Реадмісія еліт

Війна між впливовими кастами ведеться на самознищення

Насамперед, розберімося з термінами. Реадмісія, як стверджує довідкова література – це повернення нелегальних мігрантів, що проникли на територію однієї країни з території іншої. Крім того, реадмісія – це зобов’язання країни прийняти назад мігрантів, що незаконно в’їхали з її території на територію іншої країни і затриманих там. Процес реадмісії передбачає, поза іншим, існування угод між країнами, які прагнуть цивілізовано вирішувати власні проблеми, спричинені небажаними гостями, і пособити сусідам у випадку, коли серед прибульців знайдеться якийсь кримінальний тип.

Щось схоже до реадмісії, правда, цілком метафорично, відбувається зараз у стані вітчизняних еліт. Хтось зауважить, що тихий процес повернення ще учора гнаних фігур і фігурок режиму Януковича, влучніше було б назвати ротацією. Але ротація, зазвичай, характерна для однорідних середовищ, коли потреба політичного моменту або ж організаційних вимог відображаються на, так би мовити, особовому складі провідництва. У принципі, якщо вже за великим рахунком, то хіба нинішнє провідництво не є збіговиськом тих, кого свого часу «великий соціаліст і перекинчик» Олександр Мороз обізвав «дітьми Кучми»?

Певної ревізії вимагає час і щодо самого визначення еліти. Дм. Донцов вважав, що це замкнена суспільна група (каста), яка зберігає свою окремішність і привілеї, але головною проблемою українства свого часу бачив «формування будівничої правлячої касти». Нині ж еліти характеризуються відкритістю і здатністю до дифузій, а про «будівниче» їх налаштування годі й говорити. Радше, це групи, що осідлали владні важелі, фінансові потоки, зуміли об’єднати ці дві складові впливів і послідовно чи ні, але боронять здобуте перед конкурентами і рештою загалу.

Для стосунків вітчизняних еліт притаманний неприхований антагонізм, і це, як на мене, цілком природно через несформованість демократичної традиції і несистемний характер ринкових перетворень. Війна між впливовими кастами ведеться на самознищення, за принципом «або – або», який не передбачає життя після виборів або інших суспільно вагомих подій межевого штибу. Пихата категоричність, самовпевненість і ілюзія володіння істиною в останній інстанції – це аж ніяк не ознаки принциповості нашого правлячого класу, це, на жаль, свідчення його наївності, невміння бачити перспективу, і, що гірше,  – довкілля. І коли «день завтрашній» заскакує зненацька вчорашніх переможців своїми несподіванками зигзагами, вони не знаходять нічого кращого, ніж конформізм з опонентом.

Як на мене, сьогодні, коли до насиджених місць, мов з вирію, повертаються «учорашні», коли у столичних кабінетах можна зауважити сотні, а то й тисячі «злегка люстрованих», – акурат час поцікавитися змістом справжніх домовленостей перед «однотуровими виборами». Наскільки далеко сягають вони у майбутнє України, яких ще реадмісій очікувати пересічному громадянинові? Я розумію, що «ультиматум багатства викреслює злидарів. І робить це з повним правом, оскільки вони мають нетактовність ухилятися від загальної згоди» (Жан Бодріяр). Це – ґрунт для безперервної низки конфліктів, криз, по-різному трактованих різними елітами, а, отже, «антикризових коаліцій» і менеджерів.

З іншого боку, повернення «привидів» –  це чудовий урок потреби політкоректності і «фільтрування базару» для завтрашніх поколінь політиків. Надії на люстрацію, які, - наголошу, - кволо артикулювалися у середовищі інтелектуалів і маргіналів (що, до речі, в Україні є рівнозначними термінами), підняті на владні висоти, не витримали іспиту на живучість. Отож, слід втямити, що, коли ми вже взялися за справу спорудження демократичної оселі, то маємо змиритися з тим, що поруч заважатимуть або допомагатимуть усі, навіть найзатятіші опоненти. Їх же не виселиш на Місяць… Їх можна посадити до цюпи, але, як завжди, на те бракує політичної волі або ж доводиться жити пов’язаним підкилимними домовленостями, які з часом втрачають навіть сенс.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru  

Проблеми адаптації

Влада нездатна наразі втямливо пояснити те, чого вона хоче від розрекламованих реформ

Економічна криза – лише верхівка велетенського айсберга змін, які варто очікувати в Україні найбличним майбутнім. Безробіття, нестатки і соціальний песимізм несподівано, навіть нахабно увірвалися в життя мільйонів наших співгромадян акурат тоді, коли вони більш-менш пристосувалися до звичних правил, уклали свій повсякденний триб життя, забезпечили бодай мінімальні заощадження на «чорний день». Тобто, – розслабилися…

Мабуть, схожі настрої панували і серед української верхівки. Останніми роками ніхто по-справжньому не займався господаркою, ба навіть жартували: поки нагорі чубляться, економіка потихеньку, без зовнішніх втручань та настанов зростає. Насправді еліта зосередилася не тільки на внутрішньовидовій боротьбі за владу; вона уповні використовувала потенціал прогресуючої економіки для завоювання симпатій майбутнього електорату. Так ми отримали дивну модель держави, де демократія стала синонімом соціального популізму.

Але тепер, коли на вулиці спочатку індустріальних міст почнуть виходити вчорашні більш-менш забезпечені висококваліфіковані робітники, причому виходити не для того, аби вимагати від уряду роботи і гідного життя, а щоб відібрати гаманець у свого ж земляка, – матимемо справу з проблемою адаптації суспільства до нових умов. Цілком зрозуміло, що соціальний популізм, яким так охоче і так неуміло послуговувалися всі без винятку фаворити вітчизняної політики, у свідомості «маленького українця» переважив поняття демократії. Вона для нього – це спосіб жити за рахунок солодких подачок верхів, жити від виборів до виборів, в умовах фактичної вседозволеності і корупції, які дають можливість не тільки «вирішити усі питання», але й дістатися ближче до тих таки соціальних благ.

Кримінал в Україні, на думку фахівців, найближчим часом зросте на 10 – 15 відсотків. Як боротися з цим явищем, коли на соціальні преференції вже катастрофічно бракує ресурсів, коли правоохоронна система виявилася заложницею «гуманітарних підходів» і тієї ж таки корупції? Є досвід Росії, де режим вже додумався до створення так званих «православних загонів». Але то Росія, ми ж – Європа, принаймні, так позиціонує себе нинішній провід.

Питання не в тому, як кинути за ґрати голодного безробітного. Питання у тому, як дати йому можливіть заробити на шматок хліба. І тут влада матиме значні проблеми адаптації, бо нездатна наразі втямливо пояснити те, чого вона хоче від розрекламованих реформ, чим спричинені шторми у банківській сфері, якими є мотивації «чиказько-тбіліських хлопчиків» у їхніх експериментах над долями мешканців Придніпров’я чи Придністров’я. Було б, звісно, не зле, якби оці пояснення були достатніми на рівні моралізаторства (до прикладу, як це колись намагався зробити Блаженіший Святослав Шевчук: «Ми незадоволені тому, що добре комусь іншому. Інколи нам може здаватися, що Божий бізнес-план не працює. Але, гадаю, краще бути бідним голодним індіанцем, але з родиною, ніж багатим самотнім олігархом»). Та, на жаль, «Божий бізнес-план», як і бізнес-план урядовий не містять дуже важливого і такого, здавалося б, осяжного, цілком матеріального складника – дедлайну. Скажи людині, скільки їй доведеться терпіти нестатки, дискофорт, обмежувати себе у чомусь, а головне – поясни їй по-людськи, що вона отримає навзамін, - і матимеш надію на успіх. Смішно, але де Голль переконав французів перспективою... ватекльозету у кожному помешканні.

Що ж до соціального популізму, то його, мабуть, доведеться забути. От тільки б не викинули разом з ним і демократію…

Ігор Гулик. Ілюстрація: spilnotv.com     

Коротке есе про плинність часу

Система суспільних світоглядних цінностей потерпає від хаосу не менше, аніж весь державний устрій

Ми, мабуть, нічим не відрізняємося від інших спільнот, лише не хочемо помічати однаковостей і закономірностей свого розвитку. Ми намагаємося щось говорити про „українську Україну”, не беручи до уваги того факту, що не минуло ще й одного покоління, не позначеного вродженими плямами колоніального існування. Нас вабить „світле майбутнє”, поза тим, самі того не підозрюючи, ми продукуємо незбагненні з точки зору цивілізованого світу вчинки, мотивацією яких є постсовєтський синдром, ба більше, – большевизм у його найхарактерніших проявах.

Система суспільних світоглядних цінностей потерпає від хаосу не менше, аніж весь державний устрій, позаяк він – вторинний, він – симулякр, витворений у мізках вчорашнього комсомольця, який спромігся долучитися до процесу „державотворення” маючи, передовсім, на меті банальний людський інстинкт самозбереження. Якщо говорити начистоту, то фактично вся наша еліта – макабричний конгломерат покручів, пристосуванців і конформістів, – і нема на те ради, оскільки інших шляхів до олімпу їй не запропонувала ні доля, ні конкретні обставини. Що більше, – їй, цій еліті, до смаку саме таке існування, вона переконана, що саме так, а не інакше, слід правити країною на роздоріжжі: ліберальні гасла і большевицька практика, непоєднувані і водночас реально-прогресуючі, визначальні і засадничі.

Юрій Бадзьо, дисидент з кількома десятками років в’язничного стажу, який, мабуть, і надалі залишиться інакодумцем у середовищі своїх колишніх співкамерників, зауважує цю притаманну для України нинішньої рису:

"...Коли я сьогодні бачу перекошені від люті обличчя "демократів", що потрясають "опозиційними" кулаками перед очима "партократів", голови Верховної Ради і Президента, у моїй уяві постають потворні гримаси большевизму...". Але ж значна частина „партократів” – то, даруйте, дзеркальне відображення тих же „демократів”, лише з тією різницею, що перші – у владі, інші – в опозиції.

Характерним прикладом є ситуація з дивною поведінкою окремих учасників, з дозволу сказати, коаліції, зокрема у питанні змін до «закону про Донбас». Якби ж то йшлося про необхідність збереження чистоти ідеологічних підмурків, - таких просто немає. Ті, хто, кажуть, легковірно покладається на ефемерну Гаагу, фактично відкриваючи шлях Путіну до Києва, або ж ті, хто лицемірно захищає бізнес своїх містечкових партнерів з числа галицьких хрунів, які, тим не менш, успішно платять податки бандитам з ДНР, по-перше, вже були у владі і, перебуваючи там, чомусь не надто переймалися „українськістю України”, а, по друге, їхня сьогоднішня пасіонарність – не що інше, як вияв обурення перед потужнішим і креативнішим чинником.

...Ми й справді втомилися чекати змін, - у країні, що не кажіть, майже два роки триває війна. Ця втома багатьох провокує на нетерплячку. „Все і негайно”, – гасло, яке можна толерувати лише під час революційних ситуацій, але, вони, як правило, скороминущі. Воєнне ж лихоліття передбачає іншу стилістику дій, стратегем, словом, - зваженість у всьому.

І ще одне. Недавно натрапив на фразу Головнокомандувача УПА Романа Шухевича в інтерпретації його останньої зв’язкової Ірини Козак:  „Шухевич казав: ми вміємо боротися і вмирати за Україну, але як буде вільна Україна, то не ми будемо керувати Україною, а ті, які сьогодні в більшовицькій, радянській системі, але які лишилися українськими патріотами. Бо вони вміють керувати державою, але не вміють і не готові вмирати за неї тепер”.

З’ясувалося, що Шухевич надавав завищеного авансу “українським патріотам в більшовицькій, радянській системі”. Зрештою, якщо «більшовицьку, радянську систему» замінити на «посткучмівську», то і її вихованці – теж. Вони не готові ані умерти за державу, ані не надаються до керівництва нею. Для них держава – добра нагода залагодити власні амбіції, втілити меркантильні інтереси, потішити самолюбство усвідомленням власної  „вагомості”. Попри те, спільнота живе за законами нормального розвитку, відкидаючи старе разом з його віджилою атрибутикою і заяложеними гаслами, відкрита до нового, у якому буде і національна ідея, і українська Україна. Не така, якою її собі малюють занурені у штучно витворений світопростір наші нинішні лідери.

Ігор Гулик. Ілюстрація: hdwallpapersfactory.com

Війни малинових маринарок

Імперія, мов вірус, сидить у нашому ж власному національному організмі, а ми замість того, щоб лікуватися, займаємося заговорюванням, «викочуванням яєць» та іншим схожим дурисвітством

Двадцять п’ять років імперія тримає у своїх смертельних обіймах найбільшу і найласішу колонію. Чверть століття ми блукаємо зачарованим колом, раз-у-раз пориваючись вирватися з нього, але довкола розтяжки, мінні поля і вовчі ями. Здавалося б, знаємо, чого хочемо, і водночас – сліпі, мов щойно народжені кошенята.

Найлегше, сказавши «імперія», кивати на північ: он там – визискувач, агресор, тиран. Найкомфортніше, і, звісно, найвирозуміліше, - звинувачувати вчорашню метрополію у всіх наших бідах. І найважче, - що гірше, - непопулярно і якось непристойно, визнавати, що імперія, мов вірус, сидить у нашому ж власному національному організмі, а ми замість того, щоб лікуватися, займаємося заговорюванням, «викочуванням яєць» та іншим схожим дурисвітством.

Що маємо насправді? Насправді зараз ті, хто 25 років тому легко і безболісно перекочували з комуно-комсомольських кабінетів в офіси тоді напівлегальних-напівкримінальних фірм, все частіше й частіше відчувають наближення фіналу своїх кар’єр. Тоді, у 90-х, їм було дуже легко мімікрувати: для цього достатньо було пошити малиновий піджак, купити пейджер, посадити у приймальні довгоногу секретарку, їздити вживаною «Волгою». Тепер, перевдягнувшись у смокінги, пересівши у дорогезні іномарки, вклавши у кишені статусні посвідки, тугі гаманці з банковими картками Platinum&Gold, вони уявили себе вершителями доль мільйонів.

Але... Час не обдуриш. Він невблаганний, непідкупний і безальтернативний. Тому, коли хтось починає розводитися на тему «олігархів, які підтримали/не підтримали Майдан», дурить сам себе. Вони, з досвідом постсовєтського катаклізму, спробували лише пристосуватися до обставин, одягнути, як колись малинову маринарку, вишиванку чи камуфляж. Не більше...

Комусь почасти це вдалося. Гнучкішим, креативнішим, ризиковішим. Інші – у підпіллі, однак теж не покинули надії на порятунок. Впливи ж залишилися, гроші – теж. Амбіцій – купа. Коли на Донбасі вирує війна, коли у тилу волонтери вибиваються з сил, аби дати бійцям те, чого вони потребують, у тиші приватних фірм, юридичних компаній планують інші війни. Війни за переділ власності, війни-помсти за задавнені кривди, війни-реванші. Тож маємо справді «гібридну війну» - не на два, а на неймовірну кількість фронтів. І страшна вона акурат тим, що достеменно невідомо, хто з усіх задіяних персонажів є найнебезпечнішим. Хто виступає з відкритим заборолом, а хто може вдарити в спину.

Даремно Едвард Лукас назвав «кримінальним капіталізмом» лише путінську модель держави. Це визначення стосується майже усього пострадянського простору, бо, що б там не казали, у столицях колишніх кремлівських васалів сидить звичка діяти за лекалами Москви. За поодинокими винятками – грузинським, і аж ось зараз – українським. Тому так важко імперія вичавлюється з національного організму, оскільки вона досі диктує алгоритм його функціонування. Її метастази – не тільки в економіці чи інфраструктурі (ми часом дивуємося «Рошену» в Росії чи «Львівській майстерні шоколаду» в ДНР). Її отрута – у мізках. Що найпроблематичніше – не загалу (теж не позбавленого патерналістських вивихів), а в головах так званої еліти. Вона не відчуває себе самодостатньою, а межі її світовиду чомусь запарканені банківським рахунком і жагою ще більшої наживи.

Тому і Коломойський, і Пінчук, і Фірташ, і Новинський, і... (ім’я їм легіон) дістали зі старих шаф малинові піджаки, гадаючи, що благословенні 90-і роки повертаються. Тому й вирито сокиру війни, яка, в принципі, ніколи й не ржавіла досі. Але, ще раз наголошу, вони забули про час...

Їм у спину дихає нове покоління, нова еліта. Її головною цінністю є, далебі, не гарно розцяцьковані банкноти найвищих номіналів і котувань. Її цінністю є творчий підхід до справи, висока мета – вдосконалення і самих себе, і країни назагал. Навіть у бізнесі, як це не дико звучить для старих підприємців, - визначальним для нової еліти не є зиск, не чистоган, а шанс «розправити плечі». Чудовий епічний роман Ренд Айн – це про них. Про еліту з принципами, мріями, а, отже, з майбутнім.

Малинові піджаки ще трохи повоюють. Але від тієї війни нічого путнього, лише запах нафталіну...

Ігор Гулик. Ілюстрація: elive.com.ua     

Коротке есе про лайку

Чи не запропонувати б нашій «еліті» на собі відчути свавілля і дурість тих, хто уособлює собою усю владну вертикаль

                                                                                       Навіяно Коломойським

Можна майже стовітсотково припустити, що незабаром в українському медійному просторі хтось засвітить плівки із записами засідань коаліції. Не думаю, що вони міститимуть дипломатичні пасажі, радше нецензурщину. Все частіше й частіше дається взнаки наближення місцевих виборів, з кожним пленарним засіданням Ради більшає непорозумінь, свар, бійок.  Однак, то лише ілюзорне враження, насправді там чудово знають, хто і за чиєю партитурою виконує свої ролі.

Та наша мова, – не про лексикон народних обранців (хіба варто очікувати іншого від фактично невігласів, дивом ускочивших у ліфт «нагору»), а про дивовижний феномен всеїдства і тотального конформізму у середовищах вітчизняних еліт. Останнім часом відоме гасло Вінстона Черчілля про те, що „Британія не має друзів, Британія має інтереси”, на терені, далекому від похмурих берегів Темзи,  вивершило своє практичне утілення.

Було б пів-біди, якщо б українське чиновництво, – маю на увазі не тільки рафінованих бюрократів на державній службі, але й партфункціонерів різних мастей, – бодай половинило власний інтерес, другою половиною дбаючи на інтерес державний. Але так не бува, Василь Стус влучно охарактеризував цей тип „інтелігента”, бо саме до цього суспільного прошарку найчастіше записують себе урядники: „Український інтелігент на 95% чиновник і на 5% патріот. Отож, він і патріотизм свій хоче оформити в бюрократичному параграфі, його патріотизм і неглибокий, і ні до чого не зобов’язує. Бо на Україні досі не створено патріотичної гравітації. Введена в систему держави, ця інтелігенція не чує жодного обов’язку перед народом, який так і не забув індивідуального обличчя. (...) Ця інтелігенція офіціозу, прагнучи жити, простує до безславної смерті”.

Хто бачив „Замшевий піджак” на заньківчанській сцені, тому, мабуть, закарбувалася у пам’яті репліка одного з героїв: „Інтелігенти не лізуть на рожон. Вони з ним співіснують...”. Це, мабуть, для російського „разночінца” питання „что дєлать?” і „кто вінават?” актуалізуються, не зважаючи на те, який суспільний уклад за вікном. Російська інтелігенція була породженням імперського мислення, а, отже, дбала, насамперед, про міць і опінію імперії. В Україні ж це був, здебільшого, прошарок колоніального чиновництва, яке опікувалося тим, аби, віддаючи „ясир” всесильному центрові, якимось чином ухитритися відщипнути щось і для себе. І головними питаннями, які свердлили його мізки, були питання „як втриматися на посаді”, „як пристосуватися до режиму”. 

Мені можуть заперечити, мовляв, у стані інтелігентів, окрім службовців, були літератори, художники, науковці. Так, безумовно. Але це був особливий тип вільнодумної еліти, який чи не найбільше потерпав від прокрустового ложа, сотвореного для спільноти все можливими указами, циркулярами, зрештою, так званою „суспільною думкою”.  Дифамації, нагідки, відверті репресії, – вони характеризують методи, якими чиновницька братія боронила себе від „інородного елемента” в лавах інтелігентів, від руйнівників спокою, від зазіхачів на авторитети.

Я міркую собі, що коли українських політиків доймають до глибини душі лише переживання чи почуття глибоко приватного характеру, коли спровокувати їх на лайку може тільки особистий кривдник, то чи не запропонувати нашій «еліті» на собі відчути свавілля і дурість тих, хто уособлює собою усю владну вертикаль. Може, б вони походили жеками, прохаючи довідки, може б, спробували черг у державному нотаріаті, може б наважилися, не „підмазавши”, виграти якусь дріб’язково-побутову справу у районному суді?

Ігор Гулик. Ілюстрація: М. Ларічєв       

Кругова оборона

Учора воскреслий Путін звернувся до російських товстосумів з пропозицією хутчіш повертати свої капітали на «родіну»

Теж не далі, як учора секретар Ради безпеки Російської Федерації Ніколай Патрушев у Петрозаводську заявив про загрозу... фінського націоналізму. Мовляв, через неурядові організації (для таких у Москві вже давненько легітимізували термін «іноземні агенти», на теренах Республіки Карелія активізувалися деструктивні елементи чужої держави. Патрушев змушений, мов Фігаро, мотатися просторами «нєоб’ятной», то там, то сям (минулого тижня – на Північному Кавказі) пояснюючи зміну воєнної доктрини Кремля. Бо українська воєнна афера, попри те, що, завдяки мас-медіа, устабільнилася серед топів новинних стрічок, все ж не вичерпує прихованих арсеналів агресії північного «сусіда». Зрештою, якщо сучасні політики вважають себе заскоченими подіями у Криму чи Донбасі, то радив би їм погортати інтернет, і знайти повідомлення про утаємничену нараду Генерального штабу ЗС Росії, на якій тодішній перший заступник його очільника Юрій Балуєвскій (до речі, народжений у Трускавці) переконував (цитую дослівно): «Росії слід сповідувати незаперечну істину – війни і військові конфлікти триватимуть безперервно, бо вони породжені безперервним суперництвом держав».  Наголошу: це сказано задовго до української кризи, поза контекстом ядерних погроз Кремля, «Іскандерів» у Калінінграді. Тобто – у той такий розмірений час благоденства, коли Америкою правив Буш-молодший і час од часу катав «друга Валодю» ретельно викошеними моріжками свого гольф-клубу...

У Москві й досі не втямили, що цивілізований світ, зазвичай, прагне уникати застосування сили, переорієнтовуючи військове протистояння у царину дипломатії, господарки чи гуманітарних проблем. Усі експерименти, якими рясніє новітня військова історія, як правило, завершуються не на користь тих, хто вважає мілітарну міць універсальним засобом утвердження власних інтересів. Ба більше, характер сучасних воєн все частіше набуває рис конфлікту цивілізацій, оскільки країни з ідентичними чи близькими світоглядними системами давно уклали мирні правила поведінки під час криз.

Учора ж таки воскреслий вождь Путін звернувся до російських товстосумів з пропозицією хутчіш повертати свої капітали на «родіну». Це, мабуть, після того, як британські ЗМІ повідомили про втечу майже 140 мільярдів євро з берегів Москва-ріки на береги Темзи. «Пропозицію» можна розглядати по-різному. Комусь, як от Олєгу Дєріпасці, - більше до смаку запропонований ВВХ варіант «безкоштовної амністії». Утім, спосіб думання у ерефії залежить від місця «сидіння». Дєріпаска, по-перше, - один з фінансових стовпів режиму, по-друге, чомусь не квапиться припиняти бізнес на теренах жертви путінської агресії – в Україні. Комусь «амністія» від Путіна небезпідставно видається черговим «розводом котят», якщо не додатковою обтяжуючою обставиною, коли грошики повернуться у «білокам’яну». А ще хтось, - теж цілком резонно, - сприймає «гуманістичний» і «цивілізований» жест пристаркуватого лідера як натяк на те, що дістатися до своїх капіталів з часом за межами Росії буде дуже і дуже складно.

І навіть не через санкції, які європейські політики перекидають з дня на день, мов гарячу картоплину з руки в руку. Московські стратеги, либонь, добре обміркували подальшу лінію поведінки і головні акценти риторики для внутрішнього вжитку. Довкола вороги, НАТО біля брами, готуймося до важких часів, нам не звикати...

Хоча навряд чи притомні підприємці клюнуть на цю доволі специфічну наживку. Тим паче маючи на своїх робочих столах офіційні прогнози Банку Росії, за якими втеча капіталу за межі країни-парія у 2015 році сягне 111 мільярдів доларів. Ба більше, - майже он-лайн спостерігаючи, як з Росії забираються транснаціональні монстри – Chevrolet, Opel, , SsangYong... Зауважте, це вісті тільки зі «вчорашніх фронтів»...

Люди з 90-х, а саме вони складають кістяк нинішньої російської господарки (не даремно ж кореспондент The Economist у Центральній та Східній Європі Едвард Лукас назвав її «кримінальним капіталізмом»), так от – особи, що заробили перший мільйон у малинових маринарках, надто добре засвоїли одну прописну істину. Те, що нині видається вічним і непохитним, на завтрашній ранок може виявитися нікчемним і не вартуватиме й ламаного гроша. Актуальний кумир під вечір може, у ліпшому разі, - стати найупослідженішим, у гіршому ж його труп гарно і коштовно забальзамують, влаштують помпезний ритуал, аби хутчіш забути.

А ось «бабло» у банківських комірках Заходу – геть інша справа, надійніша, ніж Путін-параноїк з його кагебешною камарильєю. 
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb  

Про приємне без корисного

Самовпевнене "месіанство" розбещує, як і необмежена влада

Довжитель німецького політичного Олімпу Гергард Шрьодер якось зізнався, що "перебувати у владі – приємно". Мені видається. що політик у мізках якого з'являються схожі думки, вичерпав свій потенціал і мав би серйозно замислитися над перспективами дефензиви. Зрештою, зі Шрьодером сталося саме так, і він зумів організувати собі надійний тил, скориставшись приятельськими стосунками з другом Вовою.

Шрьодеру не варто дивуватися, – з його прізвищем пов'язано чимало знакових подій історії возз'єднаної батьківщини. Я подивляю команді наших очільників, які ще не нагрівши владні фотелі своєю присутністю в керівних кабінетах, чомусь вирішили, що їхній статус обмежується лише приємностями та втіхами. Тут мова навіть не про банальщину на кшталт коштовних годинників, дорогих авт та інших принад цього гріховного світу. Мова – про подиву гідний душевний комфорт, написаний на обличчях "небожителів", про дивовижно завищену самооцінку, про непохитне, часами таки тупе, переконання у власній правоті, хай вона межує зі здоровим глуздом, докорінно заперечує традиціям, не вписується у жодні норми пристойності і такту. Завсідники владних кулуарів пошепки розповідають неймовірні історії з життя новопосталих сибаритів, які відтак перекочовують на сторінки "жовтих" видань. Але якщо схожі побрехеньки ходили за всіх влад і президентів, то сьогодні керівна верхівка дивує не стільки позірними ознаками трибу свого буття, а незбагненними мотивами поведінки в умовах війни.

Самовпевнене "месіанство" розбещує, як і необмежена влада. Наразі говорити про останню не доволиться, оскільки важелі впливу щораз перехоплюють ще поки що «партнери». Угоди з ними збудовані на піску ілюзій, що лише загострює непевність ситуації в країні, на місцях урядники також констатують, що контроль за ситуацією витікає, мов пісок, з їхніх рук.

Тихе невдоволення громадянського суспільства вихлюпується флешмобами на вулицях міст, періодичним запалюванням шин під адмінбудівлями, погрозами третього Майдану.

А президент у ролі третейського судді, споглядає на весь цей хаос, час од часу зронюючи чергову сентенцію на кшталт «Ми переможемо, бо у нас – чудовий народ». 

А цей народ дивиться на себе у дзеркало і міркує, чи я насправді такий, чи, може, з мене роблять вар'ята?

Найпевніше, – останнє.

І той же "чудовий народ" починає ненавидіти себе за власну необачність, легковірність і за… потаємні давні мрії. Як у Франка:  "Не люблю я українців. Так мало знайшов я серед них характерів, а так багато дрібничковості, тісного егоїзму, дволичності й гордости, що справді не знаю, за що мав би їх любити".

...Злива слів про потреби моменту, єднання всіх і вся, підступи ворогів і таке інше. Схожа риторика – одне зі свідчень бажання пристосуватися, здобути певні преференції, одне слово, зробити собі приємне.

Однак, як на мене, краще сказати те, що думаєш, аніж потай влаштовувати собі комфортне і спокійне життя, не дбаючи про користь для загалу. Тим паче, за кошт загалу.

Ігор Гулик. Ілюстрація: uraldaily.ru