Коротке есе про плинність часу

Система суспільних світоглядних цінностей потерпає від хаосу не менше, аніж весь державний устрій

Ми, мабуть, нічим не відрізняємося від інших спільнот, лише не хочемо помічати однаковостей і закономірностей свого розвитку. Ми намагаємося щось говорити про „українську Україну”, не беручи до уваги того факту, що не минуло ще й одного покоління, не позначеного вродженими плямами колоніального існування. Нас вабить „світле майбутнє”, поза тим, самі того не підозрюючи, ми продукуємо незбагненні з точки зору цивілізованого світу вчинки, мотивацією яких є постсовєтський синдром, ба більше, – большевизм у його найхарактерніших проявах.

Система суспільних світоглядних цінностей потерпає від хаосу не менше, аніж весь державний устрій, позаяк він – вторинний, він – симулякр, витворений у мізках вчорашнього комсомольця, який спромігся долучитися до процесу „державотворення” маючи, передовсім, на меті банальний людський інстинкт самозбереження. Якщо говорити начистоту, то фактично вся наша еліта – макабричний конгломерат покручів, пристосуванців і конформістів, – і нема на те ради, оскільки інших шляхів до олімпу їй не запропонувала ні доля, ні конкретні обставини. Що більше, – їй, цій еліті, до смаку саме таке існування, вона переконана, що саме так, а не інакше, слід правити країною на роздоріжжі: ліберальні гасла і большевицька практика, непоєднувані і водночас реально-прогресуючі, визначальні і засадничі.

Юрій Бадзьо, дисидент з кількома десятками років в’язничного стажу, який, мабуть, і надалі залишиться інакодумцем у середовищі своїх колишніх співкамерників, зауважує цю притаманну для України нинішньої рису:

"...Коли я сьогодні бачу перекошені від люті обличчя "демократів", що потрясають "опозиційними" кулаками перед очима "партократів", голови Верховної Ради і Президента, у моїй уяві постають потворні гримаси большевизму...". Але ж значна частина „партократів” – то, даруйте, дзеркальне відображення тих же „демократів”, лише з тією різницею, що перші – у владі, інші – в опозиції.

Характерним прикладом є ситуація з дивною поведінкою окремих учасників, з дозволу сказати, коаліції, зокрема у питанні змін до «закону про Донбас». Якби ж то йшлося про необхідність збереження чистоти ідеологічних підмурків, - таких просто немає. Ті, хто, кажуть, легковірно покладається на ефемерну Гаагу, фактично відкриваючи шлях Путіну до Києва, або ж ті, хто лицемірно захищає бізнес своїх містечкових партнерів з числа галицьких хрунів, які, тим не менш, успішно платять податки бандитам з ДНР, по-перше, вже були у владі і, перебуваючи там, чомусь не надто переймалися „українськістю України”, а, по друге, їхня сьогоднішня пасіонарність – не що інше, як вияв обурення перед потужнішим і креативнішим чинником.

...Ми й справді втомилися чекати змін, - у країні, що не кажіть, майже два роки триває війна. Ця втома багатьох провокує на нетерплячку. „Все і негайно”, – гасло, яке можна толерувати лише під час революційних ситуацій, але, вони, як правило, скороминущі. Воєнне ж лихоліття передбачає іншу стилістику дій, стратегем, словом, - зваженість у всьому.

І ще одне. Недавно натрапив на фразу Головнокомандувача УПА Романа Шухевича в інтерпретації його останньої зв’язкової Ірини Козак:  „Шухевич казав: ми вміємо боротися і вмирати за Україну, але як буде вільна Україна, то не ми будемо керувати Україною, а ті, які сьогодні в більшовицькій, радянській системі, але які лишилися українськими патріотами. Бо вони вміють керувати державою, але не вміють і не готові вмирати за неї тепер”.

З’ясувалося, що Шухевич надавав завищеного авансу “українським патріотам в більшовицькій, радянській системі”. Зрештою, якщо «більшовицьку, радянську систему» замінити на «посткучмівську», то і її вихованці – теж. Вони не готові ані умерти за державу, ані не надаються до керівництва нею. Для них держава – добра нагода залагодити власні амбіції, втілити меркантильні інтереси, потішити самолюбство усвідомленням власної  „вагомості”. Попри те, спільнота живе за законами нормального розвитку, відкидаючи старе разом з його віджилою атрибутикою і заяложеними гаслами, відкрита до нового, у якому буде і національна ідея, і українська Україна. Не така, якою її собі малюють занурені у штучно витворений світопростір наші нинішні лідери.

