Про цапів-відбувайл

…Услід за Айварасом Абромавічусом підуть інші. Їх оцінять, і матимуть з цього користь. А ми… Ми й надалі тішитимемо себе ілюзіями, здійснюючи чергові мандрівки до виборчих скриньок, тасуючи старі колоди з вицвілими тузами і шістками

Буквально вчора Верховна рада розглядала закон про злочини проти нацбезпеки. Документ, без сумніву, поважний, тому так надували щоки і автори проекту, і, зрештою, депутати, які голосували за нього.

Ворогів у нас розвелося предостатньо. Акурат стільки, щоб вже завтра давати старт кампанії для полювання на відьом. За бажання зліпити сепаратиста чи путінського найманця можна з найсірішого обивателя, якому раптом увірветься терпець і він почне більш-менш гучно висловлювати своє невдоволення. Зрештою, як свідчить практика, це успішно робили й до ухвалення закону…

Однак… У мене є певні сумніви, що наше суспільство рухається у правильному напрямку акурат у царині ідентифікації «ворогів». Мені з голови не йде ситуація з демаршем міністра економіки Айваруса Абромавічуса. Може, через те, що у цього чоловіка, як з’ясувалося, є стержень, і він публічно відмовив і Президентові, і прем’єру, не бажаючи ганьбитися участю в грі з крапленими картами. Може, прийняв кілька викликів, які, - я передбачаю, це трапиться неодмінно, - можуть суттєво вплинути на його подальшу кар’єру.

Не є таємницею, що з паном Абромавічусом пов’язували не тільки надії на боротьбу і подолання корупції. «Золоті яйця», які у перспективі могла нести ця литовська «курка», полягали у наслідках запропонованої ним формули приватизації. Вона не передбачала жодних сумнівних схем, жодних офшорів, вона усувала з процесу не тільки бізнес країни-агресора, але й усіляких остапів тендерів, на кшталт (хто пам’ятає) лижних інструкторів з обойми Каськіва. Лише серйозні корпорації з не менш серйозними інвестиціями у модернізацію нашої господарки.

Подолання корупції, - це лише одна, і то не найласіша ягідка на тому дереві, яке хотів посадити в український чорнозем міністр-біпатрид. Серед інших, привабливіших, - інтерес світових економічних монстрів до свого, укладеного в Україну, а, отже, і їхній головний біль, аби тут врешті-решт запанував спокій і мир.

Абромавічус забрав свою команду з мінекономіки. Разом з ним звідти (і, мабуть, з України) пішли проекти, зв’язки, протоколи намірів тощо. А його кривдники взялися гарячково рихтувати й без того скомпрометований фасад «уряду куля-в-лоба», знову натякаючи на «нові обличчя», «єдність команди». Цинічно послуговуючись пацанською фразеологією на кшталт «один за всіх, всі за одного», справжні носії національної загрози тепер просторікують про те, що Айварас – «нє баєц», перекидають проблеми із хворої голови на здорову. Так в Україні є завжди, і не тому, що «світ безумний,  хоча й  не пристосований для нормальних людей. Він тільки для нормованих» (Лєц). «Нормований» по-українськи – це гнучкий, запопадливий, цинічний і безпринципний виконавець волі начальника, без різниці, хто є цим босом – учорашній загумінковий бухгалтер з бджолами в голові, кримінальний гопник нарцисівського менталітету чи кондитер, що вибував власний бізнес завдяки успішним посадам біля владного корита.

…Услід за Айварасом Абромавічусом підуть інші. Їм, певне, не смакуватимуть людські обмовки, геть не пасуватимуть шати «перебірливих лібералів» і «цапів-відбувайл». Для них категорично важливою є власна репутація перед собою, відчуття того, що їхні зусилля були щирими і безкорисними, а головне – фаховими. Їх оцінять інші, і ці інші матимуть з цього користь. А ми… Ми й надалі тішитимемо себе ілюзіями, здійснюючи чергові мандрівки до виборчих скриньок, тасуючи старі засмальцьовані колоди з вицвілими тузами і шістками. Самі не підозрюючи, що вони вже давно приготували нам незмінну роль цапів-відбувайл.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  Ігор Конденко

Леся Рибінська та Мирослав Мединський у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Мирослав Мединський, заслужений працівник культури України:

"Мені здається, що ми зробили крок у бік шоу-телебачення, забувши про телебачення журналістське, телебачення коментаторське, телебачення аналітичне…"

Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на Трк Львів

Вповзаючи у кризу…

Їх, цих 50 відсотків, вже не лякає російська загроза, вони цілком усвідомлюють, що справжньою загрозою для України є її нинішнє провідництво, - абсолютно вільне від зобов’язань перед громадою, світом, егоїстичне і жадібне, аморальне і тому – приречене

Запізнілий діагноз, оприлюднений учора головою українського парламенту, мовляв, «ми входимо у серйозну політичну кризу», ліпше, ніж традиційне досі заплющування одного ока в країні сліпих. Криза у нас давня і системна, і спричинена вона, далебі, не довколаконституційною катавасією, і вже геть не «гібридною війною». Симулякр єдності, яким юзали усі наближені до влади, починаючи із президентських перегонів, урешті виявився тим, чим є – бажаною ілюзією, а, радше, фіговим листочком «нових» владоможців для маскування старих практик.

Український політикум – це тераріум «однодумців», і жодна ідея, жодна зовнішня загроза, аж до окупації, не змогла переконати цих рептилій у потребі власних трансформацій. Цинізм, з яким вже три роки поспіль так звана «еліта» експлуатує народні мрії і прагнення змін, - претендуватиме не те, що на моральний осуд, тут здався б окремий формат якогось небаченого досі трибуналу. Лицемірство, яким послуговуються «нові» і «перспективні» для дискредитації ідей Революції і демократії назагал, увійде, мабуть, у підручники з соціальної психології як зразок негативних практик, поруч із клептоманією часів Януковича.

Раптове прозріння того, що «ми входимо у кризу» теж спровоковане абсолютно не усвідомленням настроїв суспільства. Це – алярм про непевність крісел, у яких досі сидять викінчені негідники, це – новий виток риторики, призначеної для маніпуляції громадської думкою, її дезорієнтації в царині справжніх пріоритетів. Там, на верхотурах влади, досі наївно вважають, що, модернізувавши «коаліційну угоду» (по суті, зусиллями вмілих райтерів помінявши у ній місцями слова), здійснивши рокіровку у міністерських кабінетах, ще трішки побудуть біля корита, дограбовуючи країну. За звичкою, випустивши пару з киплячого чайника через свисток дочасних виборів, просторікуючи про неймовірні наслідки докорінного пере форматування системи, а головне, - катастрофу після їхнього усунення від годівниць.

Нині модно побиватися над «фатумом», який переслідує Україну з часів Помаранчевого Майдану, проводити паралелі між Абромавичусом та Олександром Зінченком з «любими друзями». Ні, як на мене, це криза вищого штибу, позаяк за Ющенка ми мали справу з конфліктом інтересів заангажованих осіб, повністю інтегрованих в українську ситуацію. А «варяг» з міністерства економіки 2016-го тицьнув рильцями усіх горе-реформаторів в очевидне лайно, спродуковане ними ж. Тобто демарш литовця – не що інше, як вирок тим, хто паразитує на всенародній наївній довірі і на довірі симпатиків України з-за кордону.

Якщо Гройсман визнає, що «ми входимо у кризу», то мав би відверто визнати, що ця криза стала наслідком шарварку у його вотчині, ба більше, - її масштаби не варто обмежувати зворотом «політична криза». Насправді ми маємо кризу довіри, точніше – з концентратом недовіри всіх до всіх. І, в першу чергу, суспільства до влади, її риторики, її справжніх мотивів, її, зрештою, обліко моралє. По 50 відсотків опитаних «Рейтингом», за результатами, оприлюдненими вчора ж, прагнуть дочасних виборів і парламенту, і президента. Їх, цих 50 відсотків, вже не лякає російська загроза, вони цілком усвідомлюють, що справжньою загрозою для України є її нинішнє провідництво, - абсолютно вільне від зобов’язань перед громадою, світом, егоїстичне і жадібне, аморальне і тому – приречене.

Ігор Гулик. Ілюстрація: gomaydan.at.ua

Демарш біпатрида

Якщо президент чи прем’єр-міністр не здатні позбутися своїх «ситуативних кабінетів», тобто компанії адептів мамони, цинічних і безпринципних гендлярів, то чи можна сподіватися, що вони впораються із країною, яка воює і бавиться водночас, чи здатні вони мобілізувати націю на відчайдушний ривок з минулого у майбутнє?

«Німця на вас немає», - так сотні галицьких бабусь колись укоськували непослушних онуків. З німцями у нашої влади не склалося, чи то мали острогу перед їхньою пунктуальністю і педантизмом, які геть не корелюються зі слов’янським «то сі зробит», чи, може, у пані Меркель власних проблем по горло, аби ще вішати собі на шию оперативне керівництво вмираючою українською господаркою. Зате знайшлися інші, амбітні, сповнені планів (ілюзій?), охочі реанімувати те, що радше мертве.

Скільки списів зламано, скільки горлянок зірвано довкола іноземців в уряді, на інших ключових посадах! Зрештою, скільки надій поховано серед більш-менш адекватного прошарку українців саме через високу освіту, досвід та незаангажованість варягів в інтереси київської «шведської сім’ї» політиків і бізнесменів! Скільки грошей убухано на промоцію «нових облич»!

Але… Учора перший спробував піти. Айварас Абромавичус, міністр економічного розвитку, який вдався до демісії, утім – не перший. Можемо згадати хоча б Сашу Сотніка, який знайшов собі патрона в особі Саакашвілі. Але Сотнік не був офіційною особою, його призначення щойно розглядалося, причому, у доволі скандальному контексті.

Абромавичус же спробував на зуб українську систему. Власне, не стільки українську, позаяк найбрутальніші і найприхованіші риси цього макабризму властиві чи не усім екс-колоніям учорашньої совдепії. Він же, цей успішний литовець, є беззаперечним і дуже яскравим маркером того, що київська «еліта» намагається ретельно маскувати розмаїтими реформаторськими риторика ми ось уже чверть століття поспіль. Того, що насправді наше чиновництво, так звані політики від бізнесу (чи, радше, навпаки, - бізнесу від політики) досі практикують корупцію і переслідують насамперед власний зиск, намагаючись прилаштувати їх до потреб «ринку». Того, що, - як не крути, - комунізм у найгіршому його большевицькому варіанті є зоною комфорту для ошустів, хапуг і по суті «гопників», убраних у модерні маринарки, озброєних знанням англійської, вхожих у давоси та криниці. Для них – це специфічна гра, яка вартує ще й яких свічок, про яку колись дуже влучно написала віце-прем’єр Польщі Ельжбєта Бєньковска: «У мене немає друзів серед тих, хто займається політикою заради самої політики. Політика повинна досягати цілей, що вигідні усім. На жаль, я досі бачу навколо мене людей, для яких політика є виключно грою».

Отож Абромавичус, вчинивши демарш, кинув виклик цим знахабнілим гравцям, водночас спровокувавши для Порошенка ситуацію вибору. Він полягає у тому, що президент врешті-решт має покласти на шальки терезів свої «олігархічні» зв’язки і дуже компліментарне оточення, ласе до державних грошей, і власну репутацію не тільки серед власного електорату, але, - що найважливіше, - серед світових потуг. Бо «біпатриди» у київських офісах – це не просто «гвинтики» вітчизняного заржавілого механізму, вони теж – тести для українського провідництва на його адекватність сучасним викликам. Зрештою, вони певною мірою є гарантами для усіляких там ЄБРРів та МВФів.

«Німець нам не допоможе…», якщо самі не матимемо бажання допомогти собі. Якщо президент чи прем’єр-міністр не здатні позбутися своїх «ситуативних кабінетів», тобто компанії адептів мамони, цинічних і безпринципних гендлярів, то чи можна сподіватися, що вони впораються із країною, яка воює і бавиться водночас, чи здатні вони мобілізувати націю на відчайдушний ривок з минулого у майбутнє?

Ігор Гулик. Ілюстрація:  inosmi.ru

Гватемальський приклад

Корупція є атрибутом соціального клієнтизму, який живиться не тільки пост совковим менталітетом громадян, але й потребою популістичних практик владних еліт

Корупція, видається, більше непокоїть зарубіжжя, аніж пересічних українців. Я вже не кажу про наполегливі заклики американців справити Шокіну гарні відходини на пенсію, і про купу грошей, влитих, мабуть, таки у гаманці причетних, ніж у новочасні структури, які мали б не спати і боротися з цим злом. Кажу вже про цілком ексцентричні поради, на кшталт тієї, яку вчора оприлюднили інформаційні агенції.

Києву радять боротися із корупційним спрутом за зразком Гватемали. Про це написав у The Foreign Policy Джош Коген, колишній співробітник Агенції США з міжнародного розвитку USAID, який у час перебування на посаді займався менеджментом економічних реформ у державах колишнього СРСР. Мені не вадить те, що Україну відверто записали у держави третього світу. Мені не смакує, що закордонні експерти, вже не криючись розмаїтими «демократичними» фразами, пропонують нам погодитися на зовнішнє управління.

Я не буду геть заперечувати, що Вашингтон і Брюссель мають право голосу в українських стратегіях, і часто цей голос є таки визначальним. Я не стану оцінювати доволі сумнівні вимоги, зокрема – щодо окупованого Донбасу, - які лунають із закордонних столиць партнерів, - як на мене, це справа, перш за все, сумління і відповідальності обраних нами зверхників. Урешті-решт, є дипломатична гра, серед її правил – і зволікання, очікування бажаного результату, під час якого, можливо, не варто розголошувати справжні наміри. Я переконаний, що багаторічний досвід країн цивілізованого світу є тільки помічним для нас, бо ми не маємо й дещиці цього скарбу. Так склалося історично, і це варто визнати.

Однак я дуже сумніваюся у тому, що іноземний трибунал на кшталт Міжнародної комісії проти безкарності у Гватемалі (International Commission Against Impunity in Guatemala), створеної під егідою ООН, дасть в Україні свої позитивні плоди. Так, без сумніву, заморські детективи і фахівці з антикорупційної діяльності замкнуть кайданки на зап’ястях кількох високопосадових бариг. Так, можливо, якісь певні мафіозні зв’язки наших владоможців будуть розірваними, і вони втратять можливості ховати украдені в народу гроші в кіпрських чи інших офшорах. Однак на побутовому рівні корупція залишиться. З простої причини, - вона стала шкідливою звичкою, шляхом більш-менш легкого і безболісного вирішення власних побутових проблем. Вона є атрибутом соціального клієнтизму, який живиться не тільки пост совковим менталітетом громадян, але й потребою популістичних практик владних еліт.

Мені можуть резонно заперечити, - мовляв, побутова корупція, схильність до «лапувок» навряд чи є небезпечною, ба більше, її годі викорінити навіть у країнах зі значно тривалішим демократичним стажем. Цілком згоден, проте навряд чи масштаби тієї «дрібної корупції» є до порівняння з нашими, навряд чи пересічний мешканець Німеччини чи Штатів є таким інфантильним, як наш, аби оплачувати незаконні «послуги» якогось контролера газових чи водо- лічильників. Навряд чи американець стане ухилятися від податків, резонно вичисливши, що навіть прихильність (річ нечувана серед тамтешніх фіскалів) якогось податківця-ренегата коштуватиме йому надто дорого.

Хоча, у принципі, маю підозру, що вітчизняні чиновники радо погодяться на перспективу «контролю безкарності». Гватемальський прецедент фінансувався упродовж п’яти років закордонними донорами. Гляди, свіжий гріш перепаде до калитки вічно голодних «правдолюбців».

Ігор Гулик. Ілюстрація: Іон Кожокару

Влада і подарунки

Якщо ми хочемо більш-менш ситого майбутнього для наших дітей, то варто таки поглянути, як спиналися на ноги інші

Учора були уродини Єльцина, і Росія мала про що поговорити. Попри невтішні для покійника соціологічні виміри популярності (куди йому до чинного президента!), мешканці ерефії (окремі звісно ж) згадали про «подарунок», залишений землякам Барісом Ніколаєвічєм. Того ж таки ВВХ, що зміг переграти свого «хресного батька» не тільки рейтингами намальованими придворними «бухгалтерами», але й карколомними зигзагами опінії серед світової спільноти. Від модернізатора до кримінального авторитета, вбивці і педофіла…

Утім, то справа росіян – розбиратися зі своїми керманичами. Про «подарунок» Єльцина я згадав у контексті української звички теж ждати презентів від влади, чекати її милості, сподіватися на те, що там, на горі, хтось схоже до нас розуміє наші проблеми і наші жалі. Мені, звісно, зауважать, що, мовляв, після двох Майданів наша спільнота стала самодостатньою і дієвою. Однак я б не розкидався такими категоричними судженнями. Так, громадянське суспільство навчилося тиснути на чиновників, вирішуючи поодинокі проблеми, так «громадський десант» приземлився у кількох міністерствах. Але загальна картина залишається невтішною, позаяк, - по-перше, активісти, почасти через свій ентузіазм, бажання «всього і негайно», самотужки створюють собі проблеми із законом (хай недосконалим, та наразі чинним), по-друге, частина наших «рухів» прогнозовано стала маріонеткою у руках тих, хто конвульсійно тримається біля корита, і прагне зберегти при цьому «демократичний імідж».

До розмаїтих «подарунків» влади слід ставитися дуже обережно, зважаючи на те, що розплата за соціальний клієнтизм, зазвичай, буває дуже високою. Прикладом, чи могли передбачити ще місяць тому щасливі власники субсидій абсолютно несподіваний фіскальний дискурс цієї проблеми? Роззявивши рота на державну дармівщину, вони зараз ризикують шаленими штрафами у випадку, якщо приховали якісь статки, нерухомість тощо. Це направду якийсь «постмодерний феодалізм», про який натякає Павел Шелін з Глазго.

Ситуація направду скидається на влучно змальовану колись класиком грузинської літератури Чабуа Аміреджибі: «Держава - це велетенський казан з юшкою, що кипить на вогні, а громадянин – істота, яка присмокталася до цієї посудини. Неуникно приходить час, коли слід помішати в казані черпаком або струснути його, ті, що присмокталися, відпадають, і тоді... Одні намагаються знову присмоктатися до старого казана, інші шукають нового, фантазія третіх породжує посудину, якої взагалі ніхто ніколи не бачив… Весь цей шарварок триває доти, поки хтось не зметикує перефарбувати старий казан і назвати його геть по-новому. Тоді, як кліщі, громадяни знову присмоктуються до казана, і "земля перебуває вовіки".

Ясна річ, звички минулого (коли ковбаса по 2.20 і безкоштовний пансіонат) – живучі. Навряд чи комусь під силу словами пояснити людині із совєтським досвідом потребу, до прикладу, монетизації пільг. Навряд чи із захопленням зустріне підприємець, що користувався розмаїтими преференціями, повідомлення про те, що завтра таких не буде. Навряд чи переконаєш того, хто брав кредити «по 5» у тому, що своїми захцянками нині, коли «по 25», він валить і без того жалюгідну вітчизняну господарку.

Але, якщо ми хочемо більш-менш ситого майбутнього для наших дітей, то варто таки поглянути, як спиналися на ноги інші. Розумію, що перевантажу текст цитатами, та рецепт від Людвіга Ерхарда, «батька» післявоєнного німецького економічного дива, нам не зайвий: «Ти, державо, не турбуйся про мої справи, але дай мені стільки свободи і залиш мені від результату моєї роботи стільки, щоб я міг сам і на власний розсуд забезпечити своє існування, свою долю і долю своєї сім’ї». Ось все, чого ми можемо очікувати від держави у подарунок. Бо інакше. Інакше розмаїті популісти зроблять все для того, аби заспокоїти наші з вами мізки, приспати їх і підсунути презент на кшталт того, що його колись, далекого 1999-го, поклав росіянам під подушку Баріс Єльцин.

Ігор Гулик. Ілюстрація: politikus.ru

Речі з «червоної книги»

Серед секуляризованого світу, ба – у постатеїстичному суспільстві, – нам, зазвичай, бракує віри. Я не кажу про сакральне, мова про елементарну людську емоцію, сенсом якої є усвідомлення своєї несамості серед гурту, Майдану

Якось недавно британська Independent опублікувала зворушливу статтю про результати дослідження так званих вимираючих мов. З’ясувалося, що два тижні на планеті зникає одна говірка якоїсь, зазвичай, дрібної народності чи нації. За приклад, автори наводять нівхську мову. Нівхі – народ зі Східного Сибіру – вони не можуть сказати „все просто, як раз, два, три”. Залежно від того, про що вони говорять – про нарти, човни чи про сушену рибу, – вони вживають різні числівники. Власне, 26 різних числівникових комплексів.

Але вимирає не тільки нівхський. Лінгвісти кажуть, що до кінця нинішнього століття зникне половина мов світу. Носіями головних – наприклад, англійської, російської та китайської (точніше, її мандаринського діалекту) є приблизно 80 відсотків мешканців планети, а 3500 „лінгвістичних карликів” залежать від усього-навсього 0,2 відсотків населення планети.
Автор Independent резонно зауважує, що коли йдеться про зменшення популяції дельфінів чи китів, то люди, зворушені наслідками своєї ж діяльності, сентиментально ллють сльози і влаштовують акції протесту. А захисників мови – тобто того, що робить нас власне людьми, – можна порахувати на пальцях. Я не хотів би зараз вдаватися до ситуації з українською і повертати на оскоминні політичні манівці, провадячи якими дехто з лідерів гуртує свій електорат. Коштовність, розміняна на мідяки сумнівних дивідендів, втрачає свою справжню ціну лише для тих, хто несвідомий свого призначення.
Але окрім мов, – за бажання, можемо укласти доволі об’ємний реєстр речей, які серед спільноти трактуються, мов щось архаїчне, необов’язкове, невжиткове.
Серед секуляризованого світу, ба – у постатеїстичному суспільстві, – нам, зазвичай, бракує віри. Я не кажу про сакральне, мова про елементарну людську емоцію, сенсом якої є усвідомлення своєї несамості серед гурту, Майдану, відчуття того, що й інший, ближній, прагне жити за приблизно такими ж законами, що й ми, сповідує ідентичні нашим цінності, має ті ж проблеми. Доволі часто оця відсутність віри провокує нас на цілком неадекватні жести, ми сприймаємо чиїсь учинки за результат добре обмізкованої технології з подвійним дном, а чиїсь щирі наміри – лише за голослівні декларації. Коли ж про сакрал, – то годі говорити тут про якісь вищі критерії, позаяк життя підкидає нам мерзенні реалії здирництва, ошуканства в середовищі священичому, що більше – відсутність відповідей на запитання, які провокує щодень. А навіть – небажання відповідати, мовчазна згода з „сильними цього світу”, осторога перед невідомістю завтрашнього дня, завтрашньої влади.
До „червоної книги” інших, суттєвих, на нашу думку, речей цілком можна записати й шляхетність, яка полягає у, перш за все, дотриманні слова. Обрані нами провідники мали б вважатися взірцевими у цьому сенсі, все ж виходить – навпаки. Либонь, через це звичка ламати слово на догоду хвилевому контекстові міцно укоренилася у свідомості нижчих чиновників, вона присутня й на рівні особистісних стосунків, вона перетворилася на предмет якихось диких гордощів, коли комусь вдається „кинути” когось, зловтіхи і, як це не дивно, зверхності. Проте, зазвичай, такі „успіхи” швидкоплинні, і не тому, що „Бог карає”, а тому, що довкілля надзвичайно сприйнятливе до удач інших, воно починає діяти за випробуваним зразком, і учорашні „жертви” застосовують ті ж схеми, що їхні недавні кривдники.
Я абсолютно не маю наміру моралізувати, повчати когось, я просто спробував зафіксувати речі, які ми втрачаємо: на догоду іншим, собі, часові, – не важливо. І цей перелік, певно, можна було б продовжувати, бо процес скидається на снігову лавину, коли зрушена з місця грудка стає каталізатором тисячотонних зсувів. Годі зупинити їх... Лише на барикадах революцій ми розуміємо гіркоту таких втрат.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb