Профанація злиднів

Бути „злиднем” на словах – так, але перспектива насправді упасти у прірву безгрошів‘я і безвиході вмикає у мізках наших з вами співвітчизників активні зони пошуку порятунку

Жагуче бажання світової спільноти підтримати Україну в її борсаннях з внутрішніми проблемами іноді залишає обабіч суспільної уваги доволі суттєві небезпеки на нашому шляху. Ті, хто зацікавлений у власній промоції, користають із закордонних оцінок на свій штиб, особливо наголошуючи на імпортній природі аналізів та авторитетові їхніх авторів. Ті ж, кому не на руку веселкові цифри чи обнадійливі прогнози, не втомлюються говорити про тотальне застосування підкупу чи інших заохочень – звичну практику, яку вітчизняні владоможці намагаються культивувати і в міжнародних справах. Рація, частково, і у тих, і в інших, справа у тому, що кожна оцінка, як і кожне порівняння – клигають.

Причому, у випадку з недавнім звітом Світового банку, який твердить. Що Україна успішно долає притаманні чи не кожній країні посткомуністичного терену злидні, ця оцінка клигає на обидві ноги.

Мартін Рейзер, експерт поважної фінансової інституції, зокрема, твердить, що  „зменшення рівня бідності в Україні виглядають значно більшими, ніж у будь-якій іншій східноєвропейській країні. І цьому посприяли два чинники. По-перше, це результат стійкого економічного зростання. А також наслідки урядової політики, яка сприяла значному перерозподілу коштів через бюджет, через пенсійну систему та через соціальні трансферти”. Урядники, який похвалили з-за кордону, в один голос погоджуються з такими оцінками і кажуть, що зробили схожий прорив лише завдяки наполегливості у протистоянні з опозицією.

Ніхто не заперечує, що пересічний українець нині живе дещо ліпше, аніж десять років тому. Але чи бралися до уваги поважними експертами та аналітиками чинники часу і... пристосування загалу до нових умов: хай це звучить дещо по-дарвінівському, але скажемо відверто, що природній відбір у випадках перехідних суспільств умикає усі свої мотиваційні підтексти.

Якщо взяти до уваги кілька дуже поважних чинників, як от – зменшення чисельності населення (не тільки через жахаючу прірву між народжуваністю і смертністю, за цим показником Україна „випередила” усіх далеких і близьких європейських сусідів); перманентну міграцію наших співвітчизників, їхню дешеву працю на закордонного дядечка, а відтак цілком коштовні вливання у сферу національної господарки заробітчанських доларів та євро, – отже, коли зосередитися лише на цих двох показниках, то підстави говорити про зусилля урядів, парламентів чи інституцій  соціального захисту значно дрібнішають.   

Ментальні особливості українців також сприяють подоланню злиднів, однак і це випадає з царини державних ініціацій. Маю наголосити, що природне бажання пересічного громадянина бачити себе і свої статки, принаймні, такими, „як у людей”, вирізняли націю не тільки у нинішні конкурентні і відносно „вільні” для підприємливих часи, але й в епоху тотальної зрівнялівки. Бути „злиднем” на словах – так, але перспектива насправді упасти у прірву безгрошів‘я і безвиході вмикає у мізках наших з вами співвітчизників активні зони пошуку порятунку. Однак статистика є невблаганною: третина українців називає себе бідними, майже половина – небагатими, і лише менше 1% вважають себе заможними.

Є й інша складова, яка випала з поля зору аналітиків Світового банку. Кого в Україні вважати бідним, а кого навпаки – багатієм? Місто і село – це ще один поділ України, відчутніший, до речі, аніж недавній поділ на догоду політикам по Дніпру. Якщо у колишній колгоспній „дірі” бути багатим – це мати приблизно 100 – 150 у.о. щомісяця на особу, то киянину цієї суми вистачить на не надто розкішне животіння упродовж тижня. А матеріальні „дніпро” чи „збруч” між так званими олігархами і кволим „середнім класом” просто не надаються до виміру глибини. І ці діаметрально протилежні світи далебі не возз’єднати разовими, передвиборчими популітськими соціальними милостинями з боку держави.  
Ігор Гулик. Ілюстрація: kulturologia.ru

До питання про рівність

Політика – це комплекс забов'язань, компромісів і командної гри, а, отже, мораль і етика усередині еліт не завжди сумісні з баченням електорату

Томас Гоббс – видатний англієць, якого вважають одним з перших теоретиків лібералізму, вважав, що для досягнення миру кожна особа має відмовитися від необмеженого права на все. Ця відмова може бути втілена у відречення або ж  передачі прав однієї особи іншій, що, по суті, є передумовою створення держави. Відтак добровільно позбавлені прав, висновує Гоббс, мусять погодитися з тим, що "суттєвим або природним явищем є рівність тих, кому влада не належить".

Власне, за століття, які минули після цього висновку, спільнота вже звикла до такого стану справ, тієї позірної рівності позбавлених важелів державного впливу. Позірної тому, що окрім бажання влади ("Основним почуттям всіх людей є бажання влади, дедалі більшої влади, бажання, що вмирає лише разом з людиною…" – П'єр Манан), є інші критерії суспільного побуту, які перетворюють цю рівність на евфемізм – гроші, зв'язки, опінія тощо.

Поза тим, люди, яким вдалося реалізувати "бажання дедалі більшої влади", перебуваючи у колі обраних "щасливців", відверто ігнорують звичаї і традиції середовища, з якого вийшли. Годі говорити про рівність владоможців, за умов рівності вони б стали сірими й однаковими в очах загалу, а, отже, не змогли б пояснити ні собі, ні іншим обраність свого становища.

Обраність буває різною. Часом вона набуває рис "віртуальної нерівності", такої собі гри на публіку, особливо приматанній опозиціонерам. Скажімо, Садовий, звинувачуючи Януковича і К у невігластві, передбачав, що вони таки могли собі їх дозволити. Однак той же Садовий, готуючи подарунок на уродини «золотого батона», без сумніву, визнав, що тричі зек і «проффесор» заслуговує на фоліант з пасторськими посланнями Шептицького. Я вже колись писав, як депутати з різних середовищ, успішно відігравши на публіці батальні сцени, мирно попивають каву, і при цьому іронізують з екзальтованих симпатиків двох протилежних таборів, готових розтоптати одне одного. Зрозуміло, що тим, на Майдані, нічого ділити (за великим рахунком), бо вони – рівні, себто позбавлені влади.

Харизма, однак, особливо позитивна, може зіграти злий жарт з її носієм. Асоціація "рівних", яка бодай на мить ідентифікувала себе, свою менталість, свої прагнення з "вивищеним" провідником, ревно і прискіпливо слідкує за правилами гри. Причому, ці правила – здебільшого, нав'язані їй зовні, з часом приватизуються загалом, який стоїть на тому, що вони – органічний його продукт. Допоки харизматик діє у рамках, що схвалюються і притаманні натовпу, доти його вважають рівним собі. Але політика – це комплекс забов'язань, компромісів і командної гри, а, отже, мораль і етика усередині еліт не завжди сумісні з баченням електорату. Щойно цю несумісність "принципів" і вчинків зауважать симпатики, як вчорашній ідол перетворюється на ворога, іноді навіть запеклішого, ніж ті, хто справді дає підстави для нелюбові. Він демонструє свою "нерівність", а, отже, є несприйнятним, відкинутим.

Повернути втрачену моральну "цноту" – завдання не з легких. Порошенко, до прикладу, досі не впорався з рецидивами недовіри після перемир'я, одіозних призначень etc. Поодинокі екс-регіонали роблять одчайдушні спроби самореабілітації.

Війна зі змінним успіхом, вона все ж приречена на якийсь фінал. Принаймні, шанси потрапити до когорти позбавлених влади, а значить, направду рівних, за Гоббсом, є у кожного з супротивників.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі  

Сумнівність демократії

Бездумне копіювання демократії вбиває саму її суть, ставить під сумнів творчі потенціали її принципів, провокує на схоластичне застосування чужих для визначеного ареалу форм, а, отже, дискредитує ідею

Генрі Кісінджер, колишній державний секретар США, а нині час од часу радник Дж. Буша-молодшого, геть розчарувався у перемозі демократії. Правда, йдеться про ефективність своєрідного способу утвердження народовладдя, який ось уже кілька десятків літ експериментально намагаються випробувати у Вашингтоні, і щоразу – з нульовим, ба навіть негативним результатом. І річ, мабуть, не у незрілості націй, яким таки важко перестрибнути з феодального устрою у цивілізаційні форми співжиття. Справа, у першу чергу, в сумнівній універсальності запропонованих принципів, у нехтуванні традиційністю укладу буття аборигенів, яка перетворюється у вагомий чинник; по-друге, очевидно, форми проштовхування демократичного устрою з нутром здають нещирість адептів, оскільки поза риторикою про права людини, рівність і соціальне партнерство завжди визирають вуха приватного зиску.

Мені можуть заперечити, мовляв, приватний інтерес і ринок спроможні перемолоти будь-які цивілізаційні бар'єри, уніфікувати ментальні особливості, нівелювати світоглядні підвалини. Але тоді доречно вести мову про відверту експансію, яка у висліді обертається загибеллю слабшого, а, отже, не має нічого спільного з пошанівком основ демократизму.

Я не перестаю подивляти з внутрішніх колізій між налаштуванням українських високопосадових речників і їхньою псевдоєвропейською риторикою, призначеною хіба що для вух вихованців старшої групи дитячого садка. Біда у тім, що позірно креативні постаті навіть не здають собі справи бодай на мить замислитися над тим, що вони артикулюють, хоча б спробувати співставити проголошені ними орієнтири з реальним станом справ. Найлегше сказати, що наші провідники банально відробляють схеми, закладені в їхні голови піарниками і радниками. Радше, ними керує сліпе мавпування чужого досвіду лише заради опінії. Причому, якою є  ця опінія, – важить найменше.

Для того, щоб стати європейцями, важливо позбутися цієї риси нашого політикуму – принципу копіювання демократії. Її глибинна суть полягає у свободі вибору переконань і свободі відстоювання цих постулатів. Європа якраз різниться такими ліберальними підходами, і коли у Старому світі чиїсь погляди не укладаються в запропоновані єврочиновниками схеми, то це аж ніяк не означає "вигнання з раю" носія цих ідей.  Навпаки, його поважатимуть за вміння продукувати щось своє і намагання вмонтувати це "своє" у загальний контекст.

Бездумне копіювання демократії вбиває саму її суть, ставить під сумнів творчі потенціали її принципів, провокує на схоластичне застосування чужих для визначеного ареалу форм, а, отже, дискредитує ідею. Згадаймо, бодай, як буквально за кілька років після здобуття незалежності зусиллями колишніх партбонз і містечкових провідників саме слово "демократія" виступало синонімом лайки. Нині ж послуговуються ним як своєрідним заборолом, коли йдеться про простенькі технологічні прийомчики, призначені для піару або ж для виправдання збанкрутілих політиків. Вони завжди все зіпсують, а відтак знайдуть повітового "Кісінджера", аби той засумнівався у перемозі демократії.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb   

Жертви пустослів'я

Ледь не родинні зв'язки між представниками іноді діаметрально протилежних поглядів і середовищ, спільна пам'ять і спільні джерела існування уможливлюють застосування найчорнішого компромату і найцинічніших прийомів

Мабуть, зайве нагадувати, що будь-яку справу можна успішно поховати у зливі слів. І публіка охоче реагує на конкретні гасла, які передбачають відмову від пусто-порожньої балаканини, заклики братися до справи негайно. Тільки чомусь формули на кшталт "Жити по-новому" потребують особливих домовленостей, укладання концепцій, скликання "круглих столів" і такого іншого. Здавалося б, суспільні проблеми вже давно минули етап апробації, пріоритети визначено ще на зорі незалежності, інтелекту довкола – ніде яблуку упасти, досвід сусідів, – далеких і близьких, – передбачає відмову від потреби вигадування ровера… І закони, – найвищого ґатунку, – ухвалено, розв'язано руки усім гілкам влади, серед них – і "четвертій".

А потребу гри в бісер не усунуто, "язикаті Хвеськи" не стали клієнтами служб зайнятості. Навпаки, ритори ціняться високо, особливо тих, хто з фантазією, хто здатен до імпровізації і вміє зробити з чорного біле, не відвівши при цьому очей.

Живемо в умовах перманентних інформаційних війн, – внутрішніх і зовнішніх. Та найзапекліші, мабуть, все-таки громадянські, позаяк опоненти надто довго вивчали один одного, аби вдаватися до позиційних сутичок. Ледь не родинні зв'язки між представниками іноді діаметрально протилежних поглядів і середовищ, спільна пам'ять і спільні джерела існування уможливлюють застосування найчорнішого компромату і найцинічніших прийомів. Оскаржені часто навіть не додають собі труду, аби спростовувати очевидні нісенітниці, натомість громадять купу інших, ще несусвітніших, ще фантастичніших. Давні постулати, на яких досі базувалася юриспруденція ("Руська правда", закони Хамураппі  чи Вавилонський Талмуд), відкинуто і зневажено. Де б ви бачили, щоб фраза "ніколи такого не було" ("Бава Меція") сприймалася зараз як "повне заперечення відповідачем вимог до нього"?  Натомість надто часто спрацьовує бозна ким сформульований принцип "сам дурень".

Пікантності ситуації додає абсолютне толерування суперників у позаробочий, так би мовити, час. Мусимо зрозуміти, що речник, який щойно виливав на опонента відра бруду, не обов'язково ненавидить його усіма фібрами душі. Вони можуть через годинку зібратися вдвох у затишній кнайпі, і потягуючи пиво, розповідати одне одному сімейні історії чи обговорювати вислід вчорашнього футбольного матчу. А завтра знову повернутися до виконання обов'язків – проголошувати анафему душевному співрозмовникові, написану спічрайтером за ніч. Боротьба принципів та ідеологій – для легковірної публіки, засіб здобуття харизми і голосів виборців.

Я це до того, що і "ліпецкій Рошен", і "відео порошенківського Межигір’я", і купа схожих речей, – такі собі спецоперації ідеологічної, ба навіть психологічної війни, розраховані аж ніяк не на об'єкт позірного нападу, а радше на публіку, втомлену спрагою швидких та реальних змін. Слова, кинуті на вітер, зависають у порожнечі, не знаходячи відображення ні у судових позовах до кривдників, ні в доповненнях до партійних стратегічних ліній. Все на місцях: народ смакує чергову "качку", політики влаштовують свої справи. Ну й що, коли надто екзальтовані особи з табору переможців також увірують у те, чому не варто йняти віри? Це на ліпше. Американець Лазерсфельд, спец у цій справі, вчить, що "для початку слід промити мізки десятьом відсоткам населення, яких вважають елітою, а відтак ця еліта сама зазомбує решту".

Відгонить чимось знайомим? Далебі, – ледь не всі сучасні фахівці піар-справи вчаться на творах "батька Йозефа", замінивши найодіозніші вислови стильними евфемізмами. 

Ігор Гулик. Ілюстрація: Сєргєй Йолкін

Дискредитація влади

Каста владоможців настільки зміліла, що кожен, знаючи все про іншого, розуміє наперед його можливі ходи. Вона ж, ця каста, змаліла до настільки вузького кола фігурантів, що призначити нового генпрокурора – це нездоланна проблема

Приватні розмови, – а часу для них було удосталь, – як не крути, та зводяться до того, що відбувається в країні. Власне, – а що відбувається? Якщо вірити розумникам-оптимістам, то триває нормальний для зародкової демократії процес, коли будь-які владні рішення так чи інакше ухвалюються, обов’язково тримаючи у рукаві якусь «краплену» карту. Як стверджують знову-таки розумники-песимісти, Україна вже проходила схожий шлях, і було це зовсім недавно – 2004 року. Тобто, на їхню думку, не йдеться про жоден поступ, радше про його відсутність.

Я гадаю, що 2004-й був знаковим лише тим, що вперше виявив нездатність вітчизняних еліт надалі пропонувати країні будь-які конструктивні рішення. Можливо, говорити про еліти тут зовсім навіть зайве, бо доволі довгий ланцюжок явищ і поодиноких фактів останніх років аж тепер, – коли державний механізм втрапив у справжнісінький колапс, – виявив, що еліта, по-суті, в нас одна, якщо мати на увазі середовище тих, хто здатен так чи інакше впливати на події. Поділ на «помаранчевих», «блакитних», «білих», «рожевих» годиться лише для активної частини населення, на верхівці ж усі барви вицвіли, і очікувати будь-яких кардинальних змін не доводиться.

Тут не йдеться про якусь провідницьку ідею, яка об’єднує позірно антагоністичні чи навіть близькі табори. Тут мова про те, що українська влада настільки вгрузла у своїх внутрішніх зв’язках, взаємозалежності, приватному інтересі, який можна легковажно назвати корупцією, що там, нагорі, кожен крок того чи іншого діяча диктується не озиранням на «народ», а на можливі адекватні чи ні кроки опонента. «Легковажно» – тому, що корупцію у нас трактують як «те, у чому я не беру участі» (Дм. Видрін).

Якщо порухи прогнозовані, – процес переходить у так звану «переговорну» фазу, коли ж маємо справу з несподіваним винаходом (зазвичай, «кидком») або ж діями поза усталеними рамками – істеричні реакції нагадують сварню перекупок на базарі.

Каста владоможців настільки зміліла, що кожен, знаючи все про іншого, розуміє наперед його можливі ходи. Вона ж, ця каста, змаліла до настільки вузького кола фігурантів, що призначити нового генпрокурора – це нездоланна проблема. До речі, замкненість, індеферентність еліти, вичерпаність її кадрового потенціалу, можливо, чи не найпереконливіший аргумент на користь стоп’ятсотих виборів.  

Але про вибори – пізніше. Зараз про те, що не маючи ресурсу для забезпечення своїх планів, опоненти, наголошу ще раз, – позірні, оперують постатями, які є давно скомпрометованими в очах глядачів. Спробуйте-но зараз пояснити народові мотиви, якими керувався Порошенко (читай – Ложкін), призначаючи купу своїх друзів на високі та хлібні посади. Для президента ці мотиви відомі, для виборця – ні. А якщо так, то народ (за твердженням ще одних розумників – «джерело влади») має всі підстави вважати, що всі, кого йому пропонують, – дискредитовані, корумповані, нечесні посягачі на владу. Це важко надається до пояснень, але витівки нинішніх керманичів зайшли так далеко, що аби виборсатися з багна, слід просто потопити у ньому усіх, хто його каламутив.

Я не дуже шаную розмаїтих радикальних ліваків за їхню "фривольну" поведінку, але чомусь мені видається, що вони таки мають рацію, вигукуючи зараз давнє гасло латиноамериканських революціонерів «Que se vayan todos!» («Хай забираються всі!»). Правда, ніхто не каже, хто прийде на їхнє місце.

Ігор Гулик. Ілюстрація: amic.ru

Про корисність самвидаву

Шляхетні наміри добра для свого народу, задекларовані перед світом, часто обертаються провалами і непорозуміннями у власній країні

Навіть у часи нинішньої розхристаної української свободи, коли не заборонено ні друковано лаятись, ні вигадувати про ближнього усілякі небилиці, не ризикуючи відтак бути належно покараним, в інтелектуальному середовищі ще жевріє вогник самоцензури. Мені важко пояснити цей дивний феномен, мабуть, то атавізм задавненої ментальності, адже навіть найзлиденніший і найупослідженіший українець завжди хотів виглядати на людях таким, як усі, сховатися серед безликої юрби, розчинити у ній своє «Я», бо так обачніше і певніше.

Уся ця моя бесіда до того, що й і сьогодні не завадило б, особливо політикам чи тим, хто дуже прагне такими здаватися, дещо притримувати язика за зубами, позаяк кожне їхнє слово сприймається публікою спочатку як одкровення, відтак як обіцянка, а ще згодом – як витертий часом мідяк, здевальвований і не вартий навіть поклону, щоб підняти його з битого шляху. У фейсбучних дискусіях поро хоботів чи адептів секти #зради якось та втрачається суть того, що відбувається насправді, у реалі.

Проблемою самодостатності українського провідництва власне й вичерпується надуманий дефіцит національної ідеї. Оскільки зверхники самотужки не можуть сформулювати ні завдань, що стоять перед нацією, ні шляхів до їх виконання, то завжди потребують підказок, шпаргалок більш досвідчених або впливових колег. Боронь Боже, я не закликаю до ізоляціонізму вітчизняної еліти, але надто вільне трактування шевченкового «…і чужому научайтесь» переходить іноді межі здорового глузду. Просто слід іноді читати бодай Франка, аби усвідомити, що "...синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації» (курсив наш – Авт.).

Шляхетні наміри добра для свого народу, задекларовані перед світом, часто обертаються провалами і непорозуміннями у власній країні. Я вже не кажу про те, що виголошені за кордоном обіцянки потребують зусиль для їх виконання, а з цим також дуже проблематично. У висліді маємо розчарування і «синдром утоми Україною» у колі навіть прихильних до нас спільнот, як це було небавом після Помаранчевої революції і, схоже, має тенденцію до повторення зараз.

Знана в англомовному світі перекладачка Кобзаря Віра Річ в одному зі своїх інтерв’ю розповіла доволі курйозний анекдот. «Д"озповіла доволі курйозний випадок. чка Кобзаря Віра річим також дуже проблематично.тування шевченкового " потребують підказок. о певної міри мені шкода, що радянська влада не заборонила Шевченка – отоді його б читали і знали! – каже пані Віра. – Це як у старому анекдоті про росіянина, який переписував від руки «Війну і мир» – і на запитання, що ви робите, Іване Івановичу, відповів: «Це я для сина, щоб він подумав: самвидав».

Це – непряма порада нашим політикам: дещо зі своїх ідей залишати все ж у шухляді, або намагатися полагоджувати внутрішні справи у товаристві земляків. Таким чином можна зберегти імідж поважних політиків. А також подбати про те, якої думки будуть про них нащадки.

Ігор Гулик. Ілюстрація: samlib.ru

Консенсусні демократії

Тло умовного консенсусу між елітами, попри згадані вади, має ще й   

прогнозований зовнішній вияв. Це – стосунки з тими, хто домовлятися не бажає через різні обставини – світоглядні, морально-етичні чи просто через нездатність до конформізму

Попри остороги перед спробами вільних і суто політтехнологічних трактувань демократії, до яких часто вдаються у країнах з мізерним досвідом народовладдя, помітним є бажання сумлінних учених і публіцистів укласти феномени державотворення на пострадянському просторі у більш-менш чіткі рамки. Серед них якось не помічаємо вітчизняних аналітиків, вони, зазвичай, для власного ж спокою копирсаються у сивій давнині, вершиною ж наукової відваги є для них тотальна критика колишнього режиму. 

А от у Росії, яка, попри контраверсійне тлумачення своє ролі у глобальному світі, активно шукає власне місце під сонцем, спостерігаємо небувалий розвій світоглядних систем і аналізу державницьких моделей. Інша річ, що багато з них задіяні акурат на виправдання чи аргументацію безумних кроків влади.

Однак є серед низки проектів адекватно вирозумілі, придатні для вжитку моделі. Що дивно, їх виклад можна знайти й на сторінках, здавалося б, цілком пропутінських видань. Проблема полягає у тому, що здорові зерна загорнуті часом у фантики офіційної доктрини, але ретельний читач зможе виловити їх поміж рядків.

Недавно «Русскій журнал» опублікував есе Андрєя Ашкєрова «Тероризм буденності». Попри інтригуючий заголовок, не варто шукати у ньому якихось рецептів боротьби з моджахедами чи розв’язання чеченського вузла. Натомість – цілком несподіване, з огляду на те, що воно, власне, лежить на поверхні, твердження про «консенсусність» нинішніх демократій.  Автор наполягає на тому, що, попри наші бажання, ми живемо у спільноті консенсусного типу:  «З етичної точки зору, – пише він, – історія сучасних спільнот починається зі з’яви можливості конвенційного визначення негативного. Злом виявляється те, з чим борються. З початком Нового часу етика набула специфічної подвійності, з якої беруть початок будь-які «подвійні стандарти». З одного боку, «етичним» є те розуміння блага, у рамках якого благом вважають підтримку консенсусу… З іншого, – зло перетворюється у суть, про характеристики якої «завжди можна домовитися».

А тепер спробуймо спроектувати викладене Ашкеровим на нашу українську дійсність. Не будемо повторювати затерту тезу про те, що «коли в Москві стрижуть нігті, то в Києві рубають пальці». Радше йдеться про певне наслідування процесів, властивих нинішній політиці нашого північного сусіда з відставанням у часопросторі. Автор «Русского журнала» пише, що

«спільноти консенсусного типу втілюють проект небаченого досі зневажання прав істини. Там, де «про все можна домовитися», місця для істини нема ніколи. Шанс домовитися «про все» логічно призводить до того, що домовитися можна і зі злом. У крайній точці перспективи, пов’язаної зі схожою практикою, злом стає все, з чим нема надії домовитися».

Погодьтеся, спробами «про все домовитися» рясніє наша новітня історія. Ба більше, коли опоненти досягають бодай на йоту прийнятного результату, це видається за значну перемогу. Консенсусна демократія по-українськи іноді межує з абсурдом, оскільки точки дотику двох, здавалося б, паралельних світів, є дуже умовними і віртуальними. Перепрошую за розлоге цитування, але ліпше за Ашкєрова не скаже ніхто: «Про що ми домовляємося по-справжньому, так це про те, що нема і не може бути жодних угод і, відповідно, жодної відповідальності за їх втілення. Договірна діяльність з цієї точки зору – всього-навсього більш або менш ретельне практикування безвідповідальності».

Тло умовного консенсусу між елітами, попри згадані вади, має ще й   

прогнозований зовнішній вияв. Це – стосунки з тими, хто домовлятися не бажає через різні обставини – світоглядні, морально-етичні чи просто через нездатність до конформізму. Для «незгодних», як водиться, готують місце на маргінесі, з них кепкують, видаючи за диваків або ж відверто називаючи ворогами. І мова не про «опозицію» у класичному розумінні цього слова. Мова про тих, кого ще 2013-го зібрали на Майдані мрії про справжній консенсус нації.

Ігор Гулик. Ілюстрація: operkor.wordpress.com