Демарш біпатрида

Якщо президент чи прем’єр-міністр не здатні позбутися своїх «ситуативних кабінетів», тобто компанії адептів мамони, цинічних і безпринципних гендлярів, то чи можна сподіватися, що вони впораються із країною, яка воює і бавиться водночас, чи здатні вони мобілізувати націю на відчайдушний ривок з минулого у майбутнє?

«Німця на вас немає», - так сотні галицьких бабусь колись укоськували непослушних онуків. З німцями у нашої влади не склалося, чи то мали острогу перед їхньою пунктуальністю і педантизмом, які геть не корелюються зі слов’янським «то сі зробит», чи, може, у пані Меркель власних проблем по горло, аби ще вішати собі на шию оперативне керівництво вмираючою українською господаркою. Зате знайшлися інші, амбітні, сповнені планів (ілюзій?), охочі реанімувати те, що радше мертве.

Скільки списів зламано, скільки горлянок зірвано довкола іноземців в уряді, на інших ключових посадах! Зрештою, скільки надій поховано серед більш-менш адекватного прошарку українців саме через високу освіту, досвід та незаангажованість варягів в інтереси київської «шведської сім’ї» політиків і бізнесменів! Скільки грошей убухано на промоцію «нових облич»!

Але… Учора перший спробував піти. Айварас Абромавичус, міністр економічного розвитку, який вдався до демісії, утім – не перший. Можемо згадати хоча б Сашу Сотніка, який знайшов собі патрона в особі Саакашвілі. Але Сотнік не був офіційною особою, його призначення щойно розглядалося, причому, у доволі скандальному контексті.

Абромавичус же спробував на зуб українську систему. Власне, не стільки українську, позаяк найбрутальніші і найприхованіші риси цього макабризму властиві чи не усім екс-колоніям учорашньої совдепії. Він же, цей успішний литовець, є беззаперечним і дуже яскравим маркером того, що київська «еліта» намагається ретельно маскувати розмаїтими реформаторськими риторика ми ось уже чверть століття поспіль. Того, що насправді наше чиновництво, так звані політики від бізнесу (чи, радше, навпаки, - бізнесу від політики) досі практикують корупцію і переслідують насамперед власний зиск, намагаючись прилаштувати їх до потреб «ринку». Того, що, - як не крути, - комунізм у найгіршому його большевицькому варіанті є зоною комфорту для ошустів, хапуг і по суті «гопників», убраних у модерні маринарки, озброєних знанням англійської, вхожих у давоси та криниці. Для них – це специфічна гра, яка вартує ще й яких свічок, про яку колись дуже влучно написала віце-прем’єр Польщі Ельжбєта Бєньковска: «У мене немає друзів серед тих, хто займається політикою заради самої політики. Політика повинна досягати цілей, що вигідні усім. На жаль, я досі бачу навколо мене людей, для яких політика є виключно грою».

Отож Абромавичус, вчинивши демарш, кинув виклик цим знахабнілим гравцям, водночас спровокувавши для Порошенка ситуацію вибору. Він полягає у тому, що президент врешті-решт має покласти на шальки терезів свої «олігархічні» зв’язки і дуже компліментарне оточення, ласе до державних грошей, і власну репутацію не тільки серед власного електорату, але, - що найважливіше, - серед світових потуг. Бо «біпатриди» у київських офісах – це не просто «гвинтики» вітчизняного заржавілого механізму, вони теж – тести для українського провідництва на його адекватність сучасним викликам. Зрештою, вони певною мірою є гарантами для усіляких там ЄБРРів та МВФів.

«Німець нам не допоможе…», якщо самі не матимемо бажання допомогти собі. Якщо президент чи прем’єр-міністр не здатні позбутися своїх «ситуативних кабінетів», тобто компанії адептів мамони, цинічних і безпринципних гендлярів, то чи можна сподіватися, що вони впораються із країною, яка воює і бавиться водночас, чи здатні вони мобілізувати націю на відчайдушний ривок з минулого у майбутнє?

