Мінські скоромовки

Що виходить, коли всім потрібен хоч якийсь результат?

...Виходить, зазвичай, сім мішків гречаної вовни. Кожна зі сторін затяжного і виснажливого діалогу у Мінську їхала туди, сподіваючись на свою версію майбутнього меморандуму чи прикінцевої заяви. Коли ж під ранок учорашнього дня стало очевидним, що жоден переговорник не подужає омріяної планки, бажання сказати бодай щось «своїм народам» породило горох з капустою, який тепер марно пробують розділити на інгрідієнти політаналітики, політпровидці і просто пустодзвони.

Завершення саміту виявилося настільки зіжмаканим і каламутним, що навіть Путін, на якого, здається, світили всі софіти, зібрані в Останкіно з такої  нагоди, геть заплутався і намолов очевидних дурниць про ефемерні котли й казанки...

Однак там, де скоромовки, там і недомовки. Технічно виконати бодай один пункт Мінська-2 нереально. Як на мене, взагалі нонсенс вести будь-які розмови про відбудову, відновлення банківського сектора (це при євро по 30 грн станом на вчора?), соціальні виплати, реанімацію інфраструктури тощо на тимчасово окупованих територіях та ще й під час війни. Такі речі обговорюються, зазвичай, після останнього пострілу, враховуючи ще й час для остаточних зачисток ймовірних самураїв. А те, що війна триватиме, не викликає сумніву.

Ніхто досі втямливо не пояснив, що за зона виникне у разі відведення важкої артилерії на дистанцію, передбачену новим Мінськом. Швидше за все, там орудуватимуть банди напівголодних і зневірених (отже, озвірілих) терористів, які вбиватимуть залишки мирного населення у пошуках їжі. І Україна навряд чи зможе втрутитися у ситуацію дієво, оскільки будь-який переступ лінії розмежування, проведеної на наших теренах, трактуватиметься Москвою як порушення угод, меморандумів і всього решти, хоч насправді вони не варті виїденого яйця. А «польові командири» ескадронів смерті, здайснивши рейди у «нічийну смугу», відпочиватимуть по той бік межі.

Це чудово, що Порошенко, - Путін скаржиться на нього за це особливо, - до Мінська-2 і під час дивився на Захарченка з Плотніцкім як на пусте місце. Тобто поводився у цілком цивілізованій традиції, яка не передбачає жодного контакту з терористами. Але поставивши свій автограф під «історичною угодою», він змушений буде поступитися принципами, оскільки ці персонажі стануть активними фігурантами «виборів за українським законодавством». Більше того, не виключено, що з часом, - амністовані, «білі» і «пухнасті», - вони з’являться під куполом українського парламенту у ролі законно обраних представників «народу Донбасу».

Дехто з розумників і зачарованих результатами Мінська-2 наводить нам за приклад стосунки ізраїльського керівництва з Арафатом, парадигма яких направду схожа на ймовірну українську ситуацію – від невизнання, руконеподавання до парадоксальної надії на те, що тільки Ясір здатен захистити Хайфу від «касанів» некерованих зірвиголів. Мушу розчарувати мрійників – в українській ситуації такого не буде. Бо, по-перше, щойно Порошенко погодиться на вибори за участю лідерів бойовиків, він може одразу оголошувати позачергові вибори президента. Присутність у парламенті військового угруповання є тому запорукою, а обіцяний закон про імпічмент – інструментом. Добре, якщо обійдеться лише законом...

По-друге, проводити вибори за неконтрольованих кордонів – тихе божевілля, яке, однак, стане буйним у день голосування. Я переконаний у тому, що за такого сценарію ми матимемо кілька нових «гумконвоїв» з Росії, якими доставлять не тільки вибухівку для терактів на дільницях задля картинки Раша-ТВ, але й потрібну кількість «виборців». З Бурятії, Сахи, - не важливо...

Ще один – надзвичайно показовий - момент. Особлива гнучкість наших європейських партнерів, яка дуже часто набуває аж надто непристойних рис. Одразу ж після Мінська, ще не дочекавшись дати припинення вогню, було заявлено про відмову від розширення санкцій з боку ЄС. Не минуло й півдоби, як  заповзяті французи поквапилися зголосити рішення таки віддати Москві злощасні «Містралі». Складається враження, що скоромовки, сказані Олландом та Меркель у вотчині Лукашенки, були симптомом нетерплячки. Не тому, що їх переймала доля України та українців, а від дивного свербіжу долонь від відкладених з нашої з вами вини фінансових оборудок з Путіним.

Що ж, панове, гендлюйте. Від Ліссабона до Владивостока. Цікаво тільки, які митні правила діятимуть на донбаській лінії розмежування...

Ігор Гулик. Ілюстрація: 2travel2.nl

Пес гавкає...

Чому «гламурну» російську тусовку страшно випускати поміж люди

Якщо хтось здивувався поведінкою «звйозд» на вчорашній зустрічі «норманів» у Мінську, то я не належу до цієї публіки. З простої причини: мені кілька разів доводилося мати справу з тамтешніми тележурналістами, і, чесно кажучи, враження мало чим відрізнялися від реакції адекватної публіки на гавкіт «лайфньюсівського» бійця пера і об’єктива.

І справа не у новій генерації телехуліганів, вирощеній у путінському інкубаторі. Мої спогади ще зі совєтських часів, коли юний ВВХ сидів собі під прикриттям у Німеччині. Вже тоді зверхність, відчуття вседозволеності, всезнайства, а головно – специфічного розуміння норм і такту – лізли з московських «метрів», як пруссаки з усіх щілин неприбраної, занехаяної бомжатні.

Напомповані нафтодоларами «золотої путінської епохи», рівно ж як і наркотою, водкою, - ці покидьки уповні уявили себе справжніми господарями життя, конструкторами паралельної реальності. Вони настільки вжилися у неї, що сприймають оточення за прибульців у влаштований на свій штиб світ. Світ, до слова, прекрасно змальований Пєлєвіним, Сорокіним, світ, у якому немає місце Панюшкіну, а тепер, здається, і Нєвзорову, що, гучно хряснувши дверима, днями пішов зі Сноба.

Власне кажучи, учорашній гавкіт – це просто невміння (не небажання, а саме невміння, неспроможність) – відповісти на реальні зовнішні подразники. Це – фобія порожнечі («Чапаєв і порожнеча» - пригадуєте?), холоду після теплої кісєльовскої ванни, нездатність жити серед людей, лише серед симулякрів «русскаго міра». Якось, кілька літ тому, у Куршавелі спалахнув скандал після схожих вибриків російської «золотої тисячі», після того їй заборонили з’являтися на гарматний постріл поблизу цього цивілізованого курорту. Звички господарів, знано, мавпують раби, а терени «братньої» Білорусі їм ввижаються феодом з усіма наслідками – аж до права першої ночі.

Симптоматично, але учора ж таки холод пєлєвінской порожнечі повіяв від чергової маячні Лаврова. Він заявив, що Росія не може забезпечити контролю над своїм же кордоном з Україною. Нонсенс: держава, що позиціонується не інакше, як крутезна ядерна потуга, телеглашатаї якої щось там белькочуть про ядерний попіл і «Варшаву за дві години», визнає своє повне безсилля перед бандою гопників з ДНР/ЛНР. Звиродніння московської знаті сягнуло свого апофеозу, «обломовим» в облом не те, що встати з канапи, їм «впадло» гавкнути на своїх годованців, «посланців русскаго міра». Вони чудово знають, що у відповідь почують завивання зграї...

А гавкати на пристойне товариство – в сам раз, бо є легковажна впевненість у тому, що, мабуть, ніхто не з’їздить по пиці... Просто обійдуть, щоб не наступити, не торкнутися парії з ноутом і айфоном...

Путін та ідеологи «рускаго міра» потрапили у пастку, сконструйовану власноруч. П’ятнадцять років вони фізично нищили не тільки тих, хто бодай намагався реагувати на тренди глобального розвитку, вони вбивали у мізки мільйонів постулат про вищість сили, брутальності над мораллю, розумом, совістю. І тепер публіка, навчена тільки «гавкати» і жерти, першою потягнеться до горлянок учорашніх ідолів, якщо ті бодай натяком продемонструють хибність своїх буденних мантр.

Кільце порожнечі довкола Росії невмолимо стискається. Її агресія марна, бо окрім України, де б’ють по зубах, вона провалюється у ніщо, в ігнор, подекуди у принизливі кпини, сенс яких навіть невтямки «чапаєвим». Росія змушена маліти, мов шагренева шкіра, і ось коли псам і псарям справді забракне у ній життєвого простору, вони візьмуться за звичну справу – рускій бунт. Цікаво, що провінція, «глубінка» захоплено спостерігатиме за цим видовищем, аби відтак, на згарищі, за звичкою мародерів, визбирати залишки панських статків.

Ігор Гулик. Ілюстрація: smotri.com

Право на «беатифікацію»

Чому Amnesty International вважає Руслана Коцабу «в’язнем сумління», а Надію Савченко – ні?

Коли ми переможемо, - а ми обов’язково переможемо, - то маємо пам’ятати достеменно кожну деталь цієї дивної і виснажливої війни, кожен порух ворога і приятелів, кожен жест доброї волі, рівно ж як кожну підлість, вчинену тими, від кого аж ніяк того не сподівалися. Пишу це тому, що переконався у невідворотності фрази про те, що війна все спише. Паради, феєрверки, привітання, прапори переможених під ногами «лідерів нації». І сонм «батьків», такий, зазвичай, численний. Маємо перервати врешті-решт традицію легковажного всеїдства...

Цей ліричний відступ має причини. У понеділок івано-франківське видання «Паралелі» з посиланням на Тетяну Мазур, директора Amnesty International в Україні, повідомило, що ця поважна правозахисна організація визнала затриманого (ще не посадженого на 60 діб за рішенням суду!) Руслана Коцабу «в’язнем сумління».

Можна було б аплодувати оперативності АІ у реакції на зневажені людські права громадянина Коцаби, якби не один збіг обставин. Стежачи учора за перебігом московсько-басманного судилища над Надією Савченко, яка голодує у тамтешньому застінку довше, ніж Коцаба сидітиме у СІЗО, я раптом згадав про Amnesty International. І що ж з’ясував за допомогою пошуковиків? Захисники путінської заручниці кілька разів зверталися до АІ з проханням визнати Надію політв’язнем, у відповідь же чули теж багаторазові обіцянки керівництва Amnesty International. Тільки обіцянки, нічого більше... Були, правда, пояснення: Надія – військовик. Але уже чотири місяці, як її статус змінився: вона народний депутат, член української делегації у ПАРЄ. Були й геть дивні заяви найвищого керівництва АІ, на кшталт «справа Савченко викликає багато запитань...». З прозорими натяками на конспірологію... 

Гадаю, читачам не варто пояснювати різницю між Савченко і Коцабою в новітній історії України. Про Надію не казатиму, вона продемонструвала все своїм рішенням про голодний протест.

Про Коцабу теж не хотілося б особливо поширюватися, щоб не множити загальновідомі факти. Однак, мабуть, не вийде повністю оминути факт його присутності у Москві, де, на відміну від Савченко, він був дуже популярним у компанії її мучителів. Чим би не виправдовував Руслан свою позицію, він, мабуть, не зуміє втямливо пояснити українцям саме цього штриха власного життєпису. Моральний він – цей епізод чи аморальний, - вирішувати не мені. Навіть не слідчим СБУ, судді, який обрав запобіжний засіб, судді, який через два місяці окреслить подальшу долю «пацифіста», «правдолюба» і,.. згідно із версією Amnesty International, в’язня сумління. У правоохоронців є свої параграфи і циркуляри.

А про АІ хотілося б поговорити докладніше. Про критерії «беатифікації», адже у певних колах уважають, що стати в’язнем сумління рівнозначно долученню до сонму святих і непогрішних. Зрештою, про коректність визначення «в’язень сумління» у випадку Коцаби. В часи моєї молодості так називали, - якщо не помиляюся, - осіб, гнаних режимом за віру. Наприклад, кардинала Сліпого, Івана Геля, Йосипа Терелю – активістів руху за легалізацію катакомбної на той час УГКЦ.

А що проповідував Коцаба? Що влада в Україні недолуга? Тоді в’язнями сумління слід зробити більшість освічених і бодай трохи поінформованих громадян. Що особи, які підлягають мобілізації, мають «косити» від неї у час війни? Тоді це не віра, а, щонайменше, правопорушення. Бо навіть в мирні часи за ухиляння від призову до війська карали, не СІЗО, звісно, та все ж...

Гадаю, пан Коцаба дуже хотів бути «беатифікованим» за життя. Мої доволі надійні джерела стверджують, що він навіть просив високопосадовця облвійськкомату, аби той виписав йому повістку. Тихо так вмовляв, не на камеру, як це робив зазвичай. Аби стати «мучеником» швидко і по-дорослому: не пішов на фронт – посадили. Не вийшло... Довелося їхати до Москви, обговорювати дії київської «хунти» з Пушиліним і К. Добірне, я б сказав, товариство. Мабуть, теж потенційні «в’язні сумління» за дивною версією АІ.

Та досить, мабуть, про Коцабу. І про Amnesty International. Чомусь усі схожі правозахисні організації, яких ще вчора мали за останніх світочів у темному царстві свавілля і тиранії, нині демонструють макабричну заангажованість. Варто бодай згадати місію ОБСЄ, про яку в зоні АТО ходять доволі зловісні чутки, а в українському фейсбуку вона незабаром має шанс стати хітовим персонажем у спільнотах шанувальників чорного гумору. 

Отож, шановні, після нашої перемоги не забудьмо: крім «кіборгів», героїв-мучеників Іловайська, захисників Дебальцево, маємо ще й «святих». Завдяки рафіновано-демократичним і супер-правозахисним взірцям незалежної думки, втіленим у наразі двох абревіатурах – АІ та ОБСЄ.

Ігор Гулик. Ілюстрація: ria.ru

Р.S. Серед моїх давніх знайомих є ті, хто започатковував діяльність Amnesty International в Україні. Дуже порядні і направду жертовні люди. Правда, ось вже кілька років, як про них не чутно у контексті діяльності їхнього ж дітища. Симптом?   

«Погані руки» Обами і «евтаназія» Меркель

Питання не у припиненні вогню, - воно – у ціні, яку має заплатити не канцлер, не середньостатистичний німецький бюргер, а Україна, - за це припинення

Поки Путін підігріває пристрасті, піднімає планку протистояння на Донбасі у дуже далекому від зони АТО Єгипті, у не менш віддаленому звідти Вашингтоні Обама та Меркель вправляються у креативі. Поза тим, креатив, за визначенням одного недурного чоловіка, у сучасному світі часто перетворюється на синонім шахрайства.

Канцлерін геть втратила німецьке раціо. Вона заявила, що не зможе жити, якщо не досягне припинення вогню на Сході України. Зважитися на таке, погодьтеся, здатен не кожен політик, тим паче, що ніхто не вимагає від фрау Меркель аж такої офіри. Питання не у припиненні вогню, - воно – у ціні, яку має заплатити не канцлер, не середньостатистичний німецький бюргер, а Україна, - за це припинення. Питання навіть, - якщо цинічно, - не в тому, чим здатні пожертвувати українці; за великим рахунком мова про те, до яких поступок агресорові їх здатні змусити закордонні партнери задля того, аби канцлерін не вчинила самогубства.

Судячи з вимог Путіна, без виконання яких він погрожує узагалі не з’явитися завтра у Мінську, ця ціна виявиться для України неприйнятною. Бо, видається, саме вони постануть перед дилемою: стримати Меркель від «суїциду» чи погодитися на евтаназію власної країни. Відповідь, гадаю, не потребує додаткових коментарів.

Можна, без сумніву, розумувати про те, що світ, а особливо Америка, дуже чекатимуть на висліди Мінська-2. Кажуть, Обама тримає заправлену свіжим чорнилом ручку, аби поставити нарешті свій автограф під рішенням про постачання Києву летальної зброї. Це, мовляв, трапиться лише за умови, коли ВВХ й надалі гратиме уподобану ним роль мачо. Але так кажуть розмаїті ясновидці, здебільшого майстри нового жанру – політичної фантастики. Сам же президент США дуже несподівано пояснив учора свою майже жирафину втямливість. Він – Обама – остерігається, щоб американська зброя раптом «не потрапила у погані руки».

Я розумію занепокоєння американського лідера. Часто, дуже часто зброя made in USA поверталася проти самих «виробників». Наприклад, у випадку Аль-Каїди. Адже нині вже ніхто не сумнівається у тому, з чиєї подачі і за чийого активного сприяння на світ Божий з’явився Осама зі сонмом войовничих адептів.

Та навіть за таких обставин мені невтямки, звідки в Обами такі дивні алюзії. Невже і у Вашингтоні чутно заклики Кісєльова і К про те, що, приміром, добровольчі батальйони, замість того, аби воювати з агресором, снять походом на Київ? Чи, може, під лексичною фігурою «погані руки» Обама приховав особисту неприязнь до «кіборгів», які майже голіруч тримали оборону Донецького летовища? Думаю, це не так. Швидше за все, господар Білого дому всерйоз побоюється, що українці, оснащені FGM-148 (джавелінами) та іншими чудернацькими американськими цяцьками, виженуть окупанта зі своєї землі і посунуть на Москву. На столицю тієї країни, яку Обама, за вчорашнім таки зізнанням, хотів би бачити «сильною, процвітаючою Росією, яка буде нашим партнером». У такому випадку Бараку доведеться почекати принаймні до завершення каденції Путіна, якщо останній взагалі планує такий варіант.

...Не секрет, що улюбленою справою політиків є гра у слова. За нею вони ховають не тільки справжні наміри, але й людські слабинки, страх, розгубленість, непевність. Що Меркель, що Обама мають вже цілий комплект прикладів, як грою у слова їхній кремлівський «партнер» фактично зруйнував дотеперішній світовий порядок. Американський президент має ще один добрий досвід бездумного використання слів – досвід «перезавантаження» стосунків з РФ, яке завершилося 2008-го у Грузії, а 2014-го дістало логічне, як на здоровий глузд, продовження в Україні.

Слова – полова, спосіб уникнути дії. Саме так слід трактувати «суїцидні» зізнання Меркель і сумнівні метафори Обами. Думаю, завтрашній Мінськ-2 стане аргументом на користь саме такого висновку.

Ігор Гулик. Ілюстрація: vk.com

Мінськ-2 має поховати Мінськ-1

Денонсація Мінська-1 дасть зрозуміти світові ще одну річ: українська держава не укладає оборудок з терористами та їхніми спонсорами

Скільки б Порошенко та інші українські, закордонні діячі не повторювали, мов заклинання, що лише повернення до «мінських угод» та їх ретельне виконання дасть можливість урегулювати конфлікт на Сході України, цього, далебі, не станеться. І стрясання повітря довкола якихось міфічних гарантій (хто їх давав – терористи і їхній хрещений батько?) видаються нікчемними ще більше, оскільки з усією очевидністю демонструє небажання влади говорити правду не тільки народові, а навіть самій собі.

Учора ще багато поважних інформагенцій не встигли повідомити про запланований Мінськ-2 на середу, як кремлівський карлик тут же вставив свої «5 копійок»: мовляв, ця зустріч можлива за умови виконання кількох його власних вимог. Панове Меркель, Олланд і Порошенко, - вас мають за лохів, з вами поводяться ще гірше, ніж із забитим селюком на міліцейському постерунку, погрожуючи йому цюпою за те, що він справив нужду у непередбаченому для цього місці. Чи є межа самонеповаги, аби сподіватися на чесне слово московського гопника? Здається, у витончених і позірно дуже вразливих «европейців» такої лінії не існує. Цікаво, чи проглядатиметься вона після того, як на Кіпрі облаштують базу російських ВПС? Тамтешній президент вже готовий підписати потрібний документ 25 лютого. 

Натомість, Київ мав би перейти до конкретних кроків. І не тільки тому, що вони бодай трішки поліпшать недобрий післясмак Мінська-1, а тому, що навіть після зустрічі з Обамою сьогодні, німецька канцлерін знову візьметься за своє, побачивши у столиці Білорусі друга Вована. Вона завжди знайде виправдання своїй страусячій політиці, - як робила це не одноразово, - мовляв, Росія – надто важливий партнер, мовляв, Європа – різна, і хоче розвиватися, а не воювати.

Як на мене, то у Мінську в середу Порошенко мав би заявити про нікчемність попередньої вересневої угоди, фактично – розірвати її. Той формат не діє, його слова обертаються відтак жалобними панахидами за нашими бійцями і сльозами матерів, дружин, дітей загиблих. Я переконаний, - ми можемо воювати, а не тільки втримувати якусь міфічну лінію розділу, яка що не день, то посувається не на нашу користь.

Хай там як, - навіть якщо Путін спробує заморозити донбаський конфлікт, бо вочевидь, сили для кардинального наступу у нього тануть під ударами санкцій, - навіть тоді мінські угоди №1 стануть шкідливими. Хай Москва утримує відірваний анклав, для України він просто набуде нового статусу –окупованих територій. І ті поодинокі мирні мешканці, що залишилися у цій «чорній дірі» з невідь-яких причин, хай висловлюють своє невдоволення не Порошенком, а Путіним, якого гаряче кликали і не дочекалися. Натомість мають владу головорізів і рекетирів.

Що далі? Далі – тримати оборону, для якої, якщо вірити Яценюку і Полтораку, вже збудовано три потужні лінії. Далі – почистити тил від Ахмєтових, Єфрємових, Бойків і дрібніших усіляких Коцаб, не переймаючись особливо «европейською опінією». Для них же наша думка важить не особливо, які можуть бути претензії?

У крайньому випадку таки запровадити воєнний стан, оголосивши загальну мобілізацію. Якщо це вдасться, якщо збожеволілі від голоду і безвиході захарченки і дейнеги зрозуміють, що шукати поживи за лінією української оборони рівнозначно самогубству, то повернуть свої погляди до «царя-батюшкі». Ні, мабуть, спочатку переріжуть горлянки один одному або російським гарнізонам, які, звісно, харчуватимуться з «гумконвоїв».

...А тим часом нафта і рубль дістануться дна, дехто з мудрих людей пророкує, що трапиться це наприкінці березня. А тим часом, може, врешті-решт, шляк трафить тисячі сімей, з яких Путін вириває синів для угноєння українського чорнозему. Конкретизувавши відоме китайське прислів’я, - варто всістися на березі Сіверського Донця (чи яка там ріка є більш-менш поважна?) і чекати, коли води понесуть труп нашого ворога...

Денонсація Мінська-1 дасть зрозуміти світові ще одну річ: українська держава не укладає оборудок з терористами та їхніми спонсорами. Утім, давайте спільно допоможемо пересічним громадянам ЄС втямити, що, розмовляючи з Путіним, їхні лідери, м’яко кажучи, діють не за європейськими стандартами та поза межами моралі. Це буде ще одним, - після Майдану, - викликом і прикладом того, за що ми боремося і що захищаємо.

Ігор Гулик. Ілюстрація: joyreactor.cc            

Була б одна правда…

Найбільшою загрозою переформатування націонал-демократичних партій є їх олігархізація 

Деякі сучасні автори, надихаючись модними трендами в європейській, часто псевдоліберальній думці, схильні вважати, що з плином літ націоналізм як ідеологема щезне разом зі своїм одвічним антагоністом – комунізмом. Із таким твердженням важко не погодитися, особливо, зваживши на новітню історію вітчизняних націонал-демократичних рухів та партій, а ще – на ґенезу лівих сил Європи. Я вже якось згадував думку іспанця Хуана Мануеля де Прада про те, що насправді «холодна війна» завершилася перемогою переформатованих «лівих», серед них – і комуністів, які вдало мімікрували у таких собі неолібералів з невизначеністю ідеології, зате з чіткою метою виживання.

Адепти теорій про загибель націоналізму небезпідставно уважають, що нині спостерігаємо повільне вимирання класичних партій у совковому розумінні цього слова. КПУ – яскравий приклад, – зі всіма її розламами та чварами, – коли кожен наступний «відрізаний кусень» хутчіш дрейфує у напрямку ревізіонізму. Та й, зрештою, хіба Симоненко і К у коштовних костюмах і з не менш дорогими аксесуарами є прикладами адептів ідей невмирущого Лєніна?

Із націоналізмом – складніше. Він також потихеньку деградує, крок за кроком поступаючись від фундаментальних принципів того ж таки Донцова. Зрештою, ця еволюція започаткована фактично програмними документами ОУН (б), про які не надто люблять згадувати молодики в одностроях чи викличних вишиванках. Однак, найбільшою загрозою такого переформатування, як на мене, є тенденція олігархізації – що тих, що інших, що лівих, що правих, - перетворення партійних структур на ідеологічні відділи бізнес-структур.

…На місце націоналізму приходить патріотизм, і приклад, скажімо, «Свободи», цілком підставно вказує на факти, проти яких годі перти. Усі націонал-демократи можуть нині визбирати не більше 10 відсотків виборців, тоді як соціологічні опитування кажуть, що патріотами уважає себе ледь не 90 відсотків мешканців країни.

Чому – запитаєте. Мабуть, тому, що націоналістам важко втямити контекст глобального світу і взагалі – багатовимірність країни, в якій живуть. Відповідь проста, і, що найдивніше, її мали б знати провідники вітчизняних нацдемів. Вони ж бо похваляються знанням тестаменту високої постаті Митрополита Андрея, який свого часу написав:  «Ясно, як на долоні, що Рідна Хата не повстане, що не буде українського моноліту, коли українці-самостійники не зможуть, всупереч усім різницям, які їх ділять, завести поміж собою якнайбільшу єдність».

Але… «Була б одна правда, якби не було іншої…». Націоналісти, – що прикро, копіюють не ліпші зразки партій-покручів, технологічних проектів, створених під особи задля поділу країни, бізнесу тощо. Від того й їхні чвари, бо найменший компроміс вони трактують за ймовірну втрату симпатиків. Поза цим вони досі не зрозуміли, що скочуються на маргінес, поступаючись місцем то вправнішим опонентам, а то й просто патріотам, яким дорога Україна, а не спекуляції на її імені.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Не забути Сталіна

Російська влада навіть не робить вигляд, що прагне цивілізованих шат, вже й не приховує за ними справжнє обличчя „суверенної демократії”

„Якщо є в Росії особливий шлях, роздуми про який так часто доводилося і доводиться чути, то шукати його варто десь у центрі Москви. Між проспектами Сахарова і Андропова. А там такі корки...”, – фраза відомого публіциста Владіміра Бабуріна дуже пасує до однієї події. Вона відбулася не у Москві, десь „між проспектами Сахарова і Андропова”, а у Криму, де в Лівадійському палаці за присутності всюдисущого Наришкіна учора відкрили скульптурну групу з учасниками Ялтинської змови. Звісно, і з фігурою Іосіфа Джугашвілі. Ще одна гримаса історії – пам’ять про конференцію, яка, здавалося б, назавжди ствердила непорушність європейських кордонів, увічнює держава-агресор, а чорнило під путінським рішенням про анексію Криму ще не встигло висохнути.

«Актуальність теми» не викликає жодних сумнівів, особливо після посиленої уваги російського загалу до постаті „вождя народів”. Я навіть не про те, що Сталін посів чільне місце в конкурсі „Ім’я Росії” і, без сумніву, вражаючий рейтинговий успіх того, хто вважає семінариста-недоука, а відтак – терориста, партійного інтригана і диктатора ефективним менеджером. Смію передбачити, що ці настрої лише міцнітимуть в контексті загальних економічних та побутових негараздів.

Йдеться про значно глибинніші процеси, характерні для нашого північного сусіда – про стилістику влади, успадковану від Сталіна, і визнану тепер, як уже мовлено, „ефективним менеджментом”, придатним для початку ХХІ століття.

Волання про „сильну руку” час од часу притаманні й іншим спільнотам, однак там вони викликають щонайменше алюзії з кривавими практиками сталінізму, з упослідженням цілих суспільних верств, з тоталітарною зверхністю до потреб особистості-гвинтика. Можемо говорити про „синдром де Голя”, зрештою, про генералів Франко чи Августо Піночета, але, погодьтеся, це цілком неспівмірні речі. А португальський Салазар виглядає на цьому тлі узагалі рафінованим лібералом. Як і заходи американської адміністрації одразу ж після 9/11, зокрема, так званий закон про патріотизм, – витончені знавці та адепти демократичних практик поквапилися визнати його драконівським. Але направду є ситуації, вихід з яких лежить через „закручування гайок”.

Що ж до „повзучого сталінізму”, – а саме так характеризують стилістику нинішнього російського режиму тамтешні політологи, – мусимо визнати його закономірною корекцією курсу пізнього Єльцина, не здатного правити країною інакше, ніж через приціл танкової гармати. Російська влада навіть не робить вигляд, що прагне цивілізованих шат, вже й не приховує за ними справжнє обличчя „суверенної демократії”. Раз-у-раз її „прориває”, - у Криму, на Донбасі, у повітряному просторі Великої Британії. Все частіше  світ німіє від чечеської бойні чи грузинської авантюри, убивств політиків і журналістів, нахабної „газової політики”, кривавої агресії в Україну.  Відтак, прийшовши до тями, демократи Заходу раптом згадують, що Росія (з її то минулим!) абсолютно не змінилася, що мільярди доларів, убухані в її окультурнення і просвітництво, – гроші на вітер, точніше, в оффшори тамтешніх олігархів.

А від Москви, гадаю, не варто вимагати чогось надприродного – усього-навсього сказати правду, визнати її такою як є, бо минуле не зміниш... Але якраз це і є каменем, об який вже не раз спіткнулася російська влада.

Ігор Гулик, Ілюстрація: svoboda.org