Статусні речі

Доволі делікатний момент, – відсутність порозуміння у середовищі тих, кого хочуть «визнати»

Кілька законопроектів, запропонованих урядом в очікуванні 8-9 травня, зоврема  “Про правовий статус та вшанування пам'яті учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті”, можуть слугувати добрим прикладом того, як іноді штучно витворювані перешкоди лише сприяють процесові. Безумовно, документи з’явився, у першу чергу, завдяки сотні передвиборчих обіцянок кількох політичних сил різної давності. Але невідомо, якою була б їхня подальша доля, якби не російська гра на грані фолу у контраверсійних, на погляд Москви, питаннях нашої історії та мови. Так трапилося, що Кремль забув про обачність, заскочений потребою внутрішнього піару, і вирішив, що «українське питання» стане одним з козирів у зовнішньополітичній колоді путінських карт.

Між іншим, питання, з якого стартував черговий етап російсько-української ідеологічної війни, а саме «зростання популярності ідеології ОУН-УПА», як це зазначено в одіозному зверненні Держдуми РФ до польського Сенату– не вартувало б і виїденого яйця, але виявилося першим-ліпшим, що потрапило під руку кремлівським ремісникам від ідеології. Я не кажу вже про цілковите правове невігластво звинувачень України на тлі що не день, то галопуючої фашизації самої Росії, усіляких там міжнародних форумів «консервативних» (читай – нацистських) сил.

«Ідеологічна» сутичка може стати тією грудкою, яка з часом спричинить снігову лавину. У її контекст утягнуто і якісь зовсім несподівані одкровення Валентина Наливайченка про «бандеризацію» СБУ, і креативний підхід Порошенка у відповідь на зливу тролінгу після невдалох обмовки. Відчуваю, що чим ближче до 70-річчя завершення Другої світової, чим відчутніше ставатиме дошкульною самотність Владіміра Путіна на трибуні мавзолею, тим потужніше лунатимуть пропагандистські залпи з обидвох сторін.

...І ось проект «про статус», який пропонує наділити ним   особи, що брали участь у політичній, партизанській, підпільній чи збройній боротьбі 20 – 90-х роках ХХ століття у складі Української військової організації, Карпатської Січі, ОУН, УПА, Української Головної Визвольної Ради, а також тих, хто допомагав у діяльності вказаних організацій. Тобто, у разі ухвалення закону матимемо спробу створення прецеденту, схожого за своїм сенсом до знаного зі світової історії кроку Франсиско Франко, іспанського «каудильо», який зумів примирити усіх співвітчизників, пересварених громадянською війною.

Але тільки спробу. Без сумніву, коаліція дійде порозуміння і проголосує за такий закон. Попри шалений спротив у таборі так званої опозиції, яку ліпше було б назвати «фракцією Кремля».

Та є ще один, доволі делікатний момент, – відсутність порозуміння у середовищі тих, кого хочуть «визнати». Це прикро, але досі, вже на схилі віку, ветерани визвольних змагань не можуть дійти миру, продовжуючи чвари, спричинені давнім розколом ОУН на «бандерівців» та «мельниківців». Досі пошепки, а то й уголос, артикулюються підозри у співпраці поодиноких «співкамерників» совєтських таборів з тодішніми каральними органами. Уголос такі речі промовляються акурат тоді, коли учорашньому побратиму «світить» місце у вибочому списку чи інші, недосяжні для його оточення преференції. Це – дрібниці, скажете ви, але диявол, знано, ховається акурат серед мізерії.

Певна річ, особи, про яких ідеться, мають звикнути до свого нового статусу. Боронь Боже, аби гнані окупаційними режимами різного ґатунку, відчувши увагу Української держави, за яку вони поклали життя і здоров’я, не повернули своє пізнє визнання на помсту задавненим опонентам. Аби, наснажені перемогою, не почали чинити так, як, зазвичай, чинили ветерани совєтської армії. Вивищення одних не може бути підставою для приниження інших, а лише основою діалогу, який, гадаю, дозволить усім його учасникам зрозуміти і розповісти загалові, хто був ким насправді – вояком за ідею, жертвою обставин чи свідомим виконавцем чужої волі: енкаведистом, провокатором, зрадником. Таке знання не завадить за будь-якого статусу…

Ігор Гулик. Ілюстрація: tsn.ua

Боржники креативу

Опінія – ніщо, а що таке опінія у порівнянні з креативом, «прикидом»?

Політичні баталії в Україні перейшли небезпечну межу між реальністю і містикою. Банальне перемивання кісточок політичних опонентів, викиди компромату і технологічні винаходи, що є характерними ознаками борні за владу за усіх режимів (крім, звичайно тоталітарних, бо там все поділено остаточно), якось поволі трансформувалися у езотеричні вправи політиків, одержимих ідеєю фікс.

Риторика, яка живила середовища головних бенефіціарів Майдану і лави їхніх прихильників, подолавши лівацький рубікон благоденственних ілюзій, все частіше повертається до публіки незнайомим їй досі обличчям, на якому бойові тату замінено шаманськими символами. Марґінали тішаться, цитуючи проповіді своїх кумирів, як тішаться гороскопами, нумерологією та іншим газетним непотребом, укладеним студентами-практикантами, позаяк на штатних астрологів бракує гонорару...

Здобутки мережевого маркетинґу у виконанні «Посольства Божого», якими колись втішався космічний столичний мер, – ніщо у порівнянні з «просунутими» апеляціями до Лі Куана Ю, жонґлюванням інтелектуальними винаходами великого сингапурця. Козак-характерник хай зачекає зі своєю бандурою на узбіччі українського політичного манівця, бо куряву наразі здійняв стакун Воїна світла...

То нічого, що схожу епігоністику можна тоннами придбати на книжкових сміттярках мегаполісів.  Загалові ніколи читати, єдине, що стукає у його зворохоблені мізки, – уривки округлих і смачних спітчів, візуалістика дорогих шат і вологих від надміру гліцерину зіниць. Попелюшки у сукнях від Гуччі (гардероб за дві з половиною штуки баксів, який періодично перетворюється, залежно від обставин, або у футболки революціонерок, або у демократичні джинси).

Паростки солідаризму знову пробиваються крізь залізобетон казенної риторики. Нумо тепер у святая святих – душу пересічного обивателя.

Опінія – ніщо, а що таке опінія у порівнянні з креативом, «прикидом»? І кого вважати мейкерами опіній – жменьку хирлявих інтелектуалів, недобитих колишнім режимом, чи, може, тисячі «клюмб», де сотні тисяч затурканих мають для поклоніння і надії нову ікону «Ери Справедливості». «Справедливість не реалізується у суспільстві, члени якого не визнають себе його боржниками, – писав Леон Буржуа, один з ідеологів французького солідаризму. – Жоден результат інтелектуальної, моральної чи фізичної діяльності людини не може бути досягнутим її власними силами, її власною персоною... Людина, яка живе в суспільстві і не може жити без нього, є його боржником...». Проблема у тому, що солідаристи схильні ототожнювати суспільство (перед якими тотально усі «заборгували»), і державу.

Отже, з’ясовуємо, що не нам завинили «сильні цього світу»: за непевність у завтрашньому дні, за корупцію і валтасарові банкети чиновництва, зрештою, за голоси, віддані нами за «обранців» на чергових виборах. Це ми з вами, мусимо плекати у собі комплекс меншовартості перед ними – білими і пухнастими, – мусимо молитися на їхні дешеві плакатики-агітки, мусимо ставати у позу «чого ще забажаєте?». Все, як по писаному: «На жаль, колись людей обирали на державні посади не за видатну здатність служити своєму народові, а за видатний талант вислужитися перед білими боссами» (Лі Куан Ю).