Ігор Гулик. Ілюстрація:  inosmi.ru

Гватемальський приклад

Корупція є атрибутом соціального клієнтизму, який живиться не тільки пост совковим менталітетом громадян, але й потребою популістичних практик владних еліт

Корупція, видається, більше непокоїть зарубіжжя, аніж пересічних українців. Я вже не кажу про наполегливі заклики американців справити Шокіну гарні відходини на пенсію, і про купу грошей, влитих, мабуть, таки у гаманці причетних, ніж у новочасні структури, які мали б не спати і боротися з цим злом. Кажу вже про цілком ексцентричні поради, на кшталт тієї, яку вчора оприлюднили інформаційні агенції.

Києву радять боротися із корупційним спрутом за зразком Гватемали. Про це написав у The Foreign Policy Джош Коген, колишній співробітник Агенції США з міжнародного розвитку USAID, який у час перебування на посаді займався менеджментом економічних реформ у державах колишнього СРСР. Мені не вадить те, що Україну відверто записали у держави третього світу. Мені не смакує, що закордонні експерти, вже не криючись розмаїтими «демократичними» фразами, пропонують нам погодитися на зовнішнє управління.

Я не буду геть заперечувати, що Вашингтон і Брюссель мають право голосу в українських стратегіях, і часто цей голос є таки визначальним. Я не стану оцінювати доволі сумнівні вимоги, зокрема – щодо окупованого Донбасу, - які лунають із закордонних столиць партнерів, - як на мене, це справа, перш за все, сумління і відповідальності обраних нами зверхників. Урешті-решт, є дипломатична гра, серед її правил – і зволікання, очікування бажаного результату, під час якого, можливо, не варто розголошувати справжні наміри. Я переконаний, що багаторічний досвід країн цивілізованого світу є тільки помічним для нас, бо ми не маємо й дещиці цього скарбу. Так склалося історично, і це варто визнати.

Однак я дуже сумніваюся у тому, що іноземний трибунал на кшталт Міжнародної комісії проти безкарності у Гватемалі (International Commission Against Impunity in Guatemala), створеної під егідою ООН, дасть в Україні свої позитивні плоди. Так, без сумніву, заморські детективи і фахівці з антикорупційної діяльності замкнуть кайданки на зап’ястях кількох високопосадових бариг. Так, можливо, якісь певні мафіозні зв’язки наших владоможців будуть розірваними, і вони втратять можливості ховати украдені в народу гроші в кіпрських чи інших офшорах. Однак на побутовому рівні корупція залишиться. З простої причини, - вона стала шкідливою звичкою, шляхом більш-менш легкого і безболісного вирішення власних побутових проблем. Вона є атрибутом соціального клієнтизму, який живиться не тільки пост совковим менталітетом громадян, але й потребою популістичних практик владних еліт.

Мені можуть резонно заперечити, - мовляв, побутова корупція, схильність до «лапувок» навряд чи є небезпечною, ба більше, її годі викорінити навіть у країнах зі значно тривалішим демократичним стажем. Цілком згоден, проте навряд чи масштаби тієї «дрібної корупції» є до порівняння з нашими, навряд чи пересічний мешканець Німеччини чи Штатів є таким інфантильним, як наш, аби оплачувати незаконні «послуги» якогось контролера газових чи водо- лічильників. Навряд чи американець стане ухилятися від податків, резонно вичисливши, що навіть прихильність (річ нечувана серед тамтешніх фіскалів) якогось податківця-ренегата коштуватиме йому надто дорого.

Хоча, у принципі, маю підозру, що вітчизняні чиновники радо погодяться на перспективу «контролю безкарності». Гватемальський прецедент фінансувався упродовж п’яти років закордонними донорами. Гляди, свіжий гріш перепаде до калитки вічно голодних «правдолюбців».

Ігор Гулик. Ілюстрація: Іон Кожокару

Влада і подарунки

Якщо ми хочемо більш-менш ситого майбутнього для наших дітей, то варто таки поглянути, як спиналися на ноги інші

Учора були уродини Єльцина, і Росія мала про що поговорити. Попри невтішні для покійника соціологічні виміри популярності (куди йому до чинного президента!), мешканці ерефії (окремі звісно ж) згадали про «подарунок», залишений землякам Барісом Ніколаєвічєм. Того ж таки ВВХ, що зміг переграти свого «хресного батька» не тільки рейтингами намальованими придворними «бухгалтерами», але й карколомними зигзагами опінії серед світової спільноти. Від модернізатора до кримінального авторитета, вбивці і педофіла…

Утім, то справа росіян – розбиратися зі своїми керманичами. Про «подарунок» Єльцина я згадав у контексті української звички теж ждати презентів від влади, чекати її милості, сподіватися на те, що там, на горі, хтось схоже до нас розуміє наші проблеми і наші жалі. Мені, звісно, зауважать, що, мовляв, після двох Майданів наша спільнота стала самодостатньою і дієвою. Однак я б не розкидався такими категоричними судженнями. Так, громадянське суспільство навчилося тиснути на чиновників, вирішуючи поодинокі проблеми, так «громадський десант» приземлився у кількох міністерствах. Але загальна картина залишається невтішною, позаяк, - по-перше, активісти, почасти через свій ентузіазм, бажання «всього і негайно», самотужки створюють собі проблеми із законом (хай недосконалим, та наразі чинним), по-друге, частина наших «рухів» прогнозовано стала маріонеткою у руках тих, хто конвульсійно тримається біля корита, і прагне зберегти при цьому «демократичний імідж».

До розмаїтих «подарунків» влади слід ставитися дуже обережно, зважаючи на те, що розплата за соціальний клієнтизм, зазвичай, буває дуже високою. Прикладом, чи могли передбачити ще місяць тому щасливі власники субсидій абсолютно несподіваний фіскальний дискурс цієї проблеми? Роззявивши рота на державну дармівщину, вони зараз ризикують шаленими штрафами у випадку, якщо приховали якісь статки, нерухомість тощо. Це направду якийсь «постмодерний феодалізм», про який натякає Павел Шелін з Глазго.

Ситуація направду скидається на влучно змальовану колись класиком грузинської літератури Чабуа Аміреджибі: «Держава - це велетенський казан з юшкою, що кипить на вогні, а громадянин – істота, яка присмокталася до цієї посудини. Неуникно приходить час, коли слід помішати в казані черпаком або струснути його, ті, що присмокталися, відпадають, і тоді... Одні намагаються знову присмоктатися до старого казана, інші шукають нового, фантазія третіх породжує посудину, якої взагалі ніхто ніколи не бачив… Весь цей шарварок триває доти, поки хтось не зметикує перефарбувати старий казан і назвати його геть по-новому. Тоді, як кліщі, громадяни знову присмоктуються до казана, і "земля перебуває вовіки".

Ясна річ, звички минулого (коли ковбаса по 2.20 і безкоштовний пансіонат) – живучі. Навряд чи комусь під силу словами пояснити людині із совєтським досвідом потребу, до прикладу, монетизації пільг. Навряд чи із захопленням зустріне підприємець, що користувався розмаїтими преференціями, повідомлення про те, що завтра таких не буде. Навряд чи переконаєш того, хто брав кредити «по 5» у тому, що своїми захцянками нині, коли «по 25», він валить і без того жалюгідну вітчизняну господарку.

Але, якщо ми хочемо більш-менш ситого майбутнього для наших дітей, то варто таки поглянути, як спиналися на ноги інші. Розумію, що перевантажу текст цитатами, та рецепт від Людвіга Ерхарда, «батька» післявоєнного німецького економічного дива, нам не зайвий: «Ти, державо, не турбуйся про мої справи, але дай мені стільки свободи і залиш мені від результату моєї роботи стільки, щоб я міг сам і на власний розсуд забезпечити своє існування, свою долю і долю своєї сім’ї». Ось все, чого ми можемо очікувати від держави у подарунок. Бо інакше. Інакше розмаїті популісти зроблять все для того, аби заспокоїти наші з вами мізки, приспати їх і підсунути презент на кшталт того, що його колись, далекого 1999-го, поклав росіянам під подушку Баріс Єльцин.

Ігор Гулик. Ілюстрація: politikus.ru

Речі з «червоної книги»

Серед секуляризованого світу, ба – у постатеїстичному суспільстві, – нам, зазвичай, бракує віри. Я не кажу про сакральне, мова про елементарну людську емоцію, сенсом якої є усвідомлення своєї несамості серед гурту, Майдану

Якось недавно британська Independent опублікувала зворушливу статтю про результати дослідження так званих вимираючих мов. З’ясувалося, що два тижні на планеті зникає одна говірка якоїсь, зазвичай, дрібної народності чи нації. За приклад, автори наводять нівхську мову. Нівхі – народ зі Східного Сибіру – вони не можуть сказати „все просто, як раз, два, три”. Залежно від того, про що вони говорять – про нарти, човни чи про сушену рибу, – вони вживають різні числівники. Власне, 26 різних числівникових комплексів.

Але вимирає не тільки нівхський. Лінгвісти кажуть, що до кінця нинішнього століття зникне половина мов світу. Носіями головних – наприклад, англійської, російської та китайської (точніше, її мандаринського діалекту) є приблизно 80 відсотків мешканців планети, а 3500 „лінгвістичних карликів” залежать від усього-навсього 0,2 відсотків населення планети.
Автор Independent резонно зауважує, що коли йдеться про зменшення популяції дельфінів чи китів, то люди, зворушені наслідками своєї ж діяльності, сентиментально ллють сльози і влаштовують акції протесту. А захисників мови – тобто того, що робить нас власне людьми, – можна порахувати на пальцях. Я не хотів би зараз вдаватися до ситуації з українською і повертати на оскоминні політичні манівці, провадячи якими дехто з лідерів гуртує свій електорат. Коштовність, розміняна на мідяки сумнівних дивідендів, втрачає свою справжню ціну лише для тих, хто несвідомий свого призначення.
Але окрім мов, – за бажання, можемо укласти доволі об’ємний реєстр речей, які серед спільноти трактуються, мов щось архаїчне, необов’язкове, невжиткове.
Серед секуляризованого світу, ба – у постатеїстичному суспільстві, – нам, зазвичай, бракує віри. Я не кажу про сакральне, мова про елементарну людську емоцію, сенсом якої є усвідомлення своєї несамості серед гурту, Майдану, відчуття того, що й інший, ближній, прагне жити за приблизно такими ж законами, що й ми, сповідує ідентичні нашим цінності, має ті ж проблеми. Доволі часто оця відсутність віри провокує нас на цілком неадекватні жести, ми сприймаємо чиїсь учинки за результат добре обмізкованої технології з подвійним дном, а чиїсь щирі наміри – лише за голослівні декларації. Коли ж про сакрал, – то годі говорити тут про якісь вищі критерії, позаяк життя підкидає нам мерзенні реалії здирництва, ошуканства в середовищі священичому, що більше – відсутність відповідей на запитання, які провокує щодень. А навіть – небажання відповідати, мовчазна згода з „сильними цього світу”, осторога перед невідомістю завтрашнього дня, завтрашньої влади.
До „червоної книги” інших, суттєвих, на нашу думку, речей цілком можна записати й шляхетність, яка полягає у, перш за все, дотриманні слова. Обрані нами провідники мали б вважатися взірцевими у цьому сенсі, все ж виходить – навпаки. Либонь, через це звичка ламати слово на догоду хвилевому контекстові міцно укоренилася у свідомості нижчих чиновників, вона присутня й на рівні особистісних стосунків, вона перетворилася на предмет якихось диких гордощів, коли комусь вдається „кинути” когось, зловтіхи і, як це не дивно, зверхності. Проте, зазвичай, такі „успіхи” швидкоплинні, і не тому, що „Бог карає”, а тому, що довкілля надзвичайно сприйнятливе до удач інших, воно починає діяти за випробуваним зразком, і учорашні „жертви” застосовують ті ж схеми, що їхні недавні кривдники.
Я абсолютно не маю наміру моралізувати, повчати когось, я просто спробував зафіксувати речі, які ми втрачаємо: на догоду іншим, собі, часові, – не важливо. І цей перелік, певно, можна було б продовжувати, бо процес скидається на снігову лавину, коли зрушена з місця грудка стає каталізатором тисячотонних зсувів. Годі зупинити їх... Лише на барикадах революцій ми розуміємо гіркоту таких втрат.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Віра у фантоми

Мораль і політика – категорії несумісні, вони лежать у паралельних площинах. Ба більше, ті, хто осягнув владу, мусять або прийняти особливий етичний кодекс, випробуваний легіоном попередників, або ж вдатися до евакуації з високих бюрок

Апеляції до сумління набувають сенсу лише за умови присутності останнього. Коли ж совіть перебуває на межі віртуалу, потрактовується за таку собі абстрактну категорію, фіговий листок для порожнечі, словесну форму на випадок, коли нічого сказати, наївними і легковірними є надії на її пробудження. 

Поза тим, мораль і політика – категорії несумісні, вони лежать у паралельних площинах. Ба більше, ті, хто осягнув владу, мусять або прийняти особливий етичний кодекс, випробуваний легіоном попередників, або ж вдатися до евакуації з високих бюрок. Обирають, як правило, перше.
Мабуть, тонни паперу списано, аби переконати пересічного громадянина у тому, що ніхто й не бажає перейнятися його насущними проблемами, що всі грандіозні проекти, за які береться так звана "правляча еліта", здебільшого, висмоктані з пальців політтехнологів для здобуття позитивної опінії; це -- прораховані на калькураторах схеми отримання зиску, – готівкою чи зміцнілим авторитетом. Ба більше, – на Заході вже, мабуть, десятиліття поспіль обговорюють стійку тенденцію до відмирання держави, – нікому не потрібного інструменту примусу, покори, який що не день, то втрачає притаманні йому у минулому риси безпеки окремого громадянина. Один з ідеологів цього модерного вчення Мартін Ван Кревельд вважає, що, попри безпековий чинник, корпорація, яку ми звикли називати державою, втратила зданість провадити війни з іншими корпораціями, перестала дбати про загальне благо, є безсилою перед всеохопною тенденцією глобалізації. "І, мабуть, п'яте, найважливіше, це втрата віри у державу. Останнє, почасти наслідок, почасти причина перших чотирьох чинників". – наголошує Ван Кревельд у лекції, яку він примудрився прочитати у столиці країни, де править Владімір Путін.
Росія, як завжди, унікальна у сенсі державотворення. Але коли йдеться про контекст довкола останньої імперії, то іноді й справді доводиться лише розводити руками перед стійкістю посттоталітарного комплексу раба у свідомості пересічної більшості громадян.
Направду, як у Бернарда Шоу: "Мені не потрібен Бог, який не вміє відповісти на мої запитання…". Не вміє, не бажає, не знає? Українські партійні слогани переконує, що це не так. Але доки ми віритимемо тому, що пишуть на парканах?
Ігор Гулик. Ілюстрація: Михайло Златковський

Марність змови

Наші керманичі вважають, що непевна, незрозуміла, туманна ситуація є найоптимальнішою для подальшого перебування при годівниці

Карколомні зигзаги вітчизняних «еліт», усі ці конспірологічні конструкції з призначенням/непризначенням виборів, з ротацією/статус кво міністрів та найголовнішого з них, з розпадом/єдністю коаліції видаються дитячими забавами на тлі реального інтересу громади до таких штук. Пересічний обиватель вже давно втратив нитку «панської логіки», і його цілком адекватною реакцією на будь-які порухи там, нагорі, є злість та роздратування. Вони, ці емоції, іноді бувають безпідставними, але що вдієш, - загальний контекст провокує саме на такі рефлексії.

Натомість, - не знаю хто нашіптує владоможцям заспокійливі мантри, - наші керманичі вважають, що непевна, незрозуміла, туманна ситуація є найоптимальнішою для подальшого перебування при годівниці. Їхньою метою є процес, а не результат, про який, однак, не втомлюються говорити за будь-якої нагоди. Відтак наміри виглядають буцім шляхетними, але плутаність месиджів перетворює їх на пустопорожню фата моргану.

Одна справа, якби в країні була стара, тоталітарна система. Вона уможливлювала комуністам безконечне у часі і просторі пудрування мізків, і мало хто зважувався на артикуляцію іншої, відмінної від офіціозу, думки. А спробуй-но приховати правду чи якийсь підлий задум у суспільстві, розкроєному міріадами інтересів, зв’язків, думок. Адміністрація президента, Кабмін чи окрема фракція парламенту можуть скільки заманеться просторікувати про моноліт влади, однак коротенький пост у соцмережах зведе на пси титанічні потуги маніпуляторів.

Зрештою, про марність змов говорять і вчені, на свій штиб прорахувавши, що навіть найвитонченіша брехня, найзасекреченіша інформація так чи інак стають надбанням загалу. Девід Граймс з Оксфордського університету уклав навіть рівняння, яке враховує три чинники: кількість змовників, час, що минув з моменту приховування правди, ймовірність викриття змови. Його формула доводить, що шанси у майстрів масштабних залаштункових оборудок доволі мізерні, позаяк, - і на це варто зважати, - вони потребують залучення чималої кількості людей.

Я волів би почути від влади не політтехнологічні заготовки, які, зазвичай, тільки напускають туману навіть у найщиріших планах. Ліпше все ж казати так, як є, хоча мені одразу заперечать, мовляв, політика у такому випадку стає немислимою, вихолощеною і дармовою справою. Тим не менш, якщо відкинути усі пропагандистські штампи, то я переконаний, що і президент, і прем’єр, і переважна більшість нардепів точно знають, якої думки про них сірий «маленький українець». І з цим знанням нормальні лідери мали б щось робити. Хіба би жага влади геть затуманила їм очі і мізки. Мабуть, так і є, оскільки якість влади, що прийшла в Україні на хвилі Революції Гідності, на жаль, не виправдовує сподівань. Бо, у принципі, хіба не про нас колись писав Шопенгауер: «Для того, щоб добровільно і вільно визнавати і цінувати чужі гідності, варто мати власну»?

У суспільстві визріла потреба перезавантаження. Тож слід думати, як провести цю операцію, щоб вона була безболісною і ефективною, а не заговорювати проблему із думкою, що вона розсмокчеться самотужки. Не розсмокчеться, навпаки, - як свідчить досвід двох Майданів, - піде своїм, часто некерованим руслом. У процесі ж викриття усі сторони конфлікту лише нагромаджуватимуть факти, звинувачення, образи, відтак у них утоне не тільки можливість логічної і бажаної розв’язки, але й взагалі навряд чи залишаться майданчики з точками дотику для компромісів. Така собі війна всіх проти всіх. Без урахування цілком певної війни проти реального агресора.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Дмітрій Бандура

Прогулянки по воді

Наша віра – таки унікальна. Вона поєднана у немислимий спосіб із тотальною недовірою всіх до всіх, громадянина – до власної ж влади, обраної ним же, - що місцевої, що у Києві

Відомий український філософ Сергій Кримський, розмірковуючи над проблемами духовності, згадував про певну Марію з Освєнціма, яка пішла до крематорію замість незнайомої бранки. «Так от вона казала: «Є два способи жити. Перший — ходити по твердому грунті. Тоді можна щось планувати, розраховувати… А другий спосіб — ходити по воді. Тобто вже не планувати, не передбачати і не очікувати, тут можливо тільки вірити. Тому що мить зневіри — і ти ідеш під воду!».

Так от, мені видається, що останнім часом, принаймні – років зо три, ми надаємо перевагу прогулянкам по воді. Віримо, іноді навіть не здаючи собі справи, – у що, кому, навіщо. Іноді – у фантоми, дуже часто – ошустам, ще частіше – просто, аби вірити.

Віра, звісно, помічна і потрібна, особливо у ситуаціях екстранеординарних, не пережитих досі, не підкріплених бодай дещицею минулого досвіду. Ніхто ж не буде заперечувати, що у нашому випадку це так, що кожен крок приховує у собі ризик провалу, гуль і синців. Та, попри це, мусимо таки визнати, що унікальність українського експерименту демократії – таки надумана, інші народи пройшли цей шлях і вже забули про труднощі. Їм було легше, - Бог уділив їм на це значно більше часу, і над ними не нависала постійна загроза втрати державності з боку сусідів.

Та наша віра – таки унікальна. Вона поєднана у немислимий спосіб із тотальною недовірою всіх до всіх, громадянина – до власної ж влади, обраної ним же, - що місцевої, що у Києві. Саме тому нас дуже важко зрозуміти у Брюсселі, Страсбурзі, словом, у визнаних столицях «демократії», бо їм, єврочиновникам, не вкладається у головах такий екзотичний коктейль. Не будеш же щоразу їм пояснювати, що за нашими плечима – понад три століття чужинської, окупаційної влади, а ще цей досвід щедро присмачений патерналізмом совєтської доби, коли віра (принаймні – публічна демонстрація такої) у світле майбутнє була підставою для отримання жалюгідного шансу на бодай злиденне, але життя.

До нас жодним чином не можна застосувати принцип, сформульований свого часу Гі Сорманом, про ротацію влад, коли «в демократії існує лише один фундаментальний принцип: чергування реалістів і продавців ілюзій, цих двох вічних і конкуруючих рисунків людської природи. Позаяк реальність розчаровує й ілюзії розсіюються, усі ті, хто здійснює владу, приречені її втратити». Бо наші обранці, ледь не на всі сто відсотків, є продавцями ілюзій. В країні наївної і безпідставної віри ця професія найбільш поплатна. Тому не варто, мабуть, очікувати від «народних захисників» якихось більш-менш вирозумілих кроків, вони ніколи не скажуть нам найпростіше: «ось два (три, чотири, десять…) роки реформ, а відтак матимете те і те». Вони воліли б, аби «зміни» були перманентними, оскільки серед невизначеності і сум’яття, як у каламутній воді, легше «рибалити».

А нам би бодай трішечки опанувати «спосіб перший» - ходіння твердим грунтом. Нам би взагалі – хоч якось стати на ноги серед непевного, сповненого криз і катаклізмів світу, нам би роззирнутися довкола, щоб чіткіше визначити орієнтири, зрозуміти, на чому стоїмо… Прогулянки по воді – справа радше романтиків та месій, а не тих, кому жити і дбати про ближніх.

Тому найефективніший, як на мене, проект угоди між державою і суспільством зможе запропонувати той, хто зважиться дати країні конкретну точку опори. Мир – то мир, війну – то війну, люстрацію – значить тотальну, безвідносну до заслуг чи родинних уз, модернізацію – зрозумілу, прозору та ефективну. І справедливість. Про неї мріють мільйони. Її, зрештою, проповідував Той, хто ходив по воді.

Ігор Гулик. Ілюстрація: liveinternet.ru