Ігор Гулик. Ілюстрація: hdwallpapersfactory.com

Війни малинових маринарок

Імперія, мов вірус, сидить у нашому ж власному національному організмі, а ми замість того, щоб лікуватися, займаємося заговорюванням, «викочуванням яєць» та іншим схожим дурисвітством

Двадцять п’ять років імперія тримає у своїх смертельних обіймах найбільшу і найласішу колонію. Чверть століття ми блукаємо зачарованим колом, раз-у-раз пориваючись вирватися з нього, але довкола розтяжки, мінні поля і вовчі ями. Здавалося б, знаємо, чого хочемо, і водночас – сліпі, мов щойно народжені кошенята.

Найлегше, сказавши «імперія», кивати на північ: он там – визискувач, агресор, тиран. Найкомфортніше, і, звісно, найвирозуміліше, - звинувачувати вчорашню метрополію у всіх наших бідах. І найважче, - що гірше, - непопулярно і якось непристойно, визнавати, що імперія, мов вірус, сидить у нашому ж власному національному організмі, а ми замість того, щоб лікуватися, займаємося заговорюванням, «викочуванням яєць» та іншим схожим дурисвітством.

Що маємо насправді? Насправді зараз ті, хто 25 років тому легко і безболісно перекочували з комуно-комсомольських кабінетів в офіси тоді напівлегальних-напівкримінальних фірм, все частіше й частіше відчувають наближення фіналу своїх кар’єр. Тоді, у 90-х, їм було дуже легко мімікрувати: для цього достатньо було пошити малиновий піджак, купити пейджер, посадити у приймальні довгоногу секретарку, їздити вживаною «Волгою». Тепер, перевдягнувшись у смокінги, пересівши у дорогезні іномарки, вклавши у кишені статусні посвідки, тугі гаманці з банковими картками Platinum&Gold, вони уявили себе вершителями доль мільйонів.

Але... Час не обдуриш. Він невблаганний, непідкупний і безальтернативний. Тому, коли хтось починає розводитися на тему «олігархів, які підтримали/не підтримали Майдан», дурить сам себе. Вони, з досвідом постсовєтського катаклізму, спробували лише пристосуватися до обставин, одягнути, як колись малинову маринарку, вишиванку чи камуфляж. Не більше...

Комусь почасти це вдалося. Гнучкішим, креативнішим, ризиковішим. Інші – у підпіллі, однак теж не покинули надії на порятунок. Впливи ж залишилися, гроші – теж. Амбіцій – купа. Коли на Донбасі вирує війна, коли у тилу волонтери вибиваються з сил, аби дати бійцям те, чого вони потребують, у тиші приватних фірм, юридичних компаній планують інші війни. Війни за переділ власності, війни-помсти за задавнені кривди, війни-реванші. Тож маємо справді «гібридну війну» - не на два, а на неймовірну кількість фронтів. І страшна вона акурат тим, що достеменно невідомо, хто з усіх задіяних персонажів є найнебезпечнішим. Хто виступає з відкритим заборолом, а хто може вдарити в спину.

Даремно Едвард Лукас назвав «кримінальним капіталізмом» лише путінську модель держави. Це визначення стосується майже усього пострадянського простору, бо, що б там не казали, у столицях колишніх кремлівських васалів сидить звичка діяти за лекалами Москви. За поодинокими винятками – грузинським, і аж ось зараз – українським. Тому так важко імперія вичавлюється з національного організму, оскільки вона досі диктує алгоритм його функціонування. Її метастази – не тільки в економіці чи інфраструктурі (ми часом дивуємося «Рошену» в Росії чи «Львівській майстерні шоколаду» в ДНР). Її отрута – у мізках. Що найпроблематичніше – не загалу (теж не позбавленого патерналістських вивихів), а в головах так званої еліти. Вона не відчуває себе самодостатньою, а межі її світовиду чомусь запарканені банківським рахунком і жагою ще більшої наживи.

Тому і Коломойський, і Пінчук, і Фірташ, і Новинський, і... (ім’я їм легіон) дістали зі старих шаф малинові піджаки, гадаючи, що благословенні 90-і роки повертаються. Тому й вирито сокиру війни, яка, в принципі, ніколи й не ржавіла досі. Але, ще раз наголошу, вони забули про час...

