Не Брехт. "Тригрошова опера"

Мені, зрештою, далеко не "по барабану", як кремлівські високосадовці відверто починають гешефт довкола паризької трагедії, виставляючи цінники на ще не охололих тілах жертв зі знижками за рахунок України

Якось Всеволод Чаплін, заступник відділу зовнішніх зносин Московського патріархату, сказав не надто благочестиву річ: „Жодні розмови про загальнолюдські цінності, про те, що ми можемо обнятися й розцілуватися з усіма народами світу, роззброївшись перед ними, не мають нічого спільного з реальною політикою”. Достойний протоєрей, мабуть, цілком усвідомлював, що „реальна політика” так званих християнських держав (бо де можна зараз відшукати дистилят християнської спільноти?) вже давно не базується на євангельських притчах. Ось і після паризького 13.11 навряд чи варто сподіватися на докорінну зміну політичної парадигми

Інша річ, що попри цинізм і „гламур мерзотників” (вислів автора УП Сергія Дацюка) у світі ще толеруються чесність та безкорисність, загальні правила етичної поведінки. Принаймні, ніхто й ніколи не танцює на чужому похороні. Хоча спроби такі були...

Мені також не надто до смаку деякі надмірності у підходах української влади до деяких дуже драстичних питань – історії, культури, навіть цивілізаційного вибору. Мені також шпетить, скажімо, зайва акцентація на європейськості України. Бо ж це цілком зрозуміла аксіома, яка не потребує теоретизувань і захмарних формул. Перебір з європейською належністю іноді може спричинити сумнів або ж враження про меншовартість, якої ми так прагнемо хутчіш позбутися.

Але моє ставлення до тактики рідної влади є природним, бо я – громадянин, платник податків, на які ця влада існує, тож маю право на критику. Роблю це усередині країни і, хочу думати, що мене почують, мою думку врахують. Коли ж оцінки дає сусід, то хотілося б щоб ці його публічні міркування про чужу країну витримувалися у тоні делікатному і дипломатичному.

Мені – українцеві, ні гаряче ні холодно від того, що росіяни не вшановують жертв Голодомору. Але мені не байдуже, що вони легко розкидатися оцінками на кшталт „так званий Голодомор”, коли йдеться про смерть мільйонів моїх співвітчизників. Мені, зрештою, далеко не "по барабану", як кремлівські високосадовці відверто починають гешефт довкола паризької трагедії, виставляючи цінники на ще не охололих тілах жертв зі знижками за рахунок України. І саме це перетворюється на один із критеріїв мого особистого ставлення до сусідів, які, виявляється, не бажають (чи не можуть, не здатні?) поспівчувати ближньому у його біді. Відтак, чи можуть самі розраховувати на співчуття, коли таке несподіване життя підкине випробувань їхньому народові? Мабуть, сумнівно... Хоча, заперечать мені, яке співчуття у часи війни?

Зрештою, якщо повертатися до теми Голодомору, то й тут Москва може з плином часу сподіватися на міжнародну ізоляцію. З кожним роком число країн, які визнають українську трагедію геноцидом, більшає. І не за рахунок маргінальних режимів чи терористичних угруповань. Тож Владімір Путін, з його «вишуканими методами» ревізувати очевидне, використати терор задля поліпшення власного реноме ризикує потрапити у компанію тих, хто заперечують очевидне. На кшталт „ревізіоністів”, які намагаються затушувати Голокост.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Сумнівні артефакти

Політики, зазвичай, уважають за підставову доволі вільну поведінку з результатами „народного волевиявлення”, а вже про бажання загалу вони чомусь говорять, виходячи виключно з власних інтерпретацій

Коли політики починають говорити про тріумфи демократії, природно закладаючи у підтексти своє розуміння „влади народу”, мені на думку спадають дивовижні слова Лєца про те, що „не одна тріумфальна арка відтак перетворювалася у ярмо для народу”. Адже не є таємницею, що кожен з тих, хто волею долі чи примхливого випадку потрапив на владний олімп, по-своєму розуміє роль загалу у своєму успіхові. І дуже часто це розуміння впирається у завищеність самооцінок, у зневажливу поставу: мовляв, а за кого ж їм ще було голосувати, як не за мене, чудового? Ба більше, політики, зазвичай, уважають за підставову доволі вільну поведінку з результатами „народного волевиявлення”, а вже про бажання загалу вони чомусь говорять, виходячи виключно з власних інтерпретацій.

Безумовно, маємо стійкі стереотипи головних месиджів, якими оперують зазіхачі на високі державні посади, коли прагнуть сподобатися електорату. Серед них, насамперед, прагнення визначеності, чіткого укладу норм поведінки, – і це, зрештою, цілком уписується в поняття спокою та стабільності. Спекуляції на основоположній рефлексії виборця тут не мають меж, і приклад нашої сусідки Росії – чи не найкращий тому доказ. Я не кажу про російську еліту, – мабуть, передвиборчі фінти Путіна (Чеченська війна, вибухи у житлових будинках, Буйнакск etc) багато кому там не до снаги. Я кажу про тотальне збайдужіння широкої публіки до того, що коїть влада. Ясна річ, – воно комфортніше і легше мати справу зі звичним персонажем, плекати сподівання, що так звана „стабільність” триватиме вічно, існувати „рослинним життям”, віддавши зверхникам усі повноваження, позбувшись будь-якої відповідальності і разом з нею – перспективи.

Але... „Дна немає, просто глибше не опускають”, – зауважує той же Лєц, і, звичайно, у такому випадку стабільність і непорушність ситуації видається ідеальною. Але будь-який ідеал боїться реальності, і цей острах спонукає його носіїв ховатися у мушлю самоізоляції, плекати переконання у власній величі, непогрішності, самодостатності. Будь-які зовнішні втручання, будь-який приклад „іншості”, вільнодумства загрожують цій „благодаті”, і, нагромаджуючись, лише дестабілізують систему, спонукають її до пошуку зовнішніх причин, внутрішніх ворогів на виправдання своїх фобій.

Приклад такого детермінізму, залежності від довкілля, попри позірну замкненість і бундючність, навів нещодавно британський журнал „Economist”. „Багато росіян з радістю вказують на хаотичну політику України, як на те, чого би їм хотілося уникнути. Насправді ж Україна надає їм гідний приклад для наслідування”, – пише поважне видання.

Я не можу стверджувати, що захоплююся практикою українських еліт. Чимало діячів й досі послуговуються „артефактами минулого”, які давно час залишити на історичному звалищі. Але попри все, вітчизняним політикам не бракує однієї поважної риси – терпіння, з яким вони намагаються дотримати бодай позірної налаштованості на прогрес. Іноді просто-таки дивує, що затяті опоненти і непримиренні „вороги”, озброївшись арсеналами забобон і штампів обивательського мислення, досі втримуються від різких рухів, які могли б поставити хрест на державності. Кожен з них розуміє цю державність по-своєму, але Бог ще не відняв жодному з них глузду, аби вони не толерували думки іншого. Хай через обставини, що склалися, хай з міркувань особистої безпеки, хай з погляду на власну репутацію, – все ж українці серед хаосу і набитих гуль усе-таки демонструють, що вони обрали свій шлях і мають доволі серйозні наміри не зійти з нього.

Ігор Гулик. Ілюстрація: liveinternet.ru     

Про мистецтво імітації

За всіх обставин, здається, ніхто не здавав собі труду замислитися над тим, що імітувати можна будь що. Лише, на жаль, не життя

У час, коли увесь посткомуністичний світ міркує, чи варто втовкмачувати у дитячі голови теорію Дарвіна, серйозні уми в „найправославнішій” країні згадали про Спенсера і пробують адаптувати його концепцію розвитку до людських спільнот і суспільних систем. Тобто, фактично йдеться про те, що еволюція держави схожа до еволюції біологічних видів і про усілякі там теологічні догми не може бути й мови.

У зв’язку з цим цікавою виглядає публікація в російському ж „Ежедневном журнале”, – чи не єдиному серйозному мережному виданні тамтешньої опозиційної інтелігенції, якого ще не торкнувся нищівний перст державної цензури. Алєксандр Подрабінек написав есе про імітацію як неодмінну рису влади та опозиції, і воно цілком вписується у згадану вже нами „спенсеріану”. Бо власне кажучи, імітація є доволі поважним чинником будь-якого біологічного прогресу. Правда, виникає вона вже на вищих щаблях організації живого.

Мабуть, не варто надто спрощувати саме явище імітації, характерне для суспільних інституцій, банальним твердженням того, що влада лише створює видимість напруженої та серйозної роботи. Так можуть міркувати маргінали, бо насправді, коли  ретельніше приглянутися, то висновок може бути однозначним – у владних та опозиційних офісах кипить робота. Однак питання, що це за діяльність – це питання зовсім іншого ґатунку.

Відповідь на нього лежить у площині результатів. Тож якщо мова про них, то цілком очевидним може бути висновок, що титанічні зусилля тисяч чиновників скеровані на те, аби „здаватися”, та, далебі, не „бути”. Ми декларуємо себе демократичною країною, – авжеж, так і слід виглядати в очах цивілізованих сусідів, не дбаючи, однак, аби демократія перетворилася з атрибутивного, часто лише артикульованого елементу самопіару у глибинні, якщо не підсвідомі рефлексії пересічного громадянина. Ми кажемо про правничу захищеність прав та свобод українців, про те, що будь-які конфліктні ситуації залагоджуються у судах, і чудово розуміємо, що ті ж суди живуть і працюють у зовсім інших системах координат, які, на жаль, важко окреслити правовим полем. Ми переконуємо себе й інших в європейськості України, беручи до уваги, перш за все, не концептуальні засади цієї „європейськості”, не комунікаційні канали загалу і обраної ним влади, а простий та банальний факт існування „центру Європи” в горах Закарпаття. Євген Сверстюк колись давно сказав про це доволі руба: „В наш час негідник перестав боятися, зрадник не соромиться, пройдисвіт видає себе за вченого, а партія за підписом вченого видає фальшиву інформацію”.

Імітація, отже, перетворилася в доволі ефективне знаряддя для опозиції. Але показово, що маючи за об’єкти тотальної критики фактично не реальні події чи явища, а зімітовані владою симулякри, борці з режимом провадять боротьбу з вітряками. Коли ж з них намагаються витягнути бодай начерки конструктивної зміни реалій, то, захоплені цією безконечною грою, революціонери не знаходять нічого ліпшого, – вони також вдаються до імітації. Уся наполеглива кампанія за скасування депутатської недоторканності як першопричини українських бід з плином часу вона перетворилася на безсенсову гру, позаяк  навзамін імунітету депутати встигли приватизувати суди, прокурорів та слідчих, більше того, укласти у правове поле стільки мотивів для юридичних казусів та колізій, що за їхньою допомогою та при наявності добрих адвокатів можна було б виправдати і диявола...    

Сучасні медіа дають великі можливості для імітації. Минула виборча кампанія запам’ятається не тільки валом „джинси” про відкриття шкіл, шляхів та громадських вбиралень за участю знакових для виборів осіб, але й своєрідним конструюванням реальності, створенням інформаційних приводів на догоду тих чи інших пошуковувачів депутатських мандатів.

Але за всіх обставин, здається, ніхто не здавав собі труду замислитися над тим, що імітувати можна будь що. Лише, на жаль, не життя.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Романтизм як недуга

Якщо політика – мистецтво можливого, то це, як на мене, слід трактувати як мистецтво можливого боронити свої позиції без суттєвих втрат і уникати відвертого конформізму

Можна до безконечності сперечатися, що рухає людством – відчайдушний романтизм чи поміркований прагматизм. Як на мене, вони чергуються, позаяк є чимало прикладів, коли невиправні реалісти з головою кидалися у безнадійні і захмарні справи, переконуючи довкілля у тому, що навіть найнесусвітніша, на перший погляд, ідея може стати конструктивною та реальною, до того ж – корисною для спільноти. І навпаки: рафіновані ідеалісти, що упродовж життя вражали близьких своєю непрактичністю і невмінням жити днем сьогоднішнім, раптом зупинялися напівдорозі, обмірковуючи ймовірні наслідки свого безшабашшя, і втрачали геть усе.

Тобто, як зазвичай, у всьому найкраща – «золота» середина.  Не «тупа інертність», яка, на думку, Славоя Жижека, подобається людям, а власне така налаштованість душі і помислів, що передбачає найоптимальніше поєднання висоти задуму і наявності ресурсу для його реалізації.

Проблема українських еліт полягає акурат у тому, що в їхніх світоглядних конструкціях спостерігаємо діаметрально протилежні налаштування. Конституційна реформа лише вдягнула у правничі шати ці вектори, які є промоторами різних владних середовищ, загострила суперечності до межі антагонізму. І тепер вже жодні круглі чи квадратові столи не можуть стати майданчиками для порозуміння, оскільки раніше, коли мова заходила про виключно умоглядні системи, про специфіку сприйняття реальності, поле для маневрів було ширшим, тепер же воно звузилося до рамок юридичних формулювань і параграфів.

Якщо в Україні хочуть образити високопосадового політика, то кажуть, що він занедужав на романтизм. Апеляція до медичних термінів видається мені дуже доречною, оскільки історія хвороби триває вже  не один десяток літ, вона спричинилася до безлічі непорозумінь і гострих конфліктів навіть поміж  однодумцями. Свого часу я вже висловлював міркування про те, що Україна ще не визріла для президента-філософа, як це, на заздрість нам, трапилося, скажімо, у Чехії. Тепер я доходжу до ще одного висновку, що нація (так передчасно і одіозно визначати згромадження різних етносів та носіїв різних ідеологій може тільки президент-романтик) на стадії свого формування і окреслення прерогатив, не може собі дозволити розкоші медитацій. Найлегше, як це роблять інтегральні націоналісти, брати за правило аксіому батька сіонізму Теодора Герцля: «…Нація – це група людей спільного історичного минулого, об'єднана наявністю спільного ворога». Але така постава, погодьтеся, також вельми романтична, оскільки спробуйте-но злічити усіх ворогів української державності, а відтак втямливо аргументувати ознаки їхньої ворожості. З іншого боку, «ніщо так не псує народ, як звичка до ненависті».

Романтизм політиків полягає у тому, що вони якоїсь миті чомусь вирішують, що їхні життєві уподобання і переконання властиві усім мешканцям терену «від Сяну до Дону». Я не знаю, звідки така вражаюча самовпевненість, і хто методично культивує у свідомості мажорів елемент непогрішності і правильності світоглядних установок. Але якщо є такі особи, то вони мали б зробити ще один крок – навчити своїх патронів послідовності і принциповості. Бо якщо політика – мистецтво можливого, то це, як на мене, слід трактувати як мистецтво можливого боронити свої позиції без суттєвих втрат і уникати відвертого конформізму.

Можливо, через якусь сотню літ ідеалістичні зусилля романтиків оцінять як початок порозуміння найрозшарпанішої історією і сусідами європейської нації. Можливо, майбутні покоління складатимуть їм шану за те, що саме його романтизм поклав край війні всіх проти всіх.

Але наразі ця війна триває, і, що найгірше, – народ втратив перспективу будь-якого перемир’я. Тож чи не варто замислитися над тим, що вона може тривати до останнього патрона, до останнього вояка. І перемогу, до речі, дуже сумнівну, нікому буде відзначати…

Ігор Гулик. Ілюстрація: novayagazeta.ru   

Про сенси версій

Бізнес і влада мають нарешті остаточно з'ясувати свої стосунки. Це. мабуть, проблема проблем, перед якою тьмяніють перспективи євроатлантичної інтеграції і український вектор на захід

Либонь, нам слід припинити лукавство, – правоохоронцям і владцям перестати фальшиво відкидати справжні підтексти замахів та убивств знаних постатей, а загалу, – робити вигляд, що віримо їм. Так склалося у державі, що жоден інцидент, серед них – і карикатурний «замах» Тетерука на Кужіль, – неодмінно містить серед причин і політичну, й економічну складову.

Кажучи про це, я аж ніяк не маю на меті підписуватися під гучними заявами обидвох сторін, у яких також акцентують на такому аспекті «пляшкового інциденту». Зацікавлені особи, як це не цинічно, спробували скористати із прикрощі уповні, простіше кажучи, – пропіарити свою блазнівську опозиційність, загострити проблему стосунків з політичними супротивниками, нагнати жаху серед пересічних обивателів перспективами тотального наступу пропрезидентських сил.

Політичні сенси версій схожих «атентатів» заховані значно глибше, ніж партійні потреби моменту. Кожен, бодай трохи успішний підприємець, попри укомплектованість своєї фірми висококваліфікованим менеджментом, насамперед дбає про владні впливи. Для суспільств, які долають період первинного нагромадження капіталу, притаманною є безпосередня присутність "тугих гаманців" у середовищах, які ухвалюють кардинальні рішення, формують підходи, укладають кодекси суспільної поведінки. Упродовж чи не десятка років ми не втомлюємося говорити про потребу відокремлення бізнесу та влади, і щоразу, коли це питання минає стадію передвиборчих риторик, повертаємося до вихідної точки. Ба більше, нові каденції законодавчих органів, – від Верховної Ради до сільських, – характерні посиленням підприємницької квоти. Йти ж у виконавчу гілку без "надійних тилів" на кшталт "свічкового заводика" зважуються лише камікадзе: в Україні не популярний принцип тяглості влади, кожен новий прем'єр, а відтак і міністри вважають святим обов'язком повиганяти у три шиї чиновників, які працювали з попередником, натомість привести "своїх".

Марно говорити зазіхачам на урядництво, що можна жити інакше, якщо бажаєте, здоровіше, позбувшись макабричної "шизофренії" суміщення бізнесових та владних обов'язків; що, зрештою, існує філігранно відпрацьований на Заході механізм лобіювання; що спільнота вже визріла до того, щоб нею керували професійні політики і суспільні менеджери. Особиста участь у владі укоськує усі резони, можливість укладати правила гри самотужки, на свій смак і про свій інтерес, бере гору над здоровим глуздом, а про нагоду побути при розподілі фінансових потоків годі й казати. Є й інші маленькі втіхи для наділених владними повноваженнями "нових українців", які направду межують з хлоп'яцтвом. Маю одного знайомця, який усе життя справедливо будував власну справу, свідомо йшов на конфлікти з податковою часів Медведчука, щосили допомагав Майдану і логічно потрапив у владу. Тепер він тішиться нагодою… покерувати автом після чарки, переконаний, що жоден даішник не наважиться йому суперечити.

Найгірше, що від цього свавілля потерпають пересічні громадяни. Вони – концетрований образ жертви, яких, на жаль, не уникнути в державі, де бізнес і влада стали сіамськими близнюками. Заручниками і побічними жертвами цього симбіозу є тисячі дрібних підприємців, які змушені працювати в умовах ручного керування, пристосовуватися не тільки до правил гри, що їх пропонує кожен новий уряд, кожен новий міський голова, але й до контексту стосунків того ж таки власника ринку чи супермаркету з новою владною командою. Вони – оптимісти за своєю натурою, ось уже двадцять п’ять років сподіваються на якийсь універсальний закон, що дасть їм зітхнути спокійно бодай на кілька років, уладнати справи, поміркувати над перспективами. Зрештою, саме за такий триб життя вони їздили на Майдан і затято голосували за нову команду. На жаль, новою вона виявилася лише позірно…

Отож, бізнес і влада мають нарешті остаточно з'ясувати свої стосунки. Це. мабуть, проблема проблем, перед якою тьмяніють перспективи євроатлантичної інтеграції і український вектор на захід. Зрештою, допоки не сформуються правила співжиття підприємливих громадян і держави, нам нічого позирати на цивілізованих сусідів.

Ігор Гулик. Ілюстрація: ua-ekonomist.com

Пізнати себе

Найголовнішим „досягненням” вітчизняного провідництва 1991 – 2015 років стало забезпечення собі „нейтралітету” народу. Він, народ, кілька разів намагався утрутитися в процес, в якому де-юре він мав би бути головним, оскільки на папері його визнано „джерелом влади”. Але ці втручання, на жаль, завершувалися лише розчаруваннями та депресією

Дуже хотілося б, щоб українська еліта (та, що насправді є українською, а не спекулює українськістю заради інших, часто протилежних інтересів) почитала Симона Петлюру. Життєвий шлях Головного отамана теж був крутим та звивистим, а тому, переосмислюючи пройдене, він написав, що,

„змагаючи за самостійну Україну в Україні, часто за „нейтралітету” самого українського народу, ми, як біблійні євреї, тільки у цих войовничих незгодах пізнали самих себе, пізнали, чого ми прагнемо і за що боремося”.

Справді, найголовнішим „досягненням” вітчизняного провідництва 1991 – 2015 років стало забезпечення собі „нейтралітету” народу. Він, народ, кілька разів намагався утрутитися в процес, в якому де-юре він мав би бути головним, оскільки на папері його визнано „джерелом влади”. Але ці втручання, на жаль, завершувалися лише розчаруваннями та депресією, усвідомленням того, що тебе, – народ, – вкотре використали і залишили наодинці з проблемами та негараздами. Натомість каста провідників усіх мастей й надалі полагоджує власні справи, легко жонглюючи настроями і почуттями загалу, укладаючи макабричні, з точки зору здорового глузду, альянси, плетучи інтриги і змови всіх проти всіх.

Із цього приводу є визнання вже призабутого нині Олександра Зінченка, – одного із активних діячів Помаранчевої революції, а відтак – чи не першого, який зважився сказати „криве слово” проти її ідолів.  Олександр Зінченко, про Майдан: „Багато хто, і в Україні, і за кордоном, дивилися тоді на нас, як на цілителів, які поставили собі за мету одужання нації. Та ми самі виявилися інфікованими тими ж недугами, якими хворіла і надалі хворіє країна. Ми, радше, не лікарі, а ескулапи, які, далебі, не завжди „чистими руками” просто роз’ятрили старі рани”.

Як на мене, ті, хто нині намагається позмагатися за найвище владне крісло в Україні, не цілком усвідомлюють того, що, як писав Петлюра, ще не пізнали самих себе, не пізнали, чого вони прагнуть і за що борються. Якщо ж усі вісімнадцятеро кандидатів живуть із твердим переконанням, що це не так, що все вже втямлено і осмислено, то, видається, у них просто завищена самооцінка. Бо не помиляються ті, хто не робить нічого, а абсолютно переконаним у власній правоті буває тільки ідіот. Йдеться про те, що успішним керівником держави може бути особа, не тільки здатна ставити автографи під іноді безглуздими указами. Найголовніше – вона мусить вміти визнавати власні помилки, надаватися до прогресивної генези, і, врешті-решт, пізнати, чого прагне не тільки сама, але й чого хотів би її народ. Квінтесенція реалізації цих рис і буде програмним планом України на найближчу п’ятирічку. Якщо ж еліта й надалі послуговуватиметься принципом „влада заради влади”, то нас чекатимуть не надто добрі часи.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Іржа гендлярства

Я далекий від думки, що десь у світі є ідеальний народ, кожен представник якого може бути еталоном шляхетності, чеснот і взагалі, – «правильності». Але мені здається, що питома вага негідників має регулюватися, зокрема, небайжужістю громадян, яким все ж розходиться на тому, серед кого живуть

Мило, вочевидь, було слухати, як напівзабутий тепер Євген Червоненко з трибуни чергового з’їзду власної партії казав, що її головною ідеологією була «психологія гендлярів». Думаю, що після такої оцінки всім тодішнім партіям варто було б саморозпуститися. Принаймні, партійні провідники мали б зробити це першими. Бо усі вони – лише публічні інструменти «меценатів», без яких жоден партійний проект в Україні не проіснував би навіть до найближчих виборів. Не сталося…

Я не знаю виходу з глухого кута, у якому опинилася наша державність унаслідок гендлярського підходу до абсолютно усіх справ. Я не переконаний, що навіть народ – яко джерело влади, гідний високої місії суверена.

Ось приклад. Власник садиби на Полтавщині, біля оселі якого трапилася з'ява нерукотворного лику Матері Божої, прикишенькував усі пожертви численних прочан і виклав на інтернет-аукціон лот «Маєток із деревом, на якому явилася Марія» за 400 тис. у.о. Про це недавно повідомив телеканал ICTV. Запитую себе і вас, шановні: чи може людина з такими моральними засадами стати учасником державотворчого процесу? Запитую, і одразу ж ловлю себе на думці, що, у принципі, цей хлоп зі села, власне, скопіював стиль поведінки владоможців, – від сільського голови до київського урядника. Маючи перед своїми ясними очима приклади успішності ошустів, брехунів, злодіїв, хапуг, вимагачів, він просто-таки переконаний, що чинити схоже, – лише собі на користь.

Я далекий від думки, що десь у світі є ідеальний народ, кожен представник якого може бути еталоном шляхетності, чеснот і взагалі, – «правильності». Але мені здається, що питома вага негідників має регулюватися, зокрема, небайжужістю громадян, яким все ж розходиться на тому, серед кого живуть. А ще мені здається, що здорова спільнота, перш ніж засновувати державу, має визначитися із вартостями, вищими за матеріальні статки.

Мені заперечать: мовляв, з цим у нас все добре, українці – серед найрелігійніших націй Європи. Та гріш ціна вірі, коли нею користають для збагачення і вивищення. Гріш ціна вірянам, які учора розганяли по селах вертепи, а нині офірують на храм вкрадені в народу гроші, спонукаючи священиків поминати їх при кожній службі…

Тому й вихід з пустелі, у яку потрапив вічно бездержавний, упосліджений чужинцями народ, отримавши шанс мати «свою хату» і «свою волю», вбачається проблематичним. Не тому, що маємо поганих провідників. А тому, що дозволяємо таким, як вони, взагалі правити нами.

Шарль де Голь мав рацію, коли заявив, що «політика – надто серйозна справа, аби нею займалися лише політики».

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі