Шокова евтаназія

Ще 2008-го, у квітні, голова Національної ради з охорони здоров’я професор Микола Поліщук заявляв, що Україна є першою у світі за темпами вимирання населення

Навіть якщо припустити, що Україна, розвиваючись в єврокерунку, крок у крок прошкує шляхом своїх найближчих сусідів, то перспективи, скажу я вам, не вельми... Крім того, що жодна Польща чи навіть Болгарія стартували з радянського табору, менш переобтяжені досвідом тоталітаризму, що ці країни не переймалися, зокрема, проблемами цілісності і домінуючих суспільних векторів, їхній стрибок до Євроунії був не надто тривалим у часі. Як на українські реалії, то 25 років борсань, тяглих псевдореформ, невизначеності та індивідуальних стресів – цілком достатньо, аби збити на манівці навіть сформовану і сконсолідовану націю.

Але попереду – чергові "реформи", ймовірно, шокова терапія господарки, якщо, звісно, відшукаємо доморощеного Бальцеровіча. Тобто, чергова порція негараздів, причому у таких масштабах, які досі не наснилися навіть у найжахливіших мареннях.

Британські дослідники кажуть, що у Росії та Латвії, які не надто переймалися „делікатністю” суспільних змін у 90-х, смертність дорослих чоловіків зросла ледь не на 50 відсотків. Загалом, висновують знавці, у країнах Східної Європи останнього десятиліття ХХ віку можна було запобігти передчасній смерті одного мільйона чоловіків працездатного віку. І це – найбільший докір американцю Джефрі Саксу, який пропагував тоді так звану „шокову терапію”.

Гадаю, не варто переконувати, що ця загроза є найповажнішим викликом Україні, – куди там війни чи особисті кредитні дефолти. Ще 2008-го, у квітні, голова Національної ради з охорони здоров’я професор Микола Поліщук заявляв, що Україна є першою у світі за темпами вимирання населення. 5 мільйонів українців не стало за останні півтора десятка років і оця "надсмертність" притаманна людям працездатного віку. За цими показниками, на думку Миколи Поліщука Україна випередила Європу в чотири рази. Також, порівняно з цивілізованими країнами, тривалість здорового життя в Україні на 15 років менша.

Звідси – кілька запитань. Зокрема, про вартість людського життя в країні, де ця категорія ніколи серйозно не обговорювалася, ба більше, – досі замовчувалася, зокрема, коли йшлося про Голодомор 1932-33 років. За моралізаторством нинішніх провідників держави приховується насправді цинічне нехтування глибинним сенсом ціни кожної з семи, дев’яти, десяти (чи скільки там?) мільйонів жертв цієї катастрофи. Може, тому „наполегливіть” Києва у питанні визнання делікатно „змазується” його європейськими візаві? Може, вони підозрюють у такій настирності політичну складову, політичні зиски?

Ще одне питання – доцільність „шокової евтаназії”, оскільки налаштованість на подальше провисання над прірвою може означати добровільне приречення на смерть чергових мільйонів.

Хто відповість на цю риторику?

Ігор Гулик. Ілюстрація: velelens.livejournal.com

Синдром "любих друзів"

Партійним бонзам комфортно ховатися за високими ідеалами Майдану

Мені не надто важить на подальшій долі провладних партій, – ці проекти, вдалі, радше, для опозиції, одразу ж після здобуття статусу зродили надто серйозні побоювання щодо конструктивної перспективи. Набагато серйозніше я переймаюся майбутнім тих, хто ідентифікував їх, з одного боку, із здоровим, позбавленим ура-риторики патріотизмом, а з іншого, – мислячих, неординарних осіб, цілком невлаштованих у системі світоглядних координат "домайданівської доби". 2014-го вони вийшли з внутрішньої еміграції для того, аби спробувати реалізувати свій потенціал, а зараз, розчаровані, злі і, власне кажучи, обдурені, шкодують за тим давнім, щирим, але, як виявилося, не надто розважливим вчинком.

Мені можуть заперечити суттєвим аргументом: мовляв, саме ці люди вистояли справедливість на Майдані, саме вони, а не хто інший, поклали на вівтар у центрі столиці усе, що мали (й власну харизму, і бізнесові перспективи). Це – безсумнівно. Але в тому то й суть, що зараз їм доводиться нести на собі хрест комплексу вини за те, що трапилося опісля. Цей хрест дедалі важчає навіть тому, що вони направду не мали "зерна неправди за собою…".

Натомість партійній верхівці легко ховатися за високими ідеалами Майдану. Їй, зрештою, мало важить на тому, що десь у сільській глибинці мешкає громадянин N, який щоранку вислуховує докори сусідів за владу, яку він захищав і яку, зрештою, переконував підтримати.  Для сотень і тисяч таких "анонімів" з партійними квитками придумано "офірних цапів". Як раніше, за Ющенка, так званих "любих друзів".

Справжніх залаштункових радників-порадників вже розвінчували кільканадцять разів, а вони, живучі, й надалі вештаються довкола «світлих образів» гаранта/прем’єра, щоразу витворюючи підступи з єдиною метою – кинути на провідників тінь підозри.

Залишилося дуже мало легковірних, які ковтають цю перестояну страву. Звичайно, "за спиною президента, – так вважає К. Хаббард, – завжди стоять певні особи, яких вартувало б виставити попереду, аби він міг за ними наглядати". Але міф про "сірих кардиналів", як на мене, витворено лише для того, аби прикрити ним невизначеність, нерішучість і двозначність позиції головних "покривджених" - Порошенка і Яценюка.

Нищівна критика, яка мала б слугувати "холодним душем" для партійних бонз, навпаки розбурхала пристрасті. За ними забули про власну відповідальність, відсікши будь-які спроби дискусії довкола цієї болючої теми.

Ігор Гулик. censor.net.ua

Дипломатичне невігластво

Позірна злагода під парасолькою коаліції, яка наразі ще має нечисленних наївних прихильників, випарується, щойно вдарять перші морози непопулярних для загалу і бажаних для нової команди функціональних рішень

Основні фігуранти української політики сьогодні схожі на послів чужоземних держав, які вправляються у дипломатичній риториці, яка тепер слугує не способом артикуляції певних політичних постулатів чи намірів, а радше за такі собі вірчі грамоти очільнику ще вчора ворожої держави. Глянеш на телеекран, де нардепи вправляються в казуїстиці, правлячи буквально вчора ухвалені «проєвропейські та реформаторські» закони, і мимоволі хапаєшся за думку, що насправді, як писав Гьоте, "нема страшнішого за діяльне невігластво".  Особливо, коли воно маскується округлими фразами, що їх взято за незаперечний креатив моменту, кам'яними посмішками міни за поганої гри і дулями у кишені.

Але той же Гьоте зауважує, що "веселку, яка тримається чверть години, перестають помічати". Тобто позірна злагода під парасолькою коаліції, яка наразі ще має нечисленних наївних прихильників, випарується, щойно вдарять перші морози непопулярних для загалу і бажаних для нової команди функціональних рішень. Різновекторність устремлінь, – і в царині зовнішньополітичних пріоритетів, і тим паче – у господарських справах, – неодмінно спричинить рейвах в урядовому середовищі. Я вже не кажу, як мають порозумітися представники конкуруючих політтусовок у Кабінеті Міністрів.

Дмитро Видрін, політолог з нахилом до екзистенційного сприйняття когорти, яку гордо йменують українською елітою, якось написав короткий есей про "мого президента". Мабуть, нинішні постмайданні міністри, які з різних міркувань потрапили до не надто комфортного середовища, таки цікавляться думкою експертів. Бо надто часто, пояснюючи сумнівність свого рішення, вони кивають на главу держави: "Я людина президента/прем’єра, отже, слухатимусь тільки його".

Такі словесні конструкції, по-перше, суперечать бажаному для самих Порошенка/Яценюка потрактуванню їхніх персон як "президента/прем’єра європейської України", по-друге, хибують вадою двозначності узгодження лінії партійних структур, представниками яких є їхні автори, і взагалі дезорієнтують спільноту.

Я не схильний уважати, що фундатори коаліції мали наміром дезорієнтацію свого усталеного електорату. Проект "веселкового" за партійними кольорами Кабміну навпаки створює ілюзію стабільності, до якої таки прагнув втомлений Майданом та війною виборець. Але власне такий спектр є тим запобіжником, який, на думку зарубіжжя, боронитиме Україну від дочасного згортання демократичних реформ. Однак така ситуація ладна спричинити цікавий ефект "цапів-відбувайл" за всі огріхи президента та уряду загалом. Якщо так станеться, то невдоволення і розчарування знову таки обернуться на Порошенка/Яценюка – "мого президента/прем’єра" для "неформатних урядовців".

А ходіння поміж краплями дощу, різновекторна риторика і невтямлива практика – речі, що надаються до вживання на короткотермінову перспективу. Судячи з усього, команда «реформаторів» має намір перебути біля владного керма ще три роки. Не думаю, що амбітні політики, які уособлюють собою низку радикальних змін останнього часу, погодяться плентатися охвістям у фарватері чужої команди. Хай навіть дипломатично натякаючи, що роблять це для загального добра.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb      

Фетишизм при владі

Імідж такого собі "плейбоя" чи безпосередньої у дошку "чічки" вельми котується у ласого на приколи обивателя

Спостереження за поведінковими стереотипами різновекторних політичних середовищ мимоволі штовхає до висновку про певні алгоритми, стандарти, притаманні усім представникам владного і опозиційного бомонду. Це не дивно, особливо, коли врахувати, що інакодумці у нас, здебільшого, мають у трудових книжках записи про державну службу, а коло осіб, що мають шанс потрапити на вершину, обмежене певними цензами, не прописаними у Конституції, але такими, які сповідуються не менш ретельно ніж "Отче наш" ревнивими християнами. У зв'язку з цим мушу зауважити, що навряд чи вчасно ми перестали послуговуватися терміном "номенклатура", уважаючи його атавізмом соціалістичної доби, бо принципи добору і розстановки владних кадрів у "демократичній" Україні навряд чи суттєво різняться від тих, якими керувалися орговики комуністичних ЦК.

Проте, попри генеалогію, кілометраж апаратних коридорів, пройдених зазіхачем на владний портфель, існують ще й певні світоглядні, ментальні критерії, дотримувати які вважають за правило доброго тону. Пошанівок авторитетів набув серед представників істеблішменту хворобливо-спотворених рис, а від того, що, здебільшого, цей пошанівок не є щирим, а радше – мусовим, то й вміння грати на публіку – річ вельми бажана.

Публіка, приміром, не проти попорпатися у брудній білизні – політиків, начальників, сусідів. То чому ж не спробувати й собі продемонструвати зацікавлення "тіньовою стороною" життя ближнього, тим паче, що імідж такого собі "плейбоя" чи безпосередньої у дошку "чічки" вельми котується у ласого на приколи обивателя.

Своєрідним фетишом українського політикуму стала, між іншим, як це не дивно, спідня білизна. Тимошенко, фрази, вчинки і манера поведінки якої мають здатність інфікувати легковірну тусовку, як от вкотре зараз, мабуть, мала б остерігатися численних плагіаторів та епігонів. Якось, аргументуючи свою відданість певній особі, вона зронила сентенцію, яку довго мусували вітчизняні мас-медіа. Мовляв, погоджується бути прачкою на "задньому дворі" виборчих перегонів. Очевидно, виконувати такі обов'язки важко, особливо коли твої долоні оповиті мереживом від найкрутіших дизайнерів, а рівновага ніжок на 17-сантиметрових підборах ледь втримується неймовірною мобілізацією політичної волі.  Тому роль сепараторів "брудної білизни" виконували за леді Ю. підконтрольні їй ЗМІ і штатні спікери з партійних штабів.

Захисники схожих політтехнологічних стратегій сьогодні не коментують зміни іміджу Тимошенко (природного, зрештою, роки беруть своє), а щодо етичного зрізу висловлюються на зразок Сімони Вейль, яка вважала "культуру – засобом університетських професорів для продукування університетських професорів".  

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі 

Експертна самодостатність

Декларуючи врахування думок, проектів, підходів, що їх виробляє спільнота, влада а-пріорі налаштована на те, щоб знехтувати ними, вважаючи себе найвищим знавцем, легковажно перебираючи на себе шати носія істин в останній інстанції

Я доволі скептично ставлюся до розмаїтих проектів ревізії Основного Закону держави. Особливо, до поліваріантності поглядів на сам процес – від всенародного обговорення до конституанти, тобто незаангажованих, авторитетних осіб, які мали б уплинути на суть і сенси написаного у новому документі. Маю зауважити одну дуже драстичну для наших активістів річ: громадянське суспільство в Україні, як на мене, радше – мрія, ніж реальність, оскільки громадянство у нас доволі інфантильне, а будь-які спроби консолідувати його дрібні анклави серед суцільної байдужості чомусь обов’язково набирають з часом партійних барв.

Та що там конституанти і асамблеї, – в країні досі нема механізмів формування неупереджених Конституційного суду і ЦВК, і будь-яка схожа затія зі скликанням позірно незалежних органів для Основного Закону миттєво трансформується у звичний шарварок з поділом партійних квот.

Усяка влада, – і наша, між іншим, теж, – надзвичайно вразлива до недуги, яку можна окреслити «експертною самодостатністю». Тобто, декларуючи врахування думок, проектів, підходів, що їх виробляє спільнота, влада а-пріорі налаштована на те, щоб знехтувати ними, вважаючи себе найвищим знавцем, легковажно перебираючи на себе шати носія істин в останній інстанції.

… Коли Олександр ІІ, імператор-реформатор, знаний ще й  як автор Валуєвського та Емського указів і душитель повсталої Польщі, спробував вдатися до кардинальної зміни земельних відносин на теренах Росії, загал вперше почув звичні для вуха нашого сучасника слівця «пєрєстройка» і «гласность». Ба більше, – у чиновницьких нетрях зродилася потреба скликання так званих «редакційних комісій», які могли б укласти свої проекти звільнення селян від кріпацтва. До складу цих спонсорованих урядом інституцій входили так звані «люди знаючі» (в російській транскрипції – «свєдущіє»). Вони ретельно приходили на працю, виписували глибокодумні параграфи, аж поки одного прекрасного ранку не «поцілували клямку» своєї резиденції. Влада, яка покликала їх до життя, вмить обірвала цю бурхливу діяльність, навісивши на двері масивну колодку. Росія пішла іншим, не передбаченим тимчасовими дорадниками шляхом, звернувши на манівці громадського володіння землею, що відтак впало на країну лихом голоду 1891 – 1892 років, і, зрештою, вибухом 1905 року.

Цей історичний екскурс мав би засвідчити тяглість владної практики: не залежно від того, коли її застосовують – в умовах феодального устрою чи демократичного «розвою». Ідентичність термінології, способів маніпуляцій суспільною думкою «проєвропейця» Олександра ІІ і нинішніх позірно проєвропейських політиків є вражаючою. Чи хтось запитав думки людей, готуючи численні проекти, чи хтось радився з ними перед тим, як оприлюднювати ці, безумовно, доленосні речі?

Найкращим порадником для влади є не народ, який вона час од часу називає своїм «джерелом», а потреба моменту, відчуття експертної самодостатності. За таких умов, слід думати, резонно було б перебирати усю повноту відповідальності на себе. Але цього не трапляється. Зазвичай, навпаки – у нас винні всі – неготова спільнота, ласі до сенсацій журналісти, іноземний чинник, несприятлива світова кон’юнктура, стихійні лиха, а ще… марсіани.

Ігор Гулик. Ілюстрація: tapirr.livejournal.com

Апологія невизнаного

Ледь не триста років тому гетьман чітко розмежував свій „скарб” (себто бюджет на утримання „еліти”) і „скарб” державний, причому з усіма необхідними застереженнями для тих, хто наважувався зазирнути до громадської калитки

Сьогодні мова не про війну чи переділ сфер впливу серед нашої «еліти», а про скромніші речі, вагою у кілька грамів і обсягом, далебі, набагато меншим, аніж скажімо, пересічний закон. Скромніші і, я б сказав, буденніші, затерті, – оскільки про них чуємо чи не кожного дня, апеляції до них стають елементами арсеналу тієї чи іншої політичної сили, а мало б бути акурат навпаки, – шукати захисту на цих кількох десятках сторінок мали б пересічні мешканці України. Мова – про Конституцію країни, точніше, про те, у що перетворився цей дуже поважний на час його ухвалення документ, і перспективи подальшого розвитку конституційного процесу. 

Генеза вітчизняного конституціоналізму новітніх часів, – промовистий образок суперечностей і непримиренних антагонізмів, які переслідують державу упродовж її посткомуністичної історії. Втім, сподіватися на те, що Основний закон, ухвалений, як це часто буває в українських реаліях, посеред ночі, заангажованим парламентом та ще й після сповненого погроз телефонного дзвінка Леоніда Кучми, – що такий Основний закон буде життєздатним і довговічним, не доводилося. Мені здається, що власне з дня свого народження, українська Конституція стала ще одним аргументом на користь П’єра Буаста, який свого часу припустив, що „слово конституція може бути талісманом деспотизму, що підміняє насильство хитрощами”.

Ура-патріотизм днів ухвалення Конституції, історичні алюзії Основного закону 1996-го із першим у світі таким документом –  „Конституцією прав і свобод Запорозького війська” (1710) Пилипа Орлика; компліментарні характеристики з уст європейських діячів никли перед елементарними потребами спільноти, яка, як з’ясувалося, не мала жодного стосунку до того, що записано у цьому кодексі її прав і свобод. Найелементарніше порівняння із Орликівською Конституцією зводило усі одичні філіппіки „на пси” – ледь не триста років тому гетьман чітко розмежував свій „скарб” (себто бюджет на утримання „еліти”) і „скарб” державний, причому з усіма необхідними застереженнями для тих, хто наважувався зазирнути до громадської калитки.

А далі, – далі Конституція стала забавкою в руках тих, хто плекає неймовірні амбіції, не позбувшись і досі бажання помсти за поразку у далекому 1996 році. Причому механізм цієї іграшки заводився доволі просто, за допомогою калькування практики, застосованої уночі проти 28 червня. Політична доцільність стала для „ревізорів” Конституції найвагомішим аргументом, найпростішим шляхом латання дірок. Я не кажу вже про одіозні зміни до Основного закону, внесені шляхом „парнокопитного голосування” 8 грудня 2004 року. Це – очевидний волюнтаризм, який, однак, зміцнив у свідомості „конституціоналістів” переконання, що таке поводження з головним кодексом держави є природнім і безкарним. Це стало визначальним мотивом тих, хто в часи Януковича по-своєму творив «нову редакцію Конституції», хто ухвалював диктаторські «закони 16 січня».

Чи не тому й зараз Верховна Рада поспіхом схвалює нові поправки, аби вже восени, перед місцевими виборами парламенту ухвалити їх, невідь звідки взявши для цього 300 голосів. Якщо за таку, з дозволу сказати, конституцію голосуватимуть маргінали Ляшка і Опоблоку, яких куплять, залякають, вмовлять, то, звиняйте, може, хай вони і живуть за цим кодексом? 

Мабуть, висловлю думку, яка вже давно муляє багатьох: якщо вже й міняти щось у Конституції, то власне її саму. Тобто піти випробуваним шляхом, який вже позаду для нормальних країн: скликати конституційні збори не заангажованих і авторитетних діячів (поки ще в Україні такі є), укласти текст Основного закону і подати його народові. Хай думає і вирішує. Але зробити це перед виборами (не обов’язково жовтневими), щоб виборець добре зважив, хто підтримуватиме його Конституцію.

Ігор Гулик. Ілюстрація: otkritka-reprodukzija.blogspot.com  

До проблеми поразок

Час – то дивна штука, якій властиво повертати предмет людських зацікавлень зовсім несподіваною гранню, а відтак змінювати й просторові уявлення про минувшину

Українську традицію акцентів на поразках та нещастях минулого розкритиковано лише нелінивими. І проблема тут, радше, є предметом для етнопсихолога, аніж для політика-практика, тим паче у добу, позначену засиллям піар-технологій, які навіть найдошкульніше фіаско здатні перетворити на ерзац найвидатнішої вікторії. Інша річ, що, як наспівував колись Булат Окуджава, наші п’єдестали, зазвичай, вищі від перемог.

В Україні маємо ситуацію, коли апелювати до визнаних авторитетів національного пантеону означає щоразу наштовхуватися на ризик визнання їхніх невдач, а тому формула сучасного російського філософа Алєксєя Сахніна «усіляка традиція – це лише конкретна форма панування мертвих поколінь над живими» знаходить у вітчизняному котексті цілковите підтвердження.

Однак не варто впадати у крайнощі і гадати, що час зупинився, а наслідки учорашніх звитяг чужинців над українцями зафіксовано на вічних скрижалях. Час – то дивна штука, якій властиво повертати предмет людських зацікавлень зовсім несподіваною гранню, а відтак змінювати й просторові уявлення про минувшину.

Ось недавно була чергова річниця «Полтави», і з цієї нагоди, хай не часто, та згадували Івана Мазепу. Не тільки у Чернігові, Мазепинцях чи Перхтольдсдорфі чи Кергонксоні. Пам’ятник гетьману наразі не постав лише на полі битви, яка ось уже понад триста літ уважалася фактом його поразки, рівно ж як і остаточною крапкою незалежності України. Втім, – і це властивість часу, – крапка виявилася всього лише комою, складно-підрядність історичного ланцюга потверджена наступними віхами, аж до 24 серпня 1991-го.

Та ж історія і з російською анафемою «зраднику»: РПЦ змушена була скасувати її як архаїзм ще 1918-го, але дотеперішні викрутаси російського кліру, особливо Алєксія ІІ і Кіріла можна вважати прозорим натяком на підпорядкованість духовної інституції сусідським світським структурам.

Бо цілком можливо, що в Кремлі прекрасно усвідомлюють: полтавська поразка Івана Мазепи зараз має реальні перспективи трансформуватися у перемогу справи його життя.

Недавно стало відомо про невдачу першого офіційного порозуміння вищого духовенства Української православної церкви Київського патріархату і УАПЦ, яку чомусь підозрюють у симпатіях до Кіріла. Хай надії наразі мало, однак Собор УАПЦ все ж свідчить, що для подолання розділення Української Церкви не досить односторонніх кроків – рух до єдності повинен бути обопільним.

Я, звісно, не буду вельми оптимістичним, однак усе, про що тут йдеться, свідчить про бодай обережний, але поступ до постання в Україні єдиної помісної православної церкви, до втілення ще кравчуківського гасла «Одна держава – одна церква».

Зрештою, чому кравчуківського? Іван Мазепа, закладаючи наріжні камені рукотворних храмів, у яких згодом його, – іронія долі! – проклинали, також міркував про єдність держави і віри.

Ігор Гулик. Ілюстрація: iuic.info