Неможливість люстрації?

Для очищення чи революційної офіри достатньо лише ретельно, незацікавлено, об’єктивно і послідовно уживати якісні закони загальної юрисдикції

Колись, дуже давно, ще за Ющенка, коли в українському суспільстві чи не уперше вголос заговорили про люстрацію, я написав невеликий блог «Люстрація люстерок». Уже тоді було зрозуміло, що з процесом очищення влади ми, на жаль, запізнилися, щонайменше років на десять. І годі було волати про засилля посткомуністичних чи посткучмових чиновників, годі було апелювати до успішності сусідських прикладів. Проблема насправді полягала не у правових площинах «вигнання з владного раю» хабарників, організаторів та виконавців злочинних розпоряджень. Проблема засіла у мізках спільноти, яка – і небезпідставно, - сумнівалася у доброчесності та незаангажованості тих, кому вручать терези люстраційного «правосуддя».

Тепер, коли минув десяток літ і ще один Майдан, ми розпочали давній танець на старих граблях люстрації. Дарма, що за неї буцімто візьмуться «нові обличчя», ті, хто, на перший погляд, не встигли забруднити себе нечесністю чи сумнівними зв’язками. Дарма тому, що, як уже зауважено, ми втратили час для очищення вже давно, а сам процес виглядає тепер як відкуп влади перед суспільством, спроба гарної міни за поганої гри, фальсифікація того, що прийнято називати передвиборчими обіцянками.

Тепер, - по другому Майдані і в умовах війни, - для України потрібна не люстрація, а чітке юридичне урегулювання проблеми. І приклад недавнього президентського указу про повернення на службу люстрованих ще вчора військовиків – тому яскраве підтвердження. Адже, судячи з усього, «реабілітований» Порошенком перший заступник начальника Генштабу Геннадій Воробйов завинив перед революцією лише тим, що виявився не у той час і не у тому місці. За ним не прослідковується «злочинів проти повсталого народу», зате цілком очевидним є його бойовий досвід.

Така практика підходу до кадрів дискредитує нову владу. По-перше, тим, що є зайвим доказом правильності українського прислів’я про «закон, як дишло». Ок, зараз в Україні війна, тож потрібні фахові армійські стратеги. А якщо завтра, не дай Господи, неврожай, тоді як – повертатимемо у МінАПК люстрованих чиновників оголошеного у розшук Миколи Присяжнюка? За такою ж логікою, коли в Україні триватиме банківська криза, то чому б не реабілітувати знаних фахівців з оточення Саші-стоматолога?

По-друге, може, вистачить блукати у трьох соснах між поняттями боротьби  з корупцією, люстрації і якості держслужби? Основним законом для кожного чиновника є присяга держслужбовця. Якщо порушив її, значить, - «свободєн» довіку. Якщо це порушення межує зі зловживанням – є Кримінальний кодекс, і, будь ласка, застосовуйте його щодо таких типів без озирання на пом’якшуючі обставини. Бо крадуть вони – спільне, громадське, влаштовують свої кар’єри і просування службовою драбиною для «потрібних людей», перекриваючи кисень справді вартій того молоді. І, по-третє, слід негайно відмовитися від пріоритету політичних смаків під час призначень тих чи інших осіб на відповідальні посади. Бо від того, - не тільки кадрова метушня, але й культивування кон’юнктурщини, яка й без того властива нашому обивателю.

Тобто, як на мене, люстрація не потребує навіть окремих законів чи звичної зі совєтських часів кампанійщини. Для очищення чи революційної офіри достатньо лише ретельно, незацікавлено, об’єктивно і послідовно уживати якісні закони загальної юрисдикції, - не вигадуючи роверів і не плодячи нових, нікому не потрібних (окрім, звісно, учасників процесу) структур. Бо там, де нова структура, - там, зазвичай, новий, мімікрований під реформу, «левел» корупції.

Якщо й надалі – свідомо чи ні, - в країні роздмухуватимуть багаття люстраційної істерії, то можемо очікувати доволі неприємних 

сюрпризів. Мова навіть не про використання сміттєвих баків як кадила екзорцизму від «бісів інакомислення». І не про те, що цілком можливим є рецидив Сашка Білого (хай з Богом спочиває), тільки у зовсім інших – масових – масштабах. Адже Україні, - як не крути, - не уникнути свого варіанту «в’єтнамського синдрому» (хто зна, на якому фронті воює нині наш доморощений Тімоті Маквей?). Найгірше, що може статися після люстраційно-репресивних маневрів, так це те, що ніхто, зауважте ніхто, не кажучи вже про креативну і освічену молодь, - не горітиме бажанням попрацювати на рідну державу. На фіга, питається? Щоб потрапити під чергову люстрацію чи стати жертвою самосуду?

Ігор Гулик. Ілюстрація: news.dtkt.ua   

Дивитись в очі страху

Першочерговим завданням для кожного, хто пережив два Майдани і змушений тепер терпіти воєнне лихоліття, є ідентифікація понять

Мудрі люди кажуть, що для того, аби подолати свої фобії, варто насамперед пізнати їх. Тобто чітко ідентифікувати, - а чого, власне, ти боїшся, які наслідки від небажаного повороту подій спричинять тобі дискомфорт чи небезпеку. Оця визначеність відтак стає підставою для пошуку шляхів подолання страху, у всякому випадку, мінімізації негативних сценаріїв тощо.

Владика Борис Гудзяк ще задовго до початку воєнних дій на Сході окреслив тактику, яку мали б взяти на замітку мої співвітчизники. «Кожному з нас дано дивитися в очі свого страху – називати його на ім’я, вказати на його місце. Не чекаймо на лідера, який за нас має все зробити, кожному треба прикласти своє плече».

Отже, якщо послуговуватися логікою процесу, то розпачливі зойки на кшталт «пропало всьо», «нас зрадили», бо: а) в Україні не оголошено воєнний стан; б) влада вперто уникає дефініції «війна» у випадку збройного протистояння на Донбасі; в) у армійському командуванні засіли шкідники і зрадники, - так ось, увесь цей класичний набір панікера чи просто язикатої хвеськи з міської маршрутки втрачає сенс.

Що ж того, що Порошенко чи Полторак розповідають нам про АТО? Ми ж для себе давно постановили: ніяка це не антитерористична операція, це справжнісінька війна. Чи потрібний нам для ствердження у власній думці окремий урядовий циркуляр? Якщо конче потрібен, то це, далебі, свідчить, що за 25 років незалежності і посткомунізму ми зовсім недалеко втекли від світосприйняття совка.

Те ж стосується самого поняття «воєнний стан». Ми мусимо врешті-решт позбутися ілюзії, що з моменту його ймовірного запровадження українське військо розпочне переможний і нестримний наступ на всіх фронтах, аби зупинитися на Красній площі. Я скажу, у принципі, тривіальну, але дуже важку для усвідомлення заляканим обивателем, річ. Воєнний стан насправді, перш за все, залиє сала за шкіру тим, хто нині волає про шкоду від його відсутності. Варто таки чітко ідентифікувати саме поняття: це: а) обмеження свободи слова шляхом призупинення виходу газет, телепрограм тощо; б) заборона будь-яких вуличних мітингів, демонстрацій, не кажучи вже про протести, до яких зараз часто вдаються адепти ідей «антимобілізації» та «третього Майдану»; в) реальна можливість конфіскацій будь-якого приватного майна для потреб оборони держави; г) обмеження виїзду громадян за кордон. Перелік продовжити, чи, може, цього достатньо?

Тепер щодо владного лексичного запасу. Ви зауважили, що слово «війна» присутнє у виступах Порошенка, Турчинова, Яценюка, призначених для, так би мовити, внутрішнього вжитку? Під час дипломатичних раутів цього слова намагаються уникати або ж, у ліпшому разі, прив’язують його не до усім зрозумілого джерела загрози, а до його маріонеток. Що ж, - така реальність, - те, що легко промовляємо на власній кухні, не завжди доцільно говорити публічно, перед світовим загалом. Бо там своя ідентифікація страху, і речі сказані уголос і у лоб, можуть обернутися не надто бажаними для мовця наслідками.

Мені прикро, що на початку ХХІ століття, в країні, яка, здавалося б, завжди відзначалася доволі високим рівнем освіченості громадян, доводиться писати такі прості і зрозумілі речі. Мені вже, чесно кажучи, набили оскомину слова, які мали б вже світитися на лобі у кожного свідомого українця: «Хочете ліпшої влади – уважно подивіться у дзеркало». Мені видається, що першочерговим завданням для кожного, хто пережив два Майдани і змушений тепер терпіти воєнне лихоліття, є ідентифікація понять. Страху, війни, влади, агресора, зрештою, ідентифікація самих себе.

Ігор Гулик. Ілюстрація: podshivka.wordpress.com

З різних льорнетів

Не варто, мабуть, настільки фальшувати дійсність, - як ото взяли собі за моду в Україні, - щоб рівень спотворень шокував політиків, які бачили, здається, усе

Заява Муженка про те, що український Генштаб не має прямих доказів участі регулярних російських військ у конфлікті на Сході України, не вартує виїденого яйця. Дарма патріотично налаштовані юзери кілька днів тому вправлялися у стилістиці, аби зганьбити короткозорого генерал-полковника. Бо буквально учора СММ ОБСЄ, яку українці не менш аргументовано і активно підозрювали в заангажованості на користь агресора, одним меседжем, доповненим відеоматеріалами, довела, що Віктор Миколайович зирить на театр воєнних дій крізь бінокль, обернений навспак.

