Бурі у склянках

„Шведська сім’я” українських владоможців зовсім вичерпала потенціал не тільки ідей, але й придворних інтриг

Травнево-святкове затишшя не надто зворохобилося кількома штучними сплесками політичних емоцій. Попри обмежене коло осіб, які, зрештою, заробляють собі на хліб коментарями та аналітичними (доволі часто псевдо-) припущеннями, пересічна громадськість не здала собі труду належним чином поміркувати над скандальними відвертостями Фірташа або ж над струсами повітря довкола ризиків на «Дєнь Побєди». Є підозри, причому небезпідставні, що реакція тієї ж пересічної громадськості не є вислідом вік-ендівської розніженості чи ліні, а свідченням доволі багатого досвіду спільноти у розпізнаванні сенсових наповнень політичних месиджів. А оскільки ні сенсу, ні алярмової потреби у згаданих „подіях” не було, то власне кажучи, їхні сценаристи отримують свої гонорари за відверту халтуру.

Ба більше, у цивілізованих країнах таких кріейторів давно б гнали у три шиї, бо у випадку з Фірташем вони явно схибили з аудиторією: офісний планктон, який полюбляє блукати нетрями мережі, – у коротких відпусках, а телеглядачів в Україні – що рік то меншає. Що ж до 9 травня, то його, вочевидь, калькують із стереотипів попередніх років, а вони, погодьтеся, явно не пасують до контексту країни, змушеної відбивати навалу агресора. За відвертий плагіат схожого штибу, правда, не садять, але й не платять...

У принципі, маємо готуватися до численних збурень у передвиборчих склянках, бо майбутній електоральний марафон не обіцяє втішити чимось абсолютно незвіданим чи вражаючим. „Шведська сім’я” українських владоможців – за раннім Луценком – настільки вичерпала потенціал не тільки ідей, але й придворних інтриг, адюльтерів, змов, що навіть у царині підлоти схожа на пляжну публіку, з голів якої спека і тривале байдикування випарували геть усі бажання.

Та найголовніше – не у „приколах” чи проколах. Найголовніше у тому, що суспільству навіть не спробують натякнути на бодай якусь перспективу, – усе погляне чорний „піар” і банальна показуха. З урахуванням того, що за локальні мандати найодчайдушніше змагатимуться дві провладні сили, «потьомкінські села» від президента та прем’єра, звісно, виглядатимуть привабливіше для ока і кишені, зате вкрай непереконливо для мізків. Обіцянки ж від кандидатів „середньої ланки” та очевидної підтанцьовки вабитимуть хіба лише невиправних оптимістів або маргінальних типів, охочих на будь-яку дармовину, аби вже і негайно.

І ше одне, - на мій погляд, парадоксальне, бо у цьому сенсі ми мало чим відрізняємося від росіян. Попри нашу цілковиту переконаність у протилежному. Артємій Троїцкій написав недавно в «Новой газете», що «людям, звиклим до тотальної брехні, стало просто нецікаво знати правду».

Як на мене, то перегони’2015 не дають Україні того шансу, який сяк-так вимальовувався з огляду на перспективу децентралізації. Те, як неохоче і вайлувато ухвалюються зміни до виборчого законодавства, свідчить про спробу улити старе вино у вже зношеніші міхи. Бурі у склянках і все. За великим рахунком...

Ігор Гулик. Ілюстрація: onmounty.blog.tut.by    

Одержимість жертви

Не варто плекати ілюзій про контраверсійність нинішнього сприйняття Росії – правонаступниці жертви і агресора в одній іпостасі

У ці меморіальні дні начитаєшся стільки версій подій 70-річної давності, стільки людських історій, сповнених трагізму і тріумфу, відчаю і злетів, смертей і воскресінь. А ще – карколомні алюзії, які кидають звідти, - із середини минулого століття, - довгі і густі тіні на наш день.

Оце недавно один із відомих інтелетектуалів спробував пояснити труднощі зі сприйняттям путінської Росії, особливо, у контексті перемоги над нацизмом, тим, що вона, мовляв, одночасно була у ролі жертви і ката. Гляньмо, - направду, СРСР склав у Другій світовій неймовірні офіри (не тільки людські). З іншого боку, - веде далі наш автор, - із визволителя радянське військо стало окупантом, жорстоким, безкарним, всесильним. Наїзником, що тримав за горло пів-Європи, погрожуючи світові ядерною зброєю, цинічно насаджуючи свої правила гри, свою антигуманну «релігію», тероризуючи інших...