Їм у спину дихає нове покоління, нова еліта. Її головною цінністю є, далебі, не гарно розцяцьковані банкноти найвищих номіналів і котувань. Її цінністю є творчий підхід до справи, висока мета – вдосконалення і самих себе, і країни назагал. Навіть у бізнесі, як це не дико звучить для старих підприємців, - визначальним для нової еліти не є зиск, не чистоган, а шанс «розправити плечі». Чудовий епічний роман Ренд Айн – це про них. Про еліту з принципами, мріями, а, отже, з майбутнім.

Малинові піджаки ще трохи повоюють. Але від тієї війни нічого путнього, лише запах нафталіну...

Ігор Гулик. Ілюстрація: elive.com.ua     

Коротке есе про лайку

Чи не запропонувати б нашій «еліті» на собі відчути свавілля і дурість тих, хто уособлює собою усю владну вертикаль

                                                                                       Навіяно Коломойським

Можна майже стовітсотково припустити, що незабаром в українському медійному просторі хтось засвітить плівки із записами засідань коаліції. Не думаю, що вони міститимуть дипломатичні пасажі, радше нецензурщину. Все частіше й частіше дається взнаки наближення місцевих виборів, з кожним пленарним засіданням Ради більшає непорозумінь, свар, бійок.  Однак, то лише ілюзорне враження, насправді там чудово знають, хто і за чиєю партитурою виконує свої ролі.

Та наша мова, – не про лексикон народних обранців (хіба варто очікувати іншого від фактично невігласів, дивом ускочивших у ліфт «нагору»), а про дивовижний феномен всеїдства і тотального конформізму у середовищах вітчизняних еліт. Останнім часом відоме гасло Вінстона Черчілля про те, що „Британія не має друзів, Британія має інтереси”, на терені, далекому від похмурих берегів Темзи,  вивершило своє практичне утілення.

Було б пів-біди, якщо б українське чиновництво, – маю на увазі не тільки рафінованих бюрократів на державній службі, але й партфункціонерів різних мастей, – бодай половинило власний інтерес, другою половиною дбаючи на інтерес державний. Але так не бува, Василь Стус влучно охарактеризував цей тип „інтелігента”, бо саме до цього суспільного прошарку найчастіше записують себе урядники: „Український інтелігент на 95% чиновник і на 5% патріот. Отож, він і патріотизм свій хоче оформити в бюрократичному параграфі, його патріотизм і неглибокий, і ні до чого не зобов’язує. Бо на Україні досі не створено патріотичної гравітації. Введена в систему держави, ця інтелігенція не чує жодного обов’язку перед народом, який так і не забув індивідуального обличчя. (...) Ця інтелігенція офіціозу, прагнучи жити, простує до безславної смерті”.

Хто бачив „Замшевий піджак” на заньківчанській сцені, тому, мабуть, закарбувалася у пам’яті репліка одного з героїв: „Інтелігенти не лізуть на рожон. Вони з ним співіснують...”. Це, мабуть, для російського „разночінца” питання „что дєлать?” і „кто вінават?” актуалізуються, не зважаючи на те, який суспільний уклад за вікном. Російська інтелігенція була породженням імперського мислення, а, отже, дбала, насамперед, про міць і опінію імперії. В Україні ж це був, здебільшого, прошарок колоніального чиновництва, яке опікувалося тим, аби, віддаючи „ясир” всесильному центрові, якимось чином ухитритися відщипнути щось і для себе. І головними питаннями, які свердлили його мізки, були питання „як втриматися на посаді”, „як пристосуватися до режиму”. 

Мені можуть заперечити, мовляв, у стані інтелігентів, окрім службовців, були літератори, художники, науковці. Так, безумовно. Але це був особливий тип вільнодумної еліти, який чи не найбільше потерпав від прокрустового ложа, сотвореного для спільноти все можливими указами, циркулярами, зрештою, так званою „суспільною думкою”.  Дифамації, нагідки, відверті репресії, – вони характеризують методи, якими чиновницька братія боронила себе від „інородного елемента” в лавах інтелігентів, від руйнівників спокою, від зазіхачів на авторитети.

Я міркую собі, що коли українських політиків доймають до глибини душі лише переживання чи почуття глибоко приватного характеру, коли спровокувати їх на лайку може тільки особистий кривдник, то чи не запропонувати нашій «еліті» на собі відчути свавілля і дурість тих, хто уособлює собою усю владну вертикаль. Може, б вони походили жеками, прохаючи довідки, може б, спробували черг у державному нотаріаті, може б наважилися, не „підмазавши”, виграти якусь дріб’язково-побутову справу у районному суді?

Ігор Гулик. Ілюстрація: М. Ларічєв       

Кругова оборона

Учора воскреслий Путін звернувся до російських товстосумів з пропозицією хутчіш повертати свої капітали на «родіну»

Теж не далі, як учора секретар Ради безпеки Російської Федерації Ніколай Патрушев у Петрозаводську заявив про загрозу... фінського націоналізму. Мовляв, через неурядові організації (для таких у Москві вже давненько легітимізували термін «іноземні агенти», на теренах Республіки Карелія активізувалися деструктивні елементи чужої держави. Патрушев змушений, мов Фігаро, мотатися просторами «нєоб’ятной», то там, то сям (минулого тижня – на Північному Кавказі) пояснюючи зміну воєнної доктрини Кремля. Бо українська воєнна афера, попри те, що, завдяки мас-медіа, устабільнилася серед топів новинних стрічок, все ж не вичерпує прихованих арсеналів агресії північного «сусіда». Зрештою, якщо сучасні політики вважають себе заскоченими подіями у Криму чи Донбасі, то радив би їм погортати інтернет, і знайти повідомлення про утаємничену нараду Генерального штабу ЗС Росії, на якій тодішній перший заступник його очільника Юрій Балуєвскій (до речі, народжений у Трускавці) переконував (цитую дослівно): «Росії слід сповідувати незаперечну істину – війни і військові конфлікти триватимуть безперервно, бо вони породжені безперервним суперництвом держав».  Наголошу: це сказано задовго до української кризи, поза контекстом ядерних погроз Кремля, «Іскандерів» у Калінінграді. Тобто – у той такий розмірений час благоденства, коли Америкою правив Буш-молодший і час од часу катав «друга Валодю» ретельно викошеними моріжками свого гольф-клубу...

У Москві й досі не втямили, що цивілізований світ, зазвичай, прагне уникати застосування сили, переорієнтовуючи військове протистояння у царину дипломатії, господарки чи гуманітарних проблем. Усі експерименти, якими рясніє новітня військова історія, як правило, завершуються не на користь тих, хто вважає мілітарну міць універсальним засобом утвердження власних інтересів. Ба більше, характер сучасних воєн все частіше набуває рис конфлікту цивілізацій, оскільки країни з ідентичними чи близькими світоглядними системами давно уклали мирні правила поведінки під час криз.

Учора ж таки воскреслий вождь Путін звернувся до російських товстосумів з пропозицією хутчіш повертати свої капітали на «родіну». Це, мабуть, після того, як британські ЗМІ повідомили про втечу майже 140 мільярдів євро з берегів Москва-ріки на береги Темзи. «Пропозицію» можна розглядати по-різному. Комусь, як от Олєгу Дєріпасці, - більше до смаку запропонований ВВХ варіант «безкоштовної амністії». Утім, спосіб думання у ерефії залежить від місця «сидіння». Дєріпаска, по-перше, - один з фінансових стовпів режиму, по-друге, чомусь не квапиться припиняти бізнес на теренах жертви путінської агресії – в Україні. Комусь «амністія» від Путіна небезпідставно видається черговим «розводом котят», якщо не додатковою обтяжуючою обставиною, коли грошики повернуться у «білокам’яну». А ще хтось, - теж цілком резонно, - сприймає «гуманістичний» і «цивілізований» жест пристаркуватого лідера як натяк на те, що дістатися до своїх капіталів з часом за межами Росії буде дуже і дуже складно.

І навіть не через санкції, які європейські політики перекидають з дня на день, мов гарячу картоплину з руки в руку. Московські стратеги, либонь, добре обміркували подальшу лінію поведінки і головні акценти риторики для внутрішнього вжитку. Довкола вороги, НАТО біля брами, готуймося до важких часів, нам не звикати...