Та обзивайте себе, як вам припаде до душі і смаку, – хоч воїнами, хоч месіями, – тільки не змушуйте всіх відчувати себе винними перед вами.

Ігор Гулик. Ілюстрація: perevodika.ru

Неуникність поразки

Чому у війні з Україною програє не тільки Путін, але й Росія?

Гадаю, у кожного знайдеться по кілька варіантів відповіді на це запитання і цілий набір аргументів для підставовості своєї версії. Для когось запорукою перемоги є зусилля українського війська, яке фактично постало з постянуковичівської  руїни, мов Фенікс з попелу. Для інших – підтримка міжнародної спільноти, санкції Заходу, рахітичний стан російської економіки. Словом, говорити – не переговорити.

Але для мене особливо показовим видається один скромний, на перший погляд, факт із учорашньої новинної стрічки. Польський Сенат рішуче і категорично відмовився засудити спільно із Росією історичну спадщину ОУН-УПА. Спікер Богдан Борусєвіч прямо пов’язав зростання популярності «бандерівців» та ідеології радикального українського націоналізму з актуальним моментом російської агресії.

Це, попри будь-які компліменти, революційний зсув у політичній практиці наших сусідів. Утім, - це і привід для ревізії оцінок українських президентів, яким доволі часто діставалося на горіхи за політику «примирення і прощення». Особливо, в Галичині, мешканці якої, з одного боку, були в різні часи і через різні обставини, базовим електоратом для Кучми, а відтак Ющенка, але не могли вибачити їм «колаборацію перед поляками».

Два роки тому українсько-польська дискусія про спадок ОУН-УПА сягнула апогею у контексті річниці так званої «волинської різні». Тоді польський сейм розколовся у питанні про визнання цієї трагедії «геноцидом поляків». Ситуація направду балансувала на фатальній межі, переступивши яку, дві сусідні країни відтак опинилися б у стані конфронтації та ворожнечі. І що цікаво: 2013-го з’явився на світ Божий документ, аналогів якому не знає світова практика. 148 народних депутатів тодішньої Верховної Ради України (членів фракцій Партії регіонів і КПУ) звернулися до польських колег з пропозицією визнати «волинську різню» геноцидом поляків. Якщо хтось досі мав сумніви у тому, з якого центру надійшла така вказівка «хохляцьким холуям», то тепер, порівнявши її з учорашнім російським закликом до Сенату, цей легковірний мав би позбутися останніх ілюзій.

За два роки маємо геть іншу ситуацію. Змінилася Україна і українці. Змінилася Польща і поляки. Не тільки у сенсі активного спільного спротиву російській агресії. Але, як мені здається, у поступові на шляху переоцінки цінностей та історичного спадку. Ми, - разом із західними сусідами та союзниками, - стали європейцями у ставленні до історії, відкинули давні практики «жити минулим» і спробували «жити нинішнім і майбутнім». Прокляте «вчора», яким досі маніпулювали вороги і недоброзичливці, яким послуговувалися політичні шахраї і відверті агресори, стало просто уроком, добре вивченим, сповненим застережень, але аж ніяк не керівництвом до дії зараз, вже. І завтра теж - ні.

Між тим, на північ від Хутора Михайлівського, у країні, яка донедавна викохувала ілюзію про наддержаву, саме минуле стало інструментом управління мізками мільйонів. Настільки зручним інструментом, що 90 відсотків росіян втрапили у ментальну пастку, про яку відчайдушно написала Марія Стєпанова на Colta.ru. «Ця зачумленість минулим, - зауважує вона, - не схожа на жодну з відомих мені недуг, і вона потребує аналізу та лікування. Нездатність розташувати між собою і минулим холод бодай якоїсь відстороненості, відсутність дистанції і навіть бажання дистанціюватися від того, що вже відбулося, уможливлюють дивні трансмутації. Коли минуле і сьогодні співіснують з такою інтенсивністю, майбутнє робиться непотрібним – і найбільше нагадує сповзання в Аїд».

Саме така світоглядна пастка зумовить нищівну поразку не тільки Путіна і путінізму. Вона позначиться на персональних долях тих, хто хвацько і беззастережно прийняв запропоновані кагебістською клікою правила гри, розраховуючи на сумнозвісні російські «авось» і на «шару». Ця зарубка мулятиме не тільки тим, хто щойно передчуває перспективу затяжної постімперської депресії, вона дасться взнаки поколінню, змушеному «вигрібати з Аїду», вчитися жити, як нормальна нація, - не у минулому, а нині і завтра.

Ігор Гулик. Ілюстрація: ukrmirnews.blogspot.com

Про щирість політиків

Вітчизняні провідники занадто рано вбралася у шати досвідчених та самовпевнених державотворців

На українських адміністративних будівлях варто було б повісити банер з цитатою Генріка Ібсена: «Якщо двері до зали відчинені, уникайте чорного ходу».  Це я не про корупцію, бо знано, що вона лише віднедавна почала шукати потаємних стежок, раніше ж навпаки, робилася відверто й нахабно, зневажаючи не тільки закон, але й елементарні норми пристойності. Я кажу про заплутаний клубок проблем з новою владою, якому додають пікантності щоденні заяви знакових осіб.

Розумію, що політика – не справа відвертих та щирих, радше вона – заняття хитрунів та інтриганів. Рівно ж усвідомлюю, що вітчизняні політики занадто рано вбралася у шати досвідчених та самоупевнених державотворців, позаяк вони мають справу не зі звиклим до демократії народом, а з тими, хто фактично разом з елітою робить перші кроки, а, отже, має схильність довіряти своїм провідникам. Перші суттєві тріщини у конструкції цієї довіри не відкинули, однак, симпатиків не надто чесних і щирих діячів, далебі, не варто тому випробовувати на міць народне терпіння надалі, оскільки вже останні вибори цілком недвозначно засвідчили, як кількісно зростає партія «проти всіх».

Але коли президент відверто займається плагіатом, проголошуючи «еру справедливості», то «його народ» раптом починає нервово згадувати, де ж це він чув про «справедливість, за яку треба боротися»? Якщо гарантові до смаку давня, дуже висока популярність фатальної супутниці Ющенка, якщо у безпросвітному популізмі він вбачає шлях доуспіху, – то це, здається, не предмет для всеукраїнських переживань, це, вочевидь, особиста справа громадянина Петра Порошенка. Бо, власне, саме від непослідовності, часами діаметральної протилежності сенсових наповнень президентських месиджів країна стає цапки, маючи, до речі, й без того, чимало причин для переживань і особистих трагедій.

Але ж… «двері до зали відчинені». Їх відчинили ще тоді, коли президент і коаліція почали відверто махлювати, не виконуючи своїх передвиборчих обіцянок. То чому зараз, роблячи невтямливу і, відверто кажучи, провокаційну заяву про «еру справедливості», Порошенко намагається дистанціюватися від коаліції, вдягнувши тогу третейського судді? Втримати державу, у якій, за давнім влучним висловом політолога Вадима Карасьова, нема партій, що змагають за владу, а є «партії-країни», які поборюють одна одну до останнього, – такою політикою не вдасться.  Коли «двері до зали відчинені», коли проартикульовано головні завдання і головні симпатії, то, як на мене, слід дотримуватися задекларованої тактики, а не «шукати чорного ходу».

Тут не мова про переваги чи недоліки «майданної коаліції». Тут мова про щирість політиків перед собою, своїми партнерами і, зрештою, перед виборцями. Вони, виборці, голосували з переконанням, що, можливо, судячи з декларацій та обіцянок, сили Майдану нарешті знайдуть порозуміння і об’єднаються. А чим тепер Порошенко відрізняється від невдахи-Ющенка?

«Майданна більшість» може бути нестійкою, хиткою і нетривалою. Але вона мусить бути, бодай для того, аби її суб’єкти змогли знову апелювати до тих, хто голосував за них фактично двічі. Якщо цього не станеться, якщо БПП (загалом чи якийсь її відлам) подасться до спілки з «колишніми», або за рахунок їхніх голосів спробує проштовхувати хай навіть «справедливі» рішення, то гріш ціна «гарвардським хлопчакам», фейси декого з яких ще й досі незнайомі кожному українцеві.

А, може, українському президентові й направду варто залишити повноваження британської королеви? Принаймні, країна позбудеться примхливого і непослідовного чинника дестабілізації, а поведінка її політиків стане бодай на йоту щирішою і правдивішою.

Ігор Гулик. Ілюстрація: telegraf.in.ua

Спроба реінкарнації

В Україні на майже вичищеному від тоталітарних ритуалів терені відроджується... «мистецтво поклоніння»

Кампанія «деолігархізації», розгорнута владою після усунення Коломойського, стає ще одним підтвердженням сумної реальності того, що в Україні, як колись висловився Бернард Шоу, «мистецтво управління полягає в організації ідолопоклоніння».

За час, що минув від проголошення незалежності, спільнота потрохи позбувалася притаманних тоталітаризму рис, попри те, що режими Кравчука та Кучми не хибували надмірною схильністю до демократії. Та все ж авторитарні замашки президентів, зазвичай, приховувалися у коридорах похмурого будинку на Банковій, а сталеві нотки у публічних спічах перших осіб держави лунали дуже рідко. Важко собі уявити дискусію у вагоні  електропотяга, де б прихильники курсу Л.Д. рвали на собі чи на опонентові сорочки, доводячи свою правоту. Радше, ситуація скидалася на часи пізнього брежнєвізму, коли об’єкт «поклоніння» виринав, здебільшого, в анекдотах і веселих історіях.

Варто було Януковичу перегнути палицю, і...

Парадоксально, але саме унікальна для України революція, покликана повернути кермо держави в давно проартикульоване, але зневажене її вождями русло, справді велелюдний всенародний здвиг, відродили на майже вичищеному від тоталітарних ритуалів терені «мистецтво поклоніння». Правда, у нашій ситуації не йшлося про те, що росіяни окреслюють прислів’ям «насильно міл не будєш», а про особливий тип харизматичних діячів, які вміють спонукати світлі почуття натовпу, граючи на темних струнах його колективної душі. Адже мотивацією учасників Майдану була віра у справедливість, первинно збудована на бажанні помститися за кривди, і як з’ясувалося згодом, не в останню чергу, на бажанні і собі урвати шматок, відігратися на успішнішому сусідові чи конкурентові, що досі був запанібрата з податковою…

Ідолопоклоніння формувалося цілеспрямовано і систематично, забиваючи у мізки посполитим іміджеві стереотипи – спочатку «кривавий пастор», відтак новоявлений мученик-самітник «кулявлоб», згодом – всюдисущий ПОП. Але у тім то й фокус, що святі можуть залишатися святими лише за умови завершення їх земних шляхів. Реальність буття, як правило, стирає позолоту, ретельно наведені технологами штрихи грубшають, а вчинки «ідеальних осіб» надаються до аналізу, причому, його висліди часто не на їхню користь.

Трагізм ситуації, – не залежно від того, усвідомлюють це високопосадовці, чи ні, полягає у тому, що їх наразі лише трохи ушкоджену харизму намагаються використати, далебі, не задля «барабанів революції». Технологічно це виглядає як спроба за допомогою однієї харизми порятувати владу від харизми іншої, – тих, хто не вхожий до кола президентських фаворитів через відсутність часу. Бо – на фронті  

Власне, йдеться про роль «офірного ідола», – ідея відтермінувати місцеві вибори, які направду є нагальними, до часу, коли «буде зручно», спричинить ситуацію, за якої омріяна президентом і підхоплена його оточенням конституційна реформа, перетвориться у fata morgana на цвинтарі усіх революційних ілюзій. 

Реінкарнація образу «польових командирів» у місцевих радах, на думку політтехнологів з середовища Банкової, - це «нічний жах». Особливо, коли припустити, що більшість із них рушить на вибори, згуртована негласною підтримкою декого із «відставлених» олігархів. Так спробують вкотре дати спільноті позитивний месидж і надію на «сильну руку», можливо, спровокувати у мізках найвідчайдушніших припущення, що Порошенко вже трохи «засидівся» зі своїми дипломатично-округлими фразами.

Мені видається, що «яйцеголові» знову перемудрили. Цікаво, чи надовго вистачить терпіння посполитим?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов

Корекція моралі

Влада скоригувала власні принципи настільки, що вони ніяк не адаптуються з тими критеріями, які сповідують її виборці

Життя не тільки складне, "сповнене розчарувань і тихого смутку", іноді його зигзаги приховують тонку іронію, гримасний сарказм, що його й не придумаєш. 

Важко вимагати системних змін від країни, яка живе в режимі постійного релятивізму. Політичні уподобанння, що їх міняють, мов рукавички, зовнішньополітичні симпатії та антипатії, вектори яких важко визначити навіть упродовж одного дня, піарні акції антагоністичних таборів, які вмить перелицьовують явище чи подію з чорного на біле і навпаки, – як у "Собачому серці" Булгакова, – "не читайте більшовицьких газет". Однак, головне – не ці дріб'язковості щоденного невлаштованого побуту, бо політика, на жаль, а, може, закономірно, стала неодмінною складовою пересічного обивателя, який бодай трохи замислюється над днем завтрашнім. Головне, – спроба ревізії основоположних засад буття, а відтак – намагання трактувати аудиторію на безмежному терені за зграю невігласів, олігофренів, позбавлених елементарної здатності до аналізу того, що відбувається. Ще свіжі у пам'яті оптимістичні реляції про завершення АТО за два тижні. Тепер же, коли минув ледь не рік, ніхто про них і не згадає. Я не кажу вже про боротьбу з корупцією у прямому ефірі, з якої вийшов якийсь непідвладний здоровому глузду пшик. Я починаю міркувати – ну, не можуть же підставляти схожим чином перших осіб держави їхні радники, політтехнологи, зрештою, правники. А якщо й підставляють, то чому досі комфортно ніжаться на своїх грошовитих посадах? Чому не йдуть на біржу праці? Чи, може, знають надто багато про триб життя своїх патронів, про їхні витівки, так багато, що «всесильні і всемогутні» просто остерігаються викинути їх на вулицю.

Важко збагнути логіку діячів подібного штибу. Корекція моралі схожих осіб сягає небачених і навряд чи дозволених похибок. Та особливо вражає погідливість і смиренність тих, чиїми спинами 2014-го гуляли міліцейські кийки, і у кого цілилися досі нез’ясовані снайпери. Тих, хто небезпідставно вимагав справедливого покарання для псів Януковича. Так, тоді заходилося на революцію, настрій барикад витав у повітрі, журналісти, які щойно позбулися облудливої ілюзії темників, відпрацьовували вчорашні гріхи.

Вони і сьогодні не мовчать, от тільки весь їхній справедливий гнів надто вже ретельно позиціонований з корекцією на смаки власника і грошодавця. Бо після Майданної бурі невирішеним залишилося питання влади в країні. Ви каже, - як? Мовляв, і президентські, і парламентські вибори відбулися. Звісно, відбулися, але чи чується твердо на ногах у цій країні і гарант, і керівник уряду, - висуванець «дивної коаліції? Чи розуміють вони усю аморальність того, що відбувається – псевдореформ, псевдомиру, псевдодемократії, псевдостабільності?

Влада скоригувала власні моральні принципи настільки, що вони ніяк не адаптуються з тими критеріями, які сповідують її виборці. А це неминуче означатиме спочатку ігнорацію та зневагу до відступників і брехунів, а відтак – війну з ними. А на війні як на війні. Тоді запізно говорити про мораль.

Ігор Гулик. Ілюстрація: polittech.org   

Алегорії і знаки

Метафоричність політики зумовлена направду дивним періодом вітчизняної історії, який таки матиме вислідом нову якість влади

Український політикум забавляється у містику. Квапливі арешти корумпованих міністрів з революційного уряду, полюбовна оборудка олігарха з олігархом (президента і екс-губернатора) означені символами, які ще довго трактуватимуть ясновидці з довколавладних кіл. Фейсбучні епоси «фанів» і «ботів» з обидвох сторін ще відгукнуться декому з високопосадових юзерів і штатних політтехнологів, але й вони достатні для того, аби зрозуміти, що все повертається до притаманної українському контексту звичної формули «політик – пахолки».

"Часами у реальній історії величезні причини виявляються у нікчемних фактах, а грандіозні факти виявляють нікчемні причини", – писав у "Сповіді відступника" знаний автор терміна "homo совєтікус" Олександр Зінов'єв. Тут не будемо давати оцінок величин причин і фактів, зауважимо лише, що алегористика політиків зумовлена направду дивним періодом вітчизняної історії, який, на мою думку, таки матиме вислідом нову якість влади.

Опонентам «з верхів» важить на тому, аби дошкулити одне одному. Хтось робить це це по-майданному прямо і без зайвих викрутасів, хто із застереженнями, цілком усвідомлюючи наслідки однозначних фраз. Такі пробують урезонити "самураїв" натяком на відносність усього під сонцем. Конституційна реформа, яка нависла дамокловим мечем, без сумніву, є "грандіозним" наслідком. Але, на думку "радикалів", вона зумовлена вона "нікчемними" причинами. Натяк більш ніж прозорий: будь-який порух у бік зволікання зі змінами Основного Закону, будь-яка спроба перевести конституційну реформу у русло «говорильні», референдумів, як оте планує чинний прем’єр, зле позначиться на опінії європейських структур. А, значить, може завершитися традиційно для України…

Ця фатальна сув'язь – наслідок кон'юнктури і подвійних стандартів, які стали звичними в арсеналі вітчизняної політики, і вони, мабуть, найбільше, вадять будь-якому поступові держави. Давнє, ще Кучмове трактування системи рівноваг і стримувань дійшло у ситуації з конституційною реформою свого апогею, і нинішнє тупцювання на місці, завзята імітація змін є відповіддю на здавалося б риторичну фразу колишнього президента про те, що він хотів би побачити Україну без нього.

Тут маємо справу не з банальною недовірою властьімущих та їхніх опонентів. Тут – хронічний острах радикальних кроків, які можуть інспірувати непередбачуваність суспільних реакцій. Звідси й численні технологічні прийоми, намагання переграти одне одного посередництвом правничої казуїстики, привентивні удари з наміром з'ясування можливих тактичних кроків з-поза політичних барикад. Якщо в часи Леоніда Кучми говорилося про класичну "візантійщину" з її фаворитизмом, підступами та зрадами, то зараз ця "візантійщина" набула рис, притаманних середньовічним дворам Європи, посилених досвідом демократичних режимів не найкращого штибу.

Чим можна залякати молоду демократію? Ясна річ, примарою диктатури. Тут довго не мудрують, наголошуючи на тому, що будь-які операції на тілі Конституції можуть обернутися тоталітаризмом. Виглядає страшно, але трохи кумедно. Знано, за яких умов ухвалювався чинний Основний Закон, знано також, як філігранно зневажають його вимоги, використовуючи шпарини, закладені у "тілі" Конституції. До того ж, якщо вже зовсім відверто, то «фаталісти» могли б і деталізувати, кого бачать майбутнім диктатором.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Пітер Пауль Рубенс. Алегорія війни. 1628. Дерево,олія