Коротке есе про дві буханки

Каральний апарат для викорінення зловживань якось непомітно трансформувався у дах для прикриття цих зловживань, знаряддя вибірково-політичних нагінок або ж навпаки, – інструмент для реалізації тих чи інших амбітних партійних планів

Прості речі, про які, здавалося б, не варто й говорити, даються чомусь дуже важко. Щойно мова заходить про відповідальність, чесність та порядність тих, кому належить бути саме такими, – бо вони ж «охоронці над охоронцями», – реакція пересічного обивателя буває, зазвичай, реакцією пересмішника. У ліпшому разі, він просто здвигне плечима, вважаючи вас за дивака.

Утім українці, що поквапливо вирішили записатися до кола демократичних націй, у тому поспіхові забули доволі просте правило, сформульоване Бернардом Шоу – британцем, чиї земляки вважаються «батьками» сучасної демократії. Це правило просте, мов двічі по два, – «Свобода означає відповідальність, ось чому більшість людей боїться її». Причому, остерігаються відповідальності не тільки в Україні, у тій же Британії знайдете купу охочих поділитися часткою власної свободи, аби лише в ус не дути перед потребою обов’язку.

Колись, ще Ющенко метафорично совістив міліцію та прокурорів: мовляв, держава дала вам в обидві руки по буханці хліба, тож відробляйте їх. Відробили з тих пір по-повній… Каральний апарат для викорінення зловживань якось непомітно трансформувався у дах для прикриття цих зловживань, знаряддя вибірково-політичних нагінок або ж навпаки, – інструмент для реалізації тих чи інших амбітних партійних планів.

Проблема вросла не тільки у середовище правоохоронців. Вона стала доволі стійким стереотипом мислення загалу: у цій країні годі шукати справедливості у судах чи в прокурора, у цій країні, якщо, не дай Боже, ти волею випадку потрапив у форсмажор, – готуй калитку і шукай «потрібних людей». Правдолюбці, зазвичай, завершують нічим, – якщо доля буде до них милостивою, – якщо ж ні, то годі їм заздрити!

Про те, що корупція і вседозволеність чиновників є тотальною, говорено-переговорено. Але ж порахуймо: після Помаранчевої революції тимчасово усунуті від влади «регіонали» скаржилися на усіх перехрестях, що переможці викинули із затишних бюрок та офісів вісімнадцять тисяч кучмових чиновників. Може, їх, «репресованих», було трохи менше, але натомість з’явилися нові, нічим не інші. Радше навпаки, – рвучкіші, нахабніші, а найобразливіше, – буцімто «свої», «демократи», «патріоти»…

Найгучніші «корупційні скандали» («діамантові прокурори», вілли на Корсиці тощо) свідчать про дві речі: з одного боку, влада насправді стала прозорішою і лояльнішою до її викривачів; з іншого – вона набула рис всеохопної злодійської машини, зламати яку не зміг ні президент, ні його злі погрози, ні аванси закордонних приятелів, ні, зрештою, ті, хто вистояв цю владу на Майдані.

Іноді я думаю собі, що Порошенку варто вчасно зупинитися у своєму бажанні абсолютної свободи, оскільки ще крок, і ми могли б стати свідками того, як майже за Платоном,   «тиранія виростає із демократії. Інакше кажучи, із крайньої свободи виникає найбільше і найжорстокіше рабство». Згадаймо, скільки разів президентське оточення приміряло ПОПу уніформу узурпатора і автократа. Натомість спільнота щоденно кпить з пустопорожніх погроз Ґаранта, який може гарантувати лише свою нерішучість.

Однак надійшов час, коли тепер вже Порошенкові варто згадати, що «держава дала йому в руки дві хлібини», і що цей хліб слід відробляти. Важко сказати, що стало переломним моментом. А, може, такий ще попереду? Як би там не було, президентові варто вловити мить, коли закручування гайок ще не виглядатиме болісним після абсолютної свободи. А далі «публіка» почне звикати.

Ігор Гулик. Ілюстрація: cartoon.kulichki.com  

Кілька слів про «багатостаночників» від журналістики

Гротескне поєднання непоєднаного (бо вільна преса у будь-яких випадках передбачає критичне налаштування до офіціозу, до влади, зазвичай, безвідповідальної і нефахової)  обертається особистими трагедіями, а іноді й шкодою справі

Я категорично проти усталеної громадської опінії про журналістику як про другу найдавнішу професію під сонцем. Але скажу, що наше ремесло, як, зрештою, і кожне інше, передбачає певні правила і концепти, що їх люблять тепер називати стандартами. І, як завжди, перестороги чи заборони неодмінно передбачають існування тих, хто через різні причини не вважає за потрібне їх шанувати.

Таких причин є чимало: матеріальні, світоглядні, статусні. Не можна вимагати від газетяра чи телевізійника незаангажованого підходу до висвітлення поведінки новітніх товстосумів, коли у нього в кишенях свище вітер, а в голові є розуміння нечистих схем шляхів до статку, якими колись чи зараз користуються його «герої». Рівно ж як не можна чекати від затятого атеїста славослів’я на адресу кліриків. Тут, як кажуть, все зрозуміло…

А от статусні проблеми, – це особлива царина, яка потребує ширшої дискусії.    

Свого часу в Україні було доброю традицією кепкувати з того, що у нашому парламенті зібралася така собі філія Спілки письменників. Критика, без сумніву, мала свої резони, позаяк політичні аматори від пера не могли особливо тягатися з «профі», виглядали не вельми переконливо, коли йшлося про формування державного бюджету чи інші документи надзвичайної державної ваги, сповнені циферією і чіткими економічними розрахунками.

Але вони, принаймні, не накидали колегам з літературного цеху уздечку якихось канонів чи смакових стереотипів. Навпаки, їхні, подекуди доволі атракційні і незвично-емоційні підходи до серйозних питань, замкнутих досі на всі номенклатурні ґудзики, розбудили серед народу вільну думку і вільні прагнення.

З колегами-журналістами, яких різні обставини винесли на гребінь чиновницької вертикалі, дещо інша історія. Вони намагаються, з одного боку, набундючено грати роль видатних державних діячів, а з іншого, – недолуго, по-панібратськи поводитися зі своєю колишньою професією. Мені вже не вперше доводиться мати справу з явищем, коли вправний і цілком адекватний журналіст потрапляє у ситуацію своєрідної шизофренії, намагаючись узгодити свої владні зобов’язання з позірною незаангажованістю і об’єктивністю.

Це гротескне поєднання непоєднаного (бо вільна преса у будь-яких випадках передбачає критичне налаштування до офіціозу, до влади, зазвичай, безвідповідальної і нефахової)  обертається особистими трагедіями, а іноді й шкодою справі. У принципі, мені важко пригадати бодай один більш-менш втямливий закон, який би бодай на йоту полегшив життя українських ЗМІ в умовах тотального зубожіння. Здебільша, ці циркуляри стосуються поверхових речей, бо мотивовані вони бажанням навести європейський шарм на вітчизняну убогість і невлаштованість.

Ми говоримо про це у провінції, намагаємося достукатися до вищих державних інституцій, у яких, - це очевидно, - присутнє, здавалося б, потужне фахове лобі вже у третьому поколінні. У відповідь – округлі фрази про стандарти, про покликання і обов’язок журналіста, і мовчанка, коли йдеться про реальні речі, до прикладу, податкові преференції україномовних видань, електронних медіа перед засиллям агресивної макулатури північного сусіда.

Так було, і так, на жаль, є.

Ігор Гулик. Ілюстрація: prikol.bigmir.net

Гра в класику

Верхівка не може сконцентрувати усю свою увагу на руйнівниках її добробуту, бо численні нез'ясовані проблеми знаті відволікають її, змушуючи до кругової оборони

Десь далеко, за гранню Майдану, ми, здавалося, мали б загубити, як непотріб, властиву з часів царя Гороха традицію візантійщини у політиці. Інтриги і залаштункові виправи, фаворитизм і сепаратні угоди, хитромудрі комбінації і меркантильні інтереси, – чи не це, переповнивши чашу терпіння, виштовхнуло майданну стихію, недвозначно даючи зрозуміти еліті, що так далі жити не можна?

Тодішніх провідників опозиції, очевидно, також не влаштовувала гра "втемну", чи не тому їхні слогани були лаконічними і концентрованими, натомість вивчена Банковою рать на публіку висловлювалася обтічно, даючи зрозуміти, що там, у високих кабінетах, словесні конфігурації перегодять грань пристойності. "Маємо те, що маємо", – класична формула першого президента, трансформувалася згодом у "Розкажіть мені, що будувати, і я вам збудую" другого, аби вивершитися лайкою на адресу журналістів, суддів та опонентів і спробою реабілітації на кшталт "Україна не Росія". Класики української політичної фразеології не надто переймалися сенсами, вони радше намагалися неоковирно висловити порожнечу поля державницьких ідей і нечуваною досі атракційністю цих спроб створити у посполитого ілюзію такої собі хлопської політики, де все, як на долоні, де нема каменюк за пазухами.

Натомість потреба блукання "між крапель" шліфувала уміння вітчизняних провідників, набуте, мабуть, на генному рівні, – уміння класичного, історично сформованого на рівні традиції словоблудства, кривоприсяжництва, клятволомства. Невластива представникам колишньої партноменклатури альтруїстична риса змушувала дбати про самовиживання індивіда, а не самореалізацію державних мужів. А оскільки на персоні очільника замикалися незліченна команда тих, хто випхав їх на крісло, тих, хто допомагав у цьому кріслі втриматися, зрештою, "дорога родина", то вони доконечно опинялися в ситуації кокона з інтриг, переплетених зв'язків, зобов’язань, примусу. Дистанція між владою та її джерелом, означеним Конституцією, невпинно довшала, і потреби народу, перш ніж дійти до чинників їхнього втілення, заламувалися, мов промінь, через призму сотень, тисяч інтересів придворного люду, потрапляли до коло обраних спотвореними, перебріханими, сфальшованими.

Фаворитизм кучмівської системи лише посилював домінанту особистісного у справах загальних, витворював "класику" ухвалення рішень залежно від настрою чи захцянки улюбленця, залежно від смакових уподобань виокремлених представників челяді. Рафінованим втіленням стилю тодішнього керівництва стала практика організації і штучного "розрулювання" криз і інститут штатних "антикризових менеджерів".  

Але з'ясувалося що "гра в класику" годиться для депресивно-сірого міжвиборчого побуту, натомість напередодні зміни еліт, яку спільнота відчуває інстинктивно, її правила не спрацьовують, ба навіть шкодять. Верхівка не може сконцентрувати усю свою увагу на руйнівниках її добробуту, бо численні нез'ясовані проблеми знаті відволікають її, змушуючи до кругової оборони. Вони ж плодять прорахунки у стосунках з опонентами, некоректність збереження інкогніто внутрішніх непорозумінь, вивертають назовні конфлікти серед владного табору. Додайте сюди невизначеність орієнтирів окремих фігур, стурбованих перспективою працевлаштування, збереження бізнесу за умов перемоги нинішніх ізгоїв.

Режим змінився. Разом з ним мали б змінитися й правила гри. Але, з'ясовуємо, що сподівання наразі є марними. Попри ротацію особистостей не відбулося переосмислення мотивацій. Суперечності між антагоністами перейшли у площину здогадок, проектів, передбачень. Позавчорашні радники спекулюють сумнівним авторитетом, підкидаючи у ледь пригасле вогнище дровенята своїх фантазій. Гра в класику у розпалі.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Земні небожителі

Сентенція про «чисто людський витвір» акурат годиться для означення суб’єктивності і приватної мотивації рішень, що їх ухвалюють наші судді

Коли мені, на мої втомлені вуха починають вішати локшину, – з екрана телевізора, з радіо ефіру чи просто у розмовах з посадовцями, які лише з великою часткою умовності можна назвати приватними, – про те, що кожен, навіть най упосліджений громадянин України може захистити свій інтерес чи своє право у суді, я вимикаю свої рецептори слуху, аби втриматися від злослів’я. Відтак мені на пам’ять приходить історія судді Василенка, який свого часу відважився порушити карну справу проти Леоніда Кучми, і цей життєпис є найміцнішим аргументом проти пустопорожньої фразеології про верховенство права, про закон, писаний для усіх в цій країні. Суддя Василенко вже давно на пенсії, а справа проти екс-президента зависла, мов груша-дичка, що ніяк не впаде навіть за найлютіших морозів.

Якщо за часів розвинутого соціалізму життєвою мудрістю найвищого ґатунку була фраза, що, мовляв, лікуватися задурно – значить дурно лікуватися, то тепер вона вимагає певної корекції у правовому аспекті. Тепер, навіть маючи кошти, навіть вдаючись до протиправних, з точки зору антикорупційного законодавства, дій, як от, підкуп, хабар судді, не варто дуже розраховувати на перемогу у юридичному конфлікті. Бо ваш опонент може диспонувати значно більшими грошима, або ж мати надійні зв’язки у владних кабінетах, дзвінок з яких до районного суду важить набагато більше, ніж дух і літера закону.     

Це, так би мовити, у побутовому випадку. Якщо ж ви вирішили судитися з владою, то телефон працюватиме у зворотньому керунку. Як свідчить досвід деяких наших суддів, вони не ухвалюватимуть рішення, попередньо не порадившись з чиновником, вчинки якого є предметом позову.

Служителі Феміди уповні можуть вважати себе небожителями, оскільки доволі часто від їхнього рішення залежить не тільки доля того чи іншого суб’єкта, але й загальний клімат у державі. Власне, коли йдеться про з’ясування стосунків між важковаговиками політичного рингу, то уявіть собі ступінь самооцінки якогось провінційного стряпчого, коли йому до рук потрапляє позов про нелегітимність Закону про Кабмін. Ясна річ, наш гачкотворець не демонструватиме своєї пихи перед замовниками заздалегідь узгодженого рішення, але ви тільки спробуйте собі уявити, з яким апломбом і якою ногою він відчинятиме двері до тамтешніх князьків!

П’єр Манан зауважує, що  "закон – це чистий людський витвір, що є найчіткішим чином зовнішнім щодо кожного, він не змінюється, не стежить за індивідуальними атомами, він обмежує їх у своєму русі, щоб гарантувати їм мирне співіснування". Це з царини фантастики витонченого ліберала, проте сентенція про «чисто людський витвір» акурат годиться для означення суб’єктивності і приватної мотивації рішень, що їх ухвалюють наші судді.  

Натомість оця «приватність», заангажованість, поводження із законом, як з дишлом геть перекреслюють основний принцип демократії, – «моя свобода закінчується там, де починається твоя свобода», – провокують конфлікти, що аж ніяк не уписуються у формулу «гарантій мирного співіснування» індивідів. Втім, а чи зацікавлений хтось з владної еліти у порозумінні різних суспільних середовищ в ситуації, коли «правити поділяючи» є дуже комфортно і дає широке поле для маневру?

Прекрасно і легко бути розумником у країні, де, либонь, половина повносправних мешканців в очі не бачили Конституції. Чудово розводитися про потребу її змін перед публікою, значна частина якої досі не усвідомила, що такі питання мала б вирішувати вона, а не ті, хто прагне підрихтувати Основний закон на потребу часу і посаді. Зручно і безпечно послуговуватися принципом: «Друзям все, ворогам – закон», особливо за умови, коли поняття «приятелів» і «супротивників» відносні.

Ігор Гулик. Ілюстрація: 2002.novayagazeta.ru

Про творчий елемент Руїни

Мабуть, запорукою успішності досьогоднішніх спроб опозиції осідлати владу (і під час Майдану зокрема) була тривала «владна біографія» її діячів

Тарас Кузьо, політолог з діаспори, не зациклений на ідеї заокеанського месіанства щодо України, якось висловив не нову, але, гадаю, контраверсійну думку про те, що переживаємо епоху Руїни. Як на мене, доречніше було б говорити про певні ознаки хаосу. Але з безладу, як відомо, завжди постає щось нове, і на цьому, знано, збудовано чи не всі філософські уявлення про світ.

Творчий елемент нинішньої Руїни (підемо за п. Кузьом у його визначенні) захований у поодиноких симптомах народження якісно небувалої і тому не апробованої на вітчизняному ґрунті системи стосунків між владою та її джерелом – народом, між окремими пагонами влади, які досі у свідомості пересічного громадянина внутрішньо сприймалися за єдине ціле, а тому збивали з пантелику не надто обізнаних з природою апаратних ігор. Упродовж сімдесяти з лишком літ і дядько із захованого у поліських нетрях хутора, і столичний інтелігент вели мову про владу як про цілісного, ніким неконтрольованого, а звідси й всесильного ідола, з яким не варто сперечатися, якому не надто безпечно протистояти, якого втім безперспективно зрушити з місця. Зрештою, так воно й було, через тотальну підконтрольність урядів, карикатурного парламенту і опереткових судів одній-єдиній організації під назвою ВКП(б) – КПСС, та радше, тріаді ВЧК – МГБ – КГБ. Система виглядала цілісною, майже довершеною і нездоланною акурат через свій світський «монотеїзм», і якщо поодинокий індивідум зважувався щось у ній змінити чи щось піддавати сумніву, то це виглядало як замах на конфортне і бездумне існування усіх, як атестат на світовидні основи, як єресь супроти «бога».

Недавно, провадячи неквапну розмову у колі добрих друзів, ми раптом почали дискутувати на тему громадянського суспільства і його активного елементу. Дехто наполягав на тому, що потенціал спільноти має перебувати геть поза політикою, оскільки царина людської діяльності здатна спаплюжити найчистіші помисли і найкращі натури. Дехто, серед них і я, намагалися переконати своїх опонентів, що так не буває, оскільки варіант, коли «кузнею кадрів» для провідників і державців є партійні середовища, – найгірший з припустимих. Як бути тоді з феноменом «Солідарності», яка з хаотичного, розрізненого, ба більше, – підпільного спротиву системі фактично витворила нинішні польські реалії, не кажучи вже про цілу когорту державних очільників, починаючи з Валенси.

Проблема полягає у тому, що наші опозиціонери (слово, мабуть, надто претензійне, швидше, – ті, хто має свій, відмінний від офіційного погляд на реалії і перспективи) приходять до влади, добре знаючи її залаштункові механізми, важелі і можливості. Мабуть, запорукою успішності досьогоднішніх спроб опозиції осідлати владу (і під час Майдану зокрема) була тривала «владна біографія» її діячів. Саме вона давала «революціонерам» широке поле для критики підвалин системи, її головних недуг. Саме вона відтак дозволяла колишнім «руйнівникам» режимів втримувати віжки процесу, зафіксувати себе у владі. Але вона була для них комфортною, освоєною, вивченою до найменших деталей, отже, ніхто з них не наважувався ламати того, проти чого декларативно і гаряче виступав напередодні.  Усувалися лише поодинокі персоналії, відбувався переділ власності, поверталися фінансові потоки і все, революція на тому завершувалася.

Тепер, через обставини, що склалися суб’єктивно, Україна постала перед потребою демонтажу системи. Легковірна надія переможців на те, що й цього разу вони покрутять законом, як дишлом, випарувалася через затятий спротив громадського середовища, яке втратили надто багато і не захотіли миритися з хвилевим фіаско. Так чи інак, з бажання чи з примусу, але зміни є невідворотніми. Але ці трансформації не є руїнними. Вони лише означатимуть, що тепер час для відповідальної і активної роботи громади. Шлюзи відкрито, досвід є, синців та ґуль набито доволі. Шанс спільнота не повинна втратити, тим паче збавити його на черговий танець на граблях.

Ігор Гулик. Ілюстрація: urbanist.today

Батурин чи Полтава?

Іван Степанович Мазепа повернувся на місце своєї переможної «поразки»

Узагалі-то, ці топоніми знакових для українця міст мали б стояти у зворотньому порядку. Спочатку була Полтавська битва 27 червня 1709 року, а вже відтак – жорстока помста Петра за „зраду” Мазепи.

Рівно ж як українська влада, запізніло «дозволивши» пам’ятник гетьманові-просвітителю, мала б нарешті вибудувати логічний зв’язок між його «зрадою» і усвідомленням європейської ідентифікації народу. 

Відповідь, мабуть, варто шукати в особливостях національних орієнтацій еліти. Зовсім недавно відомий російський учений та громадський діяч Юрій Афанасьєв спробував зрозуміти феномен нинішньої кремлівської верхівки у розрізі її трактування історії. І дійшов висновку, який, гадаю, цілком можна застосувати й до сучасних мешканців Печерських пагорбів у Києві. „Глибинний сенс заклопотаності влади вітчизняною історією, – пише він, – у тому, що історія для влади – найважливіший і сьогодні чи не єдиний спосіб власної легітимації”. Інших, модерних, актуальних способів нема.

Путін і К намагаються вибрати з минулого зразки „героїки”, без огляду на справжній стан справ чи опінію тих чи інших історичних персонажів. Для них Сталін – вправний державний менеджер, а Друга світова війна – його і тільки його перемога. Для них Невський – не ординський підкаблучник, а звитяжець.

Київ діє схожим чином, тільки з точністю до навпаки. І Порошенко, і його однодумці легітимізують своє перебування при владі, спираючись на кроки до незалежності, датовані не тільки революцією 1917 – 1921 років, але й сивою давниною. От тільки всі ці порухи усамостійнення були провальними, а від того виникає сумнів у позитивному висліді нинішніх спроб. Провальними через те, що за традицією, не знано ким утвердженою, українство завжди на перший план ставила національну поразку, а вже відтак – перемогу. Тому давні вікторії аж ніяк не надихають поспільство, оскільки воно їх елементарно не знає…

Тому й постійні двозначності: Мазепа – як державець, але жертва обставин. Бій під Крутами – українські Термопіли, але... вислід абсолютної безвідповідальності Центральної Ради. Навіть пам’ять про битву під Конотопом було змарновано дипломатичними реверенсами у бік Москви.

Я не закликаю до заглади історичної правди, до забуття речей, які само собою слід пам’ятати. Я волів би, аби влада, якщо вже й легітимізує себе коштом минулого, взяла звідти позитиви. Але, видається, це не завжди на руку. Бо тоді доведеться прямо й відверто сказати про УПА, а не прикриватися непевними словесними фігурами, тоді варто згадати про Сагайдачного, і не приховувати його московський похід на поляків. Тоді, зрештою, варто говорити про українськість Кубані, а не вести нескінченні дискусії про морські кордони на Азові...

І ще сотня таких «тому», вчасні відповіді на які могли б, на моє переконання, унеможливити кровопролиття на Сході. Однак історія, попри зручність у користуванні для можновладців, не визнає умовностей.

Ігор Гулик. Ілюстрація: tsn.ua

Терплячість лицарів і демагогів

Навіть скупим пошанівком поодиноких очільників щодо вояків УПА, чиновники, як не парадоксально, тільки виокремлюють комбатантів у якусь замкнену касту паріїв

Щороку напередодні Покрови вухо пересічного українця налаштовується слухати черговий серіал заяв, дискусій і розумувань довкола статусу ветеранів УПА. І щороку, -- принаймні, так було досі, -- політичні сили, які дбають бодай про позірний імідж патріотичних чи близьких до народу, не втомлюються заявляти про наміри врешті-решт подолати історичну неспроведливість супроти людей похилого віку, знищених роками, нестатками і репресіями.

Щороку напередодні Покрови вкотре одурені, але не розчаровані, колишні вояки  УПА прасують старі однострої, видобувають зі скринь дорогі серцю прапори і штандарти, аби хоча б раз на рік нагадати державцям і політикам про те, що вони ще живі.

Обидві сторони демонструють подиву гідну терплячість, от тільки природа цієї риси у них різна. У владоможців терпець, я б сказав, філософського ґатунку, – його можна окреслити як очікування того, що з роками разом з людьми, які наразі є проблемою, зникне й сама проблема.

Ясна річ, ми всі відходимо, але хотілося б, щоб цей відхід був принаймні людським. Я підозрюю, що терплячість боївкарів і зв'язкових у тихому відстоюванні своїх вимог пов'язана, насамперед, із потребою гідно померти, усвідомивши і втішившись немарнотою попередніх зусиль і страждань. Матеріальні виміри і легковажна слава для тих, хто не раз-не двічі зазирав смерті в обличчя, хто перейшов таборові наругу і ницість, кого намагалися звести до рівня без'язикого і упослідженого вигнанця "соціалістичного суспільства", – категорії невизначальні та суєтні.

І найбільшим гріхом політиків перед цими людьми є методичне й терпляче очікування їхньої смерті. Тут мова не про християнську чесноту, втілену у п'ятій заповіді, а про одверте нехтування карбами долі, яка вперто доводить, що усіляке зло, заподіяне ближньому, неодмінно повернеться проти тебе.     

Є й інший аспект цих передпокровських міркувань, – те, що навіть скупим пошанівком поодиноких очільників щодо вояків УПА, вони, як не парадоксально, тільки виокремлюють комбатантів у якусь замкнену касту паріїв. А головними героями у цих випадках чомусь виглядають не винуватці торжеств з нагоди вручення чергових 20 гривень, а ті, хто надзвичайними зусиллями, нерідко під софітами телевізійників, виривав цей дріб'язок з ненаситної бюрократичної горлянки.

Старі ж – мов діти. Розчулені увагою, яка є навіть не крихтами сумління, а так, – чиновницьким ритуалом, щонайбільше – мусовим ходінням в народ, вони ладні незліченно разів умерти за долю України, яка, по суті, – і це жорстока дійсність, – геть не така, за яку вони вже вмирали у криївках і розстрільних камерах енкаведе. Можливо, ритуальні сто грамів, а ще брязкіт самотужки виготовлених бойових відзнак зроджують у старечій уяві те мерехтливе видиво України, яким вони жили молодими.

Цинізм політиків завжди виправдає преса і телебачення. У крайньому разі, згодом його можна пояснити потребами моменту, важливістю мети. Насправді ж він лише спотворює орієнтири та базові цінності спільноти, поглиблює зневіру і недовіру між паріями і раджами, плодить збайдужіння та апатію. Ветеранам УПА важко усвідомити такі речі, позаяк їхня молодість припала на часи правдивих героїв і не менш правдивих негідників, вони знали чужу підлу владу і своїх шляхетних її опонентів. І тому не варто вимагати від них барвистого сприйняття світу. Вони звично сприймають у ньому лише чорні й білі кольори. Це, мабуть, залишиться з ними довіку.

…Колись один з львівських часописів умістив на першій шпальті малюнок чинного тоді президента Крачука з німецьким "шмайсером" і недвозначним підписом "УПА зродилась на Волині". Кілька днів тому пан Кравчук заявив, що незабаром мітинги колишніх вояків-повстанців перестануть хвилювати владу "через фізичні обставини". Я розумію, старіємо… Але ж, перепрошую, не всі слабують на склероз.

Ілюстрація: ben4ik.livejournal.com