Хто купався голим?

Слід почекати, і досі непогрішні авторитети виявляться звичайнісінькими ошустами

Наскільки доречними є певні сигнали про неминуче переформатування коаліції, про відставку чинного прем’єра – покаже час. Але вони вже подані, сказані, продемонстровані, а тому спільнота має поживу для інтелектуальних вправ і найбезглуздіших прогнозів. А громадяни статусом дещо вище, не укоськавши поствиборчих емоцій, починають прилюдно оприлюднювати вердикти у справах, де й не «валявся кінь» інституцій, призначених для розмаїтих розслідувань. Креативність навспак змушує нагадати слова єпископа Юзефа Жиціньскі, що вона часто буває синонімом спритності...

Певна річ, брати на віру заяви про небачену навіть за часів Януковича ласість прем’єра та його команди (звісно, не про весь Кабмін мова, бо там є і люди президента), те ж саме, що вірити пророцтвам мольфара. Принаймні, слід прочитати альтернативну Гордієнковій думку, аби зрозуміти усю недолугість звинувачень. Однак поквапливість, з якою Генпрокуратура взялася до проблеми, а також наполегливість, з якою вона (проблема) нагнітається у сесійній залі, дають підстави думати про певну технологічну складову. Зрештою, чому б не припустити, що прокурорів мотивують натяками на бездіяльність їхніх же попередників, а нардепів-активістів простимульовано певними політиками, аби українці стали швидше „соромитися” за свій вибір?

Усі ці „лякалки”, мотивації та стимули утім мають певні сенси. Фобії ми подолаємо швидко, але відчуття дискомфорту і головне власноруч створеної дисгармонії залишиться надовго. Воно загрузне у нашій підсвідомості і є надія, що настільки глибоко та в’їдливо, що наступного разу ми сумлінніше міркуватимемо над кожним аспектом стосунків спільноти та політиків. Мабуть, вони щораз більше скидаються на практику контакту легковірного селюха із битим „наперсником” на міському торговищі... Дехто схильний до ледь не ортодоксальних висновків – мовляв, то наш хрест за гріх байдужості і неперебірливості. Але, думаю, це вже надто, радше, то добра вакцина на майбутнє.

Але нинішній досвід антикорупційної кампанії, люстрацій та іншого штибу речей не вичерпується враженнями перших днів. Мине ще трохи часу, і, як казав успішний американець Воррен Баффет, „розпочнеться відплив, і отоді стане ясно, хто купався голим”. Гадаю, слід трохи почекати, аби переконатися, як досі непогрішні авторитети виявляться звичайнісінькими ошустами, а ті, хто вчора здавався невігласом і ворогом, – пророками.

Але за кожен урок мусимо платити – хто зміною „орієнтації”, хто бізнесом, хто притлумленою думкою, але більшість тих, хто голосував за певних осіб-учорашніх кумирів – небезрозмірною кредиткою свого часу. Того, який уділений кожному, і який, на жаль, не можна продовжити, як, до прикладу, термін президентських повноважень. Влада, без сумніву, змінна, але й ми з вами не вічні. Та й чи всім не бракне терпцю і бажання повернутися на круги своя через кілька літ?

Ігор Гулик.Ілюстрація: anekdot.ru

Тіні забутих проектів

Суспільство втягують в затяжну і галасливу дискусію про скасування/нескасування депутатської недоторканності

Ніхто не боронить нашим політикам розважатися атракційними фантазіями. Йдеться лише про к.к.д їхньої уяви, і про пустку, яка осідає у мізках пересічних громадян після чергових гучних провалів і фактичної безкарності обіцяльників. На своє виправдання у них завжди є чимало аргументів, але, якщо цих фантазерів припирають до стіни, вони послуговуються дуже зручним прийомом, який знаходимо у автора „Людської комедії” Бальзака: „Ми маємо свій касаційний суд – це майбутнє”. Іншими словами, історія нас виправдає, але чи дізнаються учасники „процесу” про її вердикт – то як випаде кожному.

Українське поспільство знову розважається разом зі своїми провідниками. З огляду на певну умовність останнього електорального акту, останні не надто переймаються тим, що подати для перегодованого політикою виборця. Старий товар у новій обгортці, – це все, їжте і не вдавіться. Я не кажу про нафталін чи визначення стратегічного курсу. Маю на увазі цілком прості речі, які в цивілізованому світі розглядають за першочергові, без яких не можливо уявити собі державу.

Але… Суспільство ні сіло ні впало утягують в затяжну і галасливу дискусію про скасування/нескасування депутатської недоторканності. Тепер уже на рівні Венеціанської комісії та Конституційного суду. Але, по-перше, даруйте, в демократичному устрої нової України не сумнівається ніхто, отже, формат, обраний 1991 року, природно передбачає цілковиту і безвиїмокову рівність усіх перед законом. Дотримуймось елементарних стандартів демократії, – і не треба пережовувати банал, не треба тиражувати його, розмазувати біл-бордами чи газетними шпальтами. Я переконаний, що після цього шоу мильних бульбашок, навіть якщо рішення про скасування депутатського імунітету буде ухвалено, його обставлять таким парканом недомовок, гримас і натяків на об’єктивні обставини, що крізь нього не продереться жоден сумлінний прокурор, а тим паче громадський правдолюбець.  А, по-друге, незаангажованість КС, проти семи членів якого висунуті звинувачення у справі про узурпацію влади Януковичем, викликає, м’яко кажучи, сумнів.

Правда, я не цілком згоден з думкою, яка останнім часом мусується серед певних політичних тусовок, зокрема «Самопомочі», що ліквідація недоторканності цілковито зруйнує український парламентаризм. Він уже зруйнований дощенту втіленими у життя експериментами, зокрема, системою, збудованої на партіях-проектах, партіях-„дахах”, партіях-кланах. Якщо ми декларуємо, що демократія передбачає рівність громадян у виборі і рівне право бути обраними, то спробуймо запитати себе, чи може „безпартійна галушка” стати фігурантом поважного списку, не маючи для цього ні зв’язків, ні, зрештою, зайвих мільйонів? Тепер нам натякають на повернення „мажоритарки” на рівень вже зовсім місцевих виборів (до сільських та районних рад). Натякають, не більше. Навіть якщо уявити, що цей давній проект стане реальністю, то діяльність місцевих рад в середовищі поділеної партіями напередодні господарки не під силу уяві найгеніальнішого фантаста. Чим вони керуватимуть, на що впливатимуть? Зрештою, де візьмуть гроші? В коаліційного уряду, сформованого, як не крути, за партійними квотами, який, за нинішньої бюджетної системи, обдиратиме їх, як липку?

Ігор Гулик. Ілюстрація: nnm.me 

Коротке есе про реверс

Жоден з авторів навіть гадки не допускає, що Конституцію можна переписати набіло

Коли в Україні починають говорити про Основний закон, слухачеві або спостерігачу слід налаштовуватися принаймні на певний підтекст провокації. Справа у тому, що тим, хто артикулює якісь зауваження чи пропозиції, завжди важить протягнути свої, цілком визначені ідеї у, як це сьогодні полюбляють казати, у конституційне тло. А ще, – Конституція для народу писалася 1996 року без народу, і, либонь, саме тому її текст важко узгоджується з реаліями. Ба більше, незважаючи на поквапливість ухвалення, «батьки» Основного закону ретельно вивчили кращі зразки схожих документів, і від того плід їхніх старань вийшов радше академічним конспектом заморських конституціант, аніж прикладним інструментом для українства.

Сьогодні, коли «взірцеву Конституцію» добряче пошматували поправками гуртом і вроздріб, коли крізь її решето починають випадати цілі пласти життя спільноти, українська еліта навіть не здає собі справи, що слід узяти білий аркуш і спробувати написати нові статті та параграфи. Те, що являють народові у процесі підготовки до… підготовки конституційних змін, – не що інше, як біг по колу, радше навіть реверс, оскільки жоден з авторів навіть гадки не допускає, що Конституцію можна переписати набіло. 

Хтось береться стверджувати, що усі біди – від незавершеності реформи 2004-го року. Може, й так, але чи можна сподіватися на ефективність змін, скажімо, у царині місцевого самоврядування (читай по-модному – децентралізації), грунтуючи їх на нез’ясованих, недієвих, ба більше, – суперечливих засадах діяльності центральних органів влади? Суть таких сигналів – на поверхні: парламентська республіка зі всесильним прем’єром. Але участь джерела влади у конституційних змінах (всеукраїнський референдум, як те пропонує прем'єр) ховається за лаштунками конституційної комісії фактично на парламентській основі. Не важко здогадатися, хто має більшість у комісії, якою верховодить спікер (людина президента).

Дехто не наголошує на формі державного ладу, пропонуючи народу вилку. Мовляв, в одному з цих проектів має бути представлена парламентська форма правління, в другому — президентська. Змішана модель, мовляв, не годиться, бо вже спробували її. Важливо, аби в результаті змін в Україні було б збережено один владний інститут, який, по суті, утілюватиме всі повноваження: президент чи прем’єр – не важливо. Саме ці посади, як можна зрозуміти зі схожих декларацій, будуть «головним призом» політичних змагань еліт.

Цікавою є ідея бікамералізму (двопалатного парламенту), до речі, таки схвалена на референдумі, затіяному колись Кучмою, однак через брак голосів не парафована Верховною Радою. Ясна річ, верхня палата – інструмент для президента з камуфляжем регіонального представництва, що додає контраверсійності у сприйнятті бікамералізму іншими учасниками конституційних забав.

Якщо додати до усіх пропозицій демократичні «прибамбаси» – референдум, конституційні скарги громадян, народне вето і таке інше, то отримаємо цілком пристойний зразок європейської конституції.

Але чи захочуть українські політики жити за таким регламентом? А головне, – чи ухвалять його?

Ігор Гулик. Ілюстрація: operkor.wordpress.com   

Реінкарнація ідей

Політичний ринок сенсів не зазнає докорінної трансформації

Мені видається, що далі, тим частіше ми ставатимемо свідками повернення до життя, здавалося б, забутих речей, які за допомогою політтехнологів наповнюватимуть новим змістом, забувши про старозавітну приповідку про міхи та вино. Хтось робитиме це у намаганні набути іміджу доброго надійного консерватора, які подобаються частині електорату тим, що гарантують життя без революцій та катаклізмів; хтось матиме цілком інші резони, тихо втішаючи себе думкою, що випробуване і результативне один раз, завершиться схожим результатом і тепер. Зиск матимуть і вічні реформатори, – вони показуватимуть пальцем на своїх „архаїчних опонентів”, обзиваючи іх нехорошими словами „колишні”, „сноби” і таке інше. Зрештою, „невісткою” залишиться виборець, чий хрестик чи галочка у виборчому бюлетні на місцевих виборах (якщо, звісно, такі відбудуться) слугуватиме відтак критерієм легітимності одних і об’єктом злоби та кпинів інших. Перші, звісно, будуть переможцями, другі – подоланими, а, отже, опозиціонерами.

Політичний ринок ідей не зазнає докорінної трансформації. Мабуть, навіть не через те,  що продуценти партійних креативів беруть невиправдано високі гонорари за своє інтелектуальне лінивство. Причина, як на мене проста, і вона переконливо свідчить про абсолютну відсутність будь-яких змін у часовому відтинку після парламентських перегонів. Реінкарнація ідей – не від доброго чи злого життя, а від того. що воно не змінилося, що гасла, які видавалися легкими і такими, що надаються до реалізації без особливих зусиль, виявилися непосильними або, радше, популістськими, нереальними, заради гарних слів.

Стовідсотково людей перейматиме ідея соціальної несправедливості, то чому б «Батьківщині» не витягнути із партійних закамарків старий слоган, що за „справедливість треба боротися”. А БПП, перейменований тепер у «Солідарність» – на те він і владний, – аби переконувати громадян про потребу „життя по-новому”. То скажіть, що змінилося під українським небом? Чи банал, який лине з телеекранів, не є прописними істинами, приватизованими на потребу моменту галасливими перекупками від політики? Їхній товар – звичний, знайомий на смак, а, отже, легкотравний, без наслідків для здоров’я і загального самопочуття.

