Про заїк і логопедів

Що означає ветувати закон про визнання ОУН-УПА?

Минулого тижня пролунало дві заяви, які, - на перший погляд, усупереч логіці, - корелюються одна з одною. Перша з них не дивує ні авторством, ні суттю. Йдеться про Сєргєя Лаврова, керівника зовнішньополітичного відомства Росії, про те, що Україні не варто навіть заїкатися на предмет унітарності і обов’язково ставати федеративною державою, і про те, що київська влада мусить відмовитися від політики «українізації». Риторику Лаврова можна було б пропустити мимо вух, оскільки цей персонаж взагалі з розряду комічних. Утім, статус мовника вимагав у будь-якому випадку реакції певних українських інституцій, однак її ми так і не дочекалися. МЗС Клімкіна обрав напрочуд інфантильну тактику, хоча, як на мене, йдеться про втручання у внутрішні справи суверенної України.

Ще раз кажу, - заява Лаврова не вартувала б і виїденого яйця, якби кілька днями по тому в інтернеті не вигулькнув дивно-макабричний документ, підписаний десятками буцімто авторитетних закордонних «учених» із закликом до Порошенка ветувати закон, яким нарешті визнається ОУН-УПА. Петиція є направду дивною, навіть з огляду стилістики і граматики (тут, звісно, зацікавлені можуть перевести стрілки на несумлінних перекладачів). Панове підписанти, однак, не є оригінальними у сенсових мотиваціях. Вони апелюють до сумнівної «світової практики», «загальнолюдських цінностей», натякають на певні проблеми, якщо президент не дослухається до їхнього «голосу здорового глузду». Мовляв, не можна ось так, назагал, глорифікувати «цинічних бандерівців», мовляв, за це на Україну образяться справжні демократи, ліберали, не кажучи вже і про… поляків. Останні, до слова, спростували схожу перспективу, зокрема президент РП заявив, що діалог ускладнився, та справа ходить про дні минулі. Зрештою, вчора Гжегож Схетина, керівник МЗС Польщі розставив всі крапки над «і»: «Заявляю категорично, що ми не вважаємо загрозою недавне ухвалення українським парламентом чотирьох законів про історичну політику».

Апель специфічного науково-історичного «бомонду» нагадав мені роман Мілана Кундери «Безсмертя», у якому зовсім побіжно змальоване ставлення ліберально налаштованої інтелігенції Заходу до так званої проблеми прав людини. Ліві, ліберальні і взагалі витончені та принципові інтелектуали, які ще вчора глорифікували сталінський режим, зауважили проблему «прав людини» (і нації теж), щойно побачили звільненого з ГУЛагу Солженіцина у кайданках. Відтак це грайливе словосполучення почали вживати у найнесподіваніших випадках і з найнепевніших приводів, таким робом спотворивши його суть. «Права людини» стали синонімом «бажань людини»: «хочу верещати серед ночі на міській площі» тепер слід було читати як «право верещати на площі»…

Та повернімося до логопедичних ініціатив Лаврова. Його захцянка припинити «українізацію» стала, мабуть, своєрідною шпаргалкою для десятків «авторитетів», які підписалися під петицією до Порошенка. Бо що означає ветувати закон про визнання ОУН-УПА? Рівно те, що й прислухатися до порад Кремля припинити «українізацію», тобто вкотре погодитися із імперською версією Другої світової війни, у якій нацизм виступає у ролі рафінованого зла, а його близнюк – комунізм-сталінізм – білим і пухнастим визволителем людства. Зволікати з визнанням борців за незалежність – значить, вибивати грунт, позбавляти мотивації тих, хто сьогодні на фронті захищає цю незалежність.

Ті, хто вимагає від президента ветувати цей резонансний документ, направду заслуговують на метафору Алєксандра Нєвзорова, який називає певну категорію істориків «рефлораторами». Вони хотіли б повернути сталінізмові утрачену цноту, переклавши провину за війну, репресії, терор на звичних цапів-відбувайл, зазвичай, із поневолених Кремлем народів.

Що не день, то більшає тих, хто, працюючи під прикриттям розмаїтих науковців, експертів, політологів, просто «авторитетів», по суті справи легалізують себе у ролі корисних ідіотів Путіна. Що не день, то список тих, хто вибудовував кар’єри, реноме, суспільну значимість за гроші Росії, стає довшим. Ще трохи, - і українці уповні зрозуміють давнє прислів’я: «Не все золото, що блистить».

Ігор Гулик. Ілюстрація: liveinternet.ru

Об’єкт глузувань

Те, що жити серед хаосу і невизначеності не надто комфортно, – лише один бік справи

Ось кажуть, виставляємо себе перед усім світом на посміховисько, не спромігшись дати лад у власній хаті. Але хто робить цю негідну справу? Хто підкидає полінця у вогнище? Та ті ж особи, які відтак волають про винесене з оселі сміття.

Тимошенко тихенько посміхалася, коли Путін котив бочку на її президента. Ющенко не минав жодної нагоди, аби поскаржитися іноземним журналістам на свого неслухняного главу уряду. Тепер Коломойського мусить укоськувати американський посол, аби той раптом не пустився на стежку війни з постмайданною владою. В усіх випадках зауважуємо такий рівень стосунків, який, зазвичай, не афішується в кайдашевих сім’ях українських сіл. А серед політиків чомусь це вважається не тільки прийнятним, але й до того ж – ознакою креативності...

Хоча, як кажуть, все це – умовності. Я чомусь не повірю, що пересічний американець чи німець прокидається з думкою про Україну. Як, зрештою, і поляк, у якого і без того своїх клопотів – повна голова. Тож цілком можливо і навіть точно, що усі ці волання про падіння престижу, інспіровані самими ж галасунами – радше, для хатнього вжитку, для продовження сварки на межі, де грушка давно всохла.

Як на мене, значно серйознішим є факт, що влада стає об’єктом глузувань для власного народу. Зважаючи на традиційну нелюбов нашого загалу до будь-яких урядників (вона тягла ще з часів підневільного побуту), зневажливе ставлення до різного роду інституцій має своїм наслідком відчуття уседозволеності і легковажності. Я чомусь переконаний, що усі наші катастрофи, вибухи та інші неприємності певною мірою – результат не стільки прогнилих труб, поіржавілих газових вентилів, а переконання тих, хто відповідає за їхній стан у тому, що все можна залатвити, помастивши руку чергового контролера.

Як я розумію, уся система влади в Україні налаштувалася на самознищення. Це погано? Не факт. Те, що жити серед хаосу і невизначеності не надто комфортно, – лише один бік справи. Інший – набагато оптимістичніший. Стаємо свідками того, як колись добре налаштований механізм дає збої, дихає на ладан, а, отже, колись самоліквідується, як герої фантастичного бойовика. Тобто реформи, про які не втомлюються нам говорити ось уже півтора десятиліття, стануть наслідком не зусиль говорунів, а результатом логічного процесу розвитку суспільства. Справді, безвихідь приховує у собі йоту надії, що вона не триває довго.

Як добре, що захопившись цією грою, нині всесильні не мають часу на те, щоб зауважити початок свого ж кінця.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов 

Дочасна війна

Тактичні і стратегічні суперечки поміж Петром Олексійовичем та Арсенієм Петровичем поступово набувають форм хронічної хвороби

Те, що відбувається зараз в українській політиці, Нікколо Макіавеллі охарактеризував дуже давно і дуже просто: „Війни розпочинають, коли того хочуть, а закінчують – коли можуть”. Перші постріли нинішнього конфлікту у „постмайданній команді” пролунали, далебі, не зараз, коли пропрезидентська і прем’єрська свити потай обмінюються превентивними ударами, а ще на Майдані, коли Арсеній наривався на «кулю в лоб», а Петро робив залаштункову роботу, час од часу втручаючись у бойові дії. Симптоми світоглядних розбіжностей, а відтак – тактичні і стратегічні суперечки поміж Петром Олексійовичем та Арсенієм Петровичем поступово набувають форм хронічної хвороби. На відміну від апологетів обох таборів, які, відповідно, змальовують місцеві вибори як апокаліпсис і навпаки – як лікування задавненої вітчизняної недуги, – я не схильний до крайніх оцінок процесу. Зрештою, категоричність оцінок свідчить лише про острах головних гравців перед електоральними уподобаннями, перед можливістю реваншу так званої опозиції, про нерішучість і невизначеність політиків перед вічно непрогнозованими сценаріями, на які може вплинути і адмінресурс, і будь-який вправний політтехнолог, і зайва сотня у гаманці невибагливого виборця.

Утім, вибори – виборами, вони минуть, і українське суспільство вкотре переконається, що вірити своїм провідникам – все одно, що сподіватися на добру погоду у високосному році. Конфлікт між владою та громадою після кожного походу на виборчі дільниці природно вщухає, згладжується, набуває банальних рис побутової проблеми, на яку не варто зважати самодостаньому і послідовному загалу. І це – не проблема демократії як такої, це проблема розуміння демократії тими, хто найбільше галасує про неї. Справжнє народовладдя починається, на мою думку, тоді, коли пересічний мешканець країни може дати собі раду без втручання у його особисте життя державних чинників. І саме цього вчать нас, можливо, самі не підозрюючи наслідків, нинішні правителі України. Не тому, що вони легковірні, а тому, що поводяться як персонажі, змальовані ще Сократом: „Про найважливіші справи людські – про політику і управління державою – чомусь кожен вважає за потрібне висловитися і брати участь в них”.

Копієчка, у яку влетять нам чергові виборчі вправи, справді астрономічна, але лише для тих, хто порівнює свої статки з мільйонами. Ті ж, хто схильний міркувати масштабніше, добре розуміє, що за бажання виборчі мільйони легко може викласти зі своєї кишені будь-хто з учасників електоральних перегонів. Бо, у принципі, гра вартує витрат: йдеться про країну, ресурс якої віддано її мешканцями кільком не надто чесним і не надто вмілим вождям.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Андрєй Більжо

Політики і політикани

Нездорове суспільство, здебільшого, живе політикою, а не тим, чим мало б жити

Здебільшого, так звані політики „другого ешелону”, що характеризуються невиправданими амбіціями і ще більш сумнівною харизмою, скидаються на таких собі сільських „фільозофів”, котрим не складає труду пояснити будь-яке явище: від яловості сусідської корови до стратегічних планів американської адміністрації. Зазвичай, їх ніжно зневажають, оскільки ці люди не особливо переймаються майбутнім врожаєм запорпаної навесні бульби, бо, як правило, живуть собі, як божі пташки, – хтось позичить, хтось пожертвує, хтось пожаліє. Нині представників цієї породи меншає, поза як світ став іншим: хтось уважає жорстокішим, хтось – меркантильнішим, ще інші взагалі переймаються лише собою, вважаючи, що годі рефлексувати над вселенськими проблемами.

Мій улюблений автор, спираючись на досягнення сучасної політологічної науки, висновує, що „успішним політиком може бути тільки той, хто володіє нелюдським надлишком енергії. Не грішми, не газетами, не телеканалами, не спонсорами передвиборчої кампанії, а саме живою вітальною енергією”. Судження до певної міри контраверсійне, оскільки навіть поверховий погляд на фігурантів нашого політичного процесу дасть зрозуміти, що схожих „життєлюбців і енергетичних титанів” маємо якусь нікчемну дещицю. Всі решта, – якісь вимушено-вимучені просторіки чужих їм істин, забатрачені кимось сильнішим і багатшим до невдячної праці – збирання ужинку на електоральній ниві. Що гірше, – доволі часто плоди їхніх ледь не титанічних зусиль призначені іншим, а алярмово розпіарені бренди з обов’язковими прикметниками “народний”, „патріотичний” – лише технологія позбавлення голосів більш потужнішого конкурента.

Останнім часом таких „фільозофів” поменшало. Дехто з них, притлумивши власні амбіції, сховався під надійнішим дахом „сильних цього світу”, дехто узагалі спочив на лаврах попередніх успіхів, відійшовши з політики у тінь об лаштованого заздалегідь бізнесу, дехто проїдає зароблені кошти на сонячних пляжах заморських курортів.  Однак кілька знайомих облич все ж залишилися, – чи то з легковірної надії на жалість виборця до ображених на минулих перегонах, чи зі сподівання вдячності тих, хто вигравши цього разу, не забуде про спідручних своєї вікторії.

Як правило, вони апелюють до протестного електорату, намагаючись переконати переконаних в ідентичності програм провладних сил і опозиції, розповідаючи несусвітні історії про свою роль у минулому, і провокують на абсолютно безпідставний висновок про значущість своїх персон. Та головною помилкою цих діячів є парадоксальна річ: багато з них й справді могли б прислужитися народові, бо серед них непоодинокими є розумники, інтелектуали, вправні менеджери. Але невпевненість у власних силах, і ще совкова звичка слугувати сильнішим, успішнішим, тим, хто біля керма, притлумлює у них життєву енергію, робить слухняними рабами технологій, у які вкладено чималі гроші. Дурнувата, – іншого слова годі й підшукати, – залежність від спонсора-олігарха, від уз власної, хоча й віртуальної кар’єри, а ще недовіра до виборця, якому адресовані їхні месиджі, – позбавляє цих „фільозофів” перспективи, прирікає їх на довічну другу, третю роль. Що більше, – своїми неминучими провалами вони таки шкодять здоровій частині загалу, яка сприймає передвиборчу риторику не поверхово, аналізує її, і, як це не дивно, знаходить раціональне зерно саме у програмах аутсайдерів.

З них би вийшли цілком адекватні і авторитетні провідники громадських організацій, – тільки ми змушені констатувати, що Україна навряд чи готова до розвитку цього сегменту активності мас. Нездорове суспільство, як зауважує один з філософів, здебільшого, живе політикою, а не тим, чим мало б жити.

Ігор Гулик. Ілюстрація: stuki-druki.com  

Проблеми діагностики

Ми досі не змогли визначити діагноз недуги, яка ось уже понад два десятки років косить під корінь нашу державність

Про наслідки війни, економічного падіння, шокової терапії, мабуть, не варто говорити, народ і без того у паніці. Із цього приводу лише подам думку Віктора Сердюка, голови Української ради захисту прав та безпеки пацієнтів, яку він висловив Бі-Бі-Сі: „Діагностування – це була завжди проблема в Україні”.

На жаль, йдеться не лише про діагностування у звичному для нього медичному контексті. Ми досі не змогли визначити діагноз недуги, яка ось уже понад два десятки років косить під корінь нашу державність.

Ті, кому за сорок, пам’ятають Чорнобиль. Точніше, злочинну закритість влади, яка спромоглася вивести на вулиці з радіоактивним асфальтом дітей для першотравневого параду, коли весь світ криком кричав про ядерний апокаліпсис.

Ті, хто молодший, знають про Ожидів, про те, як Львовом повзли чутки про аміак й інші отрути, про те, як п’яний Кузьмук бовкнув те, що у тверезого, зазвичай, у голові.  

Нинішні знатимуть і про українсько-російську війну.

За Чорнобиля при владі були комуністи. За Ожидова й зараз – типу «свої». Але чи змінилася якість влади, чи зазнав трансформації рівень її відповідальності перед тими, хто тепер у найвищій ціні – перед виборцями? Отут, на цій межі риторичних питань, починаються проблеми діагностики.

Маємо цілковиту некомпетентність, тотальне недбальство та злочинну безпечність. Маємо синдром „маленького чиновничка”, який тремтить зі страху перед начальством, остерігаючись втратити посаду, сказавши ВСЮ правду. Хоча ВСЮ правду не скаже нам навіть найвищий державний посадовець. Маємо, зрештою, абсолютно відверте, а від того, що вбране у демократичні шати, ще образливіше, ставлення до громадян як до бидла. Замість відсилати сім’ї «атошників», переселенців etc у всілякі бюрка, водити їх ледь не дантовими колами чиновницьких кабінетів, начальники мали б самі перебігтися рекомендованим ними ж маршрутом, і хай би їх тоді показали всі телеканали...

Я не кажу, що ми святі. Злидні, у які свідомо заганяло нас рідне демократиче провідництво, невіра у „безкоштовного лікаря”, у знаючого юриста, тим паче – урядника, виробили у нашій підсвідомості нехіть звертатися до них у критичні хвилини. Тим паче, маємо звичку перед візитами до розмаїтих установ, перевіряти вміст свого гаманця: а чи не забракне? І почуття вини, й приниження, коли таки не вистачає зажаданої суми...

Я не знаю, якою вийде країна після нових катаклізмів. Але мені видається, що разом із шкідливими звичками минулого, ми, перш за все, мусимо мусимо перестати мовчати. Якщо ми сподіваємося на щось ліпше, то слід відверто сказати тим, хто безпорадно здвигав плечима, розводив руками, демонструючи власне безсилля і байдужість, що їм треба піти. Такий діагноз буде, либонь, найточнішим.

Ігор Гулик. Ілюстрація: medicinform.net  

«Третя сила»

На війні заробляють і ті, хто сидить на оборонних фінансових потоках, і ті, хто сидить у шанцях

Минулого тижня ОБСЄ, а також офіцери Спільного центру контролю та координації у Донецьку зауважили присутність у зоні бойових дій «третьої сили». Намагаючись припинити стрілянину і досягши при цьому згоди обидвох сторін, панове-миротворці щораз мали причину для розчарувань: невідомий «хтось» відкривав вогонь одразу ж після обумовленого часу «миру».

У тому то й полягає штука війни, що її розпочинають, коли заманеться, а завершують, коли можеться. Не пробірковий це експеримент... Хай там як, але мусимо стверджувати, що зацікавлені у тяглості конфлікту на Донбасі є по обидва боки лінії фронту. Хоча – який там фронт! У нас і війни немає, так – якась гібридна.

Звісно, у гарячих точках (як у випадку невдалої місії ОБСЄ) підозри про «третю силу» можуть бути конкретизованими. Тим паче, що організатори та натхненники бойні вперто переконують, що їх там і на дух не чути. Тобто, найперша із версій, які приходять до голови, - Росія. Ось, мовляв, міжнародні спостерігачі вмовили певного конкретного «моторолу» не стріляти, він на те погодився, але ще певніший і конкретніший «бурят» зіпсув усю справу. Якби ж то тільки «бурятом» обійшлося, - почне переконувати вас утаємничений персонаж зі львівської маршрутки, - там же загороджувальні загони зі «смершівців»...

Я не стану заперечувати російського чинника, який завзято перешкоджає бодай якомусь перемир’ю на Донбасі. Хіба не в цьому полягає інтерес Путіна, хіба не хаос, на його думку, має перекреслити усі перспективи України? Хаос керований, точковий, тому ефективний.

Але я думаю, що війна давно вже увійшла у фазу, коли на ній заробляють не тільки ті, хто сидить на оборонних фінансових потоках, але й ті, хто сидить у шанцях. Заробляють, - хтось гроші (яких йому не бачити, як власних вух, не трапся оця прикра нагода), хтось – кар’єру, прихильність начальства, а навіть можливість ухилитися від тюрми.

Це – правда, бо війна висмикнула на поверхню чимало осіб, про яких ми з вами ніколи б не дізналися. І навіть не підозрювали б про їхнє існування. Мова не лише про героїв, про справді гідних цього звання, - про них, підозрюю, ми й чуємо найменше. Мова – про віртуальних «полководців», неврівноважених сотників, фейсбучних стратегів, яких примха долі випхала на політичний олімп; про політичне й довколаполітичне закулісся піни, здійнятої небаченим здвигом людської енергії. Чи довго вони втримають нинішній статус кво, якщо війна закінчиться, скажімо, завтра? Куди їм повертатися – до звичних буденних справ, до пошуку заробітку? Це після усіх щедрот і приємних несподіванок, які, мов манна небесна, впали на їхні не надто кмітливі голови?

Рівно ж не забудьмо, що чимало чоловіків зі зброєю до війни справді переймалися проблемами виживання – особистого й родин. Особливо, якщо їх мобілізували із вимираючих сіл, регресивних територій, де сотня гривень є поважними грішми. Тепер ця проблема фактично вирішена, хай у такий, не надто природний, спосіб. Бо заробіток на межі життя і смерті, погодьтеся, м’яко кажучи, не найліпший варіант.

Як ви думаєте, по той бік лінії розмежування є інші мотиви? Якщо, певно ж, відкинути професійних убивць, «диких гусей», різунів Кадирова. Куди повертатися усіляким «гіві», «моторолам» та іже з ними? Після піку «слави», купи грошей, а головне – влади над життям і смертю інших (підлеглих, полонених, пересічних мешканців).

Тож проблема «третьої сили» буде, і, підозрюю, ще довго. Вариво війни доведеться сьорбати не тільки тим, хто його заколотив, але й тим, хто причастився з цього казана. Тим, кому випало спробувати гіркої і водночас п’янкої трутки, сумнівного адреналіну і шансу виборсатися із гнітючої твані  мирного безпросвіття.

Ігор Гулик. Ілюстрація: obozrevatel.com

Ідеї чи персоналії?

Позірний мир, здобрений риторикою засудження колишнього режиму, радше, завершиться черговою війною всіх проти всіх

Так вже трапилося, що вітчизняний політикум схильний об’єднуватися, здебільшого, довкола знакових осіб. Програми, ідеологеми – тут ні при чому. Найвищим досягненням, так би мовити, ідеологічної доктрини в Україні досі була теза: «проти кого дружимо?». Звідси, мабуть, і невдачі, і зради, і макабричні альянси непоєднуваних, звідси – й зачароване коло, яким кружляє країна ось уже два десятки літ…

Негативізм головного догмату цілком закономірно проектується й на ставлення громадян не тільки до влади, але й до власних перспектив виживання, до поглядів на завтрашній день, зрештою, один до одного. Це не політики ділять нас перед виборами на «патрійотів» і «запроданців», це їхня брутальна, озлоблена риторика, – іншої вони й не уявляють, коли йдеться про опонентів, – накидає поведінкові стереотипи для «диспутантів» у маршрутках і в курилках…

Що маємо нині? Маємо гуртування розмаїтих середовищ довкола «лідерів», причому, часто не з метою розумних та конструктивних реформ, а зі страху перед… поразкою, перед переможеними. Хай навіть тією мізерією, яка представлена у парламенті жалюгідними «опозиціонерами», а також розсіяними поміж іншими людьми Льовочкіна та Фірташа. За великим рахунком, проти всіх цих одіозних осіб можна було б застосувати кримінальні санкції, але бажання перестрахуватися перед непевним майбутнім, а також суттєва підприємницька жилка в’яже владу із цими діячами міцніше, ніж резони здорового глузду.

Опозиція ж пробує об’єднатися. І знову ж таки – зі страху. Перед тим, що згадані гальма влади і жадоба наживи окремих її репрезентантів колись поступляться ілюзії безкарності і всемогутності. Тут і політологи зауважують, що позірний мир, здобрений риторикою засудження колишнього режиму, радше, завершиться черговою війною всіх проти всіх. Бо важко віриться, що вариво солідаристських ідей «Батьківщини», популістських штампів Ляшка, невідь-яких переконань комбатів, «округлого всеїдства» «Самопомочі» etc можна переплавити у монолітну ідеологію. Знову маємо «проти кого?». Варіантів не густо: або проти президента, або на зло прем’єрові.

Артхашастра, індійський манускрипт IV століття до Христа, дає формулу «успіху» для нинішнього вітчизняного діяча: «Бажаєш бути великим політиком – знайти, а ліпше створи наймерзеннішого, найжахливішого і найненависнішого ворога з усіх можливих, а відтак блискуче здолай його». Невже ми живемо за законами сивої давнини? Зрештою, здолаєш. А що далі?

Ігор Гулик. Ілюстрація: polit.ru