Про сенси версій

Бізнес і влада мають нарешті остаточно з'ясувати свої стосунки

Либонь, нам слід припинити лукавство, – правоохоронцям і владцям перестати фальшиво відкидати політичні підтексти самогубств Чечетова, кількома днями раніше – мера і «мєнта» у Мелітополі, а загалу, – робити вигляд, що віримо їм. Так склалося у державі, що кожен інцидент неодмінно містить серед причин і політичну складову.

Політичні сенси версій «нещасних випадків» причетних до колишньої влади осіб заховані значно глибше, ніж партійні потреби моменту. Кожен, бодай трохи успішний підприємець, попри укомплектованість своєї фірми висококваліфікованим менеджментом, насамперед дбає про владні впливи. Для суспільств, які долають період первинного нагромадження капіталу, притаманною є безпосередня присутність "тугих гаманців" у середовищах, які ухвалюють кардинальні рішення, формують підходи, укладають кодекси суспільної поведінки. Упродовж чи не лврх десятків років ми не втомлюємося говорити про потребу відокремлення бізнесу та влади, і щоразу, коли це питання минає стадію передвиборчих риторик, повертаємося до вихідної точки. Ба більше, нові каденції законодавчих органів, – від Верховної Ради до сільських, – характерні посиленням підприємницької квоти. Йти ж у виконавчу гілку без "надійних тилів" на кшталт "свічкового заводика" зважуються лише камікадзе: в Україні не популярний принцип тяглості влади, кожен новий прем'єр, а відтак і міністри вважають святим обов'язком повиганяти у три шиї чиновників, які працювали з попередником, натомість привести "своїх".

Марно говорити зазіхачам на урядництво, що можна жити інакше, якщо бажаєте, здоровіше, позбувшись макабричної "шизофренії" суміщення бізнесових та владних обов'язків; що, зрештою, існує філігранно відпрацьований на Заході механізм лобіювання; що спільнота вже визріла до того, щоб нею керували професійні політики і суспільні менеджери. Особиста участь у владі укоськує усі резони, можливість укладати правила гри самотужки, на свій смак і про свій інтерес, бере гору над здоровим глуздом, а про нагоду побути при розподілі фінансових потоків годі й казати. Є й інші маленькі втіхи для наділених владними повноваженнями "нових українців", які направду межують з хлоп'яцтвом. Маю одного знайомця, який усе життя справедливо будував власну справу, свідомо йшов на конфлікти з податковою часів Кучми і Януковича, щосили допомагав Майдану і логічно потрапив у владу. Тепер він тішиться нагодою… покермувати автом після чарки, переконаний, що жоден даішник не наважиться йому суперечити.

Найгірше, що від цього свавілля потерпають пересічні громадяни. Заручниками і побічними жертвами цього симбіозу є тисячі дрібних підприємців, які змушені працювати в умовах ручного керування, пристосовуватися не тільки до правил гри, що їх пропонує кожен новий уряд, кожен новий міський голова, але й до контексту стосунків того ж таки власника ринку чи супермаркету з новою владною командою. Вони – оптимісти за своєю натурою, ось уже двадцять п'ять років сподіваються на якийсь універсальний закон, що дасть їм зітхнути спокійно бодай на кілька років, уладнати справи, поміркувати над перспективами. Зрештою, саме за такий триб життя вони їздили на Майдан і затято голосували за нову команду. На жаль, новою вона виявилася лише позірно. «Рошен» - тому хрестоматійний приклад. Або 5-й канал...

Отож, бізнес і влада мають нарешті остаточно з'ясувати свої стосунки. Це. мабуть, проблема проблем, перед якою тьмяніють перспективи євроатлантичної інтеграції і український вектор на захід. Зрештою, допоки не сформуються правила співжиття підприємливих громадян і держави, нам нічого позирати на цивілізованих сусідів.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  anekdot.ru

Про паперову совість

Костянтин Матейченко з Народного Фронту пропонує законодавчо берегти цноту влади

Малком Маггерідж, британський журналіст, один з тих, хто, до слова, першими почав бити на сполох з причин небаченого Голоду 30-х років в Україні, так ось, Малком Маггерідж сказав якось, що «преса – це паперова совість». Гадаю, він мав право на таке визначення.

А якщо так, якщо справді медіа є чимось схожим на майже метафізичну для нинішнього світу річ, то зрозумілим є стиль діалогу з представниками цієї професії, якого дотримуються владоможці. Вони то пробують заспокоїти «паперову совість», то лестяться до неї, прагнучи, аби не гризла, або геть втрачають, ризикуючи тим, що колись їм обов’язково це згадається…

Такий коротенький вступ потрібен для того, аби читач легше сприйняв повідомлення про те, що цілком можливо у недалекому майбутньому йому також доведеться розпрощатися з «паперовою совістю», принаймні тією, яка стала звичною для всеукраїнського загалу після подій на Майдані.

Ці нотатки написані під враженням опублікованого законопроекту проекту №2225, що його нам запропонував нардеп від НФ Костянтин Матейченко. Колись схожий документ намагалися ухвалити БЮТівці з «регіоналами» (так-так, уважний українець пригадує і такі альянси), і він містив особливо цікаву статтю 34-1, яка передбачала позбавлення ЗМІ ліцензії «без права відновлення» за поширення «дезінформації». Тепер Матейченко (час же не стоїть на місці, демократія теж) пропонує взагалі садити журналістів на три роки за... критику влади. Враховуючи, що кількома днями раніше Василь Петьовка пропонував надягати арештантські роби на надто сміливих блогерів, можна виснувати, що у ставленні деяких політиків до інакодумців чітко окреслилася недвозначна тенденція. 

Тепер уявіть собі доволі пікантний, але звичайно ж, футуристичний, момент. Нереальний тому, що закон не має зворотньої сили. Але… Журналісти, блогери, які публікують веселкові обіцянки прем’єра про перспективи війни, реформ, вітчизняної економіки назагал, займалися ні чим іншим, як дезінформацією, і в умовах чинності опусів Петьовки, Матейченка мали б сісти вже під вечір того дня, коли схожі матеріали побачили світ.

Звісно, «народнофронтівці», зокрема, Вікторія Сюмар, зараз б’ються у груди, переконуючи, що ніхто з них й гадки не мав обмежити в Україні свободу слова. Їм легше, бо це не для них написано згаданий драконівський проект, це не їм втрачати ліцензії, йти на нари і відповідати перед судом за, у принципі, правдивість написаного. Нам казатимуть, що закон про «дезінформацію» і «критику влади» ще не ухвалений, а якщо й був такий проект, то чи важко передбачити його парламентську долю? Але ж, панове, слідкуйте за ходом думки своїх колег. Він доволі промовистий, навіть з точки зору дідуся Фройда. А попереду – не надто легкі часи. І підстав для критики влади, взявши до уваги її сумнозвісну прозорість і чесність, буде предостатньо.

У принципі, може зауважити читач, хіба така мізерія як «2225» варта уваги, коли назагал йдеться про тектонічні злами в українській державності, яких вона, – ця, скажемо відверто, дещо недолуга, державність може й не витримати. Та, погодьтеся, сам факт того, що серед вітчизняної політеліти ще ширяють проекти обмеження свободи слова, показовий. З таких «дрібничок» й виростає реальність, у ній відтак доводиться жити. По совісті, без неї, чи як вже там вийде…

Ігор Гулик. Ілюстрація: Валентин Дубінін

Чотири кулі в спину

Брутальне убивтсво Нємцова – це сакральна жертва режиму заради остаточної перемоги над Росією

...Коли Путін лицемірно співчуває матері убитого Нємцова і каже про «сакральну жертву», то, без сумніву, має рацію. Тільки у зовсім іншому сенсі, як сам на те натякає.

Смерть Нємцова у «прямому ефірі» ефесбешних камер спостереження біля Кремля – справді «сакральна жертва», принесена не американцями, не «правосєкамі», не київською «хунтою» задля остаточної ізоляції режиму кремлівського карлика. Брутальне убивтсво Нємцова – це сакральна жертва путінського режиму заради перемоги над Росією, точніше, над тими самітниками, які досі вважають, що їхня батьківщина гідна ліпшої долі.

Чотири кулі у спину – ось що чекає кожного, хто привселюдно назве речі своїми іменами: диктатора – диктатором, Путіна – х@лом, війну – війною, злодія – крадієм.

Чотири кулі у спину найяскравішого і найхаризматичнішого опозиціонера – це актуальний стиль політичних розправ над опонентами російського «царя». Кілери вже не марудяться з радіоактивною отрутою, як у випадку з Літвінєнком, уже не імітують самогубство (шалик Бєрєзовского), не заморочуються з правничими витребеньками (смерть Магнітского). Все спрощено до неможливості, усе поставлено ледь не на конвейєр. Чотири постріли у спину.

Я не здивуюся, якщо нинішній жалобний марш у центрі Москви стане черговою кривавою неділею у всуціль забабраній кров’ю російській історії. І чотири постріли у спину Нємцова на Большом Москворєцкому мості відлунюватимуть у майбутніх розправах над його соратниками. І не тільки однодумцями. Строкатість російської опозиції відома, її окремих діячів ретельно розсварював режим. Смерть Нємцова, як колись смерть Кірова, знову урівняє їх «в правах», давши поштовх безоглядному, тотальному терору, репресіям, убивствам. Адже Путін – сумлінний учень «успішного менеджера» Іосіфа Сталіна, то чому б йому не скористатися досвідом боротьби з інакодумством, хай навіть 80-літньої давності. Не забудьмо, - у тому арсеналі є ще бомба у цукерковій пачці для полковника Коновальця в Роттердамі, є ще отруйний  постріл в обличчя Провідникові ОУН Степанові Бандері.

Нємцов – справді сакральна жертва Путіна на вівтарі його віроломної війни з Україною. Адже важко відшукати більш послідовного і жорсткішого критика аншлюсу Криму, агресії на Донбас, ніж ним був Боріс Єфімовіч. Порошенко сказав, що покійний відігравав роль своєрідного моста між російським та українським народами. У тому сенсі, що колись, розсварені та ворожі, вони шукатимуть фігур, здатних якщо не повернути все на звичний довоєнний лад, то бодай примирити, навчити жити по-сусідськи. Тепер зруйновано, спалено і цей, мабуть, останній міст. 

Якщо припустити неймовірне – те, що президент-кагебіст сном і духом не відав про запланований підлий атентат проти Нємцова, що йому, ВВХ, як нікому, абсолютно шкодять чотири кулі в спину свого опонента, - це аж ніяк не змиє кров з путінського піджака. Бо за 15 років правління «Молі» вона досягла, здавалося б, бажаного, - керованого хаосу в головах співвітчизників, і того ж таки – по периметру кордонів новочасної Орди. Тільки ось біда – хаос вийшов з-під контролю, став жахом не тільки для простолюдина, але й для свого вчорашнього режисера. І тепер годі сподіватися на щасливий гепі-енд, лише на «рускій бунт», безсенсовий і нещадний.

Чотири кулі у спину Нємцова – це апофеоз ненависті, що пронизує усе російське суспільство. Злоби, яка, на відміну від цивілізованих народів, стала бажаною «духовною скрєпою» для 86 відсотків мешканців країни, наразі об’єднаних у симпатіях і довірі до вождя. Але чи хтось може гарантувати, що завтра, після якогось зовсім несподіваного зигзагу, ця безмежна ненависть не повернеться проти вчорашнього кумира? Ніхто. Якщо так трапиться, то кремлівський самітник вважатиме щасливим свій власний безславний кінець від кількох пострілів. У груди. Під Кремлівською стіною.

Ігор Гулик. Ілюстрація: golos-ameriki.ru

Про "вуха Андропова"

Тероризм у Росії вже став синонімом державної політики

Колись мені довелося гостити у Тбілісі, і охочі на слово грузини, окрім незліченних пам'ятників своєї героїчної минувшини, показали й карби совєтської окупації у самісінькому центрі столиці. Мова про недолугий комплекс арок, який тамтешні міщухи влучно назвали "вухами Андропова". Донині культове творіння Отара Каландарішвілі (культове через те, що саме його підніжжя слугувало партійним бонзам місцем для трибуни на святкових парадах) не дожило, але те, що "вуха" російських спецслужб й досі сканують терен пострадянського довкілля, – не новина.

Скандал зі шпигунами ФСБ в українських банках, як ширма для виправдання гривневої прірви, не додав особливої інтриги у стосунках між новою владою і громадянами, які зубожіли за кілька днів ледь не утричі. Навмисне нагнітання спеслужбістських пристрастей мусувалося радше пресою, що заповзялася шукати чорних кішок у темній кімнаті, екстраполюючи мотиви уряду, НБУ не стільки на агресора як такого, як на згаяний тією ж таки СБУ час для урезонення російського сектора банківського бізнесу в Україні. Або ж, шо цілком закономірно, - на банальну неситість нових менеджерів, які цілком небезпідставно відчувають нетривалість свого «зіркового часу».

Насправді ж найцікавіші події розгортаються у Москві, і чомусь виникає стійке враження дежа ву від доволі різких порухів кремлівської еліти. Втямливий росіянин мав би вже відчути усіма фібрами своєї широкої душі, що економічний крах уже не за горами, позаяк спорожнілі полиці продуктових крамниць, то, далебі, - не відсутність на них вишуканого пармезану чи омарів. Чорносотенний терор і ксенофобія стали провідною домінантою тамтешніх медій. Акурат як це було напередодні кримської анексії, вторгнення на Донбас або ж деенерівської лихоманки під Дебальцевим перед Мінськом-2.

Спадкоємець Андропова, "царствующій" Владімір Путін знову застосовує тактику терору проти власної нації, прикрившись цього разу жупелом не чеченської, а американсько-натовської загрози. Учорашнє брутальне вбивство Боріса Нємцова у місці "с відом на Крємль", - лише чергова ланка у кривавому ланцюгу: Галіна Старовойтова, Анна Політковская, Алєксандр Літвінєнко, мабуть, і Боріс Бєрєзовскій.
Про українські міста Сходу і Півдня, у самій столиці вже не кажу: систематичні терористичні акти в Одесі, незрозумілі «фінансові майдани», інформаційні провокації антимобілізаційного руху... Чим не «вуха Андропова»?

Тероризм у Росії став синонімом державної політики. Оскільки важелі зовнішнього впливу на Київ вичерпано, гнів московських "керованих демократів" поступово переорієнтовується на материкову Україну (терен поза зоною бойових дій). Про українські міста Сходу і Півдня, про саму столицю вже не кажу: систематичні терористичні акти в Одесі, Харкові, каламутні «фінансові майдани», інформаційні провокації антимобілізаційного руху...

Окрема історія – питання минувшини. Напівпритомна Госдума наполегливо радить Порошенкові «не приватизовувати» князя Володимира Красне Солнишко. Забувши, однак, як це цинічно практикував сам ВВХ, з ніг на голову перевернувши усі теорії фахівців про так звану «корсунську купєль» так званої російської нації. Оскільки «гаряча війна» на Донбасі поступово вщухає (тьху-тьху), то, за недоброю традицією Москви, саме після безглуздих «інтелектуальних вправ» слід чекати прогнозованого американською Національною розвідкою весняного прориву у напрямку Маріуполя.    

Нині маємо більш ніж достатньо підстав говорити про фашизацію російського суспільства як інструмент великодержавної політики Кремля. Елементами цієї тенденції є, зокрема, постійний пошук "винних" у бідах та нестатках обивателя поза межами країни або ж у середовищі "інородців"; апеляцію до національних почуттів, але з акцентом на окремішність, вищість, месійні риси, втілені, зокрема, у ще вчора забутих, а нині ледь не боговтілених парт- і кагебістських вождях; негласна, зате цілком прозоро артикульована лояльність до сумнівного штибу "антифашистських" угруповань, які є, по-суті, саме фашистськими за ідеологією, методологією і практикою; врешті-решт, культивування особливого "типу" демократії за допомогою відвертого антизахідництва та антиамериканізму. 

Що ж – умілі послідовники Сталіна і Андропова наразі маніпулюють стереотипом осадного стану країни. Його, цей інструмент диктаторів, зауважив Алєксєй Широпаєв. Він виводить традицію ще від автора «Бєсов». Однак висновок нинішнього філософа більш ніж промовистий: «Достоєвскій все чекав народження «руского Христа». Ось він і народився: «рускій Христос» - це Сталін, не випадково йому сьогодні домальовують ореол! Достоєвского нудило від цих страшних передчуттів, звідси всі його метання і самозаглиблення. Він хотів вірити, що Зло йде в Росію із-зовні, він не хотів бачити, що Зло у самій Росій. Що сама Росія – Зло».

Ігор Гулик. На фото: «Вуха Андропова» у Тбілісі. Ілюстрація: synthart.livejournal.com

Право на „приватний закон”

Наша проблема – у постсовковій патерналістській ролі, якою ми наділяємо державу

Якось The Economist опублікував результати дослідження Джоріс Леммерс із Тільбурзького університету в Нідерландах і Адама Галінскі з Північно-західного університету в Іллінойсі, а інтернет-ресурс Західної аналітичної групи вчасно зреферував цей матеріал. Певна річ, що учені й на гадці не мали наміру якось вплинути на «реформаторські» експерименти влади в Україні, але те, що вони виснували із своїх бадань, дуже актуальне для розуміння психології політичних еліт та внутрішніх механізмів, які рухають особами, залученими до них.

Отже, стверджують Леммерс та Галінскі, „люди з владою, яка, як вони думають, належить їм по праву, порушують правила не тільки тому, що це може зійти їм це з рук, а й також тому, що на певному інтуїтивному рівні відчувають, буцім мають право взяти те, що хочуть”.

Іншими словами, особи, наділені високими повноваженнями, вважають їх привілеєм („приватним законом”). І, відповідно, цілком переконані, що іншим („нижчим”) до нього зась. Аби мати повну картину, скажемо, що, у принципі, діставшись бажаного плоду влади, чимало осіб взагалі намагаються „приватизувати” закони, написані до них, або ж пристосувати їх для зручного приватного зиску.

Зауважимо також, що експерименти західних учених провадилися у контексті демократичних країн, тут, далебі, не ходить про цілком зрозумілі привілеї феодала. Тобто мова про цілком цивілізованих, освічених та креативних лідерів ХХІ століття, які часто виступають на трибунах форумів, тусуються на ділових ланчах чи відвідують важливі саміти. Так чи інак, „приватний закон” вилазить, мов шило із мішка, – то тут, то там чутно про скандальні подробиці коханок на посадах секретарок, про утриманок за кошт держави і таке інше. Однак, якщо на Заході всі ці історії завершуються майже нудно, бо майже однаково, то в Україні високопосадовцям сходять з рук і не такі „пустощі”.  

Наша проблема – у постсовковій патерналістській ролі, якою ми наділяємо державу. Ми мусимо мати лідера, якого можна підносити до хмар, рівно ж як відтак списати на нього всі гріхи, навіть власні. Леммер та Галінскі кажуть, що такі суспільства, як, до прикладу, наше, платять за те, що їх очолюють чоловіки-вожаки (а подекуди домінантні жінки), корупцією та лицемірством.

„Альтернативою, хоча й чистішою, є керівництво, яке складається з нудних посередностей”, – стверджують учені. Але що робити, коли посередність намагається видати себе за вожака, і що робити, коли спільнота погоджується на його забаганку? Мабуть, ставить себе на його місце, і несподівано з’ясовує, що потрапивши туди, поводилася б схожим чином.

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru

Чи потрібен український Ганді?

Закордонні інтелектуали радять українцям «тактику ненасильства»

Про «м’яку силу», її роль у вітчизняній історії, її актуальність на розмаїтих відтинках шляху українства мені доводилося писати неодноразово. Однак поява на «УП» інтерв’ю із шанованим мною Кшиштофом Зануссі, який стверджує, що сучасній Україні доконечно потрібен свій «Ганді», спровокувала на певні рефлексії, які комусь можуть здатися суперечливими, іншим – доцільними. Зрештою, а чому б власне не поміркувати над тим, чому спроби перенести сатьяграху на східноєвропейський чорнозем завершувалися… ну, не скажу, що повним фіаско, але й не перемогою добра над злом.

Зануссі, звісно, здалля видніше, чого зараз потребує народ, затиснутий у лещата безжальних обставин. Як, очевидно, було видніше Джорджу Бушу-старшому, який, передчуваючи крах «імперії зла», примчав на Печерські пагорби, аби обізвати порив українців до незалежності «котлетою по-київськи». А ще раніше дуже далекозорими виявилися учасники Ради Амбасадорів у Парижі, які з легкістю віддали Галичину явно не прогандистськи налаштованому Юзефу Підсудському, остаточно поставивши хрест на модерній українській державі початку минулого століття.

Зануссі, очевидно, чудово знає, що Україна дала світові цілу плеяду прихильників сатьяграхи, які, можливо, й не відали про автора теорії ненасильницького спротиву. Дехто з них, випробувавши останні мирні аргументи, аж до певної колаборації з режимом, пустив собі кулю в скроню, ще більше – завершили земний шлях на Соловках, аби відтак відродитися у русі «шістдесятників». Пан Кшиштоф, мабуть, знайомий з певними постатями тієї доби, які й досі є моральними авторитетами нації, однак скільком не поталанило потиснути руку з банальної причини – всі вони, - і Василь Стус, і Олекса Тихий, і Олександр Марченко, і… - тисячі інших, - були нещадно знищені комуністичною системою як «інші», «не такі», «вільнолюбці». Вони не стріляли у совєцьких комісарів і емгебістів, вони не палили державних установ, не вели «антирадянської пропаганди» у нормальному розумінні цього слова. Ці люди уважали, що апель до справедливості має бути почутим, а право народу на власну історію і майбутнє – реалізованим.

Зрештою, якщо Зануссі так наполегливо рекомендує українцям сатьяграху, то чому б йому не звернути свій погляд на Надію Савченко, яка мовчазним голодним протестом чинить власне ненасильницький спротив нащадкам мучителів Чорновола, Лук’яненка, Осадчого, Калинців, Світличних? Хіба, урешті-решт, Майдан-2 не став доказом того, що спроба громадян мирно поговорити із владою постсовєтського штибу, радше, з владою-мафією, так чи інак завершиться кров’ю?

Скажу чесно, - радити українцям, які за рік пережили неймовірні для будь-якої нації злети духу, склали і складають на вівтар власної незалежності і, - це для мене безсумнівно, майбутнього всієї Європи, - жахливі офіри, пропонувати українцям, за плечима яких – Ізварине, Іловайськ та Дебальцеве, а попереду – невідомість «гібридної війни», - плекати свого Ганді, - це, перепрошую, інтелектуальна примха на межі зі світоглядним збоченством.

Ми маємо справу із винятком в історії постколоніальних війн. Росія – не Британія, і, погодьтеся, вести діалог про права нації з лондонським джентльменом і терористами типу Мотороли, - це, м’яко кажучи, різні речі. Мустафа Джемілєв, один із радянських дисидентів «мирного спротиву», просить кремлівську бранку Савченко, навчений власним досвідом: «Надю, донечко, вже нема сенсу продовжувати голодування. Росія - не та країна, де є гуманні принципи» (курсив мій – Авт.)

Гадаю, для початку українцям варто таки, зціпивши зуби, вирватися із кривавого кола війни, нав’язаної сусідами. За будь-яку ціну, навіть на час забувши про те, що власна еліта ніяк не позбудеться практик попередніх режимів. На час, наголошую, заради вищої мети – свободи. Коли осягнемо її, тоді повернемося до розмови про українського Ганді.

І, можливо, якогось мирного дня я дійду висновку, що Кшиштоф Зануссі був певною мірою пророком…

Ігор Гулик. Ілюстрація: evromaydan.info

«Повелитель мух»

Сєргєй Лавров пропонує ООН заборонити… революції

Я вже колись писав, що сплеск російської агресії (добре було б, аби він виявився сезонним) небезпечний не тільки своїм, так би мовити, матеріальним утіленням. Війна на Сході України, - безумовно, кривава трагедія, яка зламала життя і долі мільйонів. Але найпроблематичнішим є «інфекційність» російського синдрому, здатність цього неадеквату розповзатися планетою, мов якийсь вірус, така собі, якщо бажаєте, світоглядна «ебола».

Росія вражена цим вірусом усерйоз і надовго, його симптоми, зокрема, паранойя, даються взнаки наразі недолугими мітингами «антімайдановцев», маячнею Кісєльова про натовські бомбардувальники на летовищах Галичини тощо. Страх перед майбутнім, який не дає спокою не стільки пересічному мешканцю російської глибинки, денно і нощно переслідує тих, кого цей «маленькій чєловєк» уважає повелителями всесвіту і стихій. Фобія реальності, якась дивна, невластива для нормальних людей, ідіосинкразія до інакодумців, просто інших, штовхає цих, з дозволу сказати, державців, на просто таки несусвітні речі, вириває з їхніх уст безглузді до краю сентенції. Порожнеча їхніх спічів, однак, не вадить дуже прудким медіям, розносити цю інфекцію всім світом. З одного боку – інформаційне сміття проблематичне своєю підступною здатністю затіняти головне; з іншого, - що ж, послуговуючись російською приказкою, можна лише вітати процес, коли «дурь каждого відна»…

Очільник зовнішньополітичного відомства РФ, дипломат із багаторічним стажем та ще совєтською закваскою Сєргєй Лавров днями з високої трибуни ООН запропонував цій поважній організації змінити Декларацію ООН 1970 року про принципи міжнародного права. Він хотів би бачити у тексті репліку про неприпустимість підтримки антиконституційної зміни влади. Іншими словами, Лавров виступає у такій собі геть нескромній ролі повелителя суспільної, народної стихії, наполягаючи на нагальній потребі законодавчої заборони революцій.

Мотиви Лаврова і особливо його начальника – ВВХ – цілком зрозумілі. Їм явно не до смаку «повторення долі» (геть за Вішнєвскім) кривавих диктаторів. Тим паче, що акурат на каденцію чинного нині російського автократа припали інциденти з Каддафі та Гусейном. У принципі, Путін був вже у цілком зрілому віці, аби належно оцінити того ж таки завершення «славного шляху» Чаушеску. Випадок з Мілошевічем – теж не найкращий аргумент на користь кремлівського самодержця, - завершити сумнівним інсультом, хай навіть у віп-в’язниці Гааги, для «крутого пацана» - ганьба непрощенна.

Я розумію, що Сєргєю Вікторовічу розходилося бодай якось відволікти увагу приявних на дебатах у Радбезі ООН від категоричної оцінки дій Росії у Криму та на Донбасі з боку США, Британії та України. Йому було важливим якось заретушувати вимогу Клімкіна внести до Статуту ООН пункт про неприпустимість постійного членства агресора у Раді Безпеки, та ще й з необмеженим правом вето. Фактично, Київ запропонував реформу відомства Пан Гі Муна, яка очевидно стала б справжньою революцією ООН. Тобто тим, чого у принципі так боїться кремлівська верхівка.

Між тим, Лавров у гарячці просто таки фундаментально підважив усі основи сучасної російської державності. Нагадаю, РФ позиціонує себе правонаступницею СРСР, большевицької імперії, яка постала після антидержавного перевороту в «октябрє» 1917-го. То що ж, - вимагаючи міжнародної заборони насильницької зміни влади, міністр-пропагандист визнає, що, по суті, представляє злочинне угруповання, спадкоємця путчистів, кримінальників і покидьків?

Але хто б на те зважав?

Ігор Гулик. Ілюстрація: censor.net.ua