Влада меморандумів

 

Мабуть, зайве говорити, куди веде шлях, вимощений добрими намірами. І про те, що диявол починається з усмішки ангела, який бореться за справедливість.

Усі ці прості, навіть банальні речі цілком надаються для характеристики популістського режиму, який опанував владою в Україні 2019 року.

Оскільки фокус з кіношним вчителем Голобородьком виявився вдалим, то чому б не продовжувати у тому ж стилі. Відтак ось уже два з половиною роки маємо владу меморандумів, пустопорожніх обіцянок, які не зобов'язують осіб, що не тільки отримують високі зарплати за кошт платників податків, але, як свідчить хроніка ще наразі живих антикорупційних інституцій, доволі успішно багатіють, доводячи, що в Україні для обраних таки закінчилася епоха бідності.

Для влади головне, - і це особливо рельєфно зауважується зараз, - утриматися в кріслах, скористатися нагодою для того, аби витиснути із займаних посад і можливостей, наданих ними, все по максимуму. А якщо поталанить, - подвоїти перебування хедлайнера Кварталу і відповідно – доступ до державних ресурсів.

Тому політтехнологи з Банкової заповзялися робити з мух слонів, тобто використовувати щонайменший привід для феєричного піару свого патрона. Так було із довгоочікуваним візитом Зе! до Сполучених Штатів Америки, звідки, окрім дебільних фотознімків на кшталт висолопленого язика нью-Мендель, окрім фантастичного марнотратства державних коштів на комфортне і коштовне майже тижневе перебування за океаном, численна делегація не привезла нічого суттєвого. Від слова "нічого".

Офіс президента, звісно, заспамив інформаційний простір реляціями про грандіозну енергетичну перемогу: підписання меморандуму між НАЕК "Енергоатом" і Westinghouse electric (американська компанія, котра займається атомною енергетикою, один із світових лідерів у цій галузі. – Ред.) про спільне будівництво енергоблоку Хмельницької АЕС як пілотного проєкту, а в подальшому – ще чотирьох блоків за їх технологією. Загальна вартість проєкту – до 30 млрд доларів. Однак у різних повідомленнях про цю епохальну подію чомусь гуляють 5 мільярдів доларів (у деяких новинах йдеться про 25 млрд). І ніхто не каже, де і для чого зводитимуть ще чотири реактори, кому планують продавати електроенергію, видобуту на додаткових потужностях. А для чого? Документ називається Memorandum of understanding (меморандум про взаєморозуміння), і таких паперів можна підписати тисячі. Вони ні до чого не зобов'язують, на відміну від міждержавних угод, а у випадку незручних запитань легко відповісти, що "взаєморозуміння" (чи то пак – по-модному – "хімії") не склалося.

Зеленському і його команді не дає спокою зависле у повітрі запитання до Байдена: "Чому ми досі не у НАТО?". В принципі, "найвидатніший лідер" міг би запитати це у свого візаві в Вашингтоні. Натомість після вояжу на береги Потомаку взялися педалювати питання статусу особливого союзника з-поза меж Альянсу. Аж позачергову сесію скликали. І дарма, що навіть послиня України у США Оксана Маркарова застерігала: не робіть цього, панове дилетанти, такий статус просять країни, які й не ставлять собі за мету потрапити у Північноатлантичний блок. Тобто, якщо вже зовсім серйозно, - то "глас волаючого у пустелі", а, радше, імітація прагнень до НАТО, - це цілком усвідомлена, прорахована та інспірована геть неукраїнськими силами гра на… непотрапляння у лави справжніх союзників. Та й у Конституції прописаний євроатлантичний курс. "Ініціативі" ходу не дали, але постає питання: хто ж її інспірував? У відповідь – мовчання меморандумних ягнят…

До слова, про Конституцію. Судячи з останніх заяв віце-спікера ВР Руслана Стефанчука, "зелені" потирають руки, перед тим, як взятися перекроювати Основний Закон на свій, популістський штиб. Хоча, як я вже зауважував, від популізму до автократії – один крок. Що там хоче міняти доктор права Стефанчук – одному Богові відомо, ну, і, очевидно, Зеленському теж. Але спроба переформатувати Україну під парламентську республіку (що передбачатиме вибори глави держави у ВР) – це також шанс на "другий термін" у контексті танучого рейтингу "свого хлопця".

Влада меморандумів і прожектерів через свою популістську природу є хиткою і безперспективною. Тому ще одному "лідерові" – очільнику фантомної "монобільшості" Давиду Арахамії, попри награний оптимізм, доводиться визнавати: "нормальні" люди відмовляються від запропонованих невігласами посад. Якими б медяниками їх не зваблювали, притомні фахівці, експерти, підприємці та менеджери добре розуміють: забруднити резюме записом про колаборацію з популістами, які реально нищать країну, - значить поставити хрест на репутації і подальшій кар'єрі. Хіба ж чесний громадянин погодиться мостити власній країні дорогу до пекла?

Ілюстрація: Павел Кучинскі

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Мистецтво нищення сенсів

Я вже колись цитував польського дисидента і філософа Адама Міхніка, що у комунізмі найгірше те, що приходить після нього. Отак і з популістичними режимами – від Венесуели до сучасної України Зеленського. 

Електорат, засліплений ейфорією і шалено мотивований бажанням легких "змін" понад два роки тому, найбільші випробування чекають у майбутньому. Коли карткова конструкція "демократії", ретельно вибудовувана ексактором розважального жанру і його, м'яко кажучи, ліворукими колегами, впаде і поховає під собою не тільки мрії легковірних та інфантильних, але й реальні здобутки розважливих, поміркованих патріотів-громадян.

Я, коли йдеться про спосіб правління Зе!, не даремно беру слово "демократія" у лапки. Бо серед численних ризиків і загроз – безпекового, економічного, гуманітарного плану, - на які прирік країну вибір 73-х відсотків її позірно притомних мешканців, чи не найфатальнішим наслідком буде тотальне нищення сенсів. І не тільки демократії як способу співжиття цивілізованих спільнот, а цілої низки інших, базових понять, які досі вважалися однозначними константами.

Промовляючи недавно на Львівському Медіафорумі, знана журналістка Мирослава Барчук сказала, що "найвищу ціну ми платимо тоді, коли слова і поняття здевальвовані. Коли поступово і непомітно високі поняття стають випотрошеною оболонкою, порожньою шкарлупкою. Ці слова стає якось незручно вживати, і ми уникаємо цих понять або мусимо говорити з певною іронією, брати в лапки в постмодерністський спосіб".

У цій фразі є все про Зе!демократію і спосіб, у який нам намагаються її нав'язати. Причому з легкої руки "політтехнологів" на кшталт Михайла Подоляка чи Олексія Арестовича (вже й не знаю, чи лапок достатньо, аби передати іронію, ба навіть сарказм для характеристики цих персонажів), процес перелицьовування, руйнівної інтерпретації сенсів поставлено на конвеєр. Для цього створено тисячі акаунтів у соцмережах, викуплено місяці годин телеефірів, сфабриковано мільйони інформаційних приводів і провокативних заяв. Фантазійні витівки шулерів від політики відтак озвучуються або ж самими авторами, або ж бездумними спікерами з найвищих владних кабінетів, або ж "шістками" з парламентської "монобільшості". Та апогеєм все ж слід вважати цитати "найвидатнішого лідера сучасності", коли Зеленський, напустивши на обличчя міну "державника" і "мислителя" виголошує банальщину і несосвітенність на кшталт останнього, американського відкриття: "Наша стратегія – це тактика". Вже й не знаю, який з філософів чи письменників-утопістів є прикладом для "зеленої команди", бо Джордж Орвелл, здається, тихо курить у куточку зі своїм "новоязом".

Але чомусь підозрюю, що у горе-сенсотворців немає жодного методологічного підгрунтя, що вони діють на власний розсуд, потакають власним амбіціям та хвилевим захцянкам, абсолютно безвідповідально експериментуючи без бодай елементарного прогнозування наслідків. І в цьому дикому коктейлі  експериментів вже важко вирізнити на нюх і на смак справжні наміри і мету барист з Банкової. Проглядається хіба лиш один складник – невтамовна жага влади, утримання при ній, з огляду на певне (все ж таки!) розуміння того, що колись за свої витівки доведеться відповісти.

Від популіста до автократа – відстань незначна, тому першочергово руйнації зазнала система повноважень і державних інституцій. Зеленський і Ко фактично вже, без змін до Конституції, перетворили республіку у президентську, причому з безапеляційною підпорядкованістю уряду і навіть місцевого самоврядування главі ОПУ. Ба більше, - тепер правом ухвалення рішень (таких же безвідповідальних і екзотичних, з огляду на демократію) наділено дорадчий орган – РНБО. Рада та її очільник стали інструментами режиму для втілення того ж таки принципу – "наша стратегія – це тактика", і у своїх тактичних маневрах іноді скидаються на жонглерів у мандрівному цирку, які тільки й но думають, як ото розважити невибагливу провінційну публіку.

В арсеналі фокусів годиться усе: від якоїсь дивакуватої апології проєкту Великого Герба, що, радше, скидається на пивний герб (за висловом відомого історика і публіциста Олександра Зінченка) і до ще екзотичнішої ідеї Арестовича з… перейменування країни. Ото, бачте, назвемося "Руссю", і все у нас вийде. Виправдання, на перший погляд, просте, як борщ: а давайте спробуємо перетягнути клаптикову ковдру путінських "історичних аргументів" на себе. Але питання не в тому, щоб стверджувати очевидний спадок України, питання в тому, щоб втримати його і розвивати.

Колись, у далекому 2014-му, той же Арестович написав про вразливість системи і можливість її руйнації: "система – це павуки в банці, які один одного ненавидять. На цьому треба грати. Тому вони (представники системи) не виступають єдиним фронтом, а ми, як суспільство, не є їхньою мішенню. Якщо звідти вибити хоча б одну спицю, все відразу посиплеться". Я не стверджую, що нинішній апологет Зе!режиму, а тоді – автор "стратегії теплого океану", є провидцем. Я лише хочу сказати, що руйнуючи сенси зараз, він та його замовники і є тією "спицею", через яку все і "посиплеться".

Інша річ, що суспільству після правління популістів доведеться пройти дуже болісний шлях до відновлення звичних понять і слів. Ще раз процитую Мирославу Барчук: "Це повернення відбувається у межових ситуаціях, перед лицем смерті, випробувань, сильних потрясінь. Коли хтось платить за ці поняття кров’ю або життям". І досвід країни після Януковича – лише яскраве підтвердження такого висновку.  

Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Історія від малороса

Колись, у "донезалежному" Києві, на куті Пушкінської та Свєрдлова (тепер Прорізної) був "культовий" гастроном з кавою. Там збирався різний люд, серед якого вирізнялися люди, що вважали себе знавцями специфічної, з нинішньої точки зору, історії. З одного боку, вони пишалися належністю до "українства", з іншого, - вважали себе невіднятним елементом радянського, - вписуючи досягнення українців в імперський контекст. 

Принаймні, так мені бачилося далекого 1985 року, коли вперше довелося тривалий час пожити у столиці. Вже пізніше я прочитав у Джавахарлала Неру висновок про те, що "інтелігенція, вихована колонізаторами, є головним ворогом свого народу".

Зеленський, з його несподіваними "проукраїнськими" трансформаціями, повернув мене у ті часи з доволі цікавою, притаманною саме їм, публікою. Його "українськість" така ж специфічна, як і у завсідників пізньорадянської київської кав'ярні. До того ж він схожий на людину, яка, через певні, доволі неочікувані нею, обставини, вивчає історію рідної країни за підручниками епохи "розвинутого соціалізму". Звідси його рефлексії про постаті та явища, процеси і тенденції. Зрештою, його спроби сподобатися усім – від непробивних адептів комуністичного минулого до радикальних націоналістів.

У висліді отримуємо макабричну свідомість президента незалежної вже 30 років країни, яку він досі вважає уламком Росії, дарма, що нащадки імперії вбивають його співгромадян. Свідомість пострадянського українця, у якій гордість за країну замішана на стійких радянських штампах і стереотипах.

Указ про запровадження Дня української державності, - з одного боку, цілком виправданий крок. Але коктейль контексту, у якому збовтано інституційність держави, сакральні речі, - Хрещення України-Руси, знакові постаті, зокрема Володимира Великого, - вражають своєю дикою еклектикою. Ну, припустимо, Зеленський хоче відвоювати у Путіна право на спадщину Володимира, з хрещенням Руси. Але твердження про те, що Русь у часи цього достойника сягнула свого розквіту, доволі сумнівне. Тут доцільніше було б говорити про часи Ярослава Мудрого, який справді інституалізував державу, зокрема, "Руською правдою", сформував класичну на той час армію і, - головне, - європеїзував країну.

Спроба вкотре переписати історію, подати її споживною для власного інфантильного, пострадянського і досі совкового виборця, який, з одного боку, безпідставно (бо жодним чином не доклався) пишається "національними легендами" і постатями, корені яких так чи інакше сягають періоду радянської окупації, а з іншого – надто вибірково ставиться до історії, аби випадково "не образити" колишню метрополію, - цілком закономірна для генези Зеленського. Саме з цих причин Зеленський у своїх спічах акуратно оминає періоди, постаті і дійові сили національно-визвольних змагань, загортає їх у папірчики евфемізмів або ж просто замовчує. УНР, ЗУНР, УПА, Петлюра, Скоропадський, Бандера, - цього не почуєш з уст новонаверненого патріота, бо ж раптом його виборець неправильно зрозуміє і образиться… Пантеон "зелених" героїв і постатей минулого обмежується дозволеними "цекакапеесесівськими" прізвищами – Хмельницького, Гоголя, Корольова, Вернадського…

Ба більше, маю підозру, що Зеленський як початківець-автократ волів би, аби історія починалася з нього. Саме тому, у тій же радянській стилістиці гігантоманії та вдаваної масштабності, він та його режисери пробують підмінити поняття реформ і рутинної роботи проєктами "Великого будівництва", "Великої реставрації" тощо.

Саме тому він вигадує на свій смак і ранжир "національні легенди", хоча, заради справедливості, люди з цього списку гідні пошанування та відзнак. Але, якщо по-чесному, справжні національні легенди залишилися обабіч цього реєстру. Навіть офіційна церемонія нагородження під час параду з нагоди Дня Незалежності перетворилася у дивний вінегрет. У країні, що восьмий рік воює з одвічним агресором, ордени, медалі та відзнаки головні її герої – воїни – отримували упереміж з акторами, м'яко кажучи, розважальних жанрів. Якщо Зеленський вважає себе винахідником у такому підході до оцінки минулого і сучасного, то мушу його розчарувати. Він мав набагато вправнішого "попередника" – одіозного Дмитра Табачника.

Саме через пострадянську ідентичність "непересічного лідера", цілком у дусі сталінських чи брежнєвських "п'ятілєток" прозаїчні питання судової реформи чи антикорупційної діяльності у Зеленського перетворюються у "боротьбу"-компанійщину – з олігархами, корупціонерами, і що цікаво (тут процитую його недавнє одкровення) "політичними залишками, які намагаються перешкоджати". Рутина, щоденна робота з будівництва держави, зміцнення її оборонної та безпекової складових не дає потрібного популістові хайпу, зрештою, не під силу для випадкових, часто нефахових і безпорадних учасників його "кварталу".

Популіст, який вже відверто заявляє про свої амбіції піти на другий термін, може скільки завгодно приміряти на себе тогу в барвах національного прапора. Але от біда, - вони не гармоніюють з його справжнім сценічним амплуа блазня. Зрештою, не пасують йому, як вигадана "зеленими" невігласами "корона Ярослава Мудрого" не пасує на лубковому "великому гербі" України, намальованому "геральдистами" з Банкової. Малоросові, мабуть, не відомо, що князь Ярослав не носив жодної корони…

Ілюстрація: Аль Марген

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

У пошуках "шпарини Овертона"

Якщо на початку правління Зе! його витівки, а також "приколи" найближчого оточення під загальною назвою "квартал" шокували, сердили, зрештою, смішили, то зараз здебільшого дратують. 

І річ тут не у тому, що публіка (зазвичай, інфантильна, ласа до пасивного споглядання, бажано з попкорном) постійно вимагає нових вражень і адреналіну. Радше корінь проблеми в іншому: усі "вихлопи" Банкової та політтехнологів Зеленського завершуються нічим, а його "державницька", на перший погляд, політика – не що інше, як нікчемне стрясання повітрям.

Соціологічні дослідження фіксують майже доконаний факт фіаско проєкту "слуг народу" та їхнього екстравагантного хедлайнера. І саме цей чинник спонукає банкрутів до броунівського, часто на межі істерики, пошуку виходів із глухого кута. Реально антиукраїнський проєкт, вдало запакований у шати банального популізму, переслідував чужу Україні та її громадянам (до слова, і тих 73 відсотків, які повелися на цю "морквину") мету. Вона не змінилася й досі – інституційна руйнація молодої держави, дискредитація амбітних цілей обидвох Майданів, перетворення країни у фікцію, симулякр на політичній мапі світу. У висліді – повернення у звичне століттями імперське стійло, - не суть важливо, - квазідержавою, губернією чи просто територією.

Втративши за два роки ефект "бурі й натиску", "турборежиму" у досягненні написаної по сусідству цілі, відчувши, що отак одразу її не осягнеш, до того ж врешті-решт з'ясувавши для себе реальну межу опірності українського суспільства, маріонетки вдалися до іншої тактики. Вона полягає у постійних дрібних провокаціях, "маленьких пакостях", пошуку, я б сказав, навіть не "вікон", а "шпарин Овертона", які дадуть можливість відтак розхитати цілу архітектоніку країни.

Нагадаю, що є така технологія – "вікно Овертона", за допомогою якої можна легалізувати все, що завгодно, перетворити будь-яку несосвітенність у провідну "ідеологію". Джозеф Овертон свого часу розповів, як іноді геть чужі суспільству ідеї "відмивалися" від загального несприйняття, навіть огиди й ставали "трендами", легалізувалися на законодавчому рівні. Варто лише перетворити колись табуйовані речі на предмет обговорення, відтак знаходити у геть руйнівних речах позитив, аби відтак зробити їх не те, що прийнятними, а й обов'язковими.

Банкова шукає ці "шпаринки Овертона", мабуть, з миті інавгурації ексактора розважального жанру. До прикладу, конструкт "перестати стріляти" як шлях до завершення війни, - фактично капітуляції, - зазнавав кількох модифікацій. Від "зустрічі посередині" до "розведення військ", ревізії Мінських домовленостей і сумнозвісної "формули Штайнмаєра". Остання, зауважте, знову й знову повертається у публічний дискурс, коли йдеться про чергові перемовини із Заходом (особливо ЄС), або ж потрібні, з точки зору хвилевих інтересів, зигзаги вітчизняної єрмако-дипломатії.

Напередодні відзначення 30-річчя Незалежності оці "шпаринки Овертона", даруйте за тавтологію, повилізали з усіх шпарин. Ними кишіли промови під час безконечної мильної опери під назвою "Форум.Україна.30", у якій незмінний головний персонаж у ролі експерта з будь-яких питань озвучував власні марення.

А провокація на Алеї Героїв Небесної сотні з бутафорією для зйомок незрозумілого навіть авторам і акторам "відосіка", з відвертими натяками на гламурність і "культурну цінність" совка? Звісно, вже пізніше "яйцеголові" експерти почали розповідати про політичну мету цього безглуздя – помсту київському міському голові. Та, як на мене, первинно і технологічно проєктне завдання цієї афери формулювалося дуже просто: "ковтнуть" чи "виплюнуть" наругу над святим місцем пересічні громадяни України. Не ковтнули, але у суспільний дискурс вкинуто кістку, і, гляди, з часом, до неї ще повернуться.

Те ж стосується маразматичних за тупістю, як і несамовитою наполегливістю спроб "перемалювати" "великий герб".

Хтось з аналітиків влучно підмітив суттєвий елемент, який різнить нас і наших агресивних сусідів. Європейські нації (і серед них, на щастя, українці) зосереджені на визначенні майбутнього і шляхів його досягнення. У Росії, особливо путінського зразка, - кардинально інший дискурс. Там орієнтовані на минуле, - звідси й фетишизація совка, і культ Сталіна (який, до слова, з роками тільки міцніє), і "побєдобєсіє", і забави ядерними біцепсами. Так ось, Зеленський та його "квартал" шукають "шпаринок Овертона", аби розвернути вектор суспільного бачення, сфокусувати його не на майбутньому (яке, до слова, проростає з нинішнього), а на ностальгійних рефлексіях совкового штибу. Звідси й "дивна Україна" Зеленського – законсервована до вікопомного 1991 року найбільша провінція комуністичної імперії, загумінок не без амбіцій, які, утім, легко "урезонювали" партійно-каґебешним пресом.

Я майже стовідсотково переконаний, що з падінням рейтингу Зеленського і його "слуг", з катастрофічно непривабливими показниками суспільних оцінок довіри до "зеленої влади" і її, з дозволу сказати, стилю керівництва, пошуки "шпаринок Овертона" тільки посиляться. Вчорашній блазень вже, здається, сам не вірить у можливість ще вчора омріяного "другого терміну". Відтак зосередиться на тому, щоб утриматися бодай до завершення каденції. Але потім, - з усією прямотою й невідворотністю, - постане питання відповідальності. І у випадку Зе!режиму тут, далебі, не обійдеться звичним "нам заважали попередники/ковід/"зловредні американці" (допишіть на свій вибір перелік винуватців). Та й політичної відповідальності точно вже буде недостатньо…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Людина без властивостей

Є такий роман австрійського письменника Роберта Музіля, - незавершений, правда, зате повчальний. Я його вже згадував у своїх колонках, позаяк головний герой "Людини без властивостей" цілком надається до прикладу як квінтесенція поведінкових та ментальних рис, притаманних нинішньому очільнику України та його найближчому оточенню.

Особливо зараз, коли легіони, здавалося б, цілком притомних експертів раптом легковажно кинулися розповідати публіці про різку переорієнтацію зовнішньополітичних смаків Зеленського, його "русофобію" і "патріотизм".

Одразу зауважу, що натяки на збиту істину про те, що, мовляв, Путін і його Росія здатні зробити русофобом і "бандерівцем" будь-кого з українських президентів, у цьому випадку не витримують критики. Як би там не було, але кожен з попередників ексактора на найвищій посаді, за винятком "вічно легітимного Януковича", був особистістю. Тут не кажу про риси цих особистостей, бо міряти одним ранжиром Кравчука, Кучму, Ющенка чи Порошенка, - справа невдячна і невиправдана. Але, у всякому випадку, кожен з них був живою людиною, з притаманними їй природними емоціями і, зрештою, власним розумінням українського життя. Ми могли по-різному оцінювати їхні вчинки, тішитися чи обурюватися їхніми рішеннями, сміятися чи скрушно розводити руками після їхніх влучних чи неоковирних реакцій, але, погодьтеся, це була, як люблять казати кіношники чи драматурги, - жива емоція, вибухова, сповільнена чи відсторонена.

Зе! – зовсім інше. Бо насправді – він політтехнологія від початку і до кінця. З часу, коли він раптом ні сіло ні впало виринув у соціологічних дослідженнях кандидатських рейтингів, упродовж всієї виборчої кампанії, вибудованої на хайпі, маніпуляціях, медійних вкидах та ігноруванні будь-яких правил, серед інших - й пристойності, - і досі. Адже варто лише підряд переглянути відео із його зверненнями і поодинокі фрагменти, з дозволу сказати, Зе!імпровізацій наживо, аби зрозуміти, де є справжній Зеленський. Там, де попрацювали спічрайтери, постановники світла, режисери, майстри комп'ютерного монтажу, - це типовий актор, причому, посередній. А у випадках, коли, як кажуть телевізійники, думка народжується перед камерою, тобто тоді, коли ситуація вимагає живої реакції, імпровізації, для якої потрібен, перш за все, розум і метикуватість, - бачимо невиразного персонажа, з набором випадкових фраз, що їх годі зв'язати у щось гоже. У всякому випадку, важко прослідкувати позицію, живу рефлексію живої людини, - лише безпорадне белькотіння інфантила, з хаотичною купою недоречних порівнянь, невіглаських аналогій і недолугих жартів.

І нинішня "проросійськість" Зеленського – тупий, заїжджений виверт політтехнологів, зокрема, Михайла Подоляка, який віддавна, ще коли час від часу зринав у моїй фейсбучній стрічці як "ніхто", незрозуміло в якій іпостасі, грішив маніпуляціями і демагогією. Виверт, зумовлений, по-перше, падінням рейтингів на Сході і Півдні країни, популярності серед "какойразнічной" публіки, яка не отримала нічого з передвиборчих обіцянок, крім локшини на вуха. Саме для такої публіки направду від любові до ненависті – один крок. І на Банковій вже майже фізично відчувають цю ненависть, і це враження посилюється недавніми замірами соціологів, здорожчанням продуктів, злетом тарифів…

В Україні, на біду Зеленського, немає інших електоратів, окрім проросійських, інфантильного (він вже їх фактично втратив) і патріотично налаштованих громадян. Отже, слід спробувати сподобатися їм, слід дістати з політтехнологічного загашника ура-патріотичні гасла, голослівно вказати 800 тисячам власників російських паспортів в ОРДЛО напрям руху (ну, погодьтеся, разом з паспортом вони вже його давно обрали). Можна, зрештою, провести ротації серед силового блоку, попризначавши на високі посади бойових генералів, для демонстрації намірів "боротися до кінця". Тільки ж всі прекрасно розуміють, де формулюють остаточні редакції наказів, і хто їх віддаватиме насправді.

Другий аспект "русофобії" Зеленського – його майбутній візит до США і розмова з Байденом. Доведеться давати пояснення з приводу абсолютно дикої ситуації з "вагнергейтом" і засиллям російських спецслужб, які на території суверенної держави не тільки опанували деякими найвищими кабінетами, але й убивають політемігрантів. Чи не тому США скасували навіть додаткову допомогу Україні на 150 млн. доларів? А, може, тому що Зеленський не виконав жодної обіцянки, яку давав майбутньому візаві?
Зрештою, так сталося з "п'ятьма пунктами" містера Джо, вигідними, перш за все, Україні.

Готуючи цю важку розмову, гінці від ОПУ геть пустилися берега, яскраво демонструючи "синдром виконавців". Але варто було Рєзнікову заікнутися про американські бази в Україні, як Банкова тут же урезонила надто ініціативного віцепрем'єра, назвавши його фантазії "гіпотетичними міркуваннями".

"Нині, коли навперебій розповідають про все можливе й неможливе, коли пророки й шахраї вдаються до тих самих висловів, хіба що з невеличкими відмінностями, вникати в які не має часу жодна заклопотана людина... - нині дуже важко з певністю визначити цінність людини чи ідеї", - писав Роберт Музіль у своєму романі. Ще важче, коли маєш справу не з людиною, не з особистістю, а з персонажем – продуктом політтехнологій, які мають на меті не вирішення реальних потреб країни, не виклики і відповіді на них, а утримання при владі і чергову маніпуляцію. Коли на чолі країни – дивакуватий симулякр президента, насправді ж – людину без властивостей і принципів.

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Зеленський перетворив Україну у прохідний двір

Недавні події зворохобили громадськість, - і не тільки в Україні, а й у світі, - "мандри" викраденого спецслужбами, а відтак – ними ж повернутого судді "в трусиках" Миколи Чауса, загадкова (хоча, у принципі, й не дуже) смерть лідера "Білоруського дому" у Києві Віталія Шишова, врешті-решт якийсь демонічний виступ гурту "Batushka" на фестивалі "Файне місто" у Тернополі. 

Вони свідчать про одну дуже тривожну річ. Україна Зеленського за два з хвостиком роки його ексцентричної каденції стала мандрівним шапіто для розмаїтих пройдисвітів, але найголовніше, - полем для спецоперацій спецслужб, і своєї, і що найприкріше – чужих.

Зеленський може скільки завгодно демонструвати публіці награний "патріотизм", вказувати рускомірскім фанатам напрямок їхнього руху з окупованого Донбасу, розповідати про грандіозні плани у рамках мильної опери під назвою Форум "Україна.30". Але це жодним чином не означатиме, що наш "найвидатніший у світі" популіст думає і діє так, як говорить. Радше навпаки. Він просто вміло використовує свій артистичний дар і залишки харизми для того, аби втримати і себе, і свою "квартальну зграю" при владі.

Микола Чаус – дуже промовисте підтвердження того, що Зе! не гребуватиме жодними методами і засобами задля власної ідеї-фікс – збору компромату і дифамації свого попередника. Закритість судових слухань, на яких обирали запобіжний захід для горе-судді-"баночника", свідчить про наміри застерегтися від випадкових одкровень "маленької людини", яка одного нечудового дня потрапила поміж жорна системи. Зокрема, натяку на "секрет Полішинеля", який зафіксовано в офіційних документах молдовських правоохоронців, - на те, що Миколу Чауса насправді викрали українські спецслужби на території суверенного і доброзичливого сусіда.

Але в цій смердючій історії є цілком прозорий натяк на те, що наразі напівфабрикатний автократичний режим має намір беззастережно розпоряджатися долею вільних наразі громадян на власний розсуд. На кшталт того, як це практикують у Росії Владіміра Путіна чи Білорусі Аляксандра Лукашенки. Зауважимо при цьому підозріло ялову реакцією Банкової на смерть Віталія Шишова, а також на висновок "бацьки" про "ворожість України".

Звісно, таку інфантильність легко списати на те, що у Києві ніхто не був зацікавленим у тому, щоб прибрати білоруського опозиціонера. Але є інше. Поки наша СБУ змагалася з НАБУ за право "першої ночі" з Чаусом, закордонні спецслужби стежили за невгодним Лукашенці еміґрантом, готуючи імітоване самогубство. І не факт, що це була робота білоруського КҐБ, кажуть про почерк Луб'янки задля того, аби остаточно ізолювати свою мінську маріонетку від будь-яких контактів з цивілізованим світом. І в цьому, на жаль, є нездоровий глузд, позаяк в аналітичних західних центрах вже не пошепки, а вголос кажуть про швидкий аншлюс Білорусі "союзною державою". Можливо, це "ненароком" станеться у перебігу масштабних навчань "Запад-2021", коли вся Білорусь кишітиме від надміру чужинських вояків.

Тепер про царину, далеку, на перший погляд, від геополітики. Соцмережі досі не можуть заспокоїтися від "духовного скандалу", спричиненого виступом польського блек-метал гурту "Batushka". Схильні до крайнощів експерти назвали цей інцидент "маніфестом сатанізму", не кажучи вже про анафемські оцінки представників християнських конфесій. Зауважу, що за всієї лояльності до творчих виявів і рефлексій, я б не ризикнув назвати композицію "Batushka" морально коректною, особливо у контексті глибоко віруючої Галичини. Цікаво, як сприймають цей гурт у консервативно-католицькій Польщі?

Однак… Акурат під супровід обурення і суперечок довкола тернопільського перформансу "Batushka" на поверхню раптом знову виринула стара тема присутності у шкільній програмі предмету "Християнська етика" чи чогось схожого до нього. Укотре "схрестили мечі" прихильники основ духовної освіти у школі і адепти конституційної новели про світськість української держави. Низка місцевих рад Західної України звернулася до найвищих інстанцій з вимогою повернути курс християнської етики у шкільну програму, бо, мовляв, він стане заборолом перед деморалізацією і дезорієнтацією суспільства.

Я не прихильник конспірології і теорій змов, - висновки може зробити кожен. Але ось так, а не інакше, чомусь склалися пазли. У результаті маємо роздрай і сварки, якими, зазвичай, прикривають спецоперації масштабнішого гатунку.

Мені чомусь видається, що ходить про "прикриття" задавненої справи "ваґнерівців", яка днями (судячи з усього, - до кінця серпня) знову з'явиться на українському порядку денному. Йдеться про прем'єру фільму-розслідування журналістів Bellingcat про зраду найвищих українських посадовців, у результаті якої зірвалася міжнародна спецоперація із затримання російських військових злочинців. Зеленському і його свиті (особливо главі ОПУ Андрієві Єрмаку) вкрай залежить, аби ця історія заникалася серед інших, дріб'язкових історійок, у буквальному сенсі – втонула у них. Бо "вагнергейт" – це, погодьтеся, не просто анатомія зради. Це сюжет про те, що Україною правлять не випадкові, а спеціально вибрані для цього особи зі специфічними завданнями і функціями. Вибрані, далебі, не нами, громадянами України, а у столицях ворожих держав, де й не приховують своїх справжніх поглядів і планів, де досі, через 30 років після здобуття Незалежності, вважають нашу з вами вітчизну провінцією імперії.

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Ху із містер Єрмак?

Нова посада очільника Офісу президента, яку він обійняв днями, - а саме голови Конґресу місцевих і регіональних влад, - це віночок зі штучних квітів на скромній могилці децентралізації. Скромній тому, що надважлива реформа, яка відкривала серйозні перспективи для розвитку країни в глибинці та давала важелі у вмілі та підприємливі руки, тихо вмерла. І дуже показовим є, до слова, перелік керівників міст, які заповзятливо взялися підтримувати черговий прожект Банкової, публічно демонструючи лояльність Центру і згоду на те, аби ними й надалі керували зі столиці. Але то тема окремої розмови.

Нині ж пропоную ретельніше придивитися до персони Андрія Єрмака і спробувати відповісти на сакраментальне, як на мене запитання: «Ху із м-р Єрмак?». Бо направду довкола нього (зауважте, не Зеленського і, далебі, - не парламенту чи уряду) почав останнім часом обертатися чи не весь світ. І від відповіді на це запитання, - якщо вже говорити стратегічно, - залежатиме найближче майбутнє країни. Думаю, що характеристика Єрмака, викладена у недолугій писанині експрессекретарки Зе! Мендель, - «спадковий аристократ» (?!!), - з’явилася неспроста. Єрмак, по-перше, не проти, ба радше навпаки, - культивує саме такі (цілком безпідставні до гротескності) оцінки. А, по-друге, здається, він на повному серйозі вважає країну і державу за власний феод.

Почнемо з того, що й Офіс президента, і відповідно – його очільник, - цілком нелегітимні. У Конституції України ви не знайдете навіть натяку на ОПУ. «Зелені» вирішили для себе цю проблему просто – взяли та перейменували Адміністрацію президента (по суті, канцелярію глави держави), не завдавши собі труду законодавчо обґрунтувати повноваження цього допоміжного органу. І його керівника теж. Звісно, робилося це не за Єрмака, а за, прости Господи, Богдана. Та обійнявши посаду, Андрій Борисович міг би виправити цю прикру прогалину. Тим паче – як юрист.

З’ясувалося, що повна невизначеність – тільки на руку і Єрмаку, і усьому владному Кварталу із лідером-блазнем. Тому персонаж з дуже сумнівним минулим, людина, яка у реєстрах, мабуть, усіх впливових спецслужб світу фігурує як російський агент (навіть не впливу, а в буквальному розумінні цього слова), за мовчазної згоди і повного прикриття свого «начальника» вирішив, що йому море по коліна. Плювати на звичний для демократичного устрою розподіл гілок влади, розмежування повноважень, права та обов’язки. У системі Зеленського, заточеної на інституційне руйнування основ української державності, продукування тут хаосу та невизначеності, це звично і, - головне, - навіть вітається. Не ким іншим, а саме Зеленським. Бо, судячи з досвіду минулих двох років, ця особа не тільки неотесана з точки зору бодай елементарних уявлень про державне управління, але лінива і гонорова, як набундючений павич. Пересиченість владою й можливостями, які вона відкриває, лише загострює небезпечні симптоми, а невідпорність до маніпуляцій з боку придворних лакуз і залаштункових інтриганів робить недугу хронічною.

Тому уважно вчитавшись в інформаційну картину останніх місяців, можна дійти висновку, що в Україні насправді президентом працює Єрмак, а не Зеленський. Він провадить перемовини зі світом (з Росією-агресором – на партнерських, щоб не сказати, дружніх засадах; у США – з корекцією на неприховану гидливість до ефесбешника тамтешніх високопосадовців). Той же Єрмак приборкує і координує парламентську монобільшість, щось там настійно радить урядові, а тепер ще й роздаватиме вказівки сільським війтам. У його віданні – і угодовські суди, і силові структури. Йому є справа і до головного: кадрів, які, за відомим висловом, «вирішують все». Це при тому, до відома наших аматорів, що Конституція прямо забороняє передачу президентських повноважень будь-кому, тим паче - канцеляристові.

Щодо кадрів, то останнім часом Єрмак, увійшовши у роль «віце-президента» чи навіть опікуна «зеленого» по суті «інфанта», перш за все, подбав про силовий блок, розвідку та СБУ і наповнення їх «своїми» людьми. Вони прийшли на заміну людям, що були потенційною загрозою для любителя задушевних телефонних розмов з Кремлем. Аналітики наголошують, що звільнені на минулому тижні були безпосередньо долучені у так званій «справі ваґнерівців», по-зрадницьки злитій агресорові за крок до розв’язки.

Єрмак цілком розуміє, що фільм Христо Ґрозєва про цю небачену зраду, який заплановано акурат перед вимученим візитом «найвидатнішого лідера» до Вашингтона, може зіграти фатальну роль. Бо Байден, після викриттів журналістів Bellingcat, зважаючи на репутаційні втрати, може й скасувати зустріч із Зе!. Даруйте, якщо це зробила в останню хвилину Саломе Зурабішвілі у Грузії, то чому 46-й президент США мав би спілкуватися з «проблемним пацієнтом»?

Але, здається, саме такий поворот справи на руку і московським сценаристам, і їхній доволі вправній маріонетці Єрмаку. Бо, погодьтеся, навряд чи більш-менш притомні люди перед зустріччю з важливою для них особою, вдаються до шантажу і безпідставних звинувачень. Хай це безглуздя й лунає з уст єрмаківського пішака – за сумісництвом голови пропрезидентської фракції у парламенті Давила Арахамії. Але, гадаю, що тональність і метафори цієї тиради не оминули попередньої цензури керівника ОПУ. Все для того, аби щільніше ізолювати Україну від демократичної спільноти й штовхнути її в орбіту Москви. І тоді вже там даватимуть відповідь на запитання: «Ху із містер Єрмак?». Не виключено, - губернатор Малоросії.

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал