Лінії розламів

Насправді існує одна, найжирніша, найнебезпечніша лінія розламу – між народом і владою

Я вже колись покликався на Нормана Дейвіса і його мапу, на якій Україну перемежовують цивілізаційні кордони, – до прикладу, між впливом азійщини і європейськості; між православ’ям та католицизмом у його східній інтерпретації. Ці рубікони є визнаними і звичними, тож сприймаються спільнотою як щось самозрозуміле.

Є інші поділи, які по-своєму віддзеркалюють потреби політичного моменту: „мовний бар’єр”, геостратегічні орієнтації. Ці поділи важко зобразити на папері, поза як вони, здебільшого, сформовані як психологічні стереотипи, і, скажімо, десь у Гуляйполі чи Бахчисараї не є великою дивиною надибати носія сучукрмови і затятого прихильника поступу України до НАТО. Рівно ж як у Львові не бракує затятих адептів російської як державної і палких боронителів ідеї «русскаго міра».

Попри свою ментальну консервативність та відданість ідеї самостійної та соборної, Львів зумів зберегти й інші елементи мультикультурності, які, на розчарування розмаїтих політтехнологів зі столиці чи навіть з Москви, не дають їм можливості „по-повній” відірватися на націоналістичному іміджі П’ємонту.

Тобто, у Галичині воліють послуговуватися принципом, що його сформулював давно Магатма Ганді: „Хай усі культури прилинуть до мого порогу... Але я не хочу, щоб вони затопили мою оселю”. Натомість, наголошуючи на своїй „іншості”, на різницях між мешканцями Західної та Східної Україн, можемо говорити про те, що акурат на Лівобережжі чужинські культури „затопили нашу оселю”. Я не кажу про новітні впливи, бо що у Львові, що у Запоріжжі навіть не надто спостережливий може зауважити бездумну і іноді таки дебілувату американізацію, якій годі протистояти, оскільки, попри позірну креативність, вона підкріплена ще й значним фінансовим наповненням. Я кажу про глибинніші пласти, про елемент азійщини, носіями якого, як уважають представники чудернацької науки – політичної антропології, – є здебільшого нащадки підвиду „хижаків”.

Біологія, антропологія – штуки доволі небезпечні, але від них нікуди втекти, як нікуди сховатися від присутності в сучасній владі адептів цілковито „непрогресивних” конструкцій, що за своєю суттю власне й підігрівають ці ментальні розмаїтості. 

Семен Глузман, знаний правозахисник, колись уважно вивчав проблему, яка вже, а не з часом, як заспокоюють інші, може постати одним з елементів національної загрози, – за проблему наркоманії. Вже перші його висновки тоді стали сенсацією: „Коли я показав одному з політиків дані моніторингу (про ситуацію з наркоманією – Авт.) – у нього очі на лоб полізли. На карті був такий самий розлом – як колись показували в «чорних» рекламних передвиборних роликах. Тільки тоді це було надуманий, штучний поділ України на Схід і Захід. А на нашій карті був розділ за кількістю наркоманів, алкоголіків, суїцидників. Все найстрашніше було на Сході. Але до цих пір ніхто не звертає на це уваги».

То, може, насправді існує одна, найжирніша, найнебезпечніша лінія розламу – між народом і владою? Може, все інше – похідне, хвилеве і дріб’язкове, порівняно з глухою стіною, об яку розбиваються волання й ініціативи мільйонів?

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Руслан Кошулинський у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»
Я вже наголошував, що свідомо викладаю ці відео після виборів, аби не було підозр у заангажованості чи піарі. Однак знати тих, чиї імена на слуху, ближче, - теж не зайве

Кілька слів про політичний гламур

Учорашній «кидок склянкою», як би його не подавали зацікавлені особи, присмачений гучним «геть з моєї країни», - не що інше, лише з’ясування стосунків двома підпилими чолов’ягами за столом сільського генделика після Служби у неділю

Краще помовчати… Такого невтішного висновку можна дійти, поблукавши інтернетом і начитавшись численних статей, автори яких пропонують власні виходи з того, що маємо в Україні. Діапазон думок – аж надто широкий, аби охопити його у короткому нотатнику. Загальне враження – нам не бракує ні теоретиків, ні практиків, що готові запропонувати розмаїті рецепти. То чому ж їх не чутно у Києві? Чому ідеї, які переповнюють ці світлі голови, залишаються на папері або у віртуальному просторі, без перспективи бути реалізованими?

Не факт, що втілення цих умоглядних міркувань пішло б на користь. Широкі маси – від сільського фільозофа до містечкового реформатора – виявилися схильними до хвороби, яка досі вражала лише столичних пошуковувачів істини. Недуга ця називається політичним гламуром, і саме тому не годиться для пересадження в український грунт. Начитавшись, зазвичай, іноземних книжок про закономірності розвитку демократії, наші доморощені стратеги квапляться прилаштувати тези, викладені там іменитими й не надто авторами, до вітчизняного контексту. Часто забувши про те, що маємо наразі лише ексіз, начерк демократії, спотворений не тільки недавнім совковим побутом, але й елементами модерного феодалізму.

Хтось може заперечити, мовляв, звідки в країні, яка явила світові два Майдани, можна вгледіти такий анахронізм. Звідки, – питання не риторичне. Зі села, роль якого у збереженні української ментальності не наважиться заперечити навіть найурбанізованіший „теоретик”. Учорашній «кидок склянкою», як би його не подавали зацікавлені особи, присмачений гучним «геть з моєї країни», - не що інше, лише з’ясування стосунків двома підпилими чолов’ягами за столом сільського генделика після Служби у неділю.

Це лише штришок до питання про відповідність нинішніх політологічних схем українським реаліям. Інший стосується масових спроб осмислити, виправдати чи, навпаки, заперечити тезу так званого „перезавантаження держави”. Мовляв, існуюча модель правління себе вичерпала, а, отже, має бути докорінно змінена.

Щодо „перезавантаження”. Воно б нічого, якби сучасну українську державу, починаючи від набуття незалежності, було збудовано на принципово нових засадах. Але ж фактично ми досі тягнемо лямку „розвинутого соціалізму”, – як ментально, так і правничо. Образно кажучи, прилаштовуємо додатковий поверх на горищі 50-літньої „хрущовки”, як це пропонували нам зовсім недавно. Цей наш „соціалізм” вже давно з „розвинутого” перетворився у „стагнуючий”, а влада, – що „кучмівська”, що „помаранчева”, що постмайданна-2– лише наводить на нього лак „гламуру”, підфарбовує його у кольори сучасності, бо і тій, і іншій цілком комфортно правити саме у такій системі координат. Там, де вітрина сяє блискітками демократії, а у підсобці причаїлося кріпацтво.

Ігор Гулик. Ілюстрація: glupov.net

До генези завдань

У стосунках влади і загалу, – причому, це не тільки моє відчуття, – окреслився доволі банальний, але цілком поважний конфлікт: верхівка, якщо щось і хоче «дозволяти», так це дозволити народу жити без зайвих, некомпетентних коментарів і перешкод, влаштованих на догоду окремих олігархів чи просто несумлінних чиновників

Рік, як і попередні, завершується феєрверком підсумків, окреслення перспектив, спробами порівнянь України з найближчими сусідами.

Попри звичну невиразність мовних конструкцій розмаїтих спікерів, можна висновувати, що 2015-й був більше роком запитань, аніж відповідей. Знано ж, є питання, які однозначно тотожні відповідям.

Нація (надто ж щойно народжена, постреволюційна), принаймні, у нинішньому її становищі, – щойно спинається на ноги і є, з погляду її «вихователів», вередливим дитям, з його захцянками і непередбачуваною поведінкою. Ба більше, на її характер мали уплив розмаїті попередники нинішніх владців, – зі Сходу його шмагала азійщина, із Заходу манила сумнівним медяником поміркована, зате теж свавільна Європа.

Тепер, коли найчастіше на кін виходять проблеми єдності країни, слід особливо уважно стежити за розвитком цих ментальних рис. Консолідація – це не одномоментний акт ухвалення указу про основи нацбезпеки. Консолідація – це невідворотній, бажано природний, процес усвідомлення комфортності порозуміння, зисків для кожного громадянина від того, що його країна є міцною та стабільною. Якщо таке розуміння сформується, тоді нація сама «дозволить собі» ставити завдання, не очікуючи на владний жест.    

Акцент на нез’ясованих історичних проблемах, без сумніву, важливий. Міркую, що реакції, які ми спостерігаємо у телеефірі, значною мірою штучні і змодельовані. Свого часу я вже писав, що нинішнє телебачення схильне не до відображення подій, а їх створення, і у цьому його підставова залежність від практики своїх російських колег. Мені видається, що на побутовому рівні проблема, наприклад, Голодомору сприймається ледь не стовідсотково по-людськи, не викривлено і не спотворено. А проблема «українізації» на тому ж таки кухонному рівні є позбавленою усіх штучно-політичних нашарувань, – так від незвички ми лаємо раптовий сніг у травні… І. мабуть, до цього слід ставитися спокійно, а не нагнітати пристрасті. Як там у китайців: «Виправлена помилка - уже не помилка, а помилка, повторена двічі, - це крах».

У стосунках влади і загалу, – причому, це не тільки моє відчуття, – окреслився доволі банальний, але цілком поважний конфлікт: верхівка, якщо щось і хоче «дозволяти», так це дозволити народу жити без зайвих, некомпетентних коментарів і перешкод, влаштованих на догоду окремих олігархів чи просто несумлінних чиновників. Ось у цьому мав би полягати пріоритет демократичного режиму, його головне завдання. Не переділ власності, не поборювання опонента, який, власне, і не намагається принципово перечити, а лише грає у свою визначену гру, не звичні українцям «коломийки» довкола уявних «ворогів нації», зловмисників і зловтішників.

В іншому випадку волання влади про переваги стабільності залишаться порожнім звуком. Бо якщо бажання декларуються лише задля гарного слівця, вони позбавлені перспективи стати мотиваційними чинниками тих, хто слухає.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Приватні відмінності

Привид ІІІ Інтернаціоналу й досі бродить постсовєтським тереном, даючися взнаки щораз рідше, але щораз агресивніше

Коли мова точиться довкола того, чим відрізняється європейський спосіб мислення від, скажімо, постсовєтського, доцільно було б прочитати книгу Лінні Олсон „Збунтовані торі й пан Гітлер”. Наразі маємо лише одну згадку про неї у вітчизняних ЗМІ: інтернет-ресурс Західної аналітичної групи передрукував рецензію з Gazeta Wyborcza.

Так от, коли Велика Британія оголосила війну Гітлерові після його нападу на Польщу, – пише Лінні Олсон, – Лео Емері, один із найстаріших і найшанованіших парламентарів-торі умовляв британського міністра авіації, щоб королівська авіація (RAF) розбомбила Шварцвальд, де німці мали численні оборонні підприємства. "Чи Ви усвідомлюєте, що це приватна власність?", – вигукнув обурений міністр Вуд. У результаті до кінця війни у Польщі, та й ще довго після того, RAF бомбардував Німеччину тільки листівками, причому, як каже анекдот, стежачи, щоб скидати їх тільки врозсип, а не, боронь Боже пачками, бо пачка могла когось убити.

Коли російські війська завзято бомбардували справжніми боєзарядами грузинський порт Поті, вони не надто замислювалися над тим, що нищать приватну власність. Доки і причали цього чорноморського міста є приватною власністю одного з арабських шейхів. Командири, які віддавали наказ про руйнівні атаки, зрештою, не мали ю замислюватися над тонкощами світової економічної коньюнктури. Однак політичне керівництво Росії на чолі з головкомом-президентом мало б враховувати їх. Однак не зробило цього, не тільки через імперський синдром у мізках, а й через те, що крім нього у головах превалює совкове сприйняття дійсності, з її зневагою до приватності як основоположного постулату демократії.

Зрештою, усе сказане стосується не тільки матеріальної царини. Проблема полягає у тому, що привид ІІІ Інтернаціоналу й досі бродить постсовєтським тереном, даючися взнаки щораз рідше, але щораз агресивніше. Дивакувате з відстані півтори тисячі кілометрів трактування історії адептами євразійства, які щораз то гучніше заявляють про себе не тільки на сторінках видань типу „Профиль”, але й у кремлівських коридорах.

А тепер проведімо паралелі з ситуацією на Східному фронті та тимчасово окупованих територіях (ДНР/ЛНР). Чий бізнес там процвітає і на чиї підприємства не націлені «Гради» та артилерія…

Натомість британський дипломат Роберт Купер чудово охарактеризував європейську поставу до цієї проблеми: „Європейська Унія – це вічна історія того, як держави зцілюють свої фобії і дізнаються про те, що їхні міфи є не більше, ніж міфами. Британія воювала майже з усіма державами-членами ЄС. Та це залишилося у минулому. Найкращий спосіб впоратися зі своїм минулим – це розповісти про цього правду. Цей спосіб Фройд вважав найліпшим для подолання людських фобій”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов

Сутінок Європи

Це – кінцева зупинка легковажних романтиків, які взялися єднати непоєднані речі, – цивілізації, раси, континенти

Для українців, зокрема, врешті-решт прийшов час зрозуміти, що «євроатлантична інтеграція» – термін, яким задобрювали одну частину спільноти і лякали іншу, – давній винахід Банкової для прикриття невизначеності власного зовнішньополітичного вектора. З Європою більш-менш зрозуміло: з 1 січня уповні запрацює Угода про Асоціацію. А з «…атлантичністю»?

Бо що таке насправді «євроатлантична інтеграція»? Це два абсолютно окремішніх напрямки поступу, змішані в одному казані київськими політтехнологами. Перший з них, – рух до ЄУ, – для України нинішньої, як вже зауважено, – безрезультатний. Другий, – «атлантичний», – шлях до НАТО, є цілком реальним, з огляду на довготривалу перспективу конфлікту на Сході й довкола повернення Криму, взагалі – на російську загрозу.

Та все ж, попри ЄвроМайдан і доволі кволі наслідки Асоціації, українці мають бодай тішитися з того, що тепер з’явилася нагода поміркувати над тим, де їх наразі не чекають, аби згодом, якщо прийде така мить, не постати у колі європейських народів невігласами і казанськими сиротами.

Якось екс-глава УГКЦ Любомир Гузар доволі прозоро натякнув на кризу європейської ідентичності, втілену, зокрема, у відмові брюссельських чиновників від християнських основ Старого Світу. Владика назвав це трагедією Європи, натомість, як на мене, є підстави розглядати це як закономірне явище, коли чинячи опір якійсь потузі, мимохідь уподібнюєшся їй. Антиамериканізм Франції, що власне й став моделлю теперішньої Євроспілки, базувався насамперед на спротиві економічній експансії Штатів. Старий світ мусів виробити власний інтеграл господарської поведінки, нарощувати власні фінансові, промислові м’язи, аби не стати черговим домініоном Вашингтона. Але європейці скористалися лекалами американців.

Коли у світі заговорили про глобалізацію, то, перш за все, мали на увазі бізнесові перспективи, усунення перепон для торгівлі, обміну технологіями, відкритих ринків. Утім, глобалізація виявилася набагато всеохопнішим процесом, і та ж Франція запровадила доволі жорсткі обмеження, скажімо, перед прокатом голівудських фільмів. Але цього виявилося вкрай мало, позаяк з уваги захоплених make money політиків випали потужні імміграційні процеси, які суттєво позначилися на обличчі Євроунії. Цей слід є настільки поважним, що в окремих регіонах тієї ж Франції або сусідньої Німеччини вже годі відшукати квартал, де мешкають автохтони, якщо такі і є, то вони, радше, скидаються на гетто в облозі нових поселенців.

І це не тільки наслідок давнього протистояння лібералізму й Церкви, як намагаються подати процес історики цієї світоглядної моделі, не тільки прямий вислід глобалізації. Це – кінцева зупинка легковажних романтиків, які взялися єднати непоєднані речі, – цивілізації, раси, континенти.

Ілюмінований колись на знак протесту проти страти Саддама римський Колізей – це християнська Європа. Заборона хеджабів у французьких школах, – це, як не дивно, звичка нетерпимості до іновірців, взята зі Сходу. Париж 1968-го зі студентськими заворушеннями – це європейська ліберальна традиція війни з несправедливістю. Паризьке пекло 2015-го – це азійська манера помсти «ситим і задоволеним».  

Нас наразі не беруть до Європи, хоча присутність там деяких із колишнього соцтабору, щонайменше, подив. Натомість колись тамтешні володарі брали за дружин князівських доньок, бо, як зауважував Любомир Гузар, мали з нами спільну віру і спільне підґрунтя. У вірі ми не змінилися. А Європа?

Ігор Гулик. Ілюстрація: anna-news.info

Чому боїмося автократії?

Ми боїмося втратити здобутки свободи, які неймовірними зусиллями лягли до тайстри демократичних цінностей молодої держави. Попри те, часто розуміємо демократію як вседозволеність, як нагоду користати законом на свій розсуд

Виборча істерія насамперед, а відтак і традиційно постелекційне «похмілля», притрусили снігом забуття деякі приземленіші проблеми, які у час затишшя постають перед пересічним мешканцем у всій своїй „красі”. Це, однак, не означає, що вони зчезли,  вивітрилися або ж пішли із димом виборчих пристрастей. Обивательські фобії – пожива для політтехнологів, які починають гру на рівні підсвідомості маргінесу, підкидаючи туди дрібку невеселих думок про завтрашній день.

Серед схожих технологій – „створення” перспективи авторитарної влади, яка обов’язково почне наступ на українські свободи та вольності, пригнобить інакодумство, вишикує всіх на свій штиб. Такі закиди і остороги лунають (серед іншого – й з середовищ наших «стратегічних партнерів») у городи президента і прем’єра, провокуючи наразі дрібні медійні міжусобойчики, що передують вирішальній сутичці.

Але... Хтось із знаних письменників дуже метафористично змалював стан жінки, яка втратила заможного чоловіка. Втираючи сльози, волаючи від жалю за померлим, вона, – каже нам автор, – по суті шкодує себе, бідолашну. Залишену на поталу долі, самотню, а, може, й не надто забезпечену.

Кожне порівняння кульгає, висловлене – далебі, на обидві ноги. Але, як це не парадоксально, дуже скидається на лякалки українських політиків про засилля тоталітаризму. Так, ми боїмося втратити ті здобутки свободи, які неймовірними зусиллями лягли до тайстри демократичних цінностей молодої держави. Попри те, часто розуміємо демократію як вседозволеність, як нагоду користати законом на свій розсуд. І, до слова, робимо це без остраху бути покараним, у всякому випадку, розраховуючи на те, що минеться, „залатвиться” через знайомих, посередництвом шепнутого слівця або ж чудодійного конверта з хабарем. Так чинить майже сто відсотків, так діє влада, так беруть з неї приклад посполиті.

Тому коли хтось починає казати про потребу „диктатури закону”, ми внутрішньо мобілізуємося проти такого повороту подій. Бо сприймаємо його за наразі ще примарну, але загрозу усталеному плинові речей, яка здатна зруйнувати комфорт і невимушеність полагодження наших особистих проблем. Коли хтось починає натякати, що, мовляв, варто було б навести у країні лад з виконанням чинної Конституції, ми обираємо інший шлях – ліпше напишемо нову, а вже відтак почнемо дотримуватися її літери й духу. Напишемо, ясна річ, врахувавши свої потреби й запити.

Ось і зараз, коли пишу ці рядки, мимомволі міркую над тим, що попросив мене знайомий. У нього боргів за „комуналку”, мов реп’яхів на кожусі, хоча заробляє, як на наш час, не надто зле. Але замість того, аби піти до жеку і спробувати щось робити, він набирає мій мобільний і питає, чи, бува, я не маю когось знайомого, аби „допоміг”. Що порадите: пособити товаришу?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Джон Холкрофт