То, звісно, непорядок, коли вітчизняні лампасники вживають категорично іншу оптику, ніж їхні західні партнери. Залишається лише припускати мотивації, які спонукають начгенштабу та його високопосадових підлеглих до подиву гідної риторики. Мотивації направду цікаві, особливо у контесті ухваленої парламентом постанови про визнання Росії агресором і полум’яного заклику до світової спільноти повторити цей, - хай навіть символічний, - крок. Хто з поважних політиків Заходу повірить українським нардепам, більшість з яких мають дуже розмиті уявлення про роди і види військ, коли кадровий генерал з академічним, мабуть, дипломом стратега каже, що упритул не бачить ворога?

Можливо, генерала біс попутав після активної циркуляції чуток про його усунення з посади. Можливо, кар’єрні ревнощі до реабілітованого Воробйова взяли гору над здоровим глуздом і ясним баченням. Бо коли навіть російські джерела повідомляють про передислокацію на Донбас цілком боєздатних і оснащених підрозділів російської армії, розповідати про «участь окремих військових» якось некоректно... Але хто б у Генштабі опускався до вивчення агентурних джерел?

Схожі непорозуміння трапляються і з легкої  руки РНБО. Кілька днів тому парламентське джерело пояснило усьому посполитому люду відсутність пункту про ратифікацію Римського статуту у порядку денному позачергового засідання Верховної Ради. Мовляв, діяли за рекомендаціями контори Турчинова, аби «не повторити грузинських помилок». Мовляв, росіяни заповзялися шукати докази злочинних дій українського війська і добровольців, то щоб не провокувати їх на симетричну відповідь (звернення до Гааги), нам ліпше зачаїтися в кущах і не рипатися.

Натомість прем’єр Яценюк (партайгенносе «кривавого пастора») наполягає на тому, що Москву слід «холоднокровно» привести до Міжнародного трибуналу. А буквально вчора у висновках Ради міністрів ЄС особливим рядком прозвучала порада Києву прискорити ратифікацію Римського статуту. "Рада закликає українську владу оперативно вживати належні правові заходи, що дозволяють Міжнародному кримінальному суду розглядати ймовірні злочини проти людяності, скоєні на території України у 2014-2015 роках"

Знову феномен різнокаліберної оптики чи просто небажання роздратувати Путіна & C? А, може, надія на шанс залаштункових торгів з агресором, за спинами міжнародних симпатиків України? Не кажучи вже про спини наших бійців, повернутих обличчями до тих, з ким влада лицемірно зберігає можливість порозуміння.

Останнім часом офіційний Київ отримав чимало дзвіночків від тих, хто на Заході направду переймається українською проблемою. Може, це звучить дещо перебільшено, бо насправді наші доброзичливці дбають, між іншим, і про свою безпеку. Йдеться про легковажну вайлуватість влади, яка чомусь вирішила, що може собі дозволити пінг-понг у запровадженні санкцій проти нападника вже тоді, коли це зробити далекі і близькі союзники. Йдеться і про розгнівану міну на обличчі деяких наших, з дозволу сказати, «яструбів», які вимагають відповідальності від підприємств ВПК за невиконання державних замовлень. Еге ж, не минуло й року від початку війни... Зрештою, мова і про показне (інакше й не скажеш) обурення певних політиків і чиновників скандальним виступом Льовочкіної на сесії ПАРЄ. Так ніби закон про люстрацію писався не в Україні, і дехто, остерігаючись, аби він не перекреслив їхніх чудових кар’єр, вилучив з переліку ймовірних люстрованих виборні посади...

Я розумію, на Заході – теж не ангели, там теж вміло маніпулюють демократичними стандартами і вдаються до подвійної логіки. Однак не варто, мабуть, настільки фальшувати дійсність, - як ото взяли собі за моду в Україні, - щоб рівень спотворень шокував політиків, які бачили, здається, усе. Може, варто таки уніфікувати лінзи в льорнетах, аби бачити ситуацію такою, якою вона є? І не дурити себе й інших...

Ігор Гулик. Ілюстрація: asn-news.ru

Безвихідь Росії

Наївно було б уважати, що варто організувати у Москві свій «майдан», прогнати чинного «царя» з кремлівських палат, і на теренах ерефії розпочнеться розвій демократії

Російською заголовок звучав би яскравіше: «безисходность». Попри те, що Лєц любив стверджувати, мовляв, все минає, навіть найдовша змія, сусідська трагедія, далебі, не завершиться відходом Путіна від влади. Ні природним, ні насильницьким. Наївно було б уважати, що варто організувати у Москві свій «майдан», прогнати чинного «царя» з кремлівських палат, і на теренах ерефії розпочнеться розвій демократії.

По-перше, Росія, як ніхто інший з пострадянських «суб’єктів», мала шанс на схожий сценарій. Після горбачовської відлиги, а особливо після відвертого антикомунізму Єльцина в країну вбухано стільки «зелених» трильйонів, - від розмаїтих фондів, ласих на природні ресурси інвесторів тощо, що не снилися й рецесійній Греції. Годі говорити, що і сама Росія на повну користала з майже монопольного статусу постачальника енергоносіїