До генези завдань

У стосунках влади і загалу, – причому, це не тільки моє відчуття, – окреслився доволі банальний, але цілком поважний конфлікт: верхівка, якщо щось і хоче «дозволяти», так це дозволити народу жити без зайвих, некомпетентних коментарів і перешкод, влаштованих на догоду окремих олігархів чи просто несумлінних чиновників

Рік, як і попередні, завершується феєрверком підсумків, окреслення перспектив, спробами порівнянь України з найближчими сусідами.

Попри звичну невиразність мовних конструкцій розмаїтих спікерів, можна висновувати, що 2015-й був більше роком запитань, аніж відповідей. Знано ж, є питання, які однозначно тотожні відповідям.

Нація (надто ж щойно народжена, постреволюційна), принаймні, у нинішньому її становищі, – щойно спинається на ноги і є, з погляду її «вихователів», вередливим дитям, з його захцянками і непередбачуваною поведінкою. Ба більше, на її характер мали уплив розмаїті попередники нинішніх владців, – зі Сходу його шмагала азійщина, із Заходу манила сумнівним медяником поміркована, зате теж свавільна Європа.

Тепер, коли найчастіше на кін виходять проблеми єдності країни, слід особливо уважно стежити за розвитком цих ментальних рис. Консолідація – це не одномоментний акт ухвалення указу про основи нацбезпеки. Консолідація – це невідворотній, бажано природний, процес усвідомлення комфортності порозуміння, зисків для кожного громадянина від того, що його країна є міцною та стабільною. Якщо таке розуміння сформується, тоді нація сама «дозволить собі» ставити завдання, не очікуючи на владний жест.    

Акцент на нез’ясованих історичних проблемах, без сумніву, важливий. Міркую, що реакції, які ми спостерігаємо у телеефірі, значною мірою штучні і змодельовані. Свого часу я вже писав, що нинішнє телебачення схильне не до відображення подій, а їх створення, і у цьому його підставова залежність від практики своїх російських колег. Мені видається, що на побутовому рівні проблема, наприклад, Голодомору сприймається ледь не стовідсотково по-людськи, не викривлено і не спотворено. А проблема «українізації» на тому ж таки кухонному рівні є позбавленою усіх штучно-політичних нашарувань, – так від незвички ми лаємо раптовий сніг у травні… І. мабуть, до цього слід ставитися спокійно, а не нагнітати пристрасті. Як там у китайців: «Виправлена помилка - уже не помилка, а помилка, повторена двічі, - це крах».

У стосунках влади і загалу, – причому, це не тільки моє відчуття, – окреслився доволі банальний, але цілком поважний конфлікт: верхівка, якщо щось і хоче «дозволяти», так це дозволити народу жити без зайвих, некомпетентних коментарів і перешкод, влаштованих на догоду окремих олігархів чи просто несумлінних чиновників. Ось у цьому мав би полягати пріоритет демократичного режиму, його головне завдання. Не переділ власності, не поборювання опонента, який, власне, і не намагається принципово перечити, а лише грає у свою визначену гру, не звичні українцям «коломийки» довкола уявних «ворогів нації», зловмисників і зловтішників.

В іншому випадку волання влади про переваги стабільності залишаться порожнім звуком. Бо якщо бажання декларуються лише задля гарного слівця, вони позбавлені перспективи стати мотиваційними чинниками тих, хто слухає.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Приватні відмінності

Привид ІІІ Інтернаціоналу й досі бродить постсовєтським тереном, даючися взнаки щораз рідше, але щораз агресивніше

Коли мова точиться довкола того, чим відрізняється європейський спосіб мислення від, скажімо, постсовєтського, доцільно було б прочитати книгу Лінні Олсон „Збунтовані торі й пан Гітлер”. Наразі маємо лише одну згадку про неї у вітчизняних ЗМІ: інтернет-ресурс Західної аналітичної групи передрукував рецензію з Gazeta Wyborcza.

Так от, коли Велика Британія оголосила війну Гітлерові після його нападу на Польщу, – пише Лінні Олсон, – Лео Емері, один із найстаріших і найшанованіших парламентарів-торі умовляв британського міністра авіації, щоб королівська авіація (RAF) розбомбила Шварцвальд, де німці мали численні оборонні підприємства. "Чи Ви усвідомлюєте, що це приватна власність?", – вигукнув обурений міністр Вуд. У результаті до кінця війни у Польщі, та й ще довго після того, RAF бомбардував Німеччину тільки листівками, причому, як каже анекдот, стежачи, щоб скидати їх тільки врозсип, а не, боронь Боже пачками, бо пачка могла когось убити.

Коли російські війська завзято бомбардували справжніми боєзарядами грузинський порт Поті, вони не надто замислювалися над тим, що нищать приватну власність. Доки і причали цього чорноморського міста є приватною власністю одного з арабських шейхів. Командири, які віддавали наказ про руйнівні атаки, зрештою, не мали ю замислюватися над тонкощами світової економічної коньюнктури. Однак політичне керівництво Росії на чолі з головкомом-президентом мало б враховувати їх. Однак не зробило цього, не тільки через імперський синдром у мізках, а й через те, що крім нього у головах превалює совкове сприйняття дійсності, з її зневагою до приватності як основоположного постулату демократії.

Зрештою, усе сказане стосується не тільки матеріальної царини. Проблема полягає у тому, що привид ІІІ Інтернаціоналу й досі бродить постсовєтським тереном, даючися взнаки щораз рідше, але щораз агресивніше. Дивакувате з відстані півтори тисячі кілометрів трактування історії адептами євразійства, які щораз то гучніше заявляють про себе не тільки на сторінках видань типу „Профиль”, але й у кремлівських коридорах.

А тепер проведімо паралелі з ситуацією на Східному фронті та тимчасово окупованих територіях (ДНР/ЛНР). Чий бізнес там процвітає і на чиї підприємства не націлені «Гради» та артилерія…

Натомість британський дипломат Роберт Купер чудово охарактеризував європейську поставу до цієї проблеми: „Європейська Унія – це вічна історія того, як держави зцілюють свої фобії і дізнаються про те, що їхні міфи є не більше, ніж міфами. Британія воювала майже з усіма державами-членами ЄС. Та це залишилося у минулому. Найкращий спосіб впоратися зі своїм минулим – це розповісти про цього правду. Цей спосіб Фройд вважав найліпшим для подолання людських фобій”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов

Сутінок Європи

Це – кінцева зупинка легковажних романтиків, які взялися єднати непоєднані речі, – цивілізації, раси, континенти

Для українців, зокрема, врешті-решт прийшов час зрозуміти, що «євроатлантична інтеграція» – термін, яким задобрювали одну частину спільноти і лякали іншу, – давній винахід Банкової для прикриття невизначеності власного зовнішньополітичного вектора. З Європою більш-менш зрозуміло: з 1 січня уповні запрацює Угода про Асоціацію. А з «…атлантичністю»?

Бо що таке насправді «євроатлантична інтеграція»? Це два абсолютно окремішніх напрямки поступу, змішані в одному казані київськими політтехнологами. Перший з них, – рух до ЄУ, – для України нинішньої, як вже зауважено, – безрезультатний. Другий, – «атлантичний», – шлях до НАТО, є цілком реальним, з огляду на довготривалу перспективу конфлікту на Сході й довкола повернення Криму, взагалі – на російську загрозу.

Та все ж, попри ЄвроМайдан і доволі кволі наслідки Асоціації, українці мають бодай тішитися з того, що тепер з’явилася нагода поміркувати над тим, де їх наразі не чекають, аби згодом, якщо прийде така мить, не постати у колі європейських народів невігласами і казанськими сиротами.

Якось екс-глава УГКЦ Любомир Гузар доволі прозоро натякнув на кризу європейської ідентичності, втілену, зокрема, у відмові брюссельських чиновників від християнських основ Старого Світу. Владика назвав це трагедією Європи, натомість, як на мене, є підстави розглядати це як закономірне явище, коли чинячи опір якійсь потузі, мимохідь уподібнюєшся їй. Антиамериканізм Франції, що власне й став моделлю теперішньої Євроспілки, базувався насамперед на спротиві економічній експансії Штатів. Старий світ мусів виробити власний інтеграл господарської поведінки, нарощувати власні фінансові, промислові м’язи, аби не стати черговим домініоном Вашингтона. Але європейці скористалися лекалами американців.

Коли у світі заговорили про глобалізацію, то, перш за все, мали на увазі бізнесові перспективи, усунення перепон для торгівлі, обміну технологіями, відкритих ринків. Утім, глобалізація виявилася набагато всеохопнішим процесом, і та ж Франція запровадила доволі жорсткі обмеження, скажімо, перед прокатом голівудських фільмів. Але цього виявилося вкрай мало, позаяк з уваги захоплених make money політиків випали потужні імміграційні процеси, які суттєво позначилися на обличчі Євроунії. Цей слід є настільки поважним, що в окремих регіонах тієї ж Франції або сусідньої Німеччини вже годі відшукати квартал, де мешкають автохтони, якщо такі і є, то вони, радше, скидаються на гетто в облозі нових поселенців.

І це не тільки наслідок давнього протистояння лібералізму й Церкви, як намагаються подати процес історики цієї світоглядної моделі, не тільки прямий вислід глобалізації. Це – кінцева зупинка легковажних романтиків, які взялися єднати непоєднані речі, – цивілізації, раси, континенти.

Ілюмінований колись на знак протесту проти страти Саддама римський Колізей – це християнська Європа. Заборона хеджабів у французьких школах, – це, як не дивно, звичка нетерпимості до іновірців, взята зі Сходу. Париж 1968-го зі студентськими заворушеннями – це європейська ліберальна традиція війни з несправедливістю. Паризьке пекло 2015-го – це азійська манера помсти «ситим і задоволеним».  

Нас наразі не беруть до Європи, хоча присутність там деяких із колишнього соцтабору, щонайменше, подив. Натомість колись тамтешні володарі брали за дружин князівських доньок, бо, як зауважував Любомир Гузар, мали з нами спільну віру і спільне підґрунтя. У вірі ми не змінилися. А Європа?

Ігор Гулик. Ілюстрація: anna-news.info

Чому боїмося автократії?

Ми боїмося втратити здобутки свободи, які неймовірними зусиллями лягли до тайстри демократичних цінностей молодої держави. Попри те, часто розуміємо демократію як вседозволеність, як нагоду користати законом на свій розсуд

Виборча істерія насамперед, а відтак і традиційно постелекційне «похмілля», притрусили снігом забуття деякі приземленіші проблеми, які у час затишшя постають перед пересічним мешканцем у всій своїй „красі”. Це, однак, не означає, що вони зчезли,  вивітрилися або ж пішли із димом виборчих пристрастей. Обивательські фобії – пожива для політтехнологів, які починають гру на рівні підсвідомості маргінесу, підкидаючи туди дрібку невеселих думок про завтрашній день.

Серед схожих технологій – „створення” перспективи авторитарної влади, яка обов’язково почне наступ на українські свободи та вольності, пригнобить інакодумство, вишикує всіх на свій штиб. Такі закиди і остороги лунають (серед іншого – й з середовищ наших «стратегічних партнерів») у городи президента і прем’єра, провокуючи наразі дрібні медійні міжусобойчики, що передують вирішальній сутичці.

Але... Хтось із знаних письменників дуже метафористично змалював стан жінки, яка втратила заможного чоловіка. Втираючи сльози, волаючи від жалю за померлим, вона, – каже нам автор, – по суті шкодує себе, бідолашну. Залишену на поталу долі, самотню, а, може, й не надто забезпечену.

Кожне порівняння кульгає, висловлене – далебі, на обидві ноги. Але, як це не парадоксально, дуже скидається на лякалки українських політиків про засилля тоталітаризму. Так, ми боїмося втратити ті здобутки свободи, які неймовірними зусиллями лягли до тайстри демократичних цінностей молодої держави. Попри те, часто розуміємо демократію як вседозволеність, як нагоду користати законом на свій розсуд. І, до слова, робимо це без остраху бути покараним, у всякому випадку, розраховуючи на те, що минеться, „залатвиться” через знайомих, посередництвом шепнутого слівця або ж чудодійного конверта з хабарем. Так чинить майже сто відсотків, так діє влада, так беруть з неї приклад посполиті.

Тому коли хтось починає казати про потребу „диктатури закону”, ми внутрішньо мобілізуємося проти такого повороту подій. Бо сприймаємо його за наразі ще примарну, але загрозу усталеному плинові речей, яка здатна зруйнувати комфорт і невимушеність полагодження наших особистих проблем. Коли хтось починає натякати, що, мовляв, варто було б навести у країні лад з виконанням чинної Конституції, ми обираємо інший шлях – ліпше напишемо нову, а вже відтак почнемо дотримуватися її літери й духу. Напишемо, ясна річ, врахувавши свої потреби й запити.

Ось і зараз, коли пишу ці рядки, мимомволі міркую над тим, що попросив мене знайомий. У нього боргів за „комуналку”, мов реп’яхів на кожусі, хоча заробляє, як на наш час, не надто зле. Але замість того, аби піти до жеку і спробувати щось робити, він набирає мій мобільний і питає, чи, бува, я не маю когось знайомого, аби „допоміг”. Що порадите: пособити товаришу?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Джон Холкрофт

Оксана Юринець у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»
Я вже наголошував, що свідомо викладаю ці відео після виборів, аби не було підозр у заангажованості чи піарі. Однак знати тих, чиї імена на слуху, ближче, - теж не зайве

Філософія втечі

Утеча – завжди комфортна, особливо, коли переконаний, що не наздоженуть. Та втеча завершується конформізмом із обставинами, коли потрапляєш у глухий кут

Вибори до місцевих рад’2015 продемонстрували досі, можливо, непримітну, але, на жаль, із перспективою розвитку, тенденцію. Частка громадян, які вирішили самоусунутися від вибору, важливого, без сумніву, не тільки для громад, але й для країни, зросла. Мабуть, це закономірно, оскільки ще донедавна показники участі у схожих суспільних акціях в країнах Заходу дивували наших співвітчизників не менше, ніж розкута поведінка мешканців вільного світу кидала у шок учорашнього совка.

Але... Є одне „але”, яке таки непокоїть. Проблема не у тих, хто вирішив зіпсути бюлетеня або уникнути голосування шляхом утечі, проблема у тому, що ці, здебільшого, активні особи повелися на чиїсь заклики, вбачаючи у них певні резони, які, як на мене, зовсім позбавлені здорового глузду. Я поважаю рішення тих, хто складав відозви про „неучасть”, може, й направду, їм болить вчорашнє. Але ми обирали майбутнє, принаймні, обирали того, хто презентуватиме нашу країну у світі, хто на п’ять років стане символом країни, хто, у принципі, певною мірою формуватиме життєві пріоритети українців.

Філософія втечі, – це філософія безвідповідальності. Гадаю, ті, хто проповідував ідею неучасті, відтак не матимуть морального права говорити про владу назагал: вони ж її не обирали. Але так не буде. Бо саме з їхнього середовища ми найчастіше чутимемо зойки: „А ми казали, а ми попереджали...”. Так, казали, попереджали, але не діяли.

Ми живемо, на жаль, у світі, сповненому змін. Людські реакції на ці метаморфози фактично є запорукою або виживання і прогресу, або нидіння і деградації. Приниципи також еволюціонують, варто лише глянути на Америку, яка, власне кажучи, часто наступає собі ж на горло, аби мати можливість надалі бути домінантою в світі. Суперрафіновані патріоти, які не могли змиритися із поразкою свого кумира, аж ніяк не визначають мейнстрим: завтра прийдуть інші кумири, і ті, хто волав про „зраду”, зраджуватимуть самі. Іншим, і, до слова, собі.

Тут я свідомо уникаю об’єктів вибору. Вердикт зробила спільнота, продемонструвавши таким чином загальний настрій і ступінь своєї зрілості. Хай цей вибір не до смаку великій частині цієї спільноти, але вона могла сказати про це, опустивши у скриньку повноцінний бюлетень. І спробувати змінити, здавалося б, непоправне, впливаючи на „нелюбу” їй владу упродовж її каденції.

Але у будь-якому випадку не „втікати”. Бо втеча – завжди комфортна, особливо, коли переконаний, що не наздоженуть. Та втеча завершується конформізмом із обставинами, коли потрапляєш у глухий кут. А ось вибір дає шанс на боротьбу. Хай мізерний, але шанс.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Валєнтін Дубінін    

Маркіян Лопачак у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»
Я вже наголошував, що свідомо викладаю ці відео після виборів, аби не було підозр у заангажованості чи піарі. Однак знати тих, чиї імена на слуху, ближче, - теж не зайве