Можливо, у такій світоглядній конструкції є своя частка рації. Однак, як на мене, таким робом можна виправдати ледь не всю історію Російської імперії. Питання у тому, що і царі, і генсеки, і президенти Московії свідомо чи ні (радше таки цілком осмислено) спочатку прирікали країну на роль мучениці. Аби відтак, скориставшись іміджем, який, звісно, пробуджує в інших співчуття і бажання допомогти, повернути події так, аби набути статуту мучителя.

Про причини наполеонівського нашестя ті, хто перебував поза зоною досяжності російської пропаганди, знали давно. Однак мешканці однієї шостої суші щиро вважали агресором саме французького імператора, не допускаючи й думки, що саме Алєксандр І змусив корсиканця до гри м’язами. Саме він, російський самодержець, зламав Тільзітський мир, чим, мабуть, надихнув Бісмарка на його коронну фразу про угоди з Росією і папір, на якому їх написано...

Наполеон уникав сутички з Росією до останнього, і погнала його на Схід аж ніяк не амбіція стати новим Македонським. Кілька разів він давав зрозуміти московському агресорові, що здатен з’їздити по пиці (зокрема, під Аустерліцем), але щоразу «жертва» демонструвала явну нехіть до примирення. Бонапарту не залишалося виходу, лише спробувати «остаточно вирішити» питання. Як закінчилася ця спроба – відомо усім. Та після поразки французів Росія стала жандармом доброго шмату Європи.

Друга світова – мовби продовження історії. Так, СРСР став жертвою нападу нацистської Німеччини, але уся логіка його політичної поведінки, усі ці пакти Молотова – Ріббентропа, спільні паради вермахту та ЧА, - неухильно вели до відомої  розв’язки. Європейський «буцефал» не міг вивезти двох диктаторів – Гітлера і Сталіна, - і сутичка між ними спровокована амбіціями обох. «Однією рукою в долоні не ляснеш», - влучно кажуть китайці.

Однак наприкінці війни – у 45-у, - СРСР набув уже статусу ката, і подальша історія тільки утвердила його. У Румунії, Угорщині, Чехословаччині...

Тому, як на мене, не варто живити ілюзій про контраверсійність нинішнього сприйняття Росії – правонаступниці жертви і агресора в одній іпостасі. Доцільніше було б проаналізувати те, що трапилося опісля, зокрема, ті військові конфлікти, в яких совєти вже не церемонилися з рольовими іграми: для Кореї, Єгипту, В’єтнаму, Афганістану аплуа зобидженого виявилося непотрібним. Відтак світ мав би остаточно упевнитися в очевидній агресивній імперській природі рашизму. Яким би він не був – царським, совєтським чи, як от зараз, - путінським.

Тепер дехто теж намагається пояснити поведінку Кремля тим, що він став жертвою «зверхнього ставлення» США та ЄС у відповідь на свою «відкритість», що Вашингтон не вважав за потрібне брати до уваги «життєві інтереси» Москви на пострадянському просторі тощо. Що ж, статус «потерпілої від всесвітньої змови» закономірно для Росії набув ознак статусу ката – в Україні, зокрема, у Криму й на Донбасі. Але досі знаходяться поодинокі «естети», що, як писав Лєц «не бажають відчути смак дріжджів у тісті, яке на  них виросло». Смак одержимості жертви перспективами стати мучителем...

Ігор Гулик. Ілюстрація: torturesru.org

Діти Кучми

Політичні бренди в Україн фактично є модифікованими аналогами культу особистості

Особисто я млію, коли з уст сивих патріархів української політики чую модні словечка на кшталт «бренд», «позиціонування», «креатура». Їм, можливо, личать костюми від Гуччі, краватки за тисячу баксів, але аж ніяк не лексика нинішніх тінейджерів. Їм більше пасує фразеологія давніх, не знаних народженим в незалежній Україні постанов ЦК чи міжрайонних летючок партгоспактиву.

Моя реакція на «ненормативну» для ще комуністичних динозаврів лексику приблизно така ж, як і реакція комп’ютерного редактора, – ось зараз він ніяк не хоче сприймати слово «партгоспактив».

Я вже писав про те, що політичні бренди в Україні, як, зрештою, на всьому постсовєтському просторі, фактично є модифікованими аналогами культу особистості. Інакше, мабуть, не могло й бути, оскільки політичну культуру на цьому терені формували, здебільшого, колишні ідеологічні секретарі сільських райкомів КПСС. Єдиним з пост«червоних», хто зумів таки піднятися над партійною догматикою і поглянути на плинний та релятивний світ сучасними очима, є, на мою думку, Борис Олійник. Мабуть, тривале перебування серед європейських парламентарів, а ще поетичний склад розуму, живий інтерес до модернової літератури і філософії зробили Бориса Ілліча креативною постаттю серед чудовиськ юрського періоду. Інші «краснобаї і баламути» зі стану «лівих», через зашореність і боягузтво, - епігони. Вони завжди неоковирні, незграбні і смішні. Відповіді Симоненка після кожного виклику у ГПУ свідчить, що поза джентльменським набором стандартних фраз «лідер» скомпрометованої партії почувається не вельми впевнено.

На загал, лише сьогодні, після сотень смертей на Донбасі, після Криму і безпосередніх інструкцій Зюганова для КПУ стають зрозумілими справжні наслідки зради вітчизняних «червоних». Свого часу і Мороз зумів об’єднати колишній «червоний директорат», репрезентований Партією регіонів і солідарних з ними за духом екс-партфункціонерів. Леонід Данилович завжди прагнув такої єдності, але тоді йому вадила або надмірна амбіційність соціалістичного вождя, або ж інтриги Петра Симоненка, який диспонувався президентом та його адміністрацією за приручену, слухняну опозицію. Окрім того, увесь цей конгломерат «учорашніх» є нічим іншим, як класичним відтворенням «пізнього брежнєвізму», з економістами на кшталт Азарова, «ліберальними» партійцями номенклатурного типу, українофобними ідеологами аля Табачник.

Натомість, варто визнати ще один прикрий факт. Нинішня влада теж ухиляється від визнання того, що і її союзники не надто «переросли» епоху Кучми. Можна, звичайно, пошукати аргументів на догоду усталеній позиції, що таким робом можна вижити серед візантійщини та інтриг опонентів.  Але це – словоблуддя, від якого втомилися всі, і тривалий характер втоми свідчить бодай про один позитив – епоха «дітей Кучми» неодмінно мине.

Ігор Гулик. Ілюстрація: artes-almanac.in.ua

Трохи про наш геоцентризм

Усі больові точки української історії, повернуті нині із забуття, є незвичними для сучасного меркантильного світу

Чому жодна з гучних, на перший погляд, подій не знаходить такого розголосу, як, до прикладу, намір української влади вшанувати мільйони загиблих в часи Голодомору або ж ще недавно – рішення про остаточну декомунізацію? Чи це просто так видається нам, в Україні, чи, направду, світові нічим більш захоплюватися чи обурюватися, лише нашими внутрішніми справами?

Якщо питання – у першому вимірі, то справи кепські. Українці потрапили у замкнене інформаційне поле, вони пережовують інтерпретації вітчизняних медій, і навіть світовий розголос про наше буття подається вже препарованим київськими чи містечковими редакторами. Але уважати так немає чи майже немає підстав, оскільки навіть після вимкнення російських телеканалів у пересічного громадянина залишилося ще купа джерел інформації з-поза меж України.

Але направду, мабуть, відповідь слід шукати у другому варіанті постановки питання. Усі больові точки української історії, повернуті нині із забуття, є незвичними для сучасного меркантильного світу, суспільства споживачів і циніків. Вони повертають спільноту до пронизливо людських за своєю суттю категорій добра і зла, моралі і ницості, до високих злетів духу і незмірних за глибиною розпачу маленьких трагедій. Це вам не гламурна картинка голлівудського фільму про Другу світову, це – відкрита рана, сльози над якою не потребують гліцерину в очах акторів. Це, якщо бажаєте, вимір дистанції, що пролягла поміж нами і довкіллям, враженим глобалізацією. Це – наш хутір, з якого ми не вибралися досі, це – свята наївність аборигенів, яка вражала своєю безпосередністю „цивілізованих” колонізаторів.

Інші народи вже давно „народили” своїх героїв, ми ж лише починаємо презентувати своїх, справжніх. Інші у незапам’ятні часи перемололи в свідомості жахи середньовіччя, залишивши нащадкам відкореговані легенди. Наша „чума” поруч – якихось неповних сто літ тому, і переказів про неї катма, оскільки майже всі дотеперішні оповідачі завершували, зазвичай, Сибіром. А народження нових героїв та нових легенд завжди непокоїть комфортне і спокійне життя інших, забирає у декого сон, у декого – надії на спокійну старість, у декого – вироблений упродовж літ імідж пристойності. Тому й реагують на українську воскреслу пам’ять не завжди доброзичливо й адекватно. Тому й намагаються кпити з неї, забуваючи, що той, хто насміхається над минулим, – або ідіот, або викінчений негідник.

І хай ця влада – невправні державні менеджери. Перетнувши межу неповернення до забуття історії народу, змусивши світ прислухатися до Києва, вона піде. Але одного кроку більш ніж достатньо, аби залишитися в тій минувшині назавжди.

Ігор Гулик. Ілюстрація: vk.com       

У заручниках

Скажіть, чи живе країна за правилами (себто – правом), чи, може, таки «по понятіям»?

«Кажуть, що позбувшись зубів, людина здобуває більшу свободу для язика», – Єжи Лєц таки заслуговує на звання майстра не тільки короткої фрази, але й на титул провидця для українських політиків. Насправді, нині дисидентами стають ті, хто, перебуваючи у владі і достоту користуючись її преференціями, добряче «дістав по зубах» від конкурентів. Відтак чоловік стає велемовним і радикальним, як, до прикладу, Тягнибок, а що "рішучим", – то тільки до порівняння з нинішніми "опо".

Наївні експерти, які пророкують черговий поділ країни, яку після Майдану вважали «зшитою». Країну, яку було поділено-переділено, в якій найдійно й давно позабивано межеві мітки, окреслено зони впливу за часів Кучми – Януковича – Ющенка. Однак гра маргіналів, які свого часу «позбулися зубів», акурат полягає в застосуванні страшилок і малюванні апокаліптичних сценаріїв. Але ж країна досі якось виживала без них, рідних, а їхні намагання долучитися до процесу, заброньованого на кілької, вельми меркантильне, аби не сказати захланне.

Те, що президент і уряд (кожен у свій спосіб) контролюють судову гілку влади, – не одкровення нинішнього дня, а жорстка реальність днів минулих. Хто у нас у Верховному суді? Скажіть тепер, чи живе країна за правилами (себто – правом), чи, може, таки «по понятіям»? Я до того, що протистояння, особиста неприязнь і сверблячка зробити «каку» одне одному, характерні для стосунків двох найзнаковіших українських владних фігур поступово повертають часи поділу держави. Пересічний українець сприймав усі ці бздури за гарну телекартинку, не більше, а ось нині він став заручником реальної боротьби реальних сил.

Питання, чи мають ці сили право брати народ у заручники? В інших обставинах, читай – в іншій країні, вони б давно пасли корів на сільських вигонах, бо тамтешній виборець не вибачає пустопорожніх обіцянок, а тим паче – неприхованого бажання пошити його в дурні.

Актуальну ситуацію годі пояснити радянською спадщиною апатії і правового невігластва. Перші постсовкові роки, коли учорашні комсомолята усілися у крісла «менеджерів» і власників новопосталих фірм, коли за допомогою колишніх впливів та знайомств осідлали хлібні місцини в державних структурах, даються тепер взнаки. І корупція, і «кумівство», і практика полагодження проблем руками «своїх людей» родом саме звідти. А народ як тоді, так і тепер – у заручниках. Тоді, – бо мусив якось виживати, тепер – бо живе у вже роздерибаненій країні.

Ігор Гулик. Ілюстрація: blog.i.ua       

НП типового масштабу

Вимушена затримка рятувального літака у далекій Індії через якусь там детальку – то надзвичайно-звичайна подія типового для України масштабу

Український (і не тільки) сегмент інтернету кишить повідомленнями, кпинами, версіями та іншою інформацією про пригоди Шкіряка і злощасного Ил-76 у Делі. Особливо кумедними, - якщо вилучити з цієї історії трагізм ситуації, у яку потрапили ті, хто хоче порятунку і кого мають намір рятувати, - виглядають маневри оборонного відомства, що умудрилося надіслати до Індії несправну (не ту?) деталь, аби Ил таки дістався до летовища Катманду.

Я б, мабуть, не торкався цієї теми, позаяк не маю звички писати про те, чого не знаю достеменно. Отож, напишу про те, що доводиться споглядати на власні очі, у власному місті.

Чим ситуація з рятувальною місією до Непалу відрізняється від типової для мого рідного мікрорайону НП, яка має здатність повторюватися із подиву гідною частотою кілька разів на рік? Щоразу тут прориває водопровідну трубу, і довколишні мешканці втішаються видовищем рукотворного ставу. Трафунок, ще раз наголошу, систематичний, до того ж прорив, зазвичай, відбувається там, де ще не встигли постелити новий асфальт після минулої такої ж оказії. Мабуть, із водоканалу сюди щоразу доставляють неякісну деталь чи що там треба, благо, недалеко, і не доводиться гнати повітряний лайнер за тридев’ять земель...

У тому є своя дивна логіка – роботи виконано, наряди закрито, всі при ділі і при зарплаті. Не тільки замурзані робітники-аварійники, але й пан начальник.

...Коли в Ожидові трапилася залізнична троща з витоком отруйного аміаку, на місце події прибув напівживий від спожитого алкоголю генерал Кузьмук. І бовкнув на камеру таке, за що серйозного державного мужа мали б одразу доправити до найближчої буцегарні. Він порівняв ожидівську пригоду із Чорнобилем. І нічого. Кузьмук, знаний не тільки з Ожидова, але й після «вдалих пусків» ракет по мирних Броварах, досі, мабуть, на свята одягає генеральський мундир. А ви про Шкіряка із тренеркою розводитеся!

Смердюча тоді трапилася історія, і, далебі, не через викид в атмосферу того аміаку. Ще смердючіша, - бо кількарічна, - триває у Львові. У шляхетному пориві відремонтувати усі дороги перед Євро’2012 місцева адміністрація з теперішнім номером 50-м у списку «Самопомочі» на чолі зруйнувала спеціальні люки, які унеможливлювали відчутну для носа концентрацію ароматів львівської каналізації. І тепер, щойно місцева погода запрагне змін, у європейському Львові краще не дихати. Ні місцевим мешканцям, ні туристам. Кого тільки не призначали цапом-відбувайлом – тільки не тих, хто нехлюйськи виконав роботу і, ясна річ, не тих, хто «закривав наряди».

Отже, вимушена затримка рятувального літака у далекій Індії через якусь там детальку – то надзвичайно-звичайна подія типового для України масштабу.

Шкода тільки, що відстані, митниці, прикордонні служби завадили волонтерам взятися за справу. І я чомусь переконаний, що земляки, яких зла година застала у Непалі, вже були б на батьківщині і звідси споглядали б на подвиги головного рятувальника в Делі.

Але, даруйте, не можуть волонтери, хай навіть найініціативніші, замінити нам всі міністерства, парламент і президента. Усіх міських голів, начальників жеків, нетверезих сантехніків... Їх, волонтерів, звичайно, варто брати на роботу у ці структури, аби бодай трохи розтормосити сонних від неробства і безвідповідальності чинуш. І платити активістам належну зарплату. Принаймні, тоді знатимемо, куди йдуть наші з вами податки.

Утім, що робити там, у Делі, Шкіряку? Він, може, авіамеханік чи бортінженер, чи все-таки урядник? Мабуть, те, що колись робив Ющенко, власноруч перед телекамерами з лопатою гасивши пожежу на Херсонщині. Тоді «надзвичайником» був Нестор Шуфрич. Він більше до парламентських бійок надається, ніж до бранспойнтів.

Тож я прихильник того, що радив Фазіль Іскандер: «Чим гірший державний устрій, тем більше ми про нього думаємо. Чим більше ми про нього думаємо, тим менше ми займаємося своїм ділом. Чим менше ми займаємося своїм ділом, тим гіршою є держава...».

...Кажуть, що українців з Непалу заберуть чартером. Цікаво, чия компанія з волі уряду покладе собі до кишені несподіваний куш? Адже і тут не обійшлося, мабуть, без особливого сприяння...

Ігор Гулик. Ілюстрація: poltavska.info     

Усвідомлена неуникність

Про суть наших особистісних змін

Я, на жаль, не можу відповісти на запитання, яке у приватних розмовах зі знайомими, лунає тепер найчастіше – що далі? Лише відсторонено фіксую, як тануть натовпи покупців на маленькому ринку біля мого помешкання, і як з, либонь, певною логікою зачиняються ятки успішних підпримців середньої руки. Звісно, зауважую й те, як банкноти ще вчора високих номіналів перетворюються на все меншу кількість краму після відвідин супермаркету.

Це – один бік справи, неодмінний атрибут країни та її господарки часів війни. Інший – поза межами прогнозування, оскільки, як мені видається, ніхто зараз не скаже, що буде завтра: ні збанкрутілий гендляр, ні президент, ні МВФ, ні, тим паче, Америка. Певно, - всі ці особи чи організації мають свої міркування, свої, так би мовити, надії, однак, гадаю, уся їхня  «бухгалтерія майбутнього» піде шкереберть через неадекватність однієї особи, якій запраглося змінити усталені правила гри.

Без сумніву, певною мірою ми виявилися заручниками ситуації, оскільки, як і під час Помаранчевої революції, гадали, що все завершиться, щойно на вершині зміняться особи. Утім, і вони, - нові президент, прем’єр, нардепи, - теж плекали ілюзію про схожий фінал. Однак трапилося те, що мало трапитися – Майдан забрав життя Небесної сотні, однак для справжньої свободи і не-паперової незалежності їх виявилося замало. Революція гідності цілком закономірно трансформувалася у національно-визвольну війну. Інакше й не могло бути, позаяк шлях до Гідності неуникно означав вихід з орбіти Москви. А це – однозначно війна...

Я переконаний, що ми у ній вистоїмо. Проблема лише у ціні, і у готовності всіх платити цю ціну. Йдеться не тільки про втрати на полі бою (вони, звичайно, найболючіші, бо непоправні), мова – про налаштованість громадян вийти зі зони комфорту, зрозуміти, що досі ми жили, м’яко кажучи, неправильно, нечесно, але щоразу категорично вимагали «правильної і чесної» влади.   

Якби ж то результат дався нам лише через волонтерську допомогу армії, чи, скажімо, неустанні молитви за життя наших бійців. Завдання є значно складнішим (хоча видається елементарним): справно платити податки, жити «по кишені», терпляче вислухати всіх, навіть інакодумців, бути чесним перед собою і перед людьми.

Це - ще один аспект, про який чомусь не запитують ті, хто переймається майбутнім. Ми самі. Наше ставлення до власного життя, побуту, витрат. Можна скільки завгодно волати про несправедливість, корумпованість, ненаситність влади, і чомусь не зауважувати, що ми самі зазвичай умонтовані у звиклу систему. І тоді аbyssus abyssum invocat – безодня волає до безодні... Це провокує нас на примітивний стереотип – там крадуть, то чом мені заказано?

Мене дуже тішать порівняльні таблиці середніх зарплат, у яких Україна впала нижче Гондурасу. Особливо тішать, коли, йдучи міськими тротуарами, я змушений маневрувати поміж навалою автівок, вартість яких і не снилася середньому бізнесмену в Європі. Ще більше – коли потрапляю на якісь урочистості – там, на Заході, наші забави реально сприймають за божевільне марнотратство. Про триповерхові вілли, у яких, до слова, не живуть (на те є «літня кухня»!), і які зжирають купу дорогих тепла та електрики, - вже помовчу. Справді Гондурас, тільки в іншому сенсі.

Хотіти в Європу і бути європейцями – різні речі. Якщо справді прагнемо бути, то маємо взяти до уваги їхню повагу до закону, яким би він не був, їхню терплячість і поміркованість, а також ощадливість, яка нам, - пострадянським, - чомусь видається скнарістю. Це направду має стати для нас усвідомленою неуникністю, не потребою революційного моменту, не показною фрондою. Суттю наших особистісних змін.

Це – виклик для постсовкового, патерналістського суспільства. Але виклик, гідний народу, який не змирився з поверненням диктатури і окупантів.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Повел Кучинскі