В обороні фобій

Україна і є глибокою кишенею для тих, хто допався до влади. Тільки от постійно знаходяться конкуренти, які можуть сягнути туди глибше, і пригорщні у них – більші й захланніші

Дивні діла твої, Господи, особливо похідні, вчинені Твоїм «найдосконалішим» творінням. «Закон про петиції», тобто про можливість скаржитися президентові лише на перший погляд демонструє європейськість і витонченість нашої еліти. Я ж скажу інше – так вилізали на люди лицемірство, конформізм і огидна «обачність». Бо виникає принаймні два запитання: до кого апелюватимемо і що захищатимемо, панове?

Шукатимемо правди у президентських покоях, стіни яких є свідками небачених навіть за часів Леоніда Кучми  візантійщини та інтриганства? Саме тут клялися на вірність ідеалам Майдану, аби, вийшовши у сусідній апартамент, укладати угоди з тими, хто лаштував військо на придушення того Майдану. Саме звідти, з Банкової, до нації лунали слова про єдність, натомість потай готувалися угоди з майбутніми натхненниками сепаратистів. Тут, у президентському офісі, надихали нинішніх реваншистів, повертаючи  в омріяні фотелі «вишколені кадри», нагороджуючи орденами вчорашніх прокурорів, «підрахуїв» «за внесок у розбудову держави».

Добре порядкувати у тихому галицькому болоті під омофором буцімто «свого» президента, а зараз, перед осінніми виборами, ці деньки спливають. Зараз «патрійоти» здіймають галас не через те, що їм болить Україна. Дуже вже часто чуємо декларації, що її слід любити не до глибини душі, а до глибини кишені. А вона – Україна – і є глибокою кишенею для тих, хто допався до влади. Тільки от постійно знаходяться конкуренти, які можуть сягнути туди глибше, і пригорщні у них – більші й захланніші.

Нікколо Макіавеллі у «Роздумах про першу декаду Тита Лівія» доволі чітко виписав механізм, яким, до речі, послуговуються й ті, хто навіть не зазирав у твори великого флорентійця. Він каже, що змова проти владоможця починається з «нагнітання всезагальної ненависті, адже державець, що викликає загальну ненависть, за логікою речей, є мішенню певних приватних осіб, найбільше ним ображених і спраглих помсти».

Найцікавіше те, що публічно демонструючи власні фобії, галицьке провідництво таким чином намагається проектувати їх на всю спільноту. Ба більше, – пошук ворога, для загалу, зазвичай, байдужого, бо пересічному громадянину, зрештою, наплювати, кого призначили, до прикладу, податковим клерком, – активізується для того, аби замаскувати всенародну фобію до влади, не важливо, які кольори на її знаменах. Постмайданні дні переконали публіку, що сподіватися на «доброго царя», навіть силоміць всадовивши «ангела» на трон, не варто, навіть собі на шкоду. І це – не розчарування. Це перший крок до цивілізованого суспільства, де влада спілкується поміж собою зверненнями, а народ не бавиться петиціями, не тішить себе ілюзією вибору, а займається влаштуванням власної долі, як кому до вподоби.  

Ігор Гулик. Ілюстрація: psycompas.ru

Коротке есе про манірність

Є ситуації, коли щось заважає нам зважитися на стрибок, аби побачити світ довкола нашого паркану

Є кілька проблем, які, власне, серед цивілізованого люду аж ніяк не стосуються політики, а в наших містечкових реаліях перетворюються на своєрідні „фішки”, варті не те що уваги, але й гіпертрофованого громадського інтересу. Галичина, через обставини, мабуть, від неї незалежні, має ходити поміж краплями осіннього дощу, оскільки напередодні виборів перед нею завжди бовваніє перспектива укотре стати полігоном для певних, не надто вишуканих технологій.

З цього погляду не дивними виглядають асоціації, логічний (алогічний?) ланцюг яких незмінно впирається у совкове трактування регіону, тиражоване досі не тільки „добросусідськими телеканалами”, не тільки прожоване тамтешніми ж „філософами”, адептами нафталінових ідей. Варто було колись кіношникам декорувати фасад Опери нацистськими банерами (для зйомок історичного фільму), як „доброзичливе” око одразу ж помістило у їхній контекст листівку із зображенням вояків УПА в одностроях, які виголошують свою підтримку одній з популярних на Заході України політичних сил.

Добра звістка з Франківщини, де спромоглися нарешті відкрити спільний меморіал і поховати на одному „гектарі” українських партизанів і воїнів червоної армії, обов’язково має бути спотвореною синхронами невдоволених – глухих маргіналів, які й стосунку до порядної справи не мають.

Годі прикладів, бо, направду, шкода читацького терпцю. Однак стиль подачі оцих, з дозволу сказати, знахідок вартує ретельнішої оцінки, оскільки відзначається, на перший погляд, невластивою для агресивних медій гламурністю і, я б сказав, манірністю. Така собі зневажлива зверхність, мовляв, що візьмеш із зациклених на ідеї-фікс галичан? А ще спроби запаралелити справді дещо оскомне акцентування тутешньої інтелігенції на своїй причетності до Європи із часто надуманими елементами „європейського космополітизму”. Ось – терпимий понад міру Старий світ, а ось – кваснопатріотична Галичина, з її ксенофобією та задавненими комплексами.

Не скажу, що такий погляд цілком позбавлений підстав. Є ситуації, коли щось заважає нам зважитися на стрибок, аби побачити світ довкола нашого паркану. Іноді нам видається, що мотивації, які визріли у наших мізках, є не те що прийнятними, але обов’язковими для усіх; хробачок месіанства – він не гризе душу, а навпаки – здіймає її на невиправдано далекі висоти. Ярослав Грицак в одному зі своїх інтерв’ю дуже конкретно зауважив цю рису на прикладі культурного простору: «Вся ж історія Львова - це безперервна спроба одної панівної культури (німецької, польської, радянської) здомінувати міський простір і відтиснути інших на периферію до статусу "етнічного ґетто"... Не треба бути ґеніальним мислителем, щоб бачити, що сучасна українська влада пробує робити те саме. Думаю, що це значною мірою тупикова лінія розвитку”.  

Однак мушу зауважити, що толерантне (у жодному випадку – не манірне) ставлення до думок інших у доконечній мірі передбачає адекватність цих інших. Бо інакше матимемо або діалог глухого з німим, або ж монолог сильнішого. Якщо ж такої взаємності не подибуємо, принаймні, зараз, то це аж ніяк не означає, що мусимо замкнутися у власній резервації і діяти абияк, лише б у піку тим, хто артикулює інші думки. Бо вибори минуть, зрештою, їх буде ще багато, а нам доведеться жити і в спокійніші часи, коли пристрасті відійдуть на другий чи надцятий план, натомість звільнивши місце для значно важливішого.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Розкоші злиднів

Ми приречені на вічну поразку, оскільки досі не спромоглися вичавити з власних мізків дику азійську звичку – платити владі лише за те, що вона влада

„Ми працюємо, ви відпочиваєте...” – рекламний телеслоган з присмаком оскоми цілком годиться для окреслення нинішніх відносин загалу і обраної ним влади. Міркую, що лише в поодиноких країнах світу звичною і терпимою є ситуація, за якої працедавець платить найманому робітникові за невиконані завдання, та ще й відпускає його на вакації, знаючи, що той не впорався з найнагальнішими обов’язками.

А ми платимо депутатам, платимо щедро, не рахуючи копійок, не зважаючи на те. що вони не тільки зручно всілися нам на карк, але й бовтають безтурботно ногами.

...Поблизу мого багатоквартирного будинку щонайменше раз на два тижні тече рукотворна ріка. Упродовж кількох літ поспіль з одного й того ж місця вона виринає за подиву гідним графіком, і так само стабільно і систематично аварійна бригада водоканалу бореться з наслідками прориву. Добре всім – робітникам, які сяк-так залатають дірку, керівництву, яке справно „закриває

наряди”, виправдовуючи власну потрібність, керівництву керівництва, яке тішить львів’ян ілюзіями цілодобового водопостачання, не забуваючи при цьому стабільно нарощувати тариф за послуги.

Добре, та не усім. Бо купа грошей для полагодження наперед відомої аварії, не менша купа -- для водних „промокампаній” виймається з міської скарбниці, яку справно чи не дуже поповнюємо ми з вами, з власних кишень.

Здавалося б, що є простішого: раз і назавжди дати лад тій осоружній течі, забути про неї і зосередитися на інших, не менш важливих проблемах. Ан ні! Хто добровільно позбудеться невичерпного джерела статків, знаючи, що цілком прогнозовано і цілком за графіком на вулиці Мідній заб’є джерело прибутку? Скільки таких джерелець у Львові?

Рівно ж і на найвищих щаблях нашої влади. Гра, звичайно, захоплююча, сповнена інтриг, гра, у якій високі ставки і не менш шалені втрати, -- ось сенс щоденного проїдання чотирма з половиною сотнями депутатів наших з вами податків. Тільки з малесеньким нюансом – спонсори цих забав, тобто ми з вами, не маємо до виграшу жодного стосунку. Ми приречені на вічну поразку, оскільки досі не спромоглися вичавити з власних мізків дику азійську звичку – платити владі лише за те, що вона влада. Платити з поклоном, цілуючи пантофлю, оздоблену до того ж символами, молодкими для „справжнього українця”. Платити, насолоджуючись обивательським відчуттям виконаного обов’язку.

Обов’язку перед ким? Перед тими, хто нас дурить?

Ігор Гулик. Ілюстрація: pda.anekdot.ru

Догори дригом

Єдність – спроба прикрити фактичний поділ України на зони упливу з метою безоглядної і доконечної їх експлуатації на догоду цілком визначеного кола діячів з-під конкретного політичного „даху”

Уся дивовижність, неприродність і, я б сказав, потворність нинішньої української ситуації якнайкраще прослідковується у цікавих рокіровках ролей не тільки на владному олімпі, але й серед публіки штибом дрібнішої, однак цілком розкрученої і відомої у певних колах та поза ними. Коли йдеться про маневри „важковаговиків”, зміну їхніх політичних орієнтацій, корекцію у підборі партнерів чи симпатиків, – то тут, як мовиться, ми вже навчені гірким досвідом парадоксальної довіри. Загал вже не здивуєш посиденьками президента з коаліцією без втямливих пояснень прес-служби секретаріату на предмет того, що можна робити упродовж прірви часу. Відтак систематичні рукостискання політичних союзників, рівно ж опонентів видаються цілком природними, от тільки Інтернет аж кишить лайкою з уст нинішніх приятелів на адресу один одного.

І прозорі натяки політологів про ймовірний розвал коаліції у парламенті є цілком логічними у такому контексті подій.

Як би там не було, – хай собі стають догори дригом, аби країні від того полегшало. Заспокійливі колисанки про „єдність нації”, є, по суті, артикуляцією підсвідомих рефлексій обмежених владними та бізнесовими інтересами осіб, оскільки єдність для них, по суті, означає узгодження меж, переступати які не вольно, бо це одразу ж спровокує конфлікт олігархічних кланів. Єдність – спроба прикрити фактичний поділ України на зони упливу з метою безоглядної і доконечної їх експлуатації на догоду цілком визначеного кола діячів з-під конкретного політичного „даху”.

Але зрощення еліт з метою чіткого розмежування сфер впливу обо’язково залишає за бортом відпрацьований матеріал. Після того, як недавно оголосили у розшук кількох представників вже чинної влади (бо до «колишніх» руки ГПУ так і не дійшли), можна казати, що хвиля реконкісти заторкнула вже і тих, хто був фактично пішаком у великій грі, сподіваючись також на бонуси у разі перемоги. П’єр Манан написав про це доволі чітко: „Суттєвим або природним явищем є рівність тих, кому влада не належить”. Нам не розходиться про різних „гнаних” постмайданною владою; нині цілком ймовірно припустити, що вони стануть не тільки мучениками в очах свого електорату, а й героями. Нам розходиться на бумерангові, який обов’язково вдарить пересічного обивателя, який свого часу сподівався, що його руками та його емоціями буде змуровано фундамент нової України. Досі його самолюбство тішили міфами про „початок відліку української історії” з Майдану, плекаючи у його мізках гординю рятівника вітчизни, викреслюючи цілу епоху попередніх революцій, – Помаранчевої, „гранітної”, „постпутчівської”. Тепер йому вказують на його місце у кутку, на звичній кухні. Заради консенсусу еліт. Але „суспільства консенсусного типу втілюють проект небаченого досі зневажання прав істини. Там, де „про все можна домовитися, місця для істини немає ніколи”.

Але є одна річ, яка ламає веселкові плани тотального порозуміння і консенсусу. Це акурат інтереси тих, викинутих зі змови, тих, кому важить на власному благополуччі, і хто розглядає черговий владний пасьянс через призму особистих катастрофічних наслідків. Українська демократія, хай молода і зелена, все ж будувалася на підвалинах не законів чи статутів, а на значному елементі анархії, вседозволеності. А, отже, на відміну від „цивілізованих демократичних режимів” вона є надмірно плюралістичною і фактично некерованою. Тож цілком логічним є спротив конвергенції з боку тих, кого не взяли або хто не вважає за потрібне бавитися у сумнівні ігрища. Їм намагаються нав’язати страхітливий, на думку політтехнологів імідж руйнівників і радикалів, однак протестний елемент тільки додає їм драйву і множить лави прихильників.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

До проблеми „балканізації”

Цей план загрожує цілісній системі європейської безпеки, оскільки сумний досвід Югославії свідчить, що шматування, зазвичай, завершується громадянськими конфліктами

До пропагандистського хору Кремля вчора долучився і вічно сонний російський прем’єр. Ні, щоб дивитися «мультики» під час важливих нарад чи помпезних урочистостей, він узявся за глобальну політику, пообіцявши Україні долю Югославії. "Я згадав Югославію тільки тому, що, я сподіваюся, нам через деякий час не доведеться в такому ж ключі згадувати, що було таке держава, яка називалася Україна".

В умовах війни – на Донбасі та серед вітчизняних еліт, - ми можемо вибудовувати розмаїті сценарії розвитку подій. Можемо, до прикладу, уважати, що будь-які антивладні виступи спровоковані «рукою Москви», а можемо переконувати співрозмовників у тому, що ця «рука» перебуває не будь-де, а акурат на Печерських пагорбах, - від того вислід наших припущень не зміниться ні на йоту.

Є довкілля, і наш „хутір” укладено у систему глобальних координат, серед яких, зокрема, й не надто доброзичливі сусіди. Будь-яка слабинка найвищих чиновників, зокрема, й на користь тих, чиїми зусиллями вони здобули владу, може обернутися національною катастрофою. Не кажу, що це трапиться одномоментно, але в Україні цілком можливим є сценарій „балканізації”, і цей сюжет, здається, дуже ретельно відпрацьовують за кремлівськими мурами. Там відмовилися від ідеї тотального наступу на терени колишньої «братньої» республіки, чудово розуміючи, що такий апетит спричинить відповідну реакцію населення менш толерантних до Росії регіонів, жорсткіші санкції Заходу і, як результат, бунти серед власного населення. Але відкусити шмат Сходу та Півдня, зокрема, й через створення там квазідержавних утворень на кшталт Північної Осетії чи Придністров’я, – не проти.

Однак на цьому не стане. Україна (ця „недодержава” за висновком Владіміра Путіна) є ласим шматком не тільки для Росії. Міркую, що сепаратизм східняків дасть поштовх усій хиткій споруді із розбалансованою вертикаллю влади, і вся конструкція почне валитися за принципом доміно. Мусимо пам’ятати і про румунську амбітність, і про „кресов’яків”, що ніяк не заспокояться у Польщі. А про Закарпаття – окрема історія з географією. Сподіватися на якісь ефемерні міжнародні гарантії нам не доводиться, – варто прочитати доволі повчальний есей Лілії Шевцової в американському виданні  Foreign Policy із промовистою назвою „Плазування перед Кремлем. Чому західні лідери та інтелектуали виявилися слабкими до російського самовладдя?”. Або вкотре з розчаруванням погортати вже зжовклі сторінки Будапештського меморандуму.

Та поняття „балканізації” – це не тільки спроби інспірувати розвал України. Фактично цей план загрожує цілісній системі європейської безпеки, оскільки сумний досвід Югославії свідчить, що шматування, зазвичай, завершується громадянськими конфліктами. Я не кажу про галичан, які, мабуть, захищатимуть українську ідею так, як це робили їхні попередники із УГА чи УПА. Хто сказав, що кримські татари спокійно спостерігатимуть після того, як у них удруге забрали історичну батьківщину. Тож і Європі, і, до слова, Росії, варто добре поміркувати над перспективами тривалого і кривавого конфлікту у себе ж під боком. Бо такі протистояння мають здатність не зважати на кордони, і тоді весь повоєнний світ упаде, мов картковий будиночок.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.kozaku.in.ua

Розірвати зачароване коло

Кажуть, що українці схильні об’єднуватися за п’ять хвилин до страти. Чи не схоже, що відлік часу вже розпочався?

«Коли кожен думає тільки про свої справи, світ неминуче прямує до руйнування», – сказав екс-Папа Бенедикт XVI у одному зі своїх щорічних послань «Urbi et Orbi». Цитована тут теза цілком гожа для того, аби приміряти її до наших буднів.

Те, що нині у всіх на устах і в думках, – перспектива глобального конфлікту, – доволі часто штовхає пересічного обивателя у мушлю приватності, спонукаючи його до пошуку шляху власного порятунку чи порятунку родини. Це, з одного боку, закономірна річ, однак вона, з іншого, суперечить суспільній природі людини. Вже маємо приклади, коли хтось намагається виборсатися з сільця кризи за рахунок інших, а, до прикладу, недавні історії з корупційними аферами, просто не вкладаються у мізках. Їхнім фігурантам варто було б застановитися бодай на тому, що будь-яка війна – минуща, як, зрештою, і будь-який режим, а, отже, колись і на них покладе око позірно сліпа Феміда. І хто зна, якими принципами вона керуватиметься тоді. А, раптом, принципами справедливості…

Мені видається, що цей скрутний час мав би стати доброю нагодою порозуміння. Кажуть, що українці схильні об’єднуватися за п’ять хвилин до страти. Чи не схоже, що відлік часу вже розпочався? Якщо чвари триватимуть, – поміж гілками влади, усередині політичних структур, – цілком можливо, що шоста спроба незалежності завершиться, як і попередні, нічим, до речі, не здивувавши світ.

Маємо ще трохи часу до осені, аби вгамувати пристрасті і вирівняти крен у державному човні. Чому до осені? Тому що тоді місцеві виборчі перегони стануть легітимними, і нас чекає шквал політичного бруду, звинувачень, компромату. Не скажу, що цього немає зараз, але нині все ж це «квіточки».

Ніхто і ніколи не переконає мене у тому, що нескінченні бої українських політиків, неперебірливість засобів для дискредитації опонента є виявом демократії. Це, радше, за визначенням Валєрії Новодворской,  «охлократія –вибір неосвіченої, тупої та вкрай ліво налаштованої, тобто охочої до халяви більшості, яка нездатна сама себе прогодувати, не гідна поваги, не цінує свободи, не уміє користуватися своєю свободою, а якщо користується, то користується у зло». І, звичайно, без спроб порозуміння, нинішня охлократична система «прямує до загибелі».

Я певен, що серед українців ще не перевелися тверезі і розсудливі люди, з належним фаховим, інтелектуальним потенціалом, здатні прислухатися до інших і вчасно висловити свою думку. Саме вони цілком спроможні стати носіями порозуміння, а відтак, – якщо його віднайдуть, очолити країну.

Ігор Гулик. Ілюстрація: museum.ru

Гламурний апокаліпсис

Совковий триб життя і думок сучасників, на жаль, вкоренився на генному рівні і тому знаходить продовження вже у дітях колишніх „совків”

Прочитав якось на „Гранях.ru” чудове есе Льва Рубінштейна про гламур у постсовкововому контексті. „Це не відсутність ідеології, – зауважує іменитий автор. – Це така ідеологія, у підгрунті якої абсолютна, беззаперечна і, головне, уповні демонстративна легітимність соціальної та моральної безвідповідальності”.

Гадаю, що коли Рубінштейн каже про гламур сучасної Росії, то його оцінки можна сміливо застосувати й до наших, вітчизняних умов. Бо, у принципі, скільки б ми не пнулися „в Європи”, як би не намагалися доводити своє „антиазійське” нутро, факт залишається фактом: нам не варто говорити про „західність” ментальності, а радше – про совковий триб життя і думок сучасників, який, на жаль, вкоренився на генному рівні і тому знаходить продовження вже у дітях колишніх „совків”.

Якщо виходити з того, що гламур – це як „ріденький лак” на гидотній поверхні злиднів і безпросвіття, то направду просяться алюзії з фіговими листочками ідеологічних заборон совєтського періоду над реальним життям, переживаннями і переконаннями мас. Риторика „марксизму-лєнінізму” була, за нашим автором, „розмовою мимо вух і поглядом повз предмет”, коли суспільне життя непомітно для неозброєного ока замінили його „сокирною” симуляцією. Коли все „так собі”: свої вибори, своя опозиція, акції, звинувачення...  

А тепер? Тепер маємо фактичну ту ж картину. Провладна рать легко, мовби не хотячи, пророкує з телеекрана страшні, такі, що й не снилися, перспективи майбутнього, спровоковані буцімто діяльністю вороженьків. Опозиція, яка вперто не бажає називати себе такою, присмоктавшись до коаліціянтів, послуговуючись карколомними для пересічного обивателя формулами та схемами, глузує з „не своєї вдали”. Навіть привселюдні сварки Ляшка і К у залі під куполом чомусь залишають відчуття зрежисованого спектаклю, як, до слова, й постановочні кадри російського ТБ про будні «апалчєнцев» у Донбасі, про розіп’ятих «мальчіков», про збитий Боїнг.

У стик монтуються сюжети про жахливість побуту „маленьких” українців, про черговий шок від щойно отриманих рахунків за „комуналку”, і кадри світської хроніки зі звичними персонажами політичної тусні, що бісяться з жиру і лінивства...  Справді, грубо отесана симуляція добробуту, замішана на півправді-півбрехні, свобода вибору, яка межує з цинізмом.

Поза тим, така легковажність щодо морально-психологічного стану громадян цілком ймовірно вже найближчим часом відгукнеться владі. Я не прогнозуватиму тут жорстких соціальних конфліктів, – судячи з більш-менш адекватних висновків соціологів, навряд чи українці зможуть мобілізувати себе й інших до організованих масових виступів проти режиму. Натомість, йдеться, перш за все, про соціальний інфантилізм, небажання жити і працювати в Україні, а відтак еміграцію – внутрішню чи за кордон, – це вже як кому вийде...

Ігор Гулик. Ілюстрація: glebsite.net