Як би того комусь не
хотілося, і навпаки, якби жагуче хтось того прагнув, все ж 2014-й залишився за межею історії. Мусимо з цим миритися
або ж тішитися, бо, зрештою, як пише Мілорад Павіч у романі-клепсидрі
«Внутрішній бік вітру», у світі є «два різних ритми життя, два різних биття
пульсу крові або соків у рослинах, два різновиди істот, загнаних у рамки одних
і тих же днів та ночей, які однаково тривають для всіх, – але одним їх бракує,
а іншим дістається з надлишком…».
Павіч дивний не тільки своїм світобаченням, воно, видається, втілюється у форму
його писань, де, звідки не почни, одна половина, мов у піщаному годинникові,
плавно перетікає в іншу. Я міркую, що приблизно так з року у рік скапує наше
життя, і схоже до «Вітру…» чи «Хозарського словника», його можна перечитувати,
як завгодно, з якої сторінки не почни, все рівно дійдеш до суті, до
сокровенного, прихованого від чужих очей, доволі часто недоброзичливих і
ревнивих.
Я не схильний сьогодні акцентувати на знакових подіях збіглого року: оцінки, мабуть, залишмо майбутньому. Так буде, принаймні, розважливіше і об’єктивніше. Либонь, є сенс поговорити про те, чого наразі не сталося, чого не втілили, хоча воно нам дуже пекло. Одразу ж зауважу, що нереалізовані бажання аж ніяк не означають трагедії, навпаки, вони свідчать, по-перше, про досвід, а, по-друге, про те, що маємо, попри все, мрії, а, отже, сенс цього життя.
Здебільшого, українці не стали заможнішими, попри всі ритуальні заклинання своїх провідників, не важливо, до якого табору ці оракули належать. Однак, цим мають перейматися, насамперед, обіцяльники, оскільки ніхто й ніколи більше їм не йнятиме віри, а відтак наступного року їм доведеться некомфортно жити, хоч і у затишних кабінетах, однак, на валізах.
Ми не стали відкритішими, хоча декларуємо себе за європейську націю. Хоча спробуй-но бути «прозорим» і відвертим у середовищі, яке має стійкий стереотип страху. Страху перед невідомим завтра, перед найдрібнішим чиновником, перед заздрістю сусіда і підлістю конкурента. Та знову ж таки, упродовж року ми переконалися, що не всі вовки є такими страшними, як їх малюють, не кожен владоможець є всесильним та вічним на своїй посаді, а заздрісний сусід перестає потерпати від свого недоброго почуття, щойно береться за якусь свою справу.
Ми не тупцювали на місці, хоча наш поступ радше скидався на біг по колу та ще й з розмаїтими перепонами – у кожного своїми. У того ж таки Павіча герой своїми мандрівками теж описує коло, але воно – символічне, воно сакральне, життєстверджуюче і сповнене прихованих сенсів.
Зате, на позір, ми перебуваємо у добрій фізичній формі, хоча, знову ж таки, від безглуздого кружляння знайомими маршрутами моральний наш стан бажає кращого. Наснажені досвідом, матимемо час, аби уникати битих стежок.
Наївно сподіватися, що всі наші негаразди залишаться у 2014-му. Ще наївніше вважати, що новорічної ночі сталося диво, і ми прокинулися у казковій країні без турбот і жалів. Однак, гляньмо, скільки їх, житейських проблем і глобальних бід відійшло з попередніми роками, гідно оцінімо те, що маємо, і що ще належить здобути. Час працює все-таки на нас, і м’яч все ж на нашому полі. Нам вирішувати, яким буде 2015-й.
Хай щастить!
Ігор Гулик.
Я не схильний сьогодні акцентувати на знакових подіях збіглого року: оцінки, мабуть, залишмо майбутньому. Так буде, принаймні, розважливіше і об’єктивніше. Либонь, є сенс поговорити про те, чого наразі не сталося, чого не втілили, хоча воно нам дуже пекло. Одразу ж зауважу, що нереалізовані бажання аж ніяк не означають трагедії, навпаки, вони свідчать, по-перше, про досвід, а, по-друге, про те, що маємо, попри все, мрії, а, отже, сенс цього життя.
Здебільшого, українці не стали заможнішими, попри всі ритуальні заклинання своїх провідників, не важливо, до якого табору ці оракули належать. Однак, цим мають перейматися, насамперед, обіцяльники, оскільки ніхто й ніколи більше їм не йнятиме віри, а відтак наступного року їм доведеться некомфортно жити, хоч і у затишних кабінетах, однак, на валізах.
Ми не стали відкритішими, хоча декларуємо себе за європейську націю. Хоча спробуй-но бути «прозорим» і відвертим у середовищі, яке має стійкий стереотип страху. Страху перед невідомим завтра, перед найдрібнішим чиновником, перед заздрістю сусіда і підлістю конкурента. Та знову ж таки, упродовж року ми переконалися, що не всі вовки є такими страшними, як їх малюють, не кожен владоможець є всесильним та вічним на своїй посаді, а заздрісний сусід перестає потерпати від свого недоброго почуття, щойно береться за якусь свою справу.
Ми не тупцювали на місці, хоча наш поступ радше скидався на біг по колу та ще й з розмаїтими перепонами – у кожного своїми. У того ж таки Павіча герой своїми мандрівками теж описує коло, але воно – символічне, воно сакральне, життєстверджуюче і сповнене прихованих сенсів.
Зате, на позір, ми перебуваємо у добрій фізичній формі, хоча, знову ж таки, від безглуздого кружляння знайомими маршрутами моральний наш стан бажає кращого. Наснажені досвідом, матимемо час, аби уникати битих стежок.
Наївно сподіватися, що всі наші негаразди залишаться у 2014-му. Ще наївніше вважати, що новорічної ночі сталося диво, і ми прокинулися у казковій країні без турбот і жалів. Однак, гляньмо, скільки їх, житейських проблем і глобальних бід відійшло з попередніми роками, гідно оцінімо те, що маємо, і що ще належить здобути. Час працює все-таки на нас, і м’яч все ж на нашому полі. Нам вирішувати, яким буде 2015-й.
Хай щастить!
Ігор Гулик.
Немає коментарів:
Дописати коментар