Коротке есе про синдром минулого

Фактично вся наша «еліта» – макабричний конгломерат покручів, пристосуванців і конформістів, – і нема на те ради, оскільки інших шляхів до олімпу їй не запропонувала ні доля, ні конкретні обставини

Ми, мабуть, нічим не відрізняємося від інших спільнот, лише не хочемо помічати однаковостей і закономірностей свого розвитку. Ми намагаємося щось говорити про „нормальну Україну”, не беручи до уваги того факту, що не минуло ще й одного покоління, не позначеного вродженими плямами колоніального існування. Нас вабить „світле майбутнє”, поза тим, самі того не підозрюючи, ми продукуємо незбагненні з точки зору цивілізованого світу вчинки, мотивацією яких є постсовєтський синдром, ба більше, – большевизм у його найхарактерніших проявах. 

Система суспільних світоглядних цінностей потерпає від хаосу не менше, аніж весь державний устрій, поза як він – вторинний, він – симулякр, витворений у мізках вчорашнього комсомольця, партноменклатурника, які спромоглися долучитися до процесу „державотворення” маючи, передовсім, на меті банальний людський інстинкт самозбереження. Якщо говорити начистоту, то фактично вся наша еліта – макабричний конгломерат покручів, пристосуванців і конформістів, – і нема на те ради, оскільки інших шляхів до олімпу їй не запропонувала ні доля, ні конкретні обставини. Що більше, – їй, цій еліті, до смаку саме таке існування, вона переконана, що саме так, а не інакше, слід правити країною на роздоріжжі: ліберальні гасла і большевицька практика, непоєднувані і водночас реально-прогресуючі, визначальні і засадничі.

Юрій Бадзьо, дисидент з кількома десятками років в’язничного стажу, який, мабуть, і надалі залишиться інакодумцем у середовищі своїх колишніх співкамерників, зауважує цю притаманну для України нинішньої рису: "...Коли я сьогодні бачу перекошені від люті обличчя "демократів", що потрясають "опозиційними" кулаками перед очима "партократів", голови Верховної Ради і Президента, у моїй уяві постають потворні гримаси большевизму...". Але ж значна частина „партократів” – то, даруйте, дзеркальне відображення тих же „демократів”, лише з тією різницею, що перші – у владі, інші – в опозиції.
Для них держава – добра нагода залагодити власні амбіції, втілити меркантильні інтереси, потішити самолюбство усвідомленням власної „вагомості”.
Попри те, спільнота живе за законами нормального розвитку, відкидаючи старе разом з його віджилою атрибутикою і заяложеними гаслами, відкрита до нового, у якому буде і національна ідея, і нормальна Україна. Не така, якою собі її уявляли занурені у штучно витворений світопростір її нинішні адепти.
Головне - ми готові до цього. "Українське суспільство, принаймні його найпросунутіша й найдинамічніша частина, як мені здається, виявилося набагато свідомішим, набагато самовідданішим, ніж українська еліта, зокрема й опозиція, - пише Лілія Шевцова, провідний науковий співробітник Московського центру Карнегі. - Це суспільство продемонструвало й незрівнянно більшу зрілість, ніж суспільства в інших нових незалежних державах, зокрема й у Росії. Сам цей факт робить Україну, мабуть, найдинамічнішим державним утворенням на нинішньому пострадянському просторі, готовим до реальної трансформації".
Ігор Гулик. Ілюстрація: pikabu.ru

Велика криза

Криза - це новий шанс, яким гріх не скористатися. І шанс цей полягає, зокрема, у тому, щоб врешті-решт вирватися з парадигми Глібова, щоб на 25-у році незалежності з’ясувати, хто в трійці «лебідь – рак – щука» головний

«І жах не в тому, що щось зміниться, —

жах у тому, що все може залишитися так само».

Ліна Костенко

Українці, на відміну від інших націй, досі шукають властиву тільки їм формулу успіху. Рівно ж як, - і маю підозру, що теж, не так, як інші, - твердо вивчили формулу неуспіху. Тільки не для того, аби оминати її десятою дорогою, а навпаки, - щоб згодом, після чергової поразки, згадувати про неї у невимовно тужливих піснях.

Ця формула неуспіху проста, як байка Леоніда Глібова про лебедя, рака і щуку. Упродовж сотень років ролі у гумористичному тріо невдах перепадали різним діячам загальноукраїнського масштабу. Хтось із них закарбувався у свідомості спільноти тавром зрадника, а дехто досі посідає поважне місце у ще не створеному національному пантеоні.

Спроби діагностики

Політична еліта врешті, здається, зрозуміла, що її феєрично-патетична риторика, якою упродовж останніх двох років кишів теле- і радіоефір, і без якої не минало жодне більш-менш поважне зібрання, є всього-навсього гарною міною за поганої гри. І якщо грудневі спроби повалити уряд Яценюка зійшли на пси через блазнівську витівку Барни, то з початком високосного 2016-го скандали на Печерських пагорбах зіп’ялися на значно вищий рівень. І тепер, власне кажучи, жодні філологічні вправи не знівелюють потреби втямливих пояснень того, що відбувається.

«Казус Абромавичуса» - міністра з когорти «варягів», - урешті висмикнув кляпи з уст найповажніших речників. Першим про велику політичну кризу заявив спікер парламенту Володимир Гройсман. Бо, у принципі, слід зрозуміти, що відповідальність за дії/бездіяльність уряду лежить не тільки на Арсенії Петровичу, але й на Верховній Раді, дружнім голосуванням якої цей Кабмін благословили на царство. І кому-кому, а от Гройсману не варто пояснювати, якими титанічними зусиллями пацієнт на прізвисько «коаліція» ще досі радше живий, ніж мертвий.

Та коли про велику кризу заговорив лідер фракції БПП Юрій Луценко, у повітрі справді повіяло дочасними виборами. Хоча у неписаних правилах гри в трикутнику «президент – парламент – уряд», яка триває ось уже півроку, таке словосполучення належить до найбільш табуйованих. Луценко дотримав політичного етикету, хоча, як і великий байкар Глібов, вдався до більш ніж прозорої езопової мови. «Стало зрозуміло, що в уряду Яценюка немає 226 голосів для прийняття важливих законів щодо євроінтеграції, розвитку країни та економіки… Що робити? Шукати вихід без ультиматумів, я іншого виходу не бачу», - заявив Луценко. Він, правда, не врахував одного: в арсеналі опонента (керівника уряду) не залишилося «набоїв», лише ультиматуми. «Куля в лоб» - то просто смішний мем, не більше.

Шантаж і крапка

Арсенію Петровичу й справді не позаздриш. «Ботан» з бездоганною англійською і квитком економ-класу, такий собі хіпстер у великій політиці з часом став боксерською грушею, на якій відпрацьовують хуки, джеби і свінги усі неліниві. Я не думаю, що опонентам прем’єра так жагуче хочеться замінити його. Мабуть, є поважніша мотивація для щоденних атак. Не буду множити конспірологічні версії про Яценюка як найжадібнішого корупціонера (свічки не тримав). Однак, гадаю, оточення Арсенія таки надовго дало роботу детективам НАБУ.

Але, підозрюю, що прем’єр до пори до часу змушений був миритися з роллю такого собі щита для президента, забираючи весь негатив, усі народні кривди на себе. Що ж, назвавшись Бальцеровічем, лізь в окріп... Та з плином часу удари ставали все дошкульнішими, і закономірно – пробили глуху урядову оборону. Тим паче, що за плечима прем’єра – політична сила, яку лише умовно можна вважати «силою». Рейтинг «Народного фронту» завис на позначці статистичної похибки.

І Яценюку, загнаному у кут, не залишили вибору. Тепер з його уст лунають шантаж і погрози. Смішні до сліз для освідомлених, але страшні для пересічного українця. Прем’єр лякає карами з боку МВФ, страшить невиплатами пенсій, балансує на грані легенд про те, що після його демісії військо на східному фронті залишиться голим і босим. Прем’єр проштовхує ідею конституційного референдуму, це, на його думку, панацея від усіх реформаторських недуг.

Та найсерйозніший меседж його щотижневих телевізійних десятихвилинок: дочасні вибори під час війни – то апокаліпсис. Буцім президентські чи місцеві у нас відбулися у благословенно мирні роки! Насправді ж прем’єр сам боїться виборів більше, ніж російського наступу. Бо ні йому, ні «Народному фронту» навряд чи вдасться подолати парламентський поріг.

Що далі?

Отже, діагноз є – велика криза. Інша річ, що очі політикам затуманюють ймовірні результати ще не оголошених позачергових виборів. Цинічно годуючи публіку страхами і пересторогами, вони тишком-нишком вже розгортають штаби для електоральних перегонів.

А дарма... Криза - це новий шанс, яким гріх не скористатися. І шанс цей полягає, зокрема, у тому, щоб врешті-решт вирватися з парадигми Глібова, щоб на 25-у році незалежності з’ясувати, хто в трійці «лебідь – рак – щука» головний. Про це я писав у минулому числі «Boom&TV», і цьому направду варто присвятити й референдум. Тобто мова про устрій держави, про повноваження її перших осіб, про особисту відповідальність за те, що відбувається. Президентську, прем’єрську (канцлерську), але аж ніяк не змішану (колективну). Бо в останньому варіанті цапами-відбувайлами завжди роблять нас з вами.

Ігор Гулик. Ілюстрація: radiosvoboda.org

Два в одному

Для України не в останню чергу важливе налаштування її сусідів, оскільки ми вже мали нагоду оцінити наслідки європейської байдужості до долі молодої держави

Міркування з приводу природи нинішнього українського режиму примітивні через одну ваду: його наразі не існує. У сенсі негативного наповнення слова «режим», усталеного у мізках обивателя. Отже, міркувати про те, чого нема, – рівно ж як демонструвати відсутність інших проблем або свідомо провадити читача на манівці, бажаючи приховати справжні наміри.
Норман Дейвіс, якого тепер доводиться гортати щораз частіше, далебі що історик, виокремив певну модель поведінки західних демократій щодо об’єктів своєї експансії на терени, не позначені їхніми стандартами. «Міжвоєнна політика, – пише він, – мала таку характерну й часто повторювану прикмету, як перетворення ліберальних демократій на жертву диктаторських режимів. Західні держави сподівалися, що їхня перемога стане початком доби, змодельованої за їхньою власною подобою. ...Проте "демократична революція" невдовзі виявилася ілюзією. Не минало й року, щоб у тій або іншій країні диктатор тієї або іншої масті не порушував демократичну конституцію». Аби не бути голослівним, знаний історик наводить приклад Муссоліні, який «не захоплював влади, він просто погрожував її захопити, і перед загрозою дальшого хаосу італійські демократи відступили» (курсив наш – Авт.).
Я не ризикуватиму зараз вдаватися до цілком окреслених тлумачень того, що відбувається у нас, і за якою калькою. Я лише бажав би сконцентрувати увагу читача на тому, що лежить на поверхні: на тотальному наступі реваншистських сил, чільним діячам яких що не день, то бракує владних повноважень. Виглядає на те, що історія і цього разу цілком вписується в узвичаєні схеми: коли владна верхівка не бажає чи не хоче жити за конституційними приписами, то й її опоненти не вважають за потрібне шанувати закони. Далі – ланцюгова реакція, поза правовим полем діють місцеві влади і кожен пересічний громадянин впадає у єресь нігілізму.
«Я користуюся ідеями нації та держави з міркувань поточного моменту. Прийде день, коли навіть у нас, в Німеччині, мало залишиться від того, що ми називаємо націоналізмом. Над світом постане всезагальна співдружність хазяїв і панів». Ця доволі контраверсійна (лише з огляду на автора) фраза Адольфа Алоїзовича, який, до речі, також не захоплював владу силою, а тільки «погрожував захопити її», свідчить про ідентичність ідеологічного арсеналу та лексикону ліберала і викінченого тирана; зрештою, перший потенційно, через обставини, що складаються у конкретній ситуації й конкретній країні, внутрішньо готовий до радикальної генези своїх поглядів у бік автократії.
Для України не в останню чергу важливе налаштування її сусідів, оскільки ми вже мали нагоду оцінити наслідки європейської байдужості до долі молодої держави. Надзвичайно ліберальне налаштування провідників УНР не віщувало й симптомів авторитаризму, але ситуативні зигзаги викинули на поверхню і гетьманів, і диктаторів. Заради справедливості, слід зауважити, що українська натура не схильна до тиранії у звичному сенсі цього слова, але прецедент, принаймні, номінальний таки був. Лоренц Штайн якось написав, що «існує можливість передбачення прийдешнього, якщо не прагнути пророкувати часткове». Дезорієнтація маси в умовах системної кризи, калейдоскопічна зміна пріоритетів, а, отже, й правил гри, невизначеність і різночитання законів, штовхають загал до висновку про потребу «сильної руки». Політичні маргінали, яким зворохоблене середовище довіряє більше через дистанційованість цих «політиків» від керма («рівність позбавлених влади»?) лише підігрівають схожі настрої, сподіваючись на безвідповідальній риториці в’їхати «в рай». Ситуація стає некерованою, а чи є ліпший привід для грюкання кулаком і брязкання зброєю? Тим паче, коли на кону – найпривабливіший з призів – необмежена влада.
Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru 

Тарас Прохасько у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Тарас Прохасько: «Мені здається, що у наш час, коли є така складна насправді ситуація, складний період, є дуже важливим приступити до лікування. І тому гламурний діагноз є смертельним. Тобто тепер є час дуже гострого і дуже правдивого діагнозу. Яким би він не був».

«Профілі з Ігорем Гуликом» - незвичний погляд на тих, хто в центрі суспільної уваги.

«Профілі з Ігорем Гуликом». Щосуботи, 19.15, на ТРК «Львів». 

Країна жебраків без Робін Гудів

Українці, які споконвічно вміли прилаштовувати власні потреби до власних же статків, якось непомітно стали фальшивими «статусними особами», які за будь-які гроші, будь-яким шляхом намагаються долучитися до найдорожчих світових брендів

Не знаю, як вас, але мене особисто трохи збили з пантелику останні зрізи громадської думки, проведені Українським інститутом соціальних досліджень. Їх оприлюднила якось голова правління цієї поважної установи Ольга Балакірєва. Так ось, вона каже, що серед нашої з вами спільноти дуже популярним стало, я б сказав, дещо екзотичне, як для цивілізованого світу, уявлення про шляхи до достатку. Понад 40 відсотків опитаних висловили побажання, щоб держава перерозподіляла доходи на користь бідних за рахунок багатих. «Фактично майже половина українців воліє жити у «країні Робін Гудів», - розводить руками шанована соціолог.
Я от собі міркую, на кого списуватимуть політики оцей казус суспільних настроїв? На «папєрєдніків» чи, може, на радянське минуле. Звісно, попередники були ще тими популістами, але й нинішня влада втекла від них не надто далеко. «Життя по-новому» обернулося ледь не катастрофою для вітчизняної господарки, коли з економічного поля, прихопивши залишки колишніх надій, втікають вже не тільки структурні інвестори, але й власники газет-журналів… Звісно, совєтський досвід теж є причиною доволі сумнівних фантазій про всесилля і щедру руку держави, але, даруйте, чи він визначає сучасні українські тренди?
Гадаю, звинувачувати варто не тільки політиків. Як би мене не критикували, але я й надалі стою на своєму: українцям, можливо, на часі не якісь особливі умови для розвитку бізнесів, не тепличний клімат у сенсі податкової, соціальної, демографічної політик. Набагато важливішою і помічною для нас була б консультація фахового психотерапевта. Бо нема на те ради: коли я бачу молодих та здорових чоловіків, які виряджають у закордонні «відрядження» коханих дружин, яким учора присягали біля вівтаря «не розлучатися довіку», у мене перевертається щось під серцем. Ачей, у перспективі цих мужчин – самотні ночі, які відтак вони підсолоджуватимуть алкоголем, чужими ласками за кошт далеких благовірних. І не перейматимуться особливо можливістю застосування власних сильних рук для примноження сімейних бюджетів. Що впаде з Вестерн-Юніон, те й добре. Не впаде, якось проживу.
Це так, образок до теми. Ясно, умови для трудової іміграції створила почасти влада, цього ніхто не заперечує, навіть її велемовні ритори. Але є ще одна річ, яку буквально днями докладно виклав на своїх шпальтах журнал Кореспондент. Українці, які споконвічно вміли прилаштовувати власні потреби до власних же статків, якось непомітно стали фальшивими «статусними особами», які за будь-які гроші, будь-яким шляхом намагаються долучитися до найдорожчих світових брендів. Це чимось нагадує мені Албанію, де легко можна зауважити макабричний сільський пейзаж: напіврозвалену халабуду із найкрутішим мерседесом під перекошеними вікнами. Аякже, без «мерса» в Албанії ти не будеш «конкретним пацаном». А те, що ця конкретика містить якісь інші, глибинні сенси, крім гламурно-тюнінгових цяцьок, не поміщається у мізках цих «європейців».
А мені не вкладається у голову два фото. На одному з них – мер Нью-Йорка Майкл Блумберг серед колег. Його робоче місце – куток у великій залі з десятками челядників. На іншому, - кабінет львівського міського голови, - задля піару Андрій Садовий «дозволили» писакам познимкувати його антикварну колекцію меблів. Як і недавно придбаний палац. Ось вам і розгадка «країни Робін Гудів»: столиця світу вважає достатнім для мера отой куточок, майже провінційний за європейськими мірками Львів не хоче «світити злиднями», бо то, перепрошую, «дзядівство».
Це, так би мовити, образок з приводу того, хто ділитиме статки багатих на користь бідних…
Цілком усвідомлюю, що мої сентенції не припадуть до смаку більшості читачів. Так вже укладено: ліпше знаходити причину десь поза нашими мізками, легше зауважити її в комусь, хто, на наш погляд, не заслуговує на те, аби бути успішнішим, досконалішим, багатшим. Та хай. У цьому випадку мені на поміч прийде, як завжди, улюблений Лєц: «Воскресають лише мертві. Живим важче».
Ігор Гулик. Ілюстрація: veselahata.com

Дефіцит успішності

Успіх Росії – це щось макабричне, витворене у «лабораторіях» тамтешньої влади – від Івана Грозного до Владіміра Путіна. Таке розуміння успіху намагалися ревізувати найкращі уми – від декабристів до Сахарова, цілого легіону дисидентів, аж до Ходорковского. Зрештою, подана цитата Троцкого свідчить, що й большевицька еліта відчувала цю національну патологію

Почну здалеку. Днями на одному із львівських інтернет-ресурсів згадали Льва Троцького. І звісно, - хвиля негативних коментарів. Я не є прихильником «вождя революції», але уважаю тут доцільним навести одну цитату із пізнього Бронштейна: «Розіп’ята між чотирма державами, Україна нині посіла у долі Європи те становище, яке займала у минулому Польща... Ніде утиски, чистки і репресії і взагалі всі різновиди бюрократичного хуліганства не набували такого вбивчого розмаху, як в Україні, у боротьбі з сильними підспудними устремліннями українських мас до більшої свободи і самостійності… Сталінська бюрократія, щоправда, зводить пам‘ятники Шевченкові, але для того, щоб міцніше придушити цими пам’ятниками український народ і змусити його мовою Кобзаря славити кремлівську кліку ґвалтівників».
І висновок: «Українському питанню суджено у ближчий період грати величезну роль у житті Європи...».
Тепер – до теми. Спостерігачі зауважують дещо неадекватну поведінку Кремля у контексті неухильного і невідворотного краху. Дехто із яйцеголових взагалі спробував діагностувати московську хворобу і вийшло щось на кшталт «дефіциту успішності». Але чи насправді наша північна сусідка потерпає від цієї дивної недуги?
Думаю, все складніше. Судячи із темної-світлої, життєстверджуючої-некрофільської, героїчної-ницої (якої ще забагне читач?) довжелезної історії Російської імперії, я радше б говорив про невдале розуміння успіху. Усі чи майже всі російські вікторії відгонять чимось штучним, антиприродним, антилюдським, несправжнім. Це не тому, що на велетенському терені від Мурманська до Камчатки мешкають якісь особливі люди. Це тому, що задавнене, можливо, ще ординське розуміння успіху із часом трансформувалося у зловісну традицію московських еліт.
Успіх для Росії завжди був пов’язаний із лихом для когось, - сусідів, чиї землі і статки ставали мішенню експансіоністських посягань кремлівських стратегів; співвітчизників, які мали свою, особливу думку про устрій і перспективи вітчизни; чужевірців, гріхом яких було вже те, що вони обрали своїх, непідзвітних загорському патріархові богів…
Успіх Росії ледь не у всі часи кувався коштом інших, зокрема українців. Імперія «збирала землі», облаштовувала свої столиці, здобувала природні ресурси рабською працею інородців, здебільша українців. Зрештою, відчуваючи управлінську слабкість, користала чужим інтелектом, чужими креативами, чужими духовними скарбами, видаючи їх за свої.
Успіх Росії, зазвичай, базувався на її невичерпних багатствах (награбованих чи здобутих рабською працею окупованих, депортованих, виселених, засуджених тощо). За ці скарби, виявилося, можна купити не тільки авторитет чи повагу, але й віру, а відтак – лояльність чи відданість цілих країн, у всякому разі, охочих до дармівщини режимів.
Успіх Росії – це щось макабричне, витворене у «лабораторіях» тамтешньої влади – від Івана Грозного до Владіміра Путіна. Таке розуміння успіху намагалися ревізувати найкращі уми – від декабристів до Сахарова, цілого легіону дисидентів, аж до Ходорковского. Зрештою, подана вище цитата Троцкого свідчить, що й большевицька еліта відчувала цю національну патологію.
Отже, якщо говорити про таке – фальшиве розуміння успіху – то направду маємо його дефіцит у сучасній Росії. Але це, однак, аж ніяк не означає, що актуальним для неї залишається повернення до традиції. Навпаки, - на часі формування нової, сучасної і загальнолюдської версії російської формули успіху.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Вася Ложкін 

Патерналізм як засіб

Попри свою нелюбов до будь-якої влади, кожен її осібний член в глибині душі сподівається, що вона, ця влада (окремий чиновник, окрема установа), буде прихильною саме для нього, зважатиме саме на його потреби, уводить його бажання, врахує його «особливий» статус

«Україна не є територією несвободи, українці не бояться. Але політичні лідери тримаються за залишки патерналізму», - заявив якось Володимир В’ятрович під час дискусії у Львові, у сумновідомій «Тюрмі на Лонцького».
Я б додав до цих слів історика ще й тезу про те, що лідери не тільки «тримаються», але й посилено культивують патерналізм. Свого часу П’єр Манан написав, що «Основним почуттям всіх людей є бажання влади, дедалі більшої влади, бажання, що вмирає лише разом з людиною… Аби об'єднатися, потрібно й достатньо, щоб вони звели над собою частину влади незрівнянно вищої, ніж влада кожного; точніше, потрібно й достатньо, аби вони звели над собою найбільшу з влад, які тільки можна собі уявити, або таку владу, над якою неможливо уявити ніякої більшої влади» («Інтелектуальна історія лібералізму»). І власне оцій «найбільшій з влад» люди відтак здатні віддати усі повноваження, аж до повноважень керувати своїм побутом і влаштовувати навіть... інтимне життя.
Це – парадоксально, але це факт. Скільки чорнила витрачено на те, аби пояснити і засудити патерналізм «совка», але він живучий, як, зрештою, досі незнищими залишаються причини цього соціального феномену. Чинна влада, як і її попередники, не уміють керувати по-іншому. Чого було вимагати, до прикладу, від двох перших президентів України – секретаря ЦК КПУ і «червоно директора»? Хіба для них існувала інша система мотивацій загалу, окрім випробуваного гасла «світлого майбутнього» і ковбаси по 2.20? Чи можна було очікувати від Ющенка – проєвропейського, здавалося б, політика, - якоїсь більш-менш вирозумілої соціальної політики, збудованої не на тих же обіцянках? Чи знав Янукович про систему соціальних ліфтів, якщо його «ліфтом» нагору були дуже вже сумнівні «університети» і протекція космонавта Берегового?
Мало сказати про інфантильність громади, - попри свою нелюбов до будь-якої влади, кожен її осібний член в глибині душі сподівається, що вона, ця влада (окремий чиновник, окрема установа), буде прихильною саме для нього, зважатиме саме на його потреби, уводить його бажання, врахує його «особливий» статус. Знаючи це напевно, урядники та їхні радники відповідно й вибудовують стосунки зі спільнотою, обіцяючи казна-що. Ба більше, їм відома таємниця короткої суспільної пам’яті, і що-що, а саме цей «склероз» вони юзають по повній.
До того ж, у комірках людського досвіду, десь на рівні глибокої підсвідомості, таки причаївся страх (як би цього не хотілося зауважити шановному В’ятровичу). І власне він теж є інструментом патерналістської політики влади. «Ми захистимо вас від кризи», - вигукують її речники, відтак зауважуючи, що для цього, на жаль, слід дещо затягнути паски. «Але ми дамо пільги незаможним», - вторить той чи інший чиновник від соцполітики, - і сподівання на порятунок затуманюють у мізках обивателя сумний досвід пільг усіх попередніх часів…
Утім, зауважує Жан Бодріяр, так не триватиме вічно. У праці «В тіні мовчазної більшості, або Кінець соціального» він дає надію прихильникам самодостатніх спільнот, і водночас пророкує кінець патерналістським режимам: «У влади склалось переконання, що чим пасивнішими є маси, тим ефективніше можна ними керувати. Виходячи з цього вона й діяла у період, коли механізми влади були централізовані та бюрократизовані. Однак сьогодні наслідки цієї стратегії обертаються проти самої влади: байдужість мас, яку вона активно підтримувала, віщує її крах».
Ігор Гулик. Ілюстрація: parnasnn.ru