Хоча навряд чи притомні підприємці клюнуть на цю доволі специфічну наживку. Тим паче маючи на своїх робочих столах офіційні прогнози Банку Росії, за якими втеча капіталу за межі країни-парія у 2015 році сягне 111 мільярдів доларів. Ба більше, - майже он-лайн спостерігаючи, як з Росії забираються транснаціональні монстри – Chevrolet, Opel, , SsangYong... Зауважте, це вісті тільки зі «вчорашніх фронтів»...

Люди з 90-х, а саме вони складають кістяк нинішньої російської господарки (не даремно ж кореспондент The Economist у Центральній та Східній Європі Едвард Лукас назвав її «кримінальним капіталізмом»), так от – особи, що заробили перший мільйон у малинових маринарках, надто добре засвоїли одну прописну істину. Те, що нині видається вічним і непохитним, на завтрашній ранок може виявитися нікчемним і не вартуватиме й ламаного гроша. Актуальний кумир під вечір може, у ліпшому разі, - стати найупослідженішим, у гіршому ж його труп гарно і коштовно забальзамують, влаштують помпезний ритуал, аби хутчіш забути.

А ось «бабло» у банківських комірках Заходу – геть інша справа, надійніша, ніж Путін-параноїк з його кагебешною камарильєю. 
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb  

Про приємне без корисного

Самовпевнене "месіанство" розбещує, як і необмежена влада

Довжитель німецького політичного Олімпу Гергард Шрьодер якось зізнався, що "перебувати у владі – приємно". Мені видається. що політик у мізках якого з'являються схожі думки, вичерпав свій потенціал і мав би серйозно замислитися над перспективами дефензиви. Зрештою, зі Шрьодером сталося саме так, і він зумів організувати собі надійний тил, скориставшись приятельськими стосунками з другом Вовою.

Шрьодеру не варто дивуватися, – з його прізвищем пов'язано чимало знакових подій історії возз'єднаної батьківщини. Я подивляю команді наших очільників, які ще не нагрівши владні фотелі своєю присутністю в керівних кабінетах, чомусь вирішили, що їхній статус обмежується лише приємностями та втіхами. Тут мова навіть не про банальщину на кшталт коштовних годинників, дорогих авт та інших принад цього гріховного світу. Мова – про подиву гідний душевний комфорт, написаний на обличчях "небожителів", про дивовижно завищену самооцінку, про непохитне, часами таки тупе, переконання у власній правоті, хай вона межує зі здоровим глуздом, докорінно заперечує традиціям, не вписується у жодні норми пристойності і такту. Завсідники владних кулуарів пошепки розповідають неймовірні історії з життя новопосталих сибаритів, які відтак перекочовують на сторінки "жовтих" видань. Але якщо схожі побрехеньки ходили за всіх влад і президентів, то сьогодні керівна верхівка дивує не стільки позірними ознаками трибу свого буття, а незбагненними мотивами поведінки в умовах війни.

Самовпевнене "месіанство" розбещує, як і необмежена влада. Наразі говорити про останню не доволиться, оскільки важелі впливу щораз перехоплюють ще поки що «партнери». Угоди з ними збудовані на піску ілюзій, що лише загострює непевність ситуації в країні, на місцях урядники також констатують, що контроль за ситуацією витікає, мов пісок, з їхніх рук.

Тихе невдоволення громадянського суспільства вихлюпується флешмобами на вулицях міст, періодичним запалюванням шин під адмінбудівлями, погрозами третього Майдану.

А президент у ролі третейського судді, споглядає на весь цей хаос, час од часу зронюючи чергову сентенцію на кшталт «Ми переможемо, бо у нас – чудовий народ». 

А цей народ дивиться на себе у дзеркало і міркує, чи я насправді такий, чи, може, з мене роблять вар'ята?

Найпевніше, – останнє.

І той же "чудовий народ" починає ненавидіти себе за власну необачність, легковірність і за… потаємні давні мрії. Як у Франка:  "Не люблю я українців. Так мало знайшов я серед них характерів, а так багато дрібничковості, тісного егоїзму, дволичності й гордости, що справді не знаю, за що мав би їх любити".

...Злива слів про потреби моменту, єднання всіх і вся, підступи ворогів і таке інше. Схожа риторика – одне зі свідчень бажання пристосуватися, здобути певні преференції, одне слово, зробити собі приємне.

Однак, як на мене, краще сказати те, що думаєш, аніж потай влаштовувати собі комфортне і спокійне життя, не дбаючи про користь для загалу. Тим паче, за кошт загалу.

Ігор Гулик. Ілюстрація: uraldaily.ru

Валєнса та інтелектуали

Може, війна Москви проти Польщі розпочалася п’ять років тому під Смоленськом?

Так іноді буває, що одного дня в інформаційному полі зринають, на перший погляд, далекі географічно і сенсово, але пов’язані між собою невидимими ниточками звістки. Учора легендарний Лєх Валєнса заявив, що коли Росія зважиться напасти на Польщу, то розвалиться. Колишній лідер «Солідарності», мабуть, забув, що перед тим, як зазіхати на польський суверенітет, російські танки мали б перейтися через усю Україну.

Утім, з’ясовується, необов’язково. Учора ж таки офіційна інформагенція Росії ТАСС повідомила, що тамтешнє міністерство оборони перекидає до Криму стратегічні бомбардувальники Ту-22М3 і тактичні ракетні комплекси "Іскандер" в Калінінградську область (курсив мій – Авт.). Отож, за найгіршого сценарію (для Польщі, звісно), Валенса може й не побачити «розвалу Росії».

Я не схильний ображатися на колишнього польського лідера. Гданський електрик розпочинав свою кар’єру у часи, коли найпереконливішими аргументами для натовпу були його відвертий антикомунізм і дивний доказ власного альтруїзму (у мене немає нічого за душею, окрім пари дірявих шкарпеток-:)).  Просто, засуджуючи Захід у його «вічній стурбованості» діями Путіна, Валєнса впадає у блуд самозаспокоєння і легковажності.

«Іскандери» в Калініграді, - хіба ще вчора хтось міг уявити собі схожий зигзаг подій? Зрештою, як і рік тому нікому й до голови не прийшло, що Москва наважиться анексувати Крим. А хіба місяць тому найвикінченіший песиміст міг припустити, що ВВХ сам, без зайвого спонукання, висповідається перед телекамерами, заявивши, що, - ні-ні, навіть не сумнівайтеся, - ми окупували Крим, причому під моїм безпосереднім керівництвом. Скажете, - квиток до Гааги? До Гааги ще слід дійти, і на цьому шляху кремліський «Шива» може покласти під каток війни мільйони життів, знищити те, чим досі пишалася європейська еліта – власне, єдність «континенту без війн і конфліктів».

Про це, на відміну від Валєнси, - учора ж таки нагадали 130 чеських і словацьких інтелектуали. Їхній лист під промовистою назвою «У Європі війна: не повторюйте мюнхенську зраду 1938-го» застерігає світ від чергового танцю настарих граблях. Хто-хто, а саме чехи і словаки мають дуже болісний історичний досвід умиротворення агресора. Хоча, у принципі, й Валєнса не мав би забути, як кромсали його батьківщину два хижаки. А якщо й забув, то автори листа говорять без метафор і словесної полови: «Війна в Європі вже йде. Її навряд чи вдасться зупинити поставками перев'язувального матеріалу і ковдр Україні, яка зазнала нападу, а також безперервними поступками безжалісному і цинічному агресору. Чи дозволить демократичний світ стекти кров'ю Україні, а агресору і далі розширювати агресію - це рішення знаходиться у ваших руках, й історія буде судити вас».

Ми, як і Валєнса, можемо сподіватися на диво. Зрештою, це особиста справа кожного – вважати, що Путін і Росія впадуть під тиском фінансових санкцій, військових витрат, обурення тамтешнього поспільства «вантажами 200». Перелік таких, як на мене, фантастичних надій, можна доповнити інтригами кремлівського двору, конфліктом «федералов» і «кадировцев», зловтіхою від недуг головного персонажа. Але все, згадане тут, з розряду рожевих окулярів, заспокійливе для тих, кого війна наразі стосується ну ду-у-уже опосередковано. Насправді ж «війна вже в Європі». І першою кров’ю, пролитою у цій війні, була українська кров.

І польська... Я розумію, - те, що напишу далі, - буде дещо цинічним. Але хай Валєнса і інші «делікатні європейські політики», розмірковуючи про намір «зберегти добрі стосунки з Росією», пригадають літакотрощу у лісах під Смоленськом. 10 квітня мине п’ять років з часу загибелі польської еліти на чолі з президентом Качінскі, від Катині-2.  Може, війна проти Польщі розпочалася ще тоді? І досі Росія не розвалилася...

Ігор Гулик. Ілюстрація: svoboda.org

Коротке есе про мотивації

На чому стоїть українська державність, кого вона потрактовує як героїв, до кого ставиться, як до негідників

Кілька літ тому майже три тисячі рукописних аркушів із детальними звітами про діяльність повстанців 1946 – 1951 років віднайдено у молочному бідоніпро мотивації неподалік Тернополя. Назвали той скарб «Озернянським архівом». З огляду на те, що серед пожовклих паперів були доповідні списки зрадників, «стукачів» та енкаведистів, які видавали себе за бандерівців, компетентні органи сучасної України засекретили «Озернянський архів». Опублікували ж аж у Канаді, в чергових томах «Літопису УПА»…

Коли архів з Озерної став набутком громадськості, чимало хто в Україні якось так фальшиво переймався не стільки фактом оприлюднення утаємничених матеріалів, скільки спробували звернути суспільну увагу на моральний аспект справи. Мовляв, видавці не зважили на те, що видрукувані томи «Літопису…» можуть спричинити чергову хвилю протистояння у самій Україні. Мовляв, неетично це – розповідати про слабкодухих чи перевертнів, називаючи їх поіменно, у той час, коли ще живі їхні діти чи онуки. Як їм тепер жити далі?

А як було жити Софрону Кутному і його родині, на яких упродовж півстоліття лежав тягар відповідальності за збереження постанської таємниці? Не кажу вже про тих, кого унаслідок зради просто ліквідували, без суду і слідства. І, -- що гірше, – мордували, як от Катерину Штогрин, тривалими ув’язненнями. Як було жити їхнім дітям – дітям «ворогів народу», упослідженим, гнаним?

Перепрошую за надто емоційний пасаж, але якщо тверезо і зважено, то, мабуть, не нам вирішувати ступінь моральності видавців «Літопису…» чи їхніх опонентів. Взагалі, історія з «Озернянським архівом» провокує на історичну алюзію із публікаціями «шістдесятників», коли за межі імперії потрапляли мініатюрні паперові клаптики із віршами Стуса, із публіцистикою «Хроники текущих событий». Зрештою, відомий роман Боріса Пастернака, удостоєний Нобеля, також не їхав на Захід з дипломатичною поштою тодішніх совєтських функціонерів від культури.

Як на мене, акурат до місця поговорити про мотиваційні чинники учасників дискурсу. Розмови про ефемерну «єдність нації», з мого погляду, залишатимуться розмовами доти, допоки та ж нація не отримає від еліт (інтелектуальних, владних, бізнесових) чіткого сигналу: на чому стоїть сучасна українська державність, кого вона потрактовує як героїв, до кого ставиться, як до негідників, що вважає за свої цінності, від чого бажала б позбутися? Погодившись із таким баченням консолідуючого процесу, мусимо зрозуміти й шлях, яким просуватимемося далі. І на цьому шляху з усією категоричністю і невідворотністю перед нами постане проблема люстрації, яку наразі в Україні намагаються загорнути у дешеві папірці псевдогуманних принципів.

Мені вже не раз і не двічі доводилося писати про люстрацію, і щоразу хапаю себе на думці, що, попри болісність і очевидну контраверсійність такої перспективи, вона все ж матиме значний оздоровчий вплив на спільноту.

Ще Конфуцій зауважив, що «у важких ситуаціях благородний муж набуває твердості, а слабка людина перетворюється у калюжу». Можна було, до прикладу, по-різному ставитися до вчинку Станіслава Вельґуса, який фактично поламав собі релігійну кар’єру, зізнавшись у співпраці зі спецслужбами комуністичного режиму. Для Ватикану варшавський архієпископ, яким так і не став Вельґус, є неслухом, але для мирян, принаймні для тих, хто адекватно сприймав польські реалії, – людиною вчинку.

Акурат таких бракує у сучасній Україні, серед провідників якої вельми шанують кон’юнктуру, вміння пристосуватися, спостерігати за плином життя, аби не втрапити, не дай, Боже, проти течії. Тож, може, бодай війна на Сході розпочне серед спільноти дискусію, серед іншого, про нові цінності і тих, хто має моральне право про них говорити.

Ігор Гулик. Ілюстрація: tsn.ua