Чотири кулі в спину

Брутальне убивтсво Нємцова – це сакральна жертва режиму заради остаточної перемоги над Росією

...Коли Путін лицемірно співчуває матері убитого Нємцова і каже про «сакральну жертву», то, без сумніву, має рацію. Тільки у зовсім іншому сенсі, як сам на те натякає.

Смерть Нємцова у «прямому ефірі» ефесбешних камер спостереження біля Кремля – справді «сакральна жертва», принесена не американцями, не «правосєкамі», не київською «хунтою» задля остаточної ізоляції режиму кремлівського карлика. Брутальне убивтсво Нємцова – це сакральна жертва путінського режиму заради перемоги над Росією, точніше, над тими самітниками, які досі вважають, що їхня батьківщина гідна ліпшої долі.

Чотири кулі у спину – ось що чекає кожного, хто привселюдно назве речі своїми іменами: диктатора – диктатором, Путіна – х@лом, війну – війною, злодія – крадієм.

Чотири кулі у спину найяскравішого і найхаризматичнішого опозиціонера – це актуальний стиль політичних розправ над опонентами російського «царя». Кілери вже не марудяться з радіоактивною отрутою, як у випадку з Літвінєнком, уже не імітують самогубство (шалик Бєрєзовского), не заморочуються з правничими витребеньками (смерть Магнітского). Все спрощено до неможливості, усе поставлено ледь не на конвейєр. Чотири постріли у спину.

Я не здивуюся, якщо нинішній жалобний марш у центрі Москви стане черговою кривавою неділею у всуціль забабраній кров’ю російській історії. І чотири постріли у спину Нємцова на Большом Москворєцкому мості відлунюватимуть у майбутніх розправах над його соратниками. І не тільки однодумцями. Строкатість російської опозиції відома, її окремих діячів ретельно розсварював режим. Смерть Нємцова, як колись смерть Кірова, знову урівняє їх «в правах», давши поштовх безоглядному, тотальному терору, репресіям, убивствам. Адже Путін – сумлінний учень «успішного менеджера» Іосіфа Сталіна, то чому б йому не скористатися досвідом боротьби з інакодумством, хай навіть 80-літньої давності. Не забудьмо, - у тому арсеналі є ще бомба у цукерковій пачці для полковника Коновальця в Роттердамі, є ще отруйний  постріл в обличчя Провідникові ОУН Степанові Бандері.

Нємцов – справді сакральна жертва Путіна на вівтарі його віроломної війни з Україною. Адже важко відшукати більш послідовного і жорсткішого критика аншлюсу Криму, агресії на Донбас, ніж ним був Боріс Єфімовіч. Порошенко сказав, що покійний відігравав роль своєрідного моста між російським та українським народами. У тому сенсі, що колись, розсварені та ворожі, вони шукатимуть фігур, здатних якщо не повернути все на звичний довоєнний лад, то бодай примирити, навчити жити по-сусідськи. Тепер зруйновано, спалено і цей, мабуть, останній міст. 

Якщо припустити неймовірне – те, що президент-кагебіст сном і духом не відав про запланований підлий атентат проти Нємцова, що йому, ВВХ, як нікому, абсолютно шкодять чотири кулі в спину свого опонента, - це аж ніяк не змиє кров з путінського піджака. Бо за 15 років правління «Молі» вона досягла, здавалося б, бажаного, - керованого хаосу в головах співвітчизників, і того ж таки – по периметру кордонів новочасної Орди. Тільки ось біда – хаос вийшов з-під контролю, став жахом не тільки для простолюдина, але й для свого вчорашнього режисера. І тепер годі сподіватися на щасливий гепі-енд, лише на «рускій бунт», безсенсовий і нещадний.

Чотири кулі у спину Нємцова – це апофеоз ненависті, що пронизує усе російське суспільство. Злоби, яка, на відміну від цивілізованих народів, стала бажаною «духовною скрєпою» для 86 відсотків мешканців країни, наразі об’єднаних у симпатіях і довірі до вождя. Але чи хтось може гарантувати, що завтра, після якогось зовсім несподіваного зигзагу, ця безмежна ненависть не повернеться проти вчорашнього кумира? Ніхто. Якщо так трапиться, то кремлівський самітник вважатиме щасливим свій власний безславний кінець від кількох пострілів. У груди. Під Кремлівською стіною.

Ігор Гулик. Ілюстрація: golos-ameriki.ru

Про "вуха Андропова"

Тероризм у Росії вже став синонімом державної політики

Колись мені довелося гостити у Тбілісі, і охочі на слово грузини, окрім незліченних пам'ятників своєї героїчної минувшини, показали й карби совєтської окупації у самісінькому центрі столиці. Мова про недолугий комплекс арок, який тамтешні міщухи влучно назвали "вухами Андропова". Донині культове творіння Отара Каландарішвілі (культове через те, що саме його підніжжя слугувало партійним бонзам місцем для трибуни на святкових парадах) не дожило, але те, що "вуха" російських спецслужб й досі сканують терен пострадянського довкілля, – не новина.

Скандал зі шпигунами ФСБ в українських банках, як ширма для виправдання гривневої прірви, не додав особливої інтриги у стосунках між новою владою і громадянами, які зубожіли за кілька днів ледь не утричі. Навмисне нагнітання спеслужбістських пристрастей мусувалося радше пресою, що заповзялася шукати чорних кішок у темній кімнаті, екстраполюючи мотиви уряду, НБУ не стільки на агресора як такого, як на згаяний тією ж таки СБУ час для урезонення російського сектора банківського бізнесу в Україні. Або ж, шо цілком закономірно, - на банальну неситість нових менеджерів, які цілком небезпідставно відчувають нетривалість свого «зіркового часу».

Насправді ж найцікавіші події розгортаються у Москві, і чомусь виникає стійке враження дежа ву від доволі різких порухів кремлівської еліти. Втямливий росіянин мав би вже відчути усіма фібрами своєї широкої душі, що економічний крах уже не за горами, позаяк спорожнілі полиці продуктових крамниць, то, далебі, - не відсутність на них вишуканого пармезану чи омарів. Чорносотенний терор і ксенофобія стали провідною домінантою тамтешніх медій. Акурат як це було напередодні кримської анексії, вторгнення на Донбас або ж деенерівської лихоманки під Дебальцевим перед Мінськом-2.

Спадкоємець Андропова, "царствующій" Владімір Путін знову застосовує тактику терору проти власної нації, прикрившись цього разу жупелом не чеченської, а американсько-натовської загрози. Учорашнє брутальне вбивство Боріса Нємцова у місці "с відом на Крємль", - лише чергова ланка у кривавому ланцюгу: Галіна Старовойтова, Анна Політковская, Алєксандр Літвінєнко, мабуть, і Боріс Бєрєзовскій.
Про українські міста Сходу і Півдня, у самій столиці вже не кажу: систематичні терористичні акти в Одесі, незрозумілі «фінансові майдани», інформаційні провокації антимобілізаційного руху... Чим не «вуха Андропова»?

Тероризм у Росії став синонімом державної політики. Оскільки важелі зовнішнього впливу на Київ вичерпано, гнів московських "керованих демократів" поступово переорієнтовується на материкову Україну (терен поза зоною бойових дій). Про українські міста Сходу і Півдня, про саму столицю вже не кажу: систематичні терористичні акти в Одесі, Харкові, каламутні «фінансові майдани», інформаційні провокації антимобілізаційного руху...

Окрема історія – питання минувшини. Напівпритомна Госдума наполегливо радить Порошенкові «не приватизовувати» князя Володимира Красне Солнишко. Забувши, однак, як це цинічно практикував сам ВВХ, з ніг на голову перевернувши усі теорії фахівців про так звану «корсунську купєль» так званої російської нації. Оскільки «гаряча війна» на Донбасі поступово вщухає (тьху-тьху), то, за недоброю традицією Москви, саме після безглуздих «інтелектуальних вправ» слід чекати прогнозованого американською Національною розвідкою весняного прориву у напрямку Маріуполя.    

Нині маємо більш ніж достатньо підстав говорити про фашизацію російського суспільства як інструмент великодержавної політики Кремля. Елементами цієї тенденції є, зокрема, постійний пошук "винних" у бідах та нестатках обивателя поза межами країни або ж у середовищі "інородців"; апеляцію до національних почуттів, але з акцентом на окремішність, вищість, месійні риси, втілені, зокрема, у ще вчора забутих, а нині ледь не боговтілених парт- і кагебістських вождях; негласна, зате цілком прозоро артикульована лояльність до сумнівного штибу "антифашистських" угруповань, які є, по-суті, саме фашистськими за ідеологією, методологією і практикою; врешті-решт, культивування особливого "типу" демократії за допомогою відвертого антизахідництва та антиамериканізму. 

Що ж – умілі послідовники Сталіна і Андропова наразі маніпулюють стереотипом осадного стану країни. Його, цей інструмент диктаторів, зауважив Алєксєй Широпаєв. Він виводить традицію ще від автора «Бєсов». Однак висновок нинішнього філософа більш ніж промовистий: «Достоєвскій все чекав народження «руского Христа». Ось він і народився: «рускій Христос» - це Сталін, не випадково йому сьогодні домальовують ореол! Достоєвского нудило від цих страшних передчуттів, звідси всі його метання і самозаглиблення. Він хотів вірити, що Зло йде в Росію із-зовні, він не хотів бачити, що Зло у самій Росій. Що сама Росія – Зло».

Ігор Гулик. На фото: «Вуха Андропова» у Тбілісі. Ілюстрація: synthart.livejournal.com

Право на „приватний закон”

Наша проблема – у постсовковій патерналістській ролі, якою ми наділяємо державу

Якось The Economist опублікував результати дослідження Джоріс Леммерс із Тільбурзького університету в Нідерландах і Адама Галінскі з Північно-західного університету в Іллінойсі, а інтернет-ресурс Західної аналітичної групи вчасно зреферував цей матеріал. Певна річ, що учені й на гадці не мали наміру якось вплинути на «реформаторські» експерименти влади в Україні, але те, що вони виснували із своїх бадань, дуже актуальне для розуміння психології політичних еліт та внутрішніх механізмів, які рухають особами, залученими до них.

Отже, стверджують Леммерс та Галінскі, „люди з владою, яка, як вони думають, належить їм по праву, порушують правила не тільки тому, що це може зійти їм це з рук, а й також тому, що на певному інтуїтивному рівні відчувають, буцім мають право взяти те, що хочуть”.

Іншими словами, особи, наділені високими повноваженнями, вважають їх привілеєм („приватним законом”). І, відповідно, цілком переконані, що іншим („нижчим”) до нього зась. Аби мати повну картину, скажемо, що, у принципі, діставшись бажаного плоду влади, чимало осіб взагалі намагаються „приватизувати” закони, написані до них, або ж пристосувати їх для зручного приватного зиску.

Зауважимо також, що експерименти західних учених провадилися у контексті демократичних країн, тут, далебі, не ходить про цілком зрозумілі привілеї феодала. Тобто мова про цілком цивілізованих, освічених та креативних лідерів ХХІ століття, які часто виступають на трибунах форумів, тусуються на ділових ланчах чи відвідують важливі саміти. Так чи інак, „приватний закон” вилазить, мов шило із мішка, – то тут, то там чутно про скандальні подробиці коханок на посадах секретарок, про утриманок за кошт держави і таке інше. Однак, якщо на Заході всі ці історії завершуються майже нудно, бо майже однаково, то в Україні високопосадовцям сходять з рук і не такі „пустощі”.  

Наша проблема – у постсовковій патерналістській ролі, якою ми наділяємо державу. Ми мусимо мати лідера, якого можна підносити до хмар, рівно ж як відтак списати на нього всі гріхи, навіть власні. Леммер та Галінскі кажуть, що такі суспільства, як, до прикладу, наше, платять за те, що їх очолюють чоловіки-вожаки (а подекуди домінантні жінки), корупцією та лицемірством.

„Альтернативою, хоча й чистішою, є керівництво, яке складається з нудних посередностей”, – стверджують учені. Але що робити, коли посередність намагається видати себе за вожака, і що робити, коли спільнота погоджується на його забаганку? Мабуть, ставить себе на його місце, і несподівано з’ясовує, що потрапивши туди, поводилася б схожим чином.

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru

Чи потрібен український Ганді?

Закордонні інтелектуали радять українцям «тактику ненасильства»

Про «м’яку силу», її роль у вітчизняній історії, її актуальність на розмаїтих відтинках шляху українства мені доводилося писати неодноразово. Однак поява на «УП» інтерв’ю із шанованим мною Кшиштофом Зануссі, який стверджує, що сучасній Україні доконечно потрібен свій «Ганді», спровокувала на певні рефлексії, які комусь можуть здатися суперечливими, іншим – доцільними. Зрештою, а чому б власне не поміркувати над тим, чому спроби перенести сатьяграху на східноєвропейський чорнозем завершувалися… ну, не скажу, що повним фіаско, але й не перемогою добра над злом.

Зануссі, звісно, здалля видніше, чого зараз потребує народ, затиснутий у лещата безжальних обставин. Як, очевидно, було видніше Джорджу Бушу-старшому, який, передчуваючи крах «імперії зла», примчав на Печерські пагорби, аби обізвати порив українців до незалежності «котлетою по-київськи». А ще раніше дуже далекозорими виявилися учасники Ради Амбасадорів у Парижі, які з легкістю віддали Галичину явно не прогандистськи налаштованому Юзефу Підсудському, остаточно поставивши хрест на модерній українській державі початку минулого століття.

Зануссі, очевидно, чудово знає, що Україна дала світові цілу плеяду прихильників сатьяграхи, які, можливо, й не відали про автора теорії ненасильницького спротиву. Дехто з них, випробувавши останні мирні аргументи, аж до певної колаборації з режимом, пустив собі кулю в скроню, ще більше – завершили земний шлях на Соловках, аби відтак відродитися у русі «шістдесятників». Пан Кшиштоф, мабуть, знайомий з певними постатями тієї доби, які й досі є моральними авторитетами нації, однак скільком не поталанило потиснути руку з банальної причини – всі вони, - і Василь Стус, і Олекса Тихий, і Олександр Марченко, і… - тисячі інших, - були нещадно знищені комуністичною системою як «інші», «не такі», «вільнолюбці». Вони не стріляли у совєцьких комісарів і емгебістів, вони не палили державних установ, не вели «антирадянської пропаганди» у нормальному розумінні цього слова. Ці люди уважали, що апель до справедливості має бути почутим, а право народу на власну історію і майбутнє – реалізованим.

Зрештою, якщо Зануссі так наполегливо рекомендує українцям сатьяграху, то чому б йому не звернути свій погляд на Надію Савченко, яка мовчазним голодним протестом чинить власне ненасильницький спротив нащадкам мучителів Чорновола, Лук’яненка, Осадчого, Калинців, Світличних? Хіба, урешті-решт, Майдан-2 не став доказом того, що спроба громадян мирно поговорити із владою постсовєтського штибу, радше, з владою-мафією, так чи інак завершиться кров’ю?

Скажу чесно, - радити українцям, які за рік пережили неймовірні для будь-якої нації злети духу, склали і складають на вівтар власної незалежності і, - це для мене безсумнівно, майбутнього всієї Європи, - жахливі офіри, пропонувати українцям, за плечима яких – Ізварине, Іловайськ та Дебальцеве, а попереду – невідомість «гібридної війни», - плекати свого Ганді, - це, перепрошую, інтелектуальна примха на межі зі світоглядним збоченством.

Ми маємо справу із винятком в історії постколоніальних війн. Росія – не Британія, і, погодьтеся, вести діалог про права нації з лондонським джентльменом і терористами типу Мотороли, - це, м’яко кажучи, різні речі. Мустафа Джемілєв, один із радянських дисидентів «мирного спротиву», просить кремлівську бранку Савченко, навчений власним досвідом: «Надю, донечко, вже нема сенсу продовжувати голодування. Росія - не та країна, де є гуманні принципи» (курсив мій – Авт.)

Гадаю, для початку українцям варто таки, зціпивши зуби, вирватися із кривавого кола війни, нав’язаної сусідами. За будь-яку ціну, навіть на час забувши про те, що власна еліта ніяк не позбудеться практик попередніх режимів. На час, наголошую, заради вищої мети – свободи. Коли осягнемо її, тоді повернемося до розмови про українського Ганді.

І, можливо, якогось мирного дня я дійду висновку, що Кшиштоф Зануссі був певною мірою пророком…

Ігор Гулик. Ілюстрація: evromaydan.info

«Повелитель мух»

Сєргєй Лавров пропонує ООН заборонити… революції

Я вже колись писав, що сплеск російської агресії (добре було б, аби він виявився сезонним) небезпечний не тільки своїм, так би мовити, матеріальним утіленням. Війна на Сході України, - безумовно, кривава трагедія, яка зламала життя і долі мільйонів. Але найпроблематичнішим є «інфекційність» російського синдрому, здатність цього неадеквату розповзатися планетою, мов якийсь вірус, така собі, якщо бажаєте, світоглядна «ебола».

Росія вражена цим вірусом усерйоз і надовго, його симптоми, зокрема, паранойя, даються взнаки наразі недолугими мітингами «антімайдановцев», маячнею Кісєльова про натовські бомбардувальники на летовищах Галичини тощо. Страх перед майбутнім, який не дає спокою не стільки пересічному мешканцю російської глибинки, денно і нощно переслідує тих, кого цей «маленькій чєловєк» уважає повелителями всесвіту і стихій. Фобія реальності, якась дивна, невластива для нормальних людей, ідіосинкразія до інакодумців, просто інших, штовхає цих, з дозволу сказати, державців, на просто таки несусвітні речі, вириває з їхніх уст безглузді до краю сентенції. Порожнеча їхніх спічів, однак, не вадить дуже прудким медіям, розносити цю інфекцію всім світом. З одного боку – інформаційне сміття проблематичне своєю підступною здатністю затіняти головне; з іншого, - що ж, послуговуючись російською приказкою, можна лише вітати процес, коли «дурь каждого відна»…

Очільник зовнішньополітичного відомства РФ, дипломат із багаторічним стажем та ще совєтською закваскою Сєргєй Лавров днями з високої трибуни ООН запропонував цій поважній організації змінити Декларацію ООН 1970 року про принципи міжнародного права. Він хотів би бачити у тексті репліку про неприпустимість підтримки антиконституційної зміни влади. Іншими словами, Лавров виступає у такій собі геть нескромній ролі повелителя суспільної, народної стихії, наполягаючи на нагальній потребі законодавчої заборони революцій.

Мотиви Лаврова і особливо його начальника – ВВХ – цілком зрозумілі. Їм явно не до смаку «повторення долі» (геть за Вішнєвскім) кривавих диктаторів. Тим паче, що акурат на каденцію чинного нині російського автократа припали інциденти з Каддафі та Гусейном. У принципі, Путін був вже у цілком зрілому віці, аби належно оцінити того ж таки завершення «славного шляху» Чаушеску. Випадок з Мілошевічем – теж не найкращий аргумент на користь кремлівського самодержця, - завершити сумнівним інсультом, хай навіть у віп-в’язниці Гааги, для «крутого пацана» - ганьба непрощенна.

Я розумію, що Сєргєю Вікторовічу розходилося бодай якось відволікти увагу приявних на дебатах у Радбезі ООН від категоричної оцінки дій Росії у Криму та на Донбасі з боку США, Британії та України. Йому було важливим якось заретушувати вимогу Клімкіна внести до Статуту ООН пункт про неприпустимість постійного членства агресора у Раді Безпеки, та ще й з необмеженим правом вето. Фактично, Київ запропонував реформу відомства Пан Гі Муна, яка очевидно стала б справжньою революцією ООН. Тобто тим, чого у принципі так боїться кремлівська верхівка.

Між тим, Лавров у гарячці просто таки фундаментально підважив усі основи сучасної російської державності. Нагадаю, РФ позиціонує себе правонаступницею СРСР, большевицької імперії, яка постала після антидержавного перевороту в «октябрє» 1917-го. То що ж, - вимагаючи міжнародної заборони насильницької зміни влади, міністр-пропагандист визнає, що, по суті, представляє злочинне угруповання, спадкоємця путчистів, кримінальників і покидьків?

Але хто б на те зважав?

Ігор Гулик. Ілюстрація: censor.net.ua

Путін – не Гітлер. Він Путін

Кремлівський господар  – не просто продукт системи, він той, хто волею долі і спецслужб, вибрався на вершину системи

Росіяни тішаться, що їхній президент – не біснуватий фюрер, уважаючи, таким чином, що дають гідну відповідь розмаїтим політологам і філософам. Хоча кілька років тому важко було уявити, що лідер країни, яка серед інших велетенською ціною заплатила за перемогу над нацизмом, провокуватиме на асоціації із Адольфом Алоїзовичем.

Позірно, звісно, схожість є. Навіть у тому, що, як засвідчують дані української контррозвідки ВВХ готувався до війни з Україною приблизно стільки ж, скільки Гітлер до нападу на Польщу – сім років. Розмаїті там аншлюси не беремо до уваги, хоча навіть у практиці понад півстолітньої давності вже існувала «гібридна війна». У Сілезії чи Австрії. З іншими формами, методами, та все ж…

Спільні риси прослідковуються і в ідеологічній складовій обох режимів. Брехня, неймовірна, всеохопна брехня, безперестанне нагнітання опінії про окремішність, вищість і особливі привілеї нації, цинічна демагогія про «право сильного». Масове зомбування суспільної свідомості, «громадські рухи» на кшталт чорносорочечників, гітлерюгенд або – у випадку Росії – «Наши», «Мєстниє», «Ідущіє вмєсте», «Антімайдан». Несприйняття інакодумства аж до істерії спалювання книжок (Сорокін не дасть збрехати), шельмування інтелектуалів…

Але Путін – не Гітлер. Він – Путін. Гер Шікльгрубер ніколи не лицемірив, артикулюючи своє ставлення до найближчих сусідів. З уст фюрера – ще коли він був простим єфрейтором, а відтак в’язнем тюрми Ландсберг, - ніколи не звучали клятви у братській любові до поляків чи французів. Його талмуд, написаний там же, за гратами, - сповнений недвозначних фраз, які не обіцяли інородцям нічого доброго. Інша річ, що тоді, у 1923-у, вони сприймалися як маячня художника-невдахи…

Путін – це тип совка, причому совка особливого, не того, що забився у власну нірку і звідти стежить за довколишнім світом або ж міряє усі життєві добрА наповненістю шлунку і стабільністю реакцій на вимоги партії чи уряду.

Гітлер був контр системним політиком, викликом Ваймарській республіці. Путін – продукт системи, яка толерувала і толерує лицемірство суспільних зв’язків, тотальне стукацтво і беззастережну покору перед ідолом. Путін – не просто продукт, він той, хто волею долі і спецслужб, вибрався на вершину системи і тепер користає з усіх її набутків і досвіду. Ба більше, - прагне реанімувати її найпотворніші елементи.

Фальш гуманістичної риторики, яку чуємо досі («братні народи», «гуманітарні і культурні зв’язки» тощо) особливо контрастує із практикою війни на Донбасі; кондовість і підпорядкованість російської дипломатії настільки разюча, що її вже й не відрізнити від пропаганди; месіанство «всемірной революції» трансформоване у «рускій мір», з тією лише різницею, що наріжним каменем першого був культ марксизму-лєнінізму-сталінізму, а світоглядними підвалинами другого – макабризм ортодоксального православ’я, з його «скрєпамі», підрихтованим під ХХІ століття домостроєм і тупо алергічним сприйняттям «западнічества».

Путін – не Гітлер ще й тому, що він – кагебіст. Його політика – це особливий тип провадження справ державних, це, по суті, політика спецоперацій. Усі його кар’єрні злети супроводжувалися акціями, спланованими у стилі Луб’янки – від вибухів багатоповерхівок на Каширському шосе до чеченського людовбивтсва; від трагедії Беслана до терактів під час недільного Маршу Єдності у Харкові.

Коли хтось проводить прямі аналогії між ВВХ і Гітлером, то не бере до уваги часову корекцію. Диктатори, як і покоління, зрештою, - стоять, за висловом класика, на плечах попередників. Хтось бере від них досвід добра, людяності, хтось – ретельно колекціонує нажиті практики війни, шантажу, злодійства. Ось чому Путін – не Гітлер. Путін – це Путін.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  Fb

Про впертість маніяків

У «руском мірє» своя система дзеркал, - на жаль, не з кімнати сміху

Марцін Круль, історик ідей, зауважив дуже симптоматичну для нинішнього світу річ: «Якщо політик для здобуття влади готовий продати свою душу дияволу брехні, а ми не реагуємо на це, то це означає, що ми стаємо спільниками у брехні. А брехня робить з нас ідіотів».

Учора голова комітету Госдуми РФ з міжнародних справ Алєксєй Пушков спробував зробити ідіотами майже увесь світ. Він заявив, що, мовляв, США «з маніакальною упертістю» проштовхують ідею надання Україні озброєнь. І це у час, коли надії Європи пов’язані з Мінськом…

По-перше, пан Пушков мав би бути поінформованим про те, що акурат навпаки – Обама «з маніакальною впертістю» ігнорує апелі не тільки Києва, але й власних сенаторів з конгресменами реально допомогти Україні вистояти перед агресором. По-друге, до посадових обов’язків голови комітету з міжнародних справ входить перебування у курсі справ щодо найменших корекцій у політиці тих чи інших країн, а він чомусь знічев’я заплющує очі на очевидну «мілітаризацію» Меркель і Олланда (тих, чиї надії, на розчарування Пушкова, навряд чи пов’язані з Мінськом-2). І, по-третє, мабуть, найсуттєвіше: чому пан Пушков шукає маніяків десь за океаном? Якщо є бажання, то їх можна легко знайти у межах Садового кільця, а то й у вужчому ареалі – наприклад, Красної площі. Тих, хто з «маніакальною впертістю» укомплектовує «гумконвої» на Донбас БТРами, танками, ПТУРСами, не кажучи вже про автомати Калашникова.

Ясно, у сучасній Росії, країні, що за останній рік перетворилася на парію у цивілізованому міжнародному товаристві і що не день, то все рельєфніше набуває рис оточеної фортеці на кшталт Північної Кореї, витворився особливий тип світосприйняття. Йому притаманні не тільки надмірно завищені самооцінки і амбіції, - паранойя, ретельно живлена пропагандою, межує з абсурдом. Це – терен кривих дзеркал, на якому направду стверджуються пророчі формули Орвела.

Та річ не у тому, що росіянам комфортно жити у своєму «руском мірє». Проблема у маніакальному – у цьому випадку, це вже майже медично зафіксований факт, – прагненні нав’язати свої стереотипи мислення, свою, м’яко кажучи, екзотичну логіку довкіллю. Логіку, якій властиві спотворення причинно-наслідкових зв’язків, довільне конструювання розвиткових парадигм на власний розсуд, а за потреби – цинічне, неприкрите ошуканство через підміну понять. Логіку, яка диктується не реальним життям, а потребами пропаганди у найбрутальніших її формах.

Пушков – лише поодинокий випадок, лише один із рупорів кісєльовщини; біда лише – що таких, як він – легіон. І не лише у Росії, ці панове «вєщают» на розмаїтих міжнародних форумах і представницьких конференціях, засмічують інформаційний простір витонченими розумуваннями, у яких словесна полова сумлінно маскує справжню мету. Ці гери, мсьє і містери засідають у демократичних парламентах, користуються там правом голосу, і втрачають дар мови лише тоді, коли у ЗМІ раз-у-раз виринають сенсації про, зазвичай, газпромовські джерела їхніх статків. Такі персони акурат і пробують «робити з нас ідіотів», прагнуть, аби ми забули про різницю між чорним і білим, між агресором і жертвою, між свободою і рабством.

Я не відаю подальших шляхів Росії, - вони відомі лише Всевишньому. Але я цілком усвідомлюю, що на одужання нації, якою керують збоченці, на моральну реабілітацію велетенського народу, - якщо, вочевидь, він цього забажає, - знадобиться не одне десятиліття. Навіть коли трон під нинішнім маніяком впаде, залишаться тисячі пушкових, суркових, дугіних і мільйони тих, хто вважав і вважатиме їх своїми кумирами.

Хай там як, але для нас, українців, найважливіше – знайти вакцину від «руского міра». Почасти антитіла у національному організмі вже є, - їх «успішно» виробляє російська агресія на Донбасі. Почасти можемо допомогти собі, переставши дурити самих себе, а, отже, зупинити процес, коли «брехня робить з нас ідіотів».

Ігор Гулик. Ілюстрація: ria.ru