Між краплями дощу

Корупція процвітатиме у нас доти, доки держава братиме плату у вигляді податків за невиконану роботу. Тобто, – не гарантуватиме прав платникам, не забезпечуватиме належного рівня безпеки, не упорядкує систему правосуддя і таке інше. Податки у нашому випадку можна розглядати як хабар, бо, заплативши їх, українець резонно розраховує на лояльність держави у випадку його не надто правомірних вчинків

Ситуація із вибором з-поміж двох бід стає традиційною для української спільноти. Це ж, у свою чергу, означає дві речі: перша з них очевидна –  країні потрібна, як повітря, ротація еліт; друга – трохи прихована: держава досі не має стратегії, хоча за 25 років незалежності її пересічні громадяни вбухали у цей яловий механізм шалені кошти.

Щодо зміни еліт, то її, на жаль, не передбачається. Навіть на позачергові парламентські вибори (за прогнозом опозиціонерів-оптимістів, – через щонайбільше півроку) ми підемо, взявши актуальний нині анекдот: „Два пси зібралися на вибори. „За кого голосуватимеш?”, – запитує один. „А мені байдуже – чи за Герасима, чи за академіка Павлова...”.

Переконання про тяглість ситуації „вибору між поганим і гіршим” грунтується на тесті, який недавно пройшли львів’яни. Їм також, з’ясувалося, долеко не байдуже, хто із ймовірних президентів мав керувати містом. Прагматичні політтехнологи Садового вправно вивели у другий тур «свободівця» Руслана Кошулинського, і за всієї симпатії до вояка АТО, значна частина галицької інтелігенції фактично бойкотувала другий тур. Бо чудово пам’ятає «блиск і злидні» «свободівської» більшості у міськраді минулої каденції.

Оскільки вибору у схожих ситуаціях фактично немає, то ми робимо свій, – життєвий, приземленіший і зручніший. Голосуємо емоціями. Зневіра та апатія сягає апогею, бо висловитися проти всіх – теж вибір, який не спричинить особливих наслідків. За когось віддасть голоси лише дорога родина, і якщо вона чисельніша від челяді опонента бодай на одну особу, то матимемо «репрезентанта». І система працюватиме, – із корупцією ще вищого порядку, позаяк сімейні узи пов’язуватимуть обранця ще міцніше.

До слова, про корупцію. Вона процвітатиме у нас доти, доки держава братиме плату у вигляді податків за невиконану роботу. Тобто, – не гарантуватиме прав платникам, не забезпечуватиме належного рівня безпеки, не упорядкує систему правосуддя і таке інше. Податки у нашому випадку можна розглядати як хабар, бо, заплативши їх, українець резонно розраховує на лояльність держави у випадку його не надто правомірних вчинків.

Вірус недовіри до всіх і вся лише стверджує невеселу висновок: за роки незалежності жоден із владних мужів, жодна державна інституція не доклали потрібних зусиль до формування так званого суспільного капіталу. Про власні статки вони дбали, без сумніву, усі. А суспільний капітал – це щось нематеріальне, це власне і є ота довіра: платника податків до влади, клінта до банкіра і навпаки, пацієнта до лікаря, читача – до журналіста... Маючи його, можна думати й про вибір, і про стратегію. Втративши або ж не здобувши – нидіти у безвиході і депресії. Хто із кандидатів бодай заікнувся про суспільний капітал? 

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Спокуса автократії

Коротка пам’ять українського суспільства породжена тим же совковим стереотипом, що про все мають турбуватися володарі. Поміж тим, не варто забувати уроків Нікколо Макіавелі: «Щоб з’ясувати, що  має трапитися, достатньо простежити, що вже було...»

Ресурс обидвох визначальних гравців української політичної сцени явно обмежений. Долучення до традиційних команд маргінальних середовищ, відкинутих виборами, додає родзинок до цього театру абсурду, зводить ситуацію до банальної парадигми „сам дурень!”. За прикладами не варто далеко ходити: колишні з табору «регіоналів», хутенько перефарбувавшись у нові партійні кольори різних гатунків, звинувачують Порошенка у співпраці з олігархами ще кучмового розливу. Той же, набравши одіозних персонажів куди тільки міг, підкидає спільноті модель дивного порозуміння між антагоністами, окрім тих, з ким сам не воліє дружити.

Повноваження – ось що формує нині стосунки влад – виконавчої та президентської,  і рельєфним чином проектується на діяльність влади законодавчої. Причому, що ПОП, що Яценюк, -- обоє не зазирають далі свого „уділу” – першого явно хилить до повернення президентсько-парламентської республіки, другого вже навіть не приваблює роль канцлера з всесиллям депутатської коаліції. Куди з таким рейтингом?

Цікаво, що виборці, умовно конфліктуючи за симпатіями, абсолютно не зважають на свій особистий досвід. Варіант Порошенка вже випробуваний в часи „проклятого кучмізму”, повторений Януковичем і К, однак власне індивідуальний „почерк” Леоніда Даниловича не є визначальним для усієї системи президентсько-парламентської республіки як такої. А модель „канцлерства” приховує у собі такі сюрпризи, що годі й подумати. Вже сьогодні дехто з експертів називає події в Україні „парламентською автократією”.

Коротка пам’ять українського суспільства породжена тим же совковим стереотипом, що про все мають турбуватися володарі. Поміж тим, не варто забувати уроків Нікколо Макіавелі: „Щоб з’ясувати, що  має трапитися, достатньо простежити, що вже було... Це відбувається тому, що всі людські справи робляться людьми, які мали і завжди матимуть одні і ті ж пристрасті і тому обов’язково мусять давати схожі результати”.

Не буду аналізувати схильності перших постатей українського Олімпу до методів управління „міцною рукою”. Лише скажу, що зіткнення ліберальних поглядів чинного Президента і псевдо-радикальної риторики прем’єра можуть виплодити такого монстра, який і не снився Східній Європі. Білоруський „бацька” має, принаймні, консолідовану країну, і тому ймовірність „гарячого” громадянського конфлікту там значно нижча, ніж в Україні.

Ігор Гулик. Ілюстрація: politrada.com

Олег Баляш у програмі ТРК "Львів" "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих
Я вже наголошував, що свідомо викладаю ці відео після виборів, аби не було підозр у заангажованості чи піарі. Однак знати тих, чиї імена на слуху, ближче, - теж не зайве

Кінець соціального?

Симуляція цілковито замінила собою репрезентацію. Симуляція «демократичності», реформ, симуляція прагнення порядку. Не варто говорити й про те, що, у принципі, більшість, її опінія, її досвід, поступилися спочатку перед натиском команди переможців, однак тепер і вона – як колективний розум, – починає задкувати перед авторитетом і волюнтаризмом однієї особи

Мені вже доводилося писати про дивовижну річ, – ідеологія і практика чинної української влади, хоч із деяким запізненням від європейського досвіду, цілком відповідає постмодерністським уявленням про світ довкола. Причому, кроки владних команд останнього часу є послідовним утіленням того, про що писали у середині минулого століття найповажніші представники постмодерністської школи, зокрема Жан Бодріяр. 

«Мовчазна більшість (якою є маси) є уявним референтом. Це не означає, що вона існує. Це означає, що вона не може мати жодної репрезентації. Маси не є референтом, оскільки ніяк не виражають себе. Вони не виражають себе – їх зондують. Вони не рефлектують – їх тестують, – писав цей геніальний француз, маючи за плечима досвід неспокійного 1968 року. – Політичний референт поступився перед референдумом (організатором постійного, безперервного референдуму стали засоби масової інформації). Однак зондування, тести, референдум, засоби масової інформації працюють як механізми, які діють уже в сфері симуляції, а не репрезентації».

Хіба не нагадує вам, шановний читачу, ця цитата із бодріярової праці «У тіні мовчазної більшості. Кінець соціального», українські реалії? Принаймні, потуги зробити більшість «мовчазною», позбавити її будь-якої «репрезентації», постійне зондування хай навіть несусвітніми месиджами її рефлексій, її здатності до опору тощо, – все це вже не дивує, а, радше, стало ознакою буденності.

Симуляція цілковито замінила собою репрезентацію. Симуляція «демократичності», реформ, симуляція прагнення порядку. Не варто говорити й про те, що, у принципі, більшість, її опінія, її досвід, поступилися спочатку перед натиском команди переможців, однак тепер і вона – як колективний розум, – починає задкувати перед авторитетом і волюнтаризмом однієї особи. Я зовсім не натякаю на автократизм системи, однак можливість такого розвитку подій є цілком прогнозовано, особливо за умови збереження тенденції. «Репрезентанти» більшості, якими, за визначенням, мали б бути депутати усіх рівнів, займають ніші, відповідні їхнім життєвим інтересам, уряд «ущільнюється», перш за все, за рахунок тих підрозділів, які ще недавно «відповідали за громадянське суспільство». 

Отут, мабуть, і приховано відмінність між європейським вектором розвитку постмодерністського суспільства та українськими трендами. Офіційному Києву видається ефективнішою російська модель організації влади. Однак ми все ж ближче до Європи, та й Майдан, війна не минули безслідно. Тому маємо доволі макабричний симбіоз постмодернізму та зародкової автократії, таку собі «напіввагітну» систему, яка наразі зависла між крайніми полюсами організації суспільства: між тиранією та демократією.   

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов

Василь Шкляр у програмі ТРК "Львів" "Профілі з Ігорем Гуликом"

Містерії демократії

Там, за лаштунками, провадять серйозні чоловічі розмови, укладають сумнівні з точки зору моралі угоди, обговорюють політичні оборудки

У певною мірою освіченого читача цей заголовок не мусить провокувати алюзій зі знаною книгою персони нон грата в Україні Алєксандра Дуґіна. Там – містерії Євразії, частково базовані на реальному історизмі, частково на надто буйній фантазії автора. У нас – мова про дивовижну трансформацію «найгіршої з форм правління», якій, однак, нема альтернативи.

Колись майже культова The International Herald Tribune (США) опублікувала доволі симптоматичну статтю «Обітування Америки». Опус, мабуть, виглядав би прохідним, якби не його сповнені скепсису висновки, що, на нашу думку, є повчальними для українців. Не з точки зору тотального мавпування американських зразків, до якого вдаються наші політики, а з точки зору досвіду майбутнього виборця, якому цих політиків наділяти владою.

Так от, Herald Tribune насамперед констатує сумний, на думку його автора, екс-міністра оборони Вільяма Коена, факт: щонайменше 70 відсотків американців уважають, що їхня країна просувається «не у тому керунку». Цікаво, який відсоток американців міг би відповісти конкретніше, куди слід рухатися Штатам? Відповіді, далебі, тут не знаходимо, однак почитуємо яскраву характеристику того, що мешканці супердержави вважають неправильним.

Насамперед, – політику, точніше, стиль поведінки тих, хто одягає шати політиків. «Політичний процес США, схоже, й надалі буде скидатися за стилем на телевікторину… Питання вартості стрижки або автентичності сміху позбавляє кандидата (у президенти – Авт.) можливості серйозно поміркувати про Китай, що піднімає голову, Росію, яка відроджується, або ж виробити життєздатну глобальну стратегію боротьби з тероризмом».

Безумовно, «клоунада», у яку перетворили своє ремесло не тільки американські політики, але й і їхні адепти у країнах зовсім юної демократії, – лише верхівка айсберга, доволі коштовна, зате ефективна. Вона слугує своєрідною завісою, що ховає від людських очей підводні течії справжнього процесу, позбавленого шоу-складових, запальних промов, яскравих жестів.

Там, за лаштунками, провадять серйозні чоловічі розмови, укладають сумнівні з точки зору моралі угоди, обговорюють політичні оборудки. Відтак, з невинними виразами облич, бажано в патріотичному антуражі, політики виходять на публіку, аби спробувати популярно пояснити виборцям те, що вже можна вважати доконаним фактом. 

До слова, їхні зусилля, здебільшого, не є марними. Бодай через те, що ці люди знають (принаймні, їхні консультанти, мабуть, обов’язково їм підказують) доволі просту річ.  «Стан обивателя, – пише про неї російський письменник Андрєй Бітов, – полягає у його переконаності, що він знає все. Тому ним легко керувати і позбавляти усілякої незалежності. Він стає жертвою піару, паритету і всіх цих технологій». 

Спробуйте-но порозмовляти із завсідниками львівських кнайп чи пасажирами маршруток, - і ви переконаєтеся, що нема у світі освідомленіших у політиці людей. Найприкріше, що їхні кумири говорять своїм симпатикам те, чого вони хочуть від них почути, – жодним словом не заікаючись про вразливі, зате найнагальніші проблеми.

«Цінності та чесноти, які зробили Америку джерелом сили, стабільності і натхнення для всього світу, перебувають у жалюгідному стані», – висновує Коен. А що казати нам, – адже ні цінностей, ні чеснот своєї нації наші політики не поділяють. Хіба про людське око…

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Хрущовщина

Путін переграв себе, намагаючись сподобатися громадянам довіреної йому території. Його поведінка й справді пригадала світові „кузькіну мать” і гучний мешт Хрущова на трибуні ООН

Росія продовжує звичний біг по колу: вирішення власних проблем за рахунок спокою інших мешканців планети – вроджений стан імперії, яка пережила вже кілька трансформацій, що, далебі, не зрушили її геному ні на йоту.

Владімір Путін, за влучним висловом екс-президента Польщі Качинскі, вдається до риторики, яка відгонить нафталіном „Карибської кризи”: „Це мова, яку ніколи не використовували Єльцин або Ґорбачов, або навіть Брежнєв. Це мова Хрущова”. Без сумніву, історична алюзія нинішнього керівника „ерефії” і знаного „кукурудзовода” – доволі змістовна: предтечі Нікіти Сєргєєвіча, хвацько засуджені на ХХ з’їзді, тримали “за ноги” не тільки ініціатора „відлиги”, але й ціле покоління наступних вождів, аби відбути справжню реінкарнацію в особі Владіміра Владіміровича – кадрового чекіста.

Проте суть навіть не у тому. Справжній контекст путінських словесних рулад полягає у загальному дискомфорті нинішньої російської ситуації. Країна-гігант та її мешканці, які ментально відчувають себе імперцями, не можуть знайти себе на периферії цивілізаційного процесу. Ба більше, - ситуація з Сирією та Парижем чітко дає сигнал, що Москва опинилася на периферії у власній країні. Проблема у цілковитому нерозумінні простої істини: на маргінес вона потрапила не зі злої волі Вашингтона чи прибульців з Марса. „Неформат” Росії – у надуманій манії величі, прагненні вирізнятися не у царині загальнолюдських пріоритетів, а військовою потугою і диктатом. Зрештою, хіба тільки Москва недужає на месійну хворобу?

Але тут – випадок клінічний. Путін переграв себе, намагаючись сподобатися громадянам довіреної йому території. Його поведінка й справді пригадала світові „кузькіну мать” і гучний мешт Хрущова на трибуні ООН. А його не виголошені діалоги з Махатмою стануть, мабуть, об’єктом ретельного дослідження психоаналітиків. Задавнений комплекс безпідставної величі і разом з тим, – ретельно замасковані фобії власної неповноцінності; бундючність нувориша плюс неотесаність солдафона; псевдоєвропейська манірність і непристойний підтекст; новітні терміни і старі штампи. „Достоєвщина”, вигнана в три шиї з порядного товариства, підсвідомість „уніженного і оскорбльонного”, і від того – агресивного й брутального.

"Відтоді як постав большевизм, – написав задовго до путінського інтерв’ю великий іспанець Гассет, – я дотримувався думки, що тут ходить про окремішній у європейській політиці рух, рух специфічно російський, оскільки Росія - це не Європа, і європейського там є лиш певний репертуар теорій чи, краще сказати, термінологій”.

Путінська „гра в бісер” у контексті майбутніх катаклізмів у Росії виглядає спробою не стільки пересваритися із західними лідерами, а дещо втихомирити їхній пильний інтерес до того, чим живе країна. Розчаровані співрозмовники російського президента можуть взяти відверті образи на свою адресу близько до серця. На що, зрештою, і розраховані недипломатичні пасажі їхнього нечастого візаві. Путіну ж потрібна тимчасова подоба „залізної завіси”, аби втілити свій підкилимний план утримання влади. Ніхто сьогодні не може певно сказати, як розвиватимуться події на вулицях російських міст: за сценаріями, випробуваними на „маршах незгідних”, чи за старими кальками з вибухами будинків у Москві. 

Відтак, коли цілей буде досягнуто, кремлівське керівництво знову спробує надягти замість ватників європейські костюми від Бріоні і почне переконувати спільноту у тому, що поділяє її цінності. Але чи повірить Європа? Судячи з історії, так. Меркантильність і прагнення до безтурботного ситого життя переважить здоровий глузд.

Якщо, звичайно, у тамтешніх лідерів не виникне потреба повернутися до недавньої історії і взяти звідти кілька неприємних уроків. Підстави для цього шукаймо у новому обличчя Старого світу, зокрема, у досвіді держав, які отримали перші наочні уроки путінської практики. 

Ілюстрація: Fb