «кадировців», а, отже, озвучена у Чечні погроза, у першу чергу, адресована нам з вами.

Війна проти всіх і вся повертається блюзнірським мавпуванням солідаристського хештегу із жертвами терористичних актів у Парижі та Волновасі. #Я – Валєра, - так ідентифікують себе тисячі росіян (навряд чи всі з них – «ватнікі») із головорізом Пєрм’яковим, який забрав життя цілої Богу духа не винної вірменської родини у, здавалося б, мирному містечку Гюмрі. Що робити у такому випадку світові, налаштованому жити за нормальними людськими законами? Оголошувати терористами усю націю? Переконувати зазомбованих імперською еболою? Чи знову укотре «висловлювати глибоке занепокоєння» і відтак ховатися у мушлю ненадійного власного комфорту? Ненадійного за визначенням, оскільки хто дасть нині гарантію, що #Я – Валєра не втілиться у якомусь навіженому вихідцю з російської глибинки із шенгенською візою в паспорті?

Та попри все, поки триватиме війна, мусимо не втратити того, про що я писав на початку цих нотаток. Бо якщо станеться непоправне, і ненависть та злість візьме гору в наших душах, - чим, скажіть, ми відрізнятимемося від маніяків, що ніяк не нап’ються людської крові?

Ігор Гулик. Ілюстрація: news.pn

Історія навздогін

Стрічка Андрєя Звягінцева «Левіафан» недаремно спричинила паніку серед російської верхівки. Цілком можливо, що цей фільм незабаром внесуть до списку «екстремістських». Саме так, - «екстремістських», - бо, на відміну від усталеного трактування екстреми (як руху, явища, які загрожують суспільству), Кремль вважає небезпечними навіть світоглядні спроби ревізувати його політику і практику.

«Левіафан», однак, не містить закликів до повалення чинної влади. Він ретельно і точно фіксує актуальність російської дійсності, її головних персонажів, які власне і є стовпами путінського режиму – мера-рекетира, годованих з його руки прокурорів і мєнтів, і, ясна річ, носія духовних «скрєп» - високопоставленого священика – духівника усієї цієї братії.

Однак є у фільмі ще один персонаж, якого чомусь досі не зауважили критики. Він з’являється у кадрі всього кілька разів, у хвилини пікові, кодові. Це – кістяк морського левіафана – кита, викинутого на берег, з’їдженого паразитами і часом. Гадаю, це – метафора на означення російського народу, вирваного із природної стихії своїми правителями-злочинцями, обдертого, окраденого, одуреного. Народу, який так і залишиться лежати на узбіччі людського океану, що вирує життям, пристрастями і надіями...

Історія завжди повертається до тих, хто зверхньо вважає себе її творцями. Особливо, дло тих, хто намагається безпідставно нап’ялити на себе шати переможців, вершителів доль, носіїв істин в останній інстанції. Хай через століття, але обов’язково з’ясується уся ницість і порожнеча цих «героїв», а зусилля і слова, застосовані ними давним-давно для виправдання чи пояснення своїх негідних вчинків, розвіються вітром, мов непотрібна, безвартісна полова. Минуле переслідуватиме тих, хто легковажно маніпулював сучасністю, актуальним моментом, доти, доки остаточно не розставить свої суворі, зате праведні акценти.

Ось повідомляють, що в окупованому Криму російські посадники оштрафували директора Феодосійської бібліотеки за... поширення екстремістської літератури про Голодомор. Унтер-пришибеєвський трафунок, бо службовець просто ретельно утримував книжковий фонд, який залишився тут з часів української влади. Але... Історія наздогнала самовпевненого агресора, який досі, у п’яному забутті, волає «Кримнаш!», це просто черговий дзвіночок, які колись у суголоссі гучно прозвучать набатом, сповіщаючи про крах імперії.

...Режисер-екстреміст, екстреміст-бібліотекар, ледь не терористи «Pussy Riot», Пйотр Павлєнскій – «псих»-художник, що калічить себе, протестуючи проти злочинної влади, «бандеровєц» Макарєвіч, «бєлолєнточнікі»... Люди з креативного класу, зі середовища, яке у іншому світі – не російському – формує головні тренди, визначає перспективи, осмислює стратегії руху. У путінській зоні - вони на маргінесі, осміяні владою і натовпом з мізками, сповненими ватою міфів, брехні і кисєльовскої пропаганди.

Що ж, країна, яка ігнорує, а тим паче – переслідує розумних інакодумців, яка взяла собі за правило не дотримуватися жодних правил у стосунках з сусідами (далекими і близькими) рано чи пізно відчує удар історії. Не важливо, як це трактуватимуть, - спокутою задавнених гріхів, розплатою за злочини – колишні і нинішні, фатумом чи торжеством справедливості.

Важливим буде вирок, який не підлягатиме оскарженню.

Ігор Гулик. Ілюстрація: radiosvoboda.org

Вийти з течії

Мілан Кундера колись написав про нестерпну легкість буття. Щось схоже, як на мене, мали б відчувати зараз українці. Нестерпність випробувань, втрат, крові і сліз, одне слово, - війни, до якого б словоблудства та евфемізмів не вдавалася у визначенні того, що відбувається, влада, - так от, нестерпність актуального моменту парадоксально межує із легкістю буття. Бо після десятиліть невизначеності, фальші, манівців і «багатовекторності», світ постав перед нами з усією категоричністю і ясністю формулювань. Ось побратим і брат, ось супостат і ворог, ось – справжні цінності, а ось – облуда, загорнута у позлітку улесливих слів.

Нам стало легше від того, що ми нарешті без рожевих окулярів поглянули на свого сусіда. Він теж долучився до українського прозріння, причому, здається, перевершив себе. Але, попри емоційні оцінки агресора і терориста, все ж для мене очевидним є одне: наразі росіяни не здатні вийти з течії. Тому українські режисери ніколи б не зняли «Левіафана» або щось схоже. Звягінцев зафіксував епоху безпорадності власного народу. Епоху, яка триває вічність. 

Це Борис Гудзяк запропонував універсальний рецепт для нинішніх українців: «Іноді можна не йти проти течії, а просто вийти з неї». Гадаю, що значна частина моїх сучасників вже скористалися цією порадою. Я переконаний, що хрестоматійний приклад «кіборгів» з Донецького аеропорту, який став Берестечком ХХІ століття, з тією лише різницею, що у волинських трясовинах ми ковтнули  жовч зради і поразки, а тут – на Сході, пізнали велич духа і перемогу, - це феномен «виходу із течії». Течії  конформізму, залаштункових перемовин із агресором, гендлю на крові, пошуку легких шляхів і простих рішень. Я не думаю, що київським стратегам особливо важливою є ця точка у зоні АТО, мені чомусь видається, що жменька відчайдухів зупинилася тут і просто дала собі слово не задкувати більше ні на крок...

Мільйони українців, яких зараз вже звично називають волонтерами, теж вийшли зі звичної течії  патерналізму і надій на державу. Якоїсь миті вони зрозуміли очевидну істину – ті, кому належить турбуватися за країну через, так би мовити, посадові обов’язки, мають цю справу за -надцяту. Їм важить на власному добробуті і на власних статках. А ось для пересічних громадян країна виявилася найпотрібнішою, бо, зрештою, їм тут жити (а де ж іще?), тут – могили їхніх батьків і колиски їхніх внуків. Тому нестерпність втрат для моїх сучасників поєдналася із легкістю вибору, граничною прозорістю цілей і безкомпромісністю на шляху досягнення омріяного. Для цього слід було лише зважитися на один-єдиний крок – вийти із течії звичного непомітного і по-своєму комфортного буття і шукати інших доріг.

Однозначно, - після таких перверзій Україна вже ніколи не буде тією «терра інкогніта» для світу, якою її вважали досі. Із загумінка на мапі Європи вона стала її осердям, її промотором, позаяк саме тут відбувається відживлення демократії (за П’єром Мананом), її новий ренесанс. Саме тут старі, здавалося б, знівельовані і упосліджені цінності, набувають нового життя, зблискують новими гранями. Як археолог відчищає відчищає шедевр давніх геніїв, так українці пробують повернути забуту суть поняттям свободи, непідлеглості, гідності. Тільки інструменти у нас, - через обставини, - інші: автомат, багнет. А ще – віра, надія і любов.

Хай розповідають нам в брюссельських офісах, що ми дещо робимо косо й криво. Але, по-перше, ми це робимо, а, по-друге, не слід нехтувати спотворенням перспективи. Те, що здається неоковирним з європейського далека, акурат годиться нам. Та й, зрештою, що собі збудуємо, в тому й будемо жити...

Ігор Гулик. Ілюстрація: fidobank.wordpress.com