Хто прийде до нас із миром?

Якщо, звісно, прийде…

Рішення РНБО про апель до ООН та ЄС про запровадження до України міжнародного миротворчого контингенту, либонь, розраховане на пом’якшення очевидного дебальцівського синдрому. Серед спільноти вже давно визріла думка, що так званий «норманський формат» - не що інше, як пересувне шапіто, під яким періодично блазнюють лицедії, хай навіть найвищих статусів. Реально ні канцлерін, ні Олланд, ні тим паче Порошенко, не можуть зупинити кремлівського гопника, скільки б ПОП не вдавався до ненормативної лексики, і як би не вимахувала п’ястучками перед його ботексним писком фрау Меркель.

Зрештою, ці привселюдні екзекуції ВВХ, - теж інсценізація, бо, - погрози погрозами, - а повернувшись у власні столиці, войовничі миротворці артикулюють геть неадекватщину про повагу до Росії, небажання воювати з нею etc. І хай там як, хай українські ЗМІ (на думку декого із наших рафінованих германолюбів) беруть інфу з російських перекладних джерел, але слово – не горобець. Ок, некоректно потлумачили слова Меркель, але її віце- Зигман Набріель відвертим текстом заявив, що озброювати Україну проти агресора – це «божевілля». А депутати бундестагу чомусь вперлися у тезу про потребу згоди… Росії на запровадження миротворчого контингенту (Франц-Йозеф Юнґ: «На даний момент про дотримання мінських угод повинна подбати Росія»).

Тож надмірними ілюзіями щодо миротворчих сил (у первинній версії, озвученій Порошенком на початку засідання РНБО – поліцейського контингенту ЄС) не варто тішитися. По-перше, це справа часу, а час у нашій ситуації – не тільки гроші (чомусь спільнота надто вже толерує тих, хто відверто набиває гаманці на війні), а що найтрагічніше – людські життя. По-друге, ООН, як бачимо, не горить бажанням зробити боляче «порушникові світового порядку»), усерйоз обговорюючи резолюції з українського питання в редакції Москви. По-третє, Кремль завиграшки призупинить цей процес на стільки, на скільки захоче – з його правом вето у Раді Безпеки він може бавитися хоч до другого пришестя. Якщо, звісно, у традиціях модного нині псевдо лібералізму, тримати палія війни у РБ ООН (у дужках зауважу, мабуть, таки так).

А тепер – про формат місії, якщо – це майже неймовірно – таки дочекаємося її. З цього приводу мені на думку прийшов Зигмунд Бауман, з його міркуваннями про межі. На перший погляд, вони не мають нічого спільного з контекстом українських подій, однак… «Межі є предметом постійних суперечок… Кожне рішення буде когось задовольняти, а іншого обурювати. Кожне рішення наражатиметься на хвилю мінливої моди… Суперечка про межі між дозволеним та недозволеним, моральним і неморальним буде тривати, тому що ці межі не можна визначити раз і назавжди».

Суперечки про межі між дозволеним і недозволеним є, як свідчить досвід, елементом чи не кожної миротворчої місії. Чи, до прикладу, може погодитися Україна на участь у ній «блакитних шоломів» з вочевидь проросійської Греції? Чи з хлібом-сіллю зустрічатимуть бандюки Захарченка литовських миротворців? Узагалі, - що буде дозволено іноземним примірювачам, а що зась? Якщо мова про поліцейську місію спостерігачів, то ми вже маємо таких з ОБСЄ. І що?.. Вони ледь не на колінах випрошували у терористів дозволу пройти в неоточене Дебальцеве. Якщо до нас приїде просто поліцейська місія, то вона, - просто із міркувань безпеки, - може вчинити приблизно так, як голландці під орудою полковника Тома Карреманаса в Срєбрєніце 6 липня 1995 року. Вони відмовилися стримувати сербів Караджіча і Младіча (від щільним вогнем). Просто дезертирували із зони відповідальності. Наслідок тепер мають за приклад найжорстокішої етнічної чистки кінця ХХ століття: щонайменше сім тисяч убитих мирних боснійців.

Я переконаний – жоден чужинець не подарує нам перемоги у війні. Зрештою, якщо зусиллями «блакитних шоломів» на Сході все ж втихомириться, то це аж ніяк не означатиме, що Росія сховає імперські амбіції у глибоку кишеню. …А з «дарованою» свободою ми вже жили 25 років. Виявилося, що вона – штука непевна. Робить нас легковажними і легковірними, а, отже, беззахисними перед жорстоким реальним світом.

Ігор Гулик. Ілюстрація: lviv-redcross.at.ua

Мінськ номер стоп'ятсот

Мильна опера ймовірного українського Ватерлоо

«Гібридна війна», як з’ясувалося, - це не тільки цілий комплекс нетрадиційних мілітарних дій, інформаційної складової, психологічного пресингу. Це, у випадку України, - абсолютно незнані шляхи визнання перемоги тієї чи іншої сторони протистояння. Кожен факт воєнних буднів трактується противниками на свій штиб, і, до слова, не тільки, - як у випадку українсько-російського зіткнення, - Кісєльовим і К чи нашими вітчизняними медіа, -  але й на рівні дипломатичних документів.

Маємо два «мінська» - після першого українці мали б втямити бісмарківську істину про нікчемність паперів, підписаних Москвою. Але, попри все, тоді, у серпні 2014-го було зафіксовано перший етап часткової капітуляції у присутності членів так званої «норманської четвірки». Київ погодився на лінію розмежування, тобто фактично визнав власну неспроможність повернути втрачені гектари бодай заради ціни, покладеної у боях із невизнаним тоді агресором. Київ не зміг переконати фрау Меркель і мсьє Олланда у тому, що порушник пост-ялтинського світу не зупиниться на визначеній межі, а віроломно нападатиме надалі. Мінськ-1 був, як це не сумно визнавати, першим актом драми ймовірної української капітуляції.

Здавалося б, навчені досвідом, переконані результатами нових перемовин, марністю «крайньої стурбованості», сміхотворністю санкцій проти Кобзона тощо, і українці, і західні лідери мали б зрозуміти – час діяти радикально. Якщо, звісно, це в інтересах ще когось, крім Києва. Але, як на мене, традиційний український танок на граблях виявився інфекційною недугою, - таким чином, після більш ніж відвертої агресії, практично повномасштабних бойових дій, - «норманська четвірка» вчинила кульбіт наступного Мінська.

І що? Не минуло й півдоби після 15-годинного вламування кремлівського лицедія, після сварок і «тикань» (о, жах, яка брутальна форма діалогу з Путіним!), ми дістали чергову порцію вогню і знову почали рахувати втрати. Ба більше, - і ОБСЄ, й інші «зацікавлені особи» чомусь, навіть не ховаючи очей, в унісон твердили, що перемир’я назагал діє (оксюморон на кшталт напіввагітності), а Дебальцеве – це так, епізод. Епізод, чергова серія мильної опери бажаного для Кремля українського Ватерлоо…

«Вічно стурбовані» навіть ухвалили резолюцію Ради Безпеки ООН авторства Росії. Сповнену миролюбних закликів, гуманістичних сподівань тощо. Цинізм путінської дипломатії сягнув апогею, укотре відтінивши вроджені вади «Ліги Націй – відомства Пан Гі Муна».

Хто настриг купонів після Мінська-2? Усі, окрім України. Меркель з Олландом утілили власні амбіції, увірувавши у «єдність Європи» (правда, не зрозуміло, перед чиїм викликом – Штатів чи Москви?), Обама дістав аргумент для каверзних республіканців, аби й надалі зволікати із підписом під документом про постачання зброї. Путін має нагоду провести у Дебальцевому парад у «дєнь защітніка Отєчєства». Вага бандитських ватажків – Захарчєнка, Плотніцкаго та іже з ними в очах своїх посіпак злетіла до зовсім несподіваних висот: аякже – «пацан сказал, пацан сдєлал», «Дебальцевенаше!». У виграші навіть Лукашенка, - з ним, «останнім диктатором Європи», тепер спілкуються без посередників пихаті єврочиновники, ті, хто ще вчора його зверхньо ігнорив.

…Україна змушена ковтати кров і відчай поразки у жахливій самотності. Як, зрештою, те було не раз і не двічі у нашій історії. Скільки ще «мінських діалогів» нам треба, аби втямити, що ніхто, крім нас самих, не дасть відсіч агресорові? Скільки ще жертв треба покласти задля чужих захцянок, чужих інтересів і чужих амбіцій? Скільки серій мильної опери українського Ватерлоо запланували залаштункові режисери?

На жаль, це з розряду ситуацій, коли запитання важчі, ніж відповіді на них.

Ігор Гулик. На фото: українські війська виходять із Дебальцевого. Ілюстрація: pravda.com.ua  

P.S. Зрештою, частково відповів сенатор МакКейн: «Канцлер Німеччини та президент Франції, за підтримки президента США легітимізують розчленування суверенної нації у Європі вперше за 70 років».

Якими будемо після війни?

Як на мене, однозначною і логічною є послідовність кроків – перемога у війні, а відтак – реформа

Читаю прогнози, до яких вдаються цілком поважні люди, і чомусь бере подив від того, як легко і безапеляційно вони укладають наше з вами майбутнє у прокрустові ложа власних переконань. З претензією на істини в останній інстанції. Зазвичай, ці розумники не заперечують нашої воєнної перемоги, - у якій формі вона б не втілилася (взяття Москви, контроль над власними кордонами, врешті-решт – ізоляція Донбасу, виштовхування його у лоно бажаної для ватників Росії). Але вони – яйцеголові провидці – чомусь наполегливо акцентують на тому, що здобувши мілітарну і психологічну вікторію над агресором, ми обов’язково програємо війну із власною владою.

Я дивуюся від макабричного ланцюга пріоритетів. Адже і влада, і людність зараз воюють і це, наразі, щастя, - на один фронт («п’яту колону» майже не беру до уваги, вона поступово, як це і має бути, маргіналізується під впливом обставин). Попри майже істеричну риторику вітчизняних лібералів і закордонних радників про те, що Україна вийде переможцем у цій війні лише за умови реформ, я все ж не поділяю такої думки. Гадаю, тут акурат випадок на кшталт «мухи окремо, котлети окремо».

Ми насамперед мусимо позбутися щоденного, щохвилинного пресингу невідомості перед майбутнім, яким би воно не було. А цей пресинг спровокований власне воєнними діями, навіть, можливо, не стільки у прямому сенсі наступами чи дефензивами, обстрілами чи ударами у відповідь, а ситуацією «гібридної війни», коли надія на черговий Мінськ розбивається на друзки о стіну зневіри від будь-яких спроб владнати все дипломатією.

Поза тим, власне війна, на мій погляд, унеможливлює будь-які реформи (попри армійську, звісно). Бо є добрим і велетенським фіговим листком для того, аби неохочі до змін прикривали власну бездіяльність. Мовляв, «війна, розумієте, - треба затягувати паски, відмовлялися від багатьох речей, все для фронту, все для перемоги» і решта схожого бла-бла-бла… Тобто, як не крути, пріоритетом України нині залишається мир, і годі вже розводитися про фіскальну реформу (ясно, що податки зростатимуть, оскільки щодня вони вилітають зі стволів української артилерії, стрілецької зброї фактично в трубу), про реформу судової системи (очевидно, що суди, окрім притаманної корупції, діятимуть і надалі нещадно стосовно пересічних громадян, майже за законами воєнного часу); про зміни у міліції (цей «озброєний загін трудящих» зараз виконує фактично невластиві йому функції, страхуючи у разі потреби ЗСУ) etc.

Тобто, як на мене, однозначною і логічною є послідовність кроків – перемога у війні (її завершення), а відтак – реформа. Якщо вже бажаєте, то власне повоєнна реформа лише закріпить мілітарну вікторію над ворогом, який, судячи з усього, нездатен до змін без особливого на те хотіння вождів. Будь-які спроби «реформи» зараз і вже лише дискредитують майбутні трансформації: народ, який віддає останні копійки для підтримки фронту, добивають зростанням тарифів і податків, аргументуючи це потребою змін в країні! Вояки, що тримають оборону під шквальним вогнем, майже в режимі он-лайн стежать за… гламурними тусовками, на яких у столиці щось теревенять про потребу 180-градусного розвороту культурної політики. Панове, це вже не смішно, це – гротеск…

Я переконаний, що реформу робитиме не цей уряд і не цей парламент. Справжні зміни у країні розпочнуться тоді, коли виконавши історичну місію на фронті, звідти повернуться навчені життям майбутні державники. Кому, як не їм, знати про справжню ціну свободи, і, хто, як не вони, берегтиме цю країну гідно, а не лише тому, що вона є годівницею для тисяч паразитів?

Тому, послухаймо де Голля. «Бувають часи, коли воля кількох людей руйнує детермінізм і відкриває нові шляхи. Якщо ви переживаєте зло того, що відбувається і переймаєтеся гіршим, вам скажуть: «Такі закони історії». І вам науково все доведуть. Не погоджуйтеся, панове, з таким ученим боягузтвом».

Ігор Гулик. Ілюстрація: zaholovok.com.ua

Про політичну долю

Екс-президент Кучма вирішив, що від нього залежить майбутнє Путіна

…На місці Леоніда ІІ я б не ризикував так легковажно розкидатися словами. Навіть у статусі екса, навіть у ролі спеціального представника президента у так званій контактній групі. Розумію, що найліпше спостерігати за процесом з пенсійного узбіччя, але це – винятково у випадку, коли в тебе за плечима – стаж пересічного обивателя, а не людини, яка колись (через посаду, зокрема) насолила багатьом.

Кучма днями заявив, що у Мінську-2 на кін поставлено політичні долі Владіміра Путіна, Ангели Меркель та Франсуа Олланда. Завбачливо вирішивши не вживати усує в цьому переліку Петра Порошенка. «Прорив я бачу в тому, що ми посадили за стіл (переговорів) європейців, Путіна і Україну, що європейці і Путін взяли на себе відповідальність за ті документи, які були підписані в Мінську», - продовжив ЛДК.

У поданій цитаті акцент на слові «ми». Так необережно Кучма ідентифікує себе з усіма представниками контактної групи, у якій, нагадаю, окрім Леоніда Даниловича, Міхаїла Зурабова, Хайді Тальявіні, є ще й представники терористів – Дєніс Пушилін і Владіслав Дейнего. Поблизу помічено також і кума Путіна Віктора Медведчука.

Отож, Кучма має цілком усвідомлювати, що у контактній групі він взявся на «брудну роботу», - тиснути руки бандитам, вести з ними сякі-такі перемовини, що, як свідчать перші дні так званого «перемир’я», йдуть з димом над Дебальцевим, Щастям, в околицях Маріуполя. І, можливо, саме на ньому, - крім ВВХ, звісно, - уся відповідальність за дії «партнерів» у переговорах. З Пушиліна і Дейнего толку, як від цапа молока, - оскільки, що б вони не підписали, все одно остаточне слово за Захарченком. Зрештою, - для цих персонажів участь/неучасть у контактній групі навряд чи стане пом’ягшучою обставиною у майбутній Гаазі.

Леонід Данилович, напевно, добре розрахував усі деталі, перш ніж погодитися на таку, доволі сумнівну як на політика, хай навіть колишнього, роль. Цілком можливо, він розраховує, що мінська послуга стане для нього незабаром своєрідною індульгенцією, якщо ув’язнений Пукач на суді у справі Гонгадзе остаточно пуститься берега і ляпне зайвого. Отут акурат Кучмі варто подумати про власну політичну долю, а не про ВВХ з його європейськими візаві.

Тривога екса пов’язана також і з запопадливістю нового Генпрокурора. Шокін може керуватися якими завгодно мотивами – піару, спокути давніх гріхів, тією ж таки власною перспективою, - але те, що він майже блискавично схвалив ордер на затримання Єфремова, - гучний дзвіночок усім колишнім «елітам». Не тільки регіоналам, які почасти пішли у глибоке підпілля, дехто прикрився мандатами нардепів, ще інші реально втекли у стан ворога, передислокувавшись у Москву. Єфремов, якщо його розговорити, може чимало розповісти про живильний грунт, на якому з’явилися перші паростки диктатури Януковича, - і цілком прогнозовано, фігура Кучми тодішнього постане у цілком очевидному, однак наразі не задокументованому, амплуа – сумлінного доглядача цих паростків.

Шокін, нагулявши апетит, цілком може взятися і за Медведчука. Оскільки – за аналогією зі звинуваченнями, висунутими екс-керівникові фракції ПР, - Єфремов виглядає на тлі цього персонажа ледь не невинним ягням. У всякому випадку, слідчим не варто навіть піднімати свої п’яті точки зі зручних крісел, а знічев’я зазирнути на сайт Українського вибору. І всі докази сепаратизму Віктора Володимировича, закликів до розколу країни, - ось вони, як на долоні. А, не забудьмо, - Медведчук був чи не головним архітектором «кучмізму», системи, яка забрала життя Гонгадзе й інших, системи, проти якої вийшов Перший Майдан, і яка впала під його ударами.

А щодо політичної долі Путіна, - то хай нею переймається сам х…о. Асортимент невеликий – або прецеденти Чаушеску, Каддафі, Гусейна, або Гаага. О, ледь не забув, - ще «куля в лоб». Хоча, як свідчить український досвід, такий варіант політики вважають неприйнятним.

Ігор Гулик. Ілюстрація: blog.poltava.to

До питання потреби офір

Конституційний суд взявся за закон про депутатський імунітет

У день, коли українські депутати зважилися на позірно безпрецедентний крок (позірно тому, що його суть геть втопилася у реляційному галасі довкола самого факту), і офірували невідь-кому свою недоторканність і пільги, я згадав чомусь ще одну звістку про дивні жертви. Кілька літ тому якась бідна південно-азійська країна, що має у своєму розпорядженні усього лиш два літаки, довго потерпала від несправності одного з них. Бідували не тільки власники повітряного судна, але й нечисленні пасажири, що силою обставин опинилися серед моря злиднів, не маючи можливості вирватися хоч кудись.

І тоді було ухвалено здійснити традиційне для тамтешніх культів жертвоприношення. Двох нещасних кіз закатрупили на облавку старенького „Боїнга”, і він щасливо дістався до Гонконга. Чорношкірий бог небес виявився прихильним і до кількох відчайдухів, які зважилися здійснити цю доволі ризиковану подорож, увірувавши у всеперемагаючу силу козячої крові.

Либонь, саме випадковій алюзії цих двох звісток, а ще легковірству залучених у них осіб, можна завдячувати цілком несподіваним аналогіям між ними. Іноді людям доводиться певним чином конструювати події, маючи на меті втілення ідей несусвітніх, або ж таких, що надаються до полагодження нормальним трибом. Ну, що, здавалося б, природніше – узяти фахового бортмеханіка, який, подлубавшись у череві літака, замінив би там якусь гайку і все. Банально, прісно, зате надійно. Або ж, як в українському випадку, – скасування імунітету без зайвих проблем, просто через переписування схожих новел європейського законодавства, а ще - рівність засобів для існування для небожителів та посполитих. Просто, зручно і... надто дешево. Без скандалів, без можливості дешевого пі-ару за кошт платників податків, без ораторських вправ Луценка і промоції радиалізму Ляшка.

Символізм вітчизняної політики, зрештою, є прямим наслідком умовності самої влади. Важко вірити президентові, який то рветься завершити АТО за тиждень, то запровадити військовий стан урядові, важко вірити прем’єру, який що не тиждень, то корегує планований курс долара у бюджеті, окремим міністрам і депутатам. Не ймемо віри Раді, що намагається, своєю чергою, влаштувати то позачергові шоу, то якісь дрібніші прикрощі, виходячи при цьому на нульовий результат. Іншими словами, представники різних політичних середовищ умовно воюють поміж собою, брязкають іграшковою зброєю, спричинивши серед решти публіки спочатку дезорієнтаційний синдром, а відтак – гомеричний сміх.

Насправді ж своєю атракційною поведінкою українська «еліта» нищить не свої шляхетні привілеї, а залишки авторитету влади, щодо якої у мізках пересічного громадянина виробився стійкий стереотип – „зграї злочинців і брехунів”. Вирізають „офірних кіз” на облавку спільного човна, у якому, за іронією долі, доводиться плисти усім, кому у VIP-каюті зі SPA, кому третім класом, – проблема лише в тому, що й і ті, й інші мають здатність йти на дно, бо рятувальних камізельок, зазвичай, бракує.

Тож містечкові Вашингтони мали б послуговуватися порадою 16-го президента США Авраама Лінкольна, який твердив, що „можна обдурити одну людину багато разів, можна обдурити масу людей один раз, та нікому ще не таланило обдурити велику кількість людей багато разів поспіль”. Мені можуть дорікнути: українським владцям це вдавалося упродовж усіх років Незалежності. Без сумніву, але дурити зневірене товариство, заклопотане проблемами власного виживання, легко. Тепер – дещо інші часи, коли спільнота таки усвідомила свій ресурс, і, видається, вона не надто потребує сумнівних офір від тих, кому, власне, й платить гроші на те, чого вони тепер публічно цураються.

Ігор Гулик. Ілюстрація: vn.cominformua.com

Заціпило...

Чому рот Путіна відмовився коментувати ситуацію після Мінська?

Пєскову вчора заціпило. Ще уранці, поскаржившись на «спотворення інформації» про підписані 12 лютого угоди офіційними українськими та іноземними особами (хто-хто це каже – куратор Кісєльова?!), вже по обіді він, - зауважте, за кілька годин до режиму тиші, - відмовився взагалі коментувати перебіг виконання мінських угод. Мовляв, усе, що потрібно, вже сказали...

А запитання було, до слова, з тих, що «на засипку». Оскільки упродовж учорашнього дня терористи з російської зброї ретельно перетворювали Дебальцеве, Широкіне і ще кілька прифронтових міст на новітні Дрезден або Сталінград. Бо вчора Джеффрі Пайєтт недвозначно натякнув Путіну на наслідки, про які, мабуть, йшлося за зачиненими дверима саміту. Креативно так натякнув, опублікувавши потрібні фото з потрібного ракурсу. І вже по обіді, звіривши годинники з Меркель та Олландом, а згодом і з Обамою, Порошенко категорично пообіцяв воєнний стан. Думаю, він переконував у своїй готовності до такого кроку не стільки власних громадян, як четвергового співрозмовника у Мінську.

Спробую припустити, що у гостинного Лукашенки проговорювали саме такий сценарій. Він, до слова, міг би «врятувати обличчя» гарантів України згідно з Будапештським меморандумом. Фейси всіх, окрім Путіна. Останньому, певно, було невтямки, що запровадження воєнного стану означатиме – врешті-решт – офіційне визнання Києвом війни проти суверенної країни. Декоративна постанова Верховної Ради, як завжди, помпезно ухвалена і тут же забута, зрозуміло, не мала такої ваги, як ймовірний указ президента країни-жертви агресії.

Воєнний стан як крайній, відчайдушний крик по допомогу дав би привід Заходу уповні задіяти всі можливі механізми. І країни-гаранти почули б його, оскільки на тлі тотальної критики за бездіяльність та лицемірство, у них виникала чи не остання нагода переконати світ (власних виборців) у тому, що вони не кидають слів на вітер. Я чомусь схильний вірити, що Путіну у Мінську вклали у вуха саме такий месидж. У всякому випадку чуйка прямо підказала цій політичній тварині, що думають вони саме у такому керунку.  Аби не забув, ще раз втовкмачили на саміті G7, яка, мовляв, «готова ухвалити відповідні заходи проти тих, хто порушує «Мінський пакет» і, отже, інтенсифікувати для них витрати, зокрема, проти тих, хто не дотримується узгодженого загального припинення вогню і виведення важкого озброєння». 

І ще – учора під вечір оприлюднено думку нового міністра оборони США Ештона Картера на його слуханнях у Сенатському комітеті. Він, виявляється, готовий «вийти за межі політики Білого дому щодо України», іншими словами – надати Києву летальну зброю.

Після того, як Порошенко, глянувши на годинник, заікнувся про ВС, заціпило не тільки Дмітрія Пєскова. По обіді бандватажки Захарченко і Плотніцкій, які ще кількома годинами раніше озвучували наполеонівські плани і безглузді ультиматуми, почали здуватися, як гумові вироби №2. Ми почули заяви про відведення важкої артилерії з району Дебальцевого, про наказ припинити вогонь опівночі і, - що взагалі не вписується у півнячі парадигми терористичної риторики, - пропозицію про створення на Донбасі «вільних економічних зон». Будівничі, однак... Державники такі державники...

То що розповідати Дмітрію Пєскову? Про початок кінця божевільної авантюри свого господаря? Про наслідки імперської лихоманки? Про апокаліпсис «рускаго міра»?

Невдячна це справа – коментувати кінець світу. Кому воно треба, за великим рахунком?

Ігор Гулик. Ілюстрація: ru.rfi.fr

Час для вбивства

Дату припинення вогню призначали новоявлені янголи смерті?

Знано, що «тішь да благодать», згідно із документами, підписаними у столиці Білорусі 12 лютого, має прийти в зону війни у ніч проти понеділка. В 00.00 15-го... Якщо, звісно, таке трапиться. Не буду «вангувати», що буде далі, однак не втримаюся від запитання: невже високим перемовникам було важко ще у четвер набрати відповідні номери телефонів і віддати наказ про негайне припинення людовбивства?

Річ не в тім, що, як пишуть зараз прихильники конспірології, Путін вимагає від терористів за будь-яку ціну втілити у життя його мінські галюцинації – замкнути кільце довкола «кількатисячного угруповання» українських військових під Дебальцевим. І не в тім, що у Москві плекають шанси таки вибити укрів з Маріуполя. По суті, ситуація складається так, що Кремль вже не може віддавати накази своїм годованцям під орудою Захарченка, він здатен лише нашпигувати зону, яка теоретично, за задумом авторів Мінського меморандуму, мала б стати демілітаризованою, якомога більшою кількістю смертоносного залізяччя.

По суті, - це моє особисте враження, - дату припинення вогню у Мінську визначали не Олланд з Меркель, не Порошенко з Путіним, а саме керівники бандугруповання, яке спочатку шантажем намагалося зірвати будь-які домовленості. Саме Плотніцкій із Захарченком вирішили, що так буде спідручніше. Саме ці, з дозволу сказати, особи перебрали на себе щонайменше роль богів, яким визначати час для життя і час для смерті. Ту дозу людської крові, яку, на їхню думку, ще варто пролити для задоволення ілюзії власної величі і безкарності, ту чашу страждань, яку мають випити невинні жертви їх збочених планів.

Учора ми мали чітке і недвозначне підтвердження таким висновкам. Пєсков, - цей рот Путіна – майже прямим текстом визнав, що Росія не має наміру (не може?) виконувати те, що запропоновано 12 лютого. Вже вкотре Москва устами то Лаврова, то Пєскова, пробуючи зіскочити з теми будь-яких стосунків з терористами і замилити очі світу на присутність своїх кадрових військових на Донбасі, - фактично визнає натомість свою нездатність керувати конфліктом. Її заблукалі рейнджери все частіше змушені втихомирювати сп’янілу від крові кримінальну публіку, яка, як повідомляють, вже з боями починає рейдувати на терени РФ. Путін прагнув керованого хаосу, - а вийшов (цілком у російській традиції) просто хаос.

Вочевидь, це було б проблемою того ж таки ВВХ, російських гарнізонів і ватажків розмаїтих банд (Мотороли, Гіві, Мозгового тощо), коли б, за прикладом поводиря стєрхів, вони стверджували власний мачизм на підвладному їм терені і мірялися біцепсами поміж собою. Але ця їхня війна рикошетить по долях українських громадян, яким не поталанило опинитися у не той час, м’яко кажучи, не у тому місці. Можливо, саме це мотивує агонізуючих упирів – розуміючи, що так чи інак приречені, вони гатять Градами і Смерчами по Краматорську, Артемівську, Гірнику, Щастю. Учорашня географія терористичних атак на мирні поселення, школи, кафе безапеляційно засвідчує, що з виразкою Донбасу вже слід розбиратися не дипломатам та політикам, а вишколеним спецпідрозділам з досвідом тотальних зачисток. Безжалісних, я б сказав, хірургічних. Але, - і це мусимо знати теж, - таких в Україні наразі немає.

Якщо події розвиватимуться за схожим сценарієм, якщо терористи й надалі визначатимуть час для смерті, то Україна ризикує отримати – ні, не Придністров’я, і навіть не Абхазію. Донбас перетвориться на Чечню, з тією лише різницею, що там повстанці воювали за високі ідеали незалежності і без надії на сторонню допомогу, а тут – за власне виживання, амбіції карликів і на повному «довольствіі» з боку «зацікавленої» держави.

Гадаю, для Олланда та Меркель, не кажучи вже про Порошенка, ясно, як Божий день, що присутність Путіна на Мінську-2 була безсенсовою. Ліпше б він здійснив свої погрози і не приїхав. А так, - забравши у лідерів дорогоцінний час і сили, - він дав повний карт-бланш бандитам на власний розсуд встановлювати час для життя і час для смерті. Добре, як діждемо ще часу, коли міжнародні прокурори Гааги допишуть цю деталь до грубезного обвинувального вироку кремлівському фюрерові.

Ігор Гулик.  Ілюстрація: 2000.ua