Либонь, тому нові проекти, нові ідеї сприймаються насторожено, їм одразу ж клеять тавро „технологічних”, як це було, до прикладу, з пріснопам’ятними „озимими”. Спроба розворушити самовдоволений мурашник, з цілком визначеними для кожного ролями та обов’язками, щораз зазнає фіаско. Те, що подається як вихід молодої, незнаної досі енергії, яка обов’язково переросте своїх “хресних батьків” і утілиться у поважну силу, хутко перемелюється системою, дискредитується, як у випадку «Самопомочі», м’яко кажучи, негарною опінією залаштункових поводирів. Тому спроби «влити у старий парламентський міх нове вино», скидаються радше клоунаду, не більше. На випаленому, витоптаному політичному полі можуть проростати лише ті, хто „встав раніше”.

Оксана Забужко подала, як на мене, цілковито зрозумілу, але чомусь незасвоєну українством ідею, яка не потребує коментарів і технологічних інтерпретацій. Вона заслуговує на те, щоб стати провідним мотто політичної сили, яка серйозно ставиться до країни та її громадян:  „Спершу йде розуміння того, що треба самому відповідати за своє життя... Потім усвідомлення того, що ті, нагорі, – лише найняті тобою працівники. Такі ж, як сантехнік, електрик чи газівник... За рівнем культури вони не відрізняються від пересічних сантехніків, хоча в останніх, до речі, вистачає здорового глузду, ремонтуючи унітаз, не називати себе елітою”.

То, може, для «життя по-новому» спочатку полагодьмо унітаз?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Ігорь Кійко

Великдень. Постскриптум

Якщо все так зле і безпросвітно, то яким робом країна досі ще живе, дихає, воює і святкує?

...Я це до того, що за хвилину до розп’яття на Голгофі ніхто, навіть найревніший апостол Христа не міг ствердно відповісти на запитання: «Він що, направду воскресне?». Тоді, коли римські воїни затіяли гру, ставкою у якій був плащ Спасителя, жоден із них навіть не міг собі уявити, що через три дні («згідно із Писанням»), його здобич стане жахливим аргументом причетності до святотатства.

Власне тому я досі не розумію подиву гідної людської легковажності, коли кожен, кому не ліньки, починає демонструвати свою компетентність у справах, до яких не має жодного стосунку. У справах великої політики, війни і миру, стратегії і тактики, залаштункових змов і прихованих конфліктів. Демонструвати привселюдно, з апломбом, з барвистими метафорами і, на його погляд, вдалими натяками. Звинувачуючи одних, вигороджуючи інших, діагностуючи, засуджуючи, прирікаючи...

А завтра... Завтра, коли уся його словесна полова виявиться нікчемною, не вартою шеляга, наш компетентний провидець, суддя, прокурор і адвокат в одній особі зробить вигляд, що не має жодного стосунку до того, про що волав недавно, що боронив, а що – ганив. Навпаки, - за потреби він дивним чином стане адептом протилежного, геть несумісного з учорашньою поставою, і з піною на вустах доводитиме усім, що мав на гадці щось зовсім інше.

Півтора року країна живе у війні. Ковтаючи сльози від втрат і смертей, тішачись найменшим успіхам, з тривогою очікуючи дня завтрашнього. І півтора року, - попри безсумнівний поступ, часами всупереч обставинам, - чуємо оце безсенсове, жалюгідне підвивання: «пропало всьо!», «нас зливають!», «зрада!». Хай би вже, як Петро (ні, не Порошенко), ці істерички обмежилися трьома зреченнями, так ні ж, гра у всезнайок, в «ура-патріотів» стала для них якщо не професією, то, у всякому випадку, способом самоствердження і дещо збоченим шляхом улещення власних амбіцій. Хоча, можливо, їм найбільше імпонує невдячна роль жертви.

Для них – і президент неук, і прем’єр – злодій, і Путін – позбавлений клепки, і Обама – мудак викінчений. Уряд – збіговисько корупціонерів, парламент – зграя картярів і дегенератів. Міжнародна спільнота – банда гендлярів. Нарід – жадібний, лінивий і хтивий до халяви.

Може, у тому і є дещиця правди, тут – без коментарів. Але якщо все так зле і безпросвітно, то яким робом країна досі ще живе, дихає, воює і святкує? Той же Великдень.

Ні, я жодним чином не зазіхаю на право кожного мати власну думку, тим паче, висловлювати її. Тут мова, радше, про внутрішнє почуття відповідальності, якщо бажаєте, про те, що кожен, - так чи сяк, - але мав би спочатку думати, а вже відтак говорити. Аби потім не виглядати кретином серед країни і людей, яких він ще вчора поховав, яким відмовив у перспективі жити, яких безпідставно оскаржив, змішав із болотом, знецінив. 

Я переконаний, що все у нас йде, як слід. Тобто так, як воно має бути, як написано на нашому «льосі», себто долі. Просто не варто уподібнюватися юрбі, яка глумливо під’юджувала Спасителя на Голгофі: «Якщо Ти справді Господь, зійди з Хреста!». На все свій час, і на Воскресіння – теж.

Хтось, можливо, скаже, що це – фаталізм, що не варто покладатися на плин часу і чекати неуникного. Я ж думаю, що це акурат той випадок, коли ліпше помовчати, не артикулюючи апокаліптичних сценаріїв, позаяк, кажуть мудрі люди, слова мають здатність матеріалізуватися. У всякому випадку, якщо вже так кортить висловитися, робімо це тоді, коли знаємо щось достеменно, коли до чогось торкалися власними руками, бачили на власні очі. Так надійніше і чесніше.

Не будьмо колективним Томою-невірком.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru  

Великий День

Поруч із нами – такі ж як ми. Лише їхній хрест, може, з іншого дерева

Мабуть, жодна з подій людської історії не зазнавала такої кількості трактувань, інтерпретацій, як та, що її вшановуємо сьогодні. Їй передував тріумфальний в’їзд Христа до Єрусалима під схвальні вигуки натовпу, у мізках якого вже прогризався крик потреби жертви – «Розіпни!». Він вирветься в азійське небо через три дні, але досі нам не під силу втямити, як, яким чином людська природа чинить схожий крок – від безмежної людської любові до звірячої ненависті.

Хоча… Чимало моїх знайомих щиро зізнаються, що цьогорічний Великдень – «якийсь не такий», що не відчувають передсвяточної нетерплячки, що зустрічають Воскресіння серед депресії та зневіри. Даються взнаки обставини – півтора року непевності, тривог, війни. Я міркую, що так, у принципі, має бути, що кожен Великдень для смертної людини є, по-суті, однією із станцій Хресної Дороги, і хотілося б вірити, що зараз ми – на одній із останніх.

…Серед інших, звичних і усталених формулювань дива Воскресіння, якими, зазвичай, сповнені священицькі проповіді, – чомусь загубилася одна, либонь, найсуттєвіша. Через дві тисячі літ від події на Голгофі саме вона, як на мене, мала б стати визначальною для секуляризованого і водночас охопленого спалахами релігійного фанатизму світу. Це – проблема розуміння іншого, толерування особливого шляху кожного, лояльність до інакодумства. Бо навіть у середовищі апостолів, – не беручи до уваги Юду, – найвірніших учнів та послідовників Христа, обтяжених, за висловом Учителя, місією стати «сіллю землі», ми не завжди зауважуємо розуміння Його вчинків.

Мені видається, що Христос воскрес саме для того, аби ми не стільки дивувалися надприродним вчинком Живого Бога, а взяли з цієї події урок стосунків з іншими людьми. Не потребуючи крайніх доказів, не схиляючи когось до свого світобачення, не відкидаючи «інакшість» ближнього, шануючи його свободу волі. Може, саме це і є тією Любов’ю, про яку казав нам Спаситель. Може, у тому акурат приховано модель людськості, яку шукаємо і, – на диво, – не можемо знайти?

Натомість судимо, не боячись бути осудженими, натомість «розпинаємо» тих, які мають інші уявлення про світ і про нас у ньому. І, кривлячи душею, звинувачуємо когось у всіх бідах, забувши, однак, що й ми долучилися до того, що маємо, безтямно купившись колись на брехливі слова і захмарні обіцянки.

Цього Великого Дня зичу усім погідної душі і серця, яким Воскреслий Ісус додасть снаги і мужності нести свого хреста. Поруч із нами – такі ж як ми. Лише їхній хрест, може, з іншого дерева. А, може, вони згромадили його на інше рамено…

Христос Воскрес! Воістину Воскрес!
Ігор Гулик. Ілюстрація: credo-ua.org   

Дипломатичне невігластво

Ходіння поміж краплями дощу, різновекторна риторика і невтямлива практика – речі, що надаються до вживання на короткотермінову перспективу

Основні фігуранти української політики сьогодні схожі на послів чужоземних держав, які вправляються у дипломатичній риториці, яка тепер слугує не способом артикуляції певних політичних постулатів чи намірів, а радше за такі собі вірчі грамоти очільнику ще вчора ворожої держави. Глянеш на телеекран, де відомі одіозні особи поливають брудом почергово президента і прем'єра, і мимоволі хапаєшся за думку, що насправді, як писав Гьоте, "нема страшнішого за діяльне невігластво".  Особливо, коли воно маскується округлими фразами, що їх взято за незаперечний креатив моменту, кам'яними посмішками міни за поганої гри і дулями у кишені.

Але той же Гьоте зауважує, що "веселку, яка тримається чверть години, перестають помічати". Тобто позірна злагода під парасолькою коаліції, яка наразі ще тримає абсолютно різношерстих і абсолютно ворожих один одному елементів, випарується, щойно вдарять перші морози непопулярних для загалу функціональних рішень.

Різновекторність устремлінь, – і в царині політичних пріоритетів, і тим паче – у господарських справах, – неодмінно спричинить рейвах в урядовому середовищі. Не кажучи вже про парламентську залу.

Дмитро Видрін, політолог з нахилом до екзистенційного сприйняття когорти, яку гордо йменують українською елітою, якось написав короткий есей про "мого президента". Мабуть, нинішні міністри, які з різних міркувань потрапили до не надто комфортного середовища, таки цікавляться думкою експертів. Бо надто часто, пояснюючи сумнівність свого рішення, вони кивають на главу держави: "Я людина президента/прем’єра, отже, слухатимусь тільки його".

Такі словесні конструкції, по-перше, суперечать бажаному для самого Порошенка/Яценюка потрактовуванню їхніх персон як демократів та лібералів, по-друге, хибують вадою двозначності узгодження лінії партійних структур, представниками яких є їхні автори, і взагалі дезорієнтують спільноту.

Я не схильний уважати, що коаліція, наполягаючи на участі своїх представників в Кабміні, мала наміром дезорієнтацію свого усталеного електорату. Проект "веселкового" за партійними кольорами Кабміну навпаки створює ілюзію стабільності, до якої таки прагнув утомлений виборець. Якими б не були зовнішні оцінки присутності тих чи інших партій у владі, все ж мусимо визнати, що саме БПП і НФ, є тими запобіжниками, які, на думку зарубіжжя, боронитимуть Україну від краху демократичних реформ. Однак рішення саме цих осіб, з врахуванням аж "супердипломатичної" поведінки напередодні, ладне спричинити цікавий ефект "цапів-відбувайл" за всі огріхи уряду загалом. Якщо так станеться, то невдоволення і розчарування знову таки обернуться виключно на особи Порошенка/Яценюка «мого президента»/«мого прем’єра».

З цим щось треба робити. Ходіння поміж краплями дощу, різновекторна риторика і невтямлива практика – речі, що надаються до вживання на короткотермінову перспективу. Судячи з усього, «команда Майдану» має намір перебути біля владного керма до наступних президентських виборів. Не думаю, що амбітні політики, які уособлюють собою низку радикальних змін останнього часу, погодяться плентатися охвістям у чужому фарватері. Хай навіть дипломатично натякаючи, що роблять це для загального добра.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru