Сутінок Європи

Це – кінцева зупинка легковажних романтиків, які взялися єднати непоєднані речі, – цивілізації, раси, континенти

Для українців, зокрема, врешті-решт прийшов час зрозуміти, що «євроатлантична інтеграція» – термін, яким задобрювали одну частину спільноти і лякали іншу, – давній винахід Банкової для прикриття невизначеності власного зовнішньополітичного вектора. З Європою більш-менш зрозуміло: з 1 січня уповні запрацює Угода про Асоціацію. А з «…атлантичністю»?

Бо що таке насправді «євроатлантична інтеграція»? Це два абсолютно окремішніх напрямки поступу, змішані в одному казані київськими політтехнологами. Перший з них, – рух до ЄУ, – для України нинішньої, як вже зауважено, – безрезультатний. Другий, – «атлантичний», – шлях до НАТО, є цілком реальним, з огляду на довготривалу перспективу конфлікту на Сході й довкола повернення Криму, взагалі – на російську загрозу.

Та все ж, попри ЄвроМайдан і доволі кволі наслідки Асоціації, українці мають бодай тішитися з того, що тепер з’явилася нагода поміркувати над тим, де їх наразі не чекають, аби згодом, якщо прийде така мить, не постати у колі європейських народів невігласами і казанськими сиротами.

Якось екс-глава УГКЦ Любомир Гузар доволі прозоро натякнув на кризу європейської ідентичності, втілену, зокрема, у відмові брюссельських чиновників від християнських основ Старого Світу. Владика назвав це трагедією Європи, натомість, як на мене, є підстави розглядати це як закономірне явище, коли чинячи опір якійсь потузі, мимохідь уподібнюєшся їй. Антиамериканізм Франції, що власне й став моделлю теперішньої Євроспілки, базувався насамперед на спротиві економічній експансії Штатів. Старий світ мусів виробити власний інтеграл господарської поведінки, нарощувати власні фінансові, промислові м’язи, аби не стати черговим домініоном Вашингтона. Але європейці скористалися лекалами американців.

Коли у світі заговорили про глобалізацію, то, перш за все, мали на увазі бізнесові перспективи, усунення перепон для торгівлі, обміну технологіями, відкритих ринків. Утім, глобалізація виявилася набагато всеохопнішим процесом, і та ж Франція запровадила доволі жорсткі обмеження, скажімо, перед прокатом голівудських фільмів. Але цього виявилося вкрай мало, позаяк з уваги захоплених make money політиків випали потужні імміграційні процеси, які суттєво позначилися на обличчі Євроунії. Цей слід є настільки поважним, що в окремих регіонах тієї ж Франції або сусідньої Німеччини вже годі відшукати квартал, де мешкають автохтони, якщо такі і є, то вони, радше, скидаються на гетто в облозі нових поселенців.

І це не тільки наслідок давнього протистояння лібералізму й Церкви, як намагаються подати процес історики цієї світоглядної моделі, не тільки прямий вислід глобалізації. Це – кінцева зупинка легковажних романтиків, які взялися єднати непоєднані речі, – цивілізації, раси, континенти.

Ілюмінований колись на знак протесту проти страти Саддама римський Колізей – це християнська Європа. Заборона хеджабів у французьких школах, – це, як не дивно, звичка нетерпимості до іновірців, взята зі Сходу. Париж 1968-го зі студентськими заворушеннями – це європейська ліберальна традиція війни з несправедливістю. Паризьке пекло 2015-го – це азійська манера помсти «ситим і задоволеним».  

Нас наразі не беруть до Європи, хоча присутність там деяких із колишнього соцтабору, щонайменше, подив. Натомість колись тамтешні володарі брали за дружин князівських доньок, бо, як зауважував Любомир Гузар, мали з нами спільну віру і спільне підґрунтя. У вірі ми не змінилися. А Європа?

Ігор Гулик. Ілюстрація: anna-news.info

Чому боїмося автократії?

Ми боїмося втратити здобутки свободи, які неймовірними зусиллями лягли до тайстри демократичних цінностей молодої держави. Попри те, часто розуміємо демократію як вседозволеність, як нагоду користати законом на свій розсуд

Виборча істерія насамперед, а відтак і традиційно постелекційне «похмілля», притрусили снігом забуття деякі приземленіші проблеми, які у час затишшя постають перед пересічним мешканцем у всій своїй „красі”. Це, однак, не означає, що вони зчезли,  вивітрилися або ж пішли із димом виборчих пристрастей. Обивательські фобії – пожива для політтехнологів, які починають гру на рівні підсвідомості маргінесу, підкидаючи туди дрібку невеселих думок про завтрашній день.

Серед схожих технологій – „створення” перспективи авторитарної влади, яка обов’язково почне наступ на українські свободи та вольності, пригнобить інакодумство, вишикує всіх на свій штиб. Такі закиди і остороги лунають (серед іншого – й з середовищ наших «стратегічних партнерів») у городи президента і прем’єра, провокуючи наразі дрібні медійні міжусобойчики, що передують вирішальній сутичці.

Але... Хтось із знаних письменників дуже метафористично змалював стан жінки, яка втратила заможного чоловіка. Втираючи сльози, волаючи від жалю за померлим, вона, – каже нам автор, – по суті шкодує себе, бідолашну. Залишену на поталу долі, самотню, а, може, й не надто забезпечену.

Кожне порівняння кульгає, висловлене – далебі, на обидві ноги. Але, як це не парадоксально, дуже скидається на лякалки українських політиків про засилля тоталітаризму. Так, ми боїмося втратити ті здобутки свободи, які неймовірними зусиллями лягли до тайстри демократичних цінностей молодої держави. Попри те, часто розуміємо демократію як вседозволеність, як нагоду користати законом на свій розсуд. І, до слова, робимо це без остраху бути покараним, у всякому випадку, розраховуючи на те, що минеться, „залатвиться” через знайомих, посередництвом шепнутого слівця або ж чудодійного конверта з хабарем. Так чинить майже сто відсотків, так діє влада, так беруть з неї приклад посполиті.

Тому коли хтось починає казати про потребу „диктатури закону”, ми внутрішньо мобілізуємося проти такого повороту подій. Бо сприймаємо його за наразі ще примарну, але загрозу усталеному плинові речей, яка здатна зруйнувати комфорт і невимушеність полагодження наших особистих проблем. Коли хтось починає натякати, що, мовляв, варто було б навести у країні лад з виконанням чинної Конституції, ми обираємо інший шлях – ліпше напишемо нову, а вже відтак почнемо дотримуватися її літери й духу. Напишемо, ясна річ, врахувавши свої потреби й запити.

Ось і зараз, коли пишу ці рядки, мимомволі міркую над тим, що попросив мене знайомий. У нього боргів за „комуналку”, мов реп’яхів на кожусі, хоча заробляє, як на наш час, не надто зле. Але замість того, аби піти до жеку і спробувати щось робити, він набирає мій мобільний і питає, чи, бува, я не маю когось знайомого, аби „допоміг”. Що порадите: пособити товаришу?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Джон Холкрофт

Оксана Юринець у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»
Я вже наголошував, що свідомо викладаю ці відео після виборів, аби не було підозр у заангажованості чи піарі. Однак знати тих, чиї імена на слуху, ближче, - теж не зайве

Філософія втечі

Утеча – завжди комфортна, особливо, коли переконаний, що не наздоженуть. Та втеча завершується конформізмом із обставинами, коли потрапляєш у глухий кут

Вибори до місцевих рад’2015 продемонстрували досі, можливо, непримітну, але, на жаль, із перспективою розвитку, тенденцію. Частка громадян, які вирішили самоусунутися від вибору, важливого, без сумніву, не тільки для громад, але й для країни, зросла. Мабуть, це закономірно, оскільки ще донедавна показники участі у схожих суспільних акціях в країнах Заходу дивували наших співвітчизників не менше, ніж розкута поведінка мешканців вільного світу кидала у шок учорашнього совка.

Але... Є одне „але”, яке таки непокоїть. Проблема не у тих, хто вирішив зіпсути бюлетеня або уникнути голосування шляхом утечі, проблема у тому, що ці, здебільшого, активні особи повелися на чиїсь заклики, вбачаючи у них певні резони, які, як на мене, зовсім позбавлені здорового глузду. Я поважаю рішення тих, хто складав відозви про „неучасть”, може, й направду, їм болить вчорашнє. Але ми обирали майбутнє, принаймні, обирали того, хто презентуватиме нашу країну у світі, хто на п’ять років стане символом країни, хто, у принципі, певною мірою формуватиме життєві пріоритети українців.

Філософія втечі, – це філософія безвідповідальності. Гадаю, ті, хто проповідував ідею неучасті, відтак не матимуть морального права говорити про владу назагал: вони ж її не обирали. Але так не буде. Бо саме з їхнього середовища ми найчастіше чутимемо зойки: „А ми казали, а ми попереджали...”. Так, казали, попереджали, але не діяли.

Ми живемо, на жаль, у світі, сповненому змін. Людські реакції на ці метаморфози фактично є запорукою або виживання і прогресу, або нидіння і деградації. Приниципи також еволюціонують, варто лише глянути на Америку, яка, власне кажучи, часто наступає собі ж на горло, аби мати можливість надалі бути домінантою в світі. Суперрафіновані патріоти, які не могли змиритися із поразкою свого кумира, аж ніяк не визначають мейнстрим: завтра прийдуть інші кумири, і ті, хто волав про „зраду”, зраджуватимуть самі. Іншим, і, до слова, собі.

Тут я свідомо уникаю об’єктів вибору. Вердикт зробила спільнота, продемонструвавши таким чином загальний настрій і ступінь своєї зрілості. Хай цей вибір не до смаку великій частині цієї спільноти, але вона могла сказати про це, опустивши у скриньку повноцінний бюлетень. І спробувати змінити, здавалося б, непоправне, впливаючи на „нелюбу” їй владу упродовж її каденції.

Але у будь-якому випадку не „втікати”. Бо втеча – завжди комфортна, особливо, коли переконаний, що не наздоженуть. Та втеча завершується конформізмом із обставинами, коли потрапляєш у глухий кут. А ось вибір дає шанс на боротьбу. Хай мізерний, але шанс.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Валєнтін Дубінін    

Маркіян Лопачак у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»
Я вже наголошував, що свідомо викладаю ці відео після виборів, аби не було підозр у заангажованості чи піарі. Однак знати тих, чиї імена на слуху, ближче, - теж не зайве

Синдром безідейності

В Україні назагал відсутні будь-які підстави для чіткої та вирозумілої ідеології, позаяк саме меркантильні інтереси штовхають так званих „політиків” займатися цією невдячною, на перший погляд, справою

Про відсутність в українських політичних партіях ідеологічних основ списано немало чорнила. Ще більше, мабуть, витрачено піар-стратегами на те, аби спростувати цю, здавалося б, очевидну істину. Але всі їхні зусилля виявляються марними у переломні моменти, – коли та чи інша сила змушена перебирати на себе шати опозиціонерів. Тоді ми стаємо свідками „великих чисток”, на кшталт тієї, яка недавно відвирувала у середовищі прихильників «Свободи»

І справа тут навіть не в осторозі бізнесменів, які, зазвичай, складають кістяки політичних структур (не даремно українські партії називають ще бізнес-проектами для захисту та лобіювання підприємницьких устремлінь). Річ у тім, що в Україні назагал відсутні будь-які підстави для чіткої та вирозумілої ідеології, позаяк саме меркантильні інтереси штовхають так званих „політиків” займатися цією невдячною, на перший погляд, справою.

Влада, звичайно ж, може пресувати інакодумних підприємців, які до того ж фінансують опозицію. Але, як свідчить досвід, цей тиск часто вилазить їй боком, оскільки державний механізм також потребує „мастила” у вигляді податків з того ж таки бізнесу, і ці податки зовсім не пахнуть – ні опозиціністю, ні прихильністю до режиму. Якщо дрібний чиновник через репресивні замашки верхівки стосовно бізнесу не отримає вчасно своєї зарплати, то навряд чи він з ентузіазмом „втілюватиме у життя” циркуляри своїх зверхників. Радше навпаки, взявши на лапу, він усіляко сприятиме „руці давальника”, – опозиціонер він чи ні...

Синдром безідейності притаманний також і фахівцям високого штибу, і прикладів тут не злічити. Яскраві кожен у своїй галузі, вони, звичайно ж, потребують самореалізації, а що, крім написання протестних заяв, чекає їх найближчими роками в опозиції? Тож люди, здатні мислити масштабно у цій царині, можуть цілком певно реалізувати і свої амбіцї, і свої вміння саме у владі.

Тепер щодо перспективи рафінованої „ідеологізації” українських партій. Гадаю, її не слід чекати у найближчій перспективі. Згадаймо, бодай досвід політичних структур заходу і генезу поглядів найчільніших представників, чиї імена, так би мовити, на слуху. Чимало із них вийшли із лівацьких угруповань, – таким був час їх становлення. Але нині вони – викінчені праві або ж консерватори, або ж центристи. Дехто взагалі покинув політику, взявся за бізнес, маючи, однак, цілком певні гарантії того, що його вчорашні однопартійці укладатимуть такі закони, які не шкодитимуть ні йому, ні, до слова, їм.

Ігор Гулик. Ілюстрація: cartoonolokt.livejournal.com

Повернення візантійщини

... Згадка про візантійського Нікіту не випадкова, адже саме він може бути „добрим” учителем для нинішньої української верхівки у її цілком реальних намірах провадити залаштункові ігрища

Стиль – це людина, – полюбляли говорити древні. В управлінському стилі постмайданних еліт, на жаль, досі ще прослідковуються риси попередніх практик, хоча, зазвичай, уважають, громадянське суспільство перебрало на себе чимало функціональних речей, а тому політики – політиками, а процес сяко-тако йде.

Однак, попри «оптимізм приречених» не важко зауважити повернення в українську політику дещо призабутої візантійщини. Вона прижилася на Банковій ще з часів Кучми, а під час каденції Ющенка кволі спроби витурити її у сіни владних офісів зазнали поразки. Однак, визнаючи «неєвропейською» цю ваду, принаймні, намагалися не зловживати інтригами та підкилимними змовами. Тепер же „візантійщина” цвіте буйним цвітом, причому не тільки на Печерських пагорбах. Вона дісталася й до провінції, набираючи найпотворніших форм.

Один із найбільших візантійців Нікіта Акомінат, автор п’ятнадцатитомної  „Історії” („Cronikh dihghsiV”), був не тільки ученим, але й державним службовцем, як це називають сьогодні. Він почергово обіймав високі посади  імператорського секретаря, секрето-логофета, сенатора цареградського,  Великого логофета, головного директора податків. Отже, його „Історія” – це не наслідок глибокодумних висновків від споглядання за процесом, це рефлексії безпосереднього учасника подій. І що найцікавіше, – сумлінного адепта тамтешніх порядків та звичаїв. Акомінату вдалося пережити кількох імператорів, і при цьому з його голови не впало жодного волосу...

... Згадка про візантійського Нікіту тут не випадкова, адже саме він може бути „добрим” учителем для нинішньої української верхівки у її цілком реальних намірах провадити залаштункові ігрища. Загадка його виживання прихована у банальному правилі – Акомінат міг возвеличувати і принижувати одночасно майже однаковими словами. Його улюблені фрази «а про ім’я промовчу», «назвати ім’я не можу», коли справа стосувалася патронів.

Хіба сьогодні, коли коридорами Кабміну блукає привид майбутніх звільнень і нових призначень, ми не чуємо розмаїтих версій причин цієї метушні. Позірно все виглядає респектабельно, однак невиразність списків приречених, що більше, - натяки на імена новобранців багато про що говорять освідомленим.

Візантія повертається у всій своїй ницості та підступності. Василевси не вміють по-іншому...

Ігор Гулик. Ілюстрація: Джон Холкрофт