Про мистецтво імітації

За всіх обставин, здається, ніхто не здавав собі труду замислитися над тим, що імітувати можна будь що. Лише, на жаль, не життя

У час, коли увесь посткомуністичний світ міркує, чи варто втовкмачувати у дитячі голови теорію Дарвіна, серйозні уми в „найправославнішій” країні згадали про Спенсера і пробують адаптувати його концепцію розвитку до людських спільнот і суспільних систем. Тобто, фактично йдеться про те, що еволюція держави схожа до еволюції біологічних видів і про усілякі там теологічні догми не може бути й мови.

У зв’язку з цим цікавою виглядає публікація в російському ж „Ежедневном журнале”, – чи не єдиному серйозному мережному виданні тамтешньої опозиційної інтелігенції, якого ще не торкнувся нищівний перст державної цензури. Алєксандр Подрабінек написав есе про імітацію як неодмінну рису влади та опозиції, і воно цілком вписується у згадану вже нами „спенсеріану”. Бо власне кажучи, імітація є доволі поважним чинником будь-якого біологічного прогресу. Правда, виникає вона вже на вищих щаблях організації живого.

Мабуть, не варто надто спрощувати саме явище імітації, характерне для суспільних інституцій, банальним твердженням того, що влада лише створює видимість напруженої та серйозної роботи. Так можуть міркувати маргінали, бо насправді, коли  ретельніше приглянутися, то висновок може бути однозначним – у владних та опозиційних офісах кипить робота. Однак питання, що це за діяльність – це питання зовсім іншого ґатунку.

Відповідь на нього лежить у площині результатів. Тож якщо мова про них, то цілком очевидним може бути висновок, що титанічні зусилля тисяч чиновників скеровані на те, аби „здаватися”, та, далебі, не „бути”. Ми декларуємо себе демократичною країною, – авжеж, так і слід виглядати в очах цивілізованих сусідів, не дбаючи, однак, аби демократія перетворилася з атрибутивного, часто лише артикульованого елементу самопіару у глибинні, якщо не підсвідомі рефлексії пересічного громадянина. Ми кажемо про правничу захищеність прав та свобод українців, про те, що будь-які конфліктні ситуації залагоджуються у судах, і чудово розуміємо, що ті ж суди живуть і працюють у зовсім інших системах координат, які, на жаль, важко окреслити правовим полем. Ми переконуємо себе й інших в європейськості України, беручи до уваги, перш за все, не концептуальні засади цієї „європейськості”, не комунікаційні канали загалу і обраної ним влади, а простий та банальний факт існування „центру Європи” в горах Закарпаття. Євген Сверстюк колись давно сказав про це доволі руба: „В наш час негідник перестав боятися, зрадник не соромиться, пройдисвіт видає себе за вченого, а партія за підписом вченого видає фальшиву інформацію”.

Імітація, отже, перетворилася в доволі ефективне знаряддя для опозиції. Але показово, що маючи за об’єкти тотальної критики фактично не реальні події чи явища, а зімітовані владою симулякри, борці з режимом провадять боротьбу з вітряками. Коли ж з них намагаються витягнути бодай начерки конструктивної зміни реалій, то, захоплені цією безконечною грою, революціонери не знаходять нічого ліпшого, – вони також вдаються до імітації. Уся наполеглива кампанія за скасування депутатської недоторканності як першопричини українських бід з плином часу вона перетворилася на безсенсову гру, позаяк  навзамін імунітету депутати встигли приватизувати суди, прокурорів та слідчих, більше того, укласти у правове поле стільки мотивів для юридичних казусів та колізій, що за їхньою допомогою та при наявності добрих адвокатів можна було б виправдати і диявола...    

Сучасні медіа дають великі можливості для імітації. Минула виборча кампанія запам’ятається не тільки валом „джинси” про відкриття шкіл, шляхів та громадських вбиралень за участю знакових для виборів осіб, але й своєрідним конструюванням реальності, створенням інформаційних приводів на догоду тих чи інших пошуковувачів депутатських мандатів.

Але за всіх обставин, здається, ніхто не здавав собі труду замислитися над тим, що імітувати можна будь що. Лише, на жаль, не життя.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Романтизм як недуга

Якщо політика – мистецтво можливого, то це, як на мене, слід трактувати як мистецтво можливого боронити свої позиції без суттєвих втрат і уникати відвертого конформізму

Можна до безконечності сперечатися, що рухає людством – відчайдушний романтизм чи поміркований прагматизм. Як на мене, вони чергуються, позаяк є чимало прикладів, коли невиправні реалісти з головою кидалися у безнадійні і захмарні справи, переконуючи довкілля у тому, що навіть найнесусвітніша, на перший погляд, ідея може стати конструктивною та реальною, до того ж – корисною для спільноти. І навпаки: рафіновані ідеалісти, що упродовж життя вражали близьких своєю непрактичністю і невмінням жити днем сьогоднішнім, раптом зупинялися напівдорозі, обмірковуючи ймовірні наслідки свого безшабашшя, і втрачали геть усе.

Тобто, як зазвичай, у всьому найкраща – «золота» середина.  Не «тупа інертність», яка, на думку, Славоя Жижека, подобається людям, а власне така налаштованість душі і помислів, що передбачає найоптимальніше поєднання висоти задуму і наявності ресурсу для його реалізації.

Проблема українських еліт полягає акурат у тому, що в їхніх світоглядних конструкціях спостерігаємо діаметрально протилежні налаштування. Конституційна реформа лише вдягнула у правничі шати ці вектори, які є промоторами різних владних середовищ, загострила суперечності до межі антагонізму. І тепер вже жодні круглі чи квадратові столи не можуть стати майданчиками для порозуміння, оскільки раніше, коли мова заходила про виключно умоглядні системи, про специфіку сприйняття реальності, поле для маневрів було ширшим, тепер же воно звузилося до рамок юридичних формулювань і параграфів.

Якщо в Україні хочуть образити високопосадового політика, то кажуть, що він занедужав на романтизм. Апеляція до медичних термінів видається мені дуже доречною, оскільки історія хвороби триває вже  не один десяток літ, вона спричинилася до безлічі непорозумінь і гострих конфліктів навіть поміж  однодумцями. Свого часу я вже висловлював міркування про те, що Україна ще не визріла для президента-філософа, як це, на заздрість нам, трапилося, скажімо, у Чехії. Тепер я доходжу до ще одного висновку, що нація (так передчасно і одіозно визначати згромадження різних етносів та носіїв різних ідеологій може тільки президент-романтик) на стадії свого формування і окреслення прерогатив, не може собі дозволити розкоші медитацій. Найлегше, як це роблять інтегральні націоналісти, брати за правило аксіому батька сіонізму Теодора Герцля: «…Нація – це група людей спільного історичного минулого, об'єднана наявністю спільного ворога». Але така постава, погодьтеся, також вельми романтична, оскільки спробуйте-но злічити усіх ворогів української державності, а відтак втямливо аргументувати ознаки їхньої ворожості. З іншого боку, «ніщо так не псує народ, як звичка до ненависті».

Романтизм політиків полягає у тому, що вони якоїсь миті чомусь вирішують, що їхні життєві уподобання і переконання властиві усім мешканцям терену «від Сяну до Дону». Я не знаю, звідки така вражаюча самовпевненість, і хто методично культивує у свідомості мажорів елемент непогрішності і правильності світоглядних установок. Але якщо є такі особи, то вони мали б зробити ще один крок – навчити своїх патронів послідовності і принциповості. Бо якщо політика – мистецтво можливого, то це, як на мене, слід трактувати як мистецтво можливого боронити свої позиції без суттєвих втрат і уникати відвертого конформізму.

Можливо, через якусь сотню літ ідеалістичні зусилля романтиків оцінять як початок порозуміння найрозшарпанішої історією і сусідами європейської нації. Можливо, майбутні покоління складатимуть їм шану за те, що саме його романтизм поклав край війні всіх проти всіх.

Але наразі ця війна триває, і, що найгірше, – народ втратив перспективу будь-якого перемир’я. Тож чи не варто замислитися над тим, що вона може тривати до останнього патрона, до останнього вояка. І перемогу, до речі, дуже сумнівну, нікому буде відзначати…

Ігор Гулик. Ілюстрація: novayagazeta.ru   

Про сенси версій

Бізнес і влада мають нарешті остаточно з'ясувати свої стосунки. Це. мабуть, проблема проблем, перед якою тьмяніють перспективи євроатлантичної інтеграції і український вектор на захід

Либонь, нам слід припинити лукавство, – правоохоронцям і владцям перестати фальшиво відкидати справжні підтексти замахів та убивств знаних постатей, а загалу, – робити вигляд, що віримо їм. Так склалося у державі, що жоден інцидент, серед них – і карикатурний «замах» Тетерука на Кужіль, – неодмінно містить серед причин і політичну, й економічну складову.

Кажучи про це, я аж ніяк не маю на меті підписуватися під гучними заявами обидвох сторін, у яких також акцентують на такому аспекті «пляшкового інциденту». Зацікавлені особи, як це не цинічно, спробували скористати із прикрощі уповні, простіше кажучи, – пропіарити свою блазнівську опозиційність, загострити проблему стосунків з політичними супротивниками, нагнати жаху серед пересічних обивателів перспективами тотального наступу пропрезидентських сил.

Політичні сенси версій схожих «атентатів» заховані значно глибше, ніж партійні потреби моменту. Кожен, бодай трохи успішний підприємець, попри укомплектованість своєї фірми висококваліфікованим менеджментом, насамперед дбає про владні впливи. Для суспільств, які долають період первинного нагромадження капіталу, притаманною є безпосередня присутність "тугих гаманців" у середовищах, які ухвалюють кардинальні рішення, формують підходи, укладають кодекси суспільної поведінки. Упродовж чи не десятка років ми не втомлюємося говорити про потребу відокремлення бізнесу та влади, і щоразу, коли це питання минає стадію передвиборчих риторик, повертаємося до вихідної точки. Ба більше, нові каденції законодавчих органів, – від Верховної Ради до сільських, – характерні посиленням підприємницької квоти. Йти ж у виконавчу гілку без "надійних тилів" на кшталт "свічкового заводика" зважуються лише камікадзе: в Україні не популярний принцип тяглості влади, кожен новий прем'єр, а відтак і міністри вважають святим обов'язком повиганяти у три шиї чиновників, які працювали з попередником, натомість привести "своїх".

Марно говорити зазіхачам на урядництво, що можна жити інакше, якщо бажаєте, здоровіше, позбувшись макабричної "шизофренії" суміщення бізнесових та владних обов'язків; що, зрештою, існує філігранно відпрацьований на Заході механізм лобіювання; що спільнота вже визріла до того, щоб нею керували професійні політики і суспільні менеджери. Особиста участь у владі укоськує усі резони, можливість укладати правила гри самотужки, на свій смак і про свій інтерес, бере гору над здоровим глуздом, а про нагоду побути при розподілі фінансових потоків годі й казати. Є й інші маленькі втіхи для наділених владними повноваженнями "нових українців", які направду межують з хлоп'яцтвом. Маю одного знайомця, який усе життя справедливо будував власну справу, свідомо йшов на конфлікти з податковою часів Медведчука, щосили допомагав Майдану і логічно потрапив у владу. Тепер він тішиться нагодою… покерувати автом після чарки, переконаний, що жоден даішник не наважиться йому суперечити.

Найгірше, що від цього свавілля потерпають пересічні громадяни. Вони – концетрований образ жертви, яких, на жаль, не уникнути в державі, де бізнес і влада стали сіамськими близнюками. Заручниками і побічними жертвами цього симбіозу є тисячі дрібних підприємців, які змушені працювати в умовах ручного керування, пристосовуватися не тільки до правил гри, що їх пропонує кожен новий уряд, кожен новий міський голова, але й до контексту стосунків того ж таки власника ринку чи супермаркету з новою владною командою. Вони – оптимісти за своєю натурою, ось уже двадцять п’ять років сподіваються на якийсь універсальний закон, що дасть їм зітхнути спокійно бодай на кілька років, уладнати справи, поміркувати над перспективами. Зрештою, саме за такий триб життя вони їздили на Майдан і затято голосували за нову команду. На жаль, новою вона виявилася лише позірно…

Отож, бізнес і влада мають нарешті остаточно з'ясувати свої стосунки. Це. мабуть, проблема проблем, перед якою тьмяніють перспективи євроатлантичної інтеграції і український вектор на захід. Зрештою, допоки не сформуються правила співжиття підприємливих громадян і держави, нам нічого позирати на цивілізованих сусідів.

Ігор Гулик. Ілюстрація: ua-ekonomist.com

Пізнати себе

Найголовнішим „досягненням” вітчизняного провідництва 1991 – 2015 років стало забезпечення собі „нейтралітету” народу. Він, народ, кілька разів намагався утрутитися в процес, в якому де-юре він мав би бути головним, оскільки на папері його визнано „джерелом влади”. Але ці втручання, на жаль, завершувалися лише розчаруваннями та депресією

Дуже хотілося б, щоб українська еліта (та, що насправді є українською, а не спекулює українськістю заради інших, часто протилежних інтересів) почитала Симона Петлюру. Життєвий шлях Головного отамана теж був крутим та звивистим, а тому, переосмислюючи пройдене, він написав, що,

„змагаючи за самостійну Україну в Україні, часто за „нейтралітету” самого українського народу, ми, як біблійні євреї, тільки у цих войовничих незгодах пізнали самих себе, пізнали, чого ми прагнемо і за що боремося”.

Справді, найголовнішим „досягненням” вітчизняного провідництва 1991 – 2015 років стало забезпечення собі „нейтралітету” народу. Він, народ, кілька разів намагався утрутитися в процес, в якому де-юре він мав би бути головним, оскільки на папері його визнано „джерелом влади”. Але ці втручання, на жаль, завершувалися лише розчаруваннями та депресією, усвідомленням того, що тебе, – народ, – вкотре використали і залишили наодинці з проблемами та негараздами. Натомість каста провідників усіх мастей й надалі полагоджує власні справи, легко жонглюючи настроями і почуттями загалу, укладаючи макабричні, з точки зору здорового глузду, альянси, плетучи інтриги і змови всіх проти всіх.

Із цього приводу є визнання вже призабутого нині Олександра Зінченка, – одного із активних діячів Помаранчевої революції, а відтак – чи не першого, який зважився сказати „криве слово” проти її ідолів.  Олександр Зінченко, про Майдан: „Багато хто, і в Україні, і за кордоном, дивилися тоді на нас, як на цілителів, які поставили собі за мету одужання нації. Та ми самі виявилися інфікованими тими ж недугами, якими хворіла і надалі хворіє країна. Ми, радше, не лікарі, а ескулапи, які, далебі, не завжди „чистими руками” просто роз’ятрили старі рани”.

Як на мене, ті, хто нині намагається позмагатися за найвище владне крісло в Україні, не цілком усвідомлюють того, що, як писав Петлюра, ще не пізнали самих себе, не пізнали, чого вони прагнуть і за що борються. Якщо ж усі вісімнадцятеро кандидатів живуть із твердим переконанням, що це не так, що все вже втямлено і осмислено, то, видається, у них просто завищена самооцінка. Бо не помиляються ті, хто не робить нічого, а абсолютно переконаним у власній правоті буває тільки ідіот. Йдеться про те, що успішним керівником держави може бути особа, не тільки здатна ставити автографи під іноді безглуздими указами. Найголовніше – вона мусить вміти визнавати власні помилки, надаватися до прогресивної генези, і, врешті-решт, пізнати, чого прагне не тільки сама, але й чого хотів би її народ. Квінтесенція реалізації цих рис і буде програмним планом України на найближчу п’ятирічку. Якщо ж еліта й надалі послуговуватиметься принципом „влада заради влади”, то нас чекатимуть не надто добрі часи.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Іржа гендлярства

Я далекий від думки, що десь у світі є ідеальний народ, кожен представник якого може бути еталоном шляхетності, чеснот і взагалі, – «правильності». Але мені здається, що питома вага негідників має регулюватися, зокрема, небайжужістю громадян, яким все ж розходиться на тому, серед кого живуть

Мило, вочевидь, було слухати, як напівзабутий тепер Євген Червоненко з трибуни чергового з’їзду власної партії казав, що її головною ідеологією була «психологія гендлярів». Думаю, що після такої оцінки всім тодішнім партіям варто було б саморозпуститися. Принаймні, партійні провідники мали б зробити це першими. Бо усі вони – лише публічні інструменти «меценатів», без яких жоден партійний проект в Україні не проіснував би навіть до найближчих виборів. Не сталося…

Я не знаю виходу з глухого кута, у якому опинилася наша державність унаслідок гендлярського підходу до абсолютно усіх справ. Я не переконаний, що навіть народ – яко джерело влади, гідний високої місії суверена.

Ось приклад. Власник садиби на Полтавщині, біля оселі якого трапилася з'ява нерукотворного лику Матері Божої, прикишенькував усі пожертви численних прочан і виклав на інтернет-аукціон лот «Маєток із деревом, на якому явилася Марія» за 400 тис. у.о. Про це недавно повідомив телеканал ICTV. Запитую себе і вас, шановні: чи може людина з такими моральними засадами стати учасником державотворчого процесу? Запитую, і одразу ж ловлю себе на думці, що, у принципі, цей хлоп зі села, власне, скопіював стиль поведінки владоможців, – від сільського голови до київського урядника. Маючи перед своїми ясними очима приклади успішності ошустів, брехунів, злодіїв, хапуг, вимагачів, він просто-таки переконаний, що чинити схоже, – лише собі на користь.

Я далекий від думки, що десь у світі є ідеальний народ, кожен представник якого може бути еталоном шляхетності, чеснот і взагалі, – «правильності». Але мені здається, що питома вага негідників має регулюватися, зокрема, небайжужістю громадян, яким все ж розходиться на тому, серед кого живуть. А ще мені здається, що здорова спільнота, перш ніж засновувати державу, має визначитися із вартостями, вищими за матеріальні статки.

Мені заперечать: мовляв, з цим у нас все добре, українці – серед найрелігійніших націй Європи. Та гріш ціна вірі, коли нею користають для збагачення і вивищення. Гріш ціна вірянам, які учора розганяли по селах вертепи, а нині офірують на храм вкрадені в народу гроші, спонукаючи священиків поминати їх при кожній службі…

Тому й вихід з пустелі, у яку потрапив вічно бездержавний, упосліджений чужинцями народ, отримавши шанс мати «свою хату» і «свою волю», вбачається проблематичним. Не тому, що маємо поганих провідників. А тому, що дозволяємо таким, як вони, взагалі правити нами.

Шарль де Голь мав рацію, коли заявив, що «політика – надто серйозна справа, аби нею займалися лише політики».

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Не по кишені

«Спочатку слід збудувати Голландію, а вже потім вирішувати питання маріхуани», – резонно зауважувала колись Валєрія Новодворская

Український вимір глобальних негараздів дещо специфічний. Його особливості не тільки у присутності абсолютно безвідповідальної політичної еліти, яка не складає собі труду взятися за бодай ескізне окреслення «плану для нації», його біда ще й у непомірних апетитах владоможців, здатних для втілення цієї жаги на брутальність і беззаконня. Але перекладати усе тільки на правлячий клас було б, принаймні, некоректним. Позаяк, знано, що «народ заслуговує тієї влади, яку має», і, вочевидь, ті, хто намагаються визначати для країни правила гри, не впали нам на голову з Місяця, і, дякувати Богові, не нав’язані окупантом.

Коли один із моїх знайомих повернувшись із заробітчанських європ, дістався в Україні нормальної грошової посади, я тільки тішився його успіхові. Але минуло буквально півроку, і приятель знову зібрався у світи. Я було взявся його переконувати, мовляв, порахуй, адже тут ти дістаєш значно більше, не переймаєшся легалізацією, тут родина, – він просто сказав, що звик до іншої якості життя, яка «там» дається йому меншим коштом.

Якось директор Інституту демографії і соціальних досліджень Елла Лібанова на сторінках «Дзеркала тижня» висловила погляд на ту ж проблему, лише з дещо іншої точки зору: «Ми стали меткими, нічим не стримуваними споживачами. В результаті Україна, яка займає одне з останніх місць в Європі за рівнем ВВП на душу населення, – серед лідерів з продажу дорогих автомобілів. Населення дозволяє собі демонструвати неймовірний попит на побутову техніку, дороге житло – невиправдане дороге житло».

У нас полюбляють говорити про «середній клас», мовляв, це – основа, зацікавлена у подальшому розвитку країни, той грунт, на якому базується її добробут. Але чомусь, окреслюючи поняття, беруть до уваги лише позірний рівень життя представників цієї «серединки». І маємо, що той, хто сидить по вуха у кредитах, зате володіє усіма атрибутами цього прошарку, – взятими у борг, віртуальними, «заставними», – визначає мейнстрім у суспільстві, стає предметом неабияких заздрощів для тих, хто, до прикладу, сяк-так перебивається у двокімнатній квартирі на Сихові, але не винен нікому жодної копійки… Є й феномен, коли злидні у пристойному помешканні пересічного громадянина, який дістається до місця праці на шикарному авто, стають головним мотивом його невдоволення: він живе в Україні, працює, здебільшого, «по-українськи», податки платить взагалі невідомо як, але хоче європейських стандартів. Але… «Спочатку слід збудувати Голландію, а вже потім вирішувати питання маріхуани», – як резонно зауважувала колись Валєрія Новодворская.

У принципі, стиль поведінки владців цілком і повністю відображає стиль життя їхніх виборців. Лише з на порядок вищою шкалою споживацтва, і не до порівняння ширшими можливостями втілення своїх захцянок.

Ігор Гулик. Ілюстрація: goldnike-777.blogspot.com

Вибори у стилі Людовіка XVI

«Cтиль полеміки важливіший за предмет полеміки», - написав колись Грігорій Помєранц, філософ із забороненої для мого покоління російської служби «Радіо «Свобода». Він мав певну рацію, але навряд чи сподівався, що його несподіваним висновком скористаються ледь не через півстоліття учасники локальних виборчих перегонів’2015 у Львові. Сумнівно, що бодай  чверть із них достеменно втямили предмет суспільної дискусії, зате зі стилем... Зі стилем у них, здається, все склалося якнайкраще...

Форма без змісту

Аби виглядати більш-менш пристойно, кандидати на посаду міського голови Львова відкинули спокусливу перспективу скористатися заготовками певних партійних штабів і вдатися до полеміки загальнонаціонального масштабу. Вони не обіцяли міщухам ані контрактної армії, ані зростання пенсій. Вони говорили про наболіле: хто – «про два Львова», хто – про корупцію як першопричину усіх бід (серед них – і остогидлого смороду), хто – просто про «життя по-новому». Однак фокус полягає в тому, що жоден із кандидатів, - серед них і два проміжних фіналісти, - ані словом не обмовився про те, що навіть «приземлені» проблеми, озвучені під час перегонів, доведеться полагоджувати в геть інших, ніж досі, умовах. У недослідженому наразі вітчизняним чиновництвом контексті децентралізації. Якою вона буде, яким змістом наповнять закони про місцеве самоврядування, його повноваження, його бюджети тощо, - наразі не знають навіть на Банковій, у Ратуші ж – й поготів.

Тому зазіхачам на мерський фотель залишалося одне, - вправлятися у вишуканій і не надто риториці, прикриваючи нею відсутність змісту. А якою може бути риторика, прийнятна для мешканця постреволюційної країни? Тільки «прогресивною», присмаченою нищівною критикою попередників і несприйняттям їхніх сучасних адептів. Даремно ще кілька років тому ми рвали черева від сміху над дідусем Азіровим з його «папєрєднікамі», з’ясувалося, що офірні цапи однаково потрібні і «злочинній владі», і цілком демократичним політикам. Єдиний, хто зламав усталений шаблон – Андрій Садовий, - але не тому, що такий прогресивний і технологічний. Причина його «несистемності» банальна – він сам собі «папєрєднік», отож котити бочку на власну персону і минулі дві каденції якось не випадало... Може, тому й дістав найвищий результат. Підтвердження правильності обраного стилю чекатимемо недовго – до другого туру.

Власне ця риса (заперечення дотеперішніх практик) й породжує дещо дивну алюзію цих виборів із стилем французького неокласицизму, який фахівці часто називають стилем Людовика XVI. Тоді теж, - правда, не політики, а мистці, - увесь талант і натхнення поклали на дискредитацію бароко і рококо, - цих «панських жартів» у штуці, цих нікому не потрібних завитушок і амурчиків... Не замислюючись над тим, що альтернативою є позбавлений сенсів удруге винайдений ровер, - класицизм з дивною прикладкою «нео-»...

Утім проектанти цьогорічних виборів так захопилися формою, що прагнучи якомога глибше приховати лекала старого, випробуваного у Європі рецепту «відкритих списків», помістили кермо на заднє колесо знайомого всім «ровера», заплутавши до нестями пересічного виборця. Вийшла стара, добре знайома мажоритарка з партійним присмаком. І це, як на мене, найбільша загроза українській державності. Чому? Бо після місцевих виборів постала нова реальність -

«Локальна країна»

Даремно «яйцеголові» з Києва вбачали найбільшу загрозу цих виборів у перспективі розпаду парламентської коаліції. Ось, пророкували вони, - противники чинного президента та уряду спробують свої сили, відчують солодкий смак перемоги у якомусь забутому Богом селі Затемне, і перейдуть до «плану Б» - позачергових виборів Верховної Ради. Реальність виявилася, на перший погляд, оптимістичнішою: у Львові, до прикладу, ні Ляшко, ні Тимошенко, ні УКРОП, ні «Наш Край», а тим паче «Опозиційний блок» не зібрали потрібного електорального врожаю (заради правди, - в області перша четвірка з перелічених таки перестрибнула 5-відсотковий бар’єр). Ба більше, маємо підстави говорити про ймовірний демонтаж деяких з указаних брендів на всеукраїнському рівні.

Однак... Є інша річ, яка змушує дуже насторожено аналізувати справжні результати локальних виборів’2015. Її почасти згадав знаний політолог Вадим Карасьов, назвавши процес «феодалізацією» партійно-політичної системи. Він, правда, пробує тримати гарну міну за поганої гри, натякаючи, що сучасний європейський капіталізм виріс акурат з феодальних «штанців». Як на мене, це мала втіха. Все значно сумніше.

Справа в тому, що «феодалізація» партійно-політичної системи в Україні демонструє чітку і головне – безперервну - тенденцію. Мажоритарна система ще з часів Кучми уможливлювала безтурботне життя удільних князьків – нардеп цілком сміливо «купував» собі округ, обирався там завдяки грошам, впливу, обіцянкам, а відтак викачував все, що міг, у процесі поділу бюджетного «пирога». «Відкриті списки» ala Україна відчинили для олігархів шлюзи приватизації цілих регіонів. Приклади - у таблицях результатів місцевих виборів’2015. «Самопоміч» (+ Українська Галицька партія) на Львівщині, Опоблок, - як стверджує екс-регіонал Юрій Бойко, -  у шести південно-східних областях, Геннадій Кернес з «Відродженням» - у Харкові, «Єдиний центр» - традиційно для Закарпаття... Це, наголошу, попередні підсумки.

Отже після 25 жовтня 2015 року популярне гасло «Зшиваємо країну» може викликати лише іронічну посмішку з дрібкою жалю. Як і антиолігархічні тези Порошенка, записані в Коаліційній угоді після Революції Гідності.

Певна річ, у залаштункових організаторів та фінансистів політпроектів результати місцевих виборів зродять дещо інші емоції. Залежно від планів. Я переконаний, що успіх «Самопомочі» буде конвертованим у торги під куполом Верховної Ради, а відтак і в президентську кампанію Садового. Домінанта Опоблоку у радах Запоріжжя, Миколаївщини, Херсонщини, частині Донецької, Луганської областей полегшить здобуття індульгенцій «вчорашнім». Торг, гендель тут дочасний і виправданий, чи не так? Особливо, коли в рукавах гравців – карта-нічний жах для Банкової. Карта, на якій чітко і недвозначно виписано слово «федералізація».

...Цитата Грігорія Помєранца, з якої я почав цей текст, теж має початок. Він звучить так: «Диявол починається з піни на вустах ангела, який кинувся у бій за святу, праведну справу...».

Замість післямови і без аналогій

Людовік XVI був поганим королем. Фінансова скрута, урядовий хаос, містечкові бунти і некерованість феодів. Штурм Бастилії і перемога Великої Французької революції. Завершилося все для правителя гільотиною після вироку Національного Конвенту.

Хоча... Хіба не на його чолі відблиск слави Марата та Робесп’єра? Хіба не він, -хай навіть опосередковано, - причетний до призабутого мистецького стилю неокласики? Зрештою, бути чоловіком Марії-Антуанетти – теж вартий пошани статус...

Ігор Гулик. Ілюстрація: brovary.pravo-znaty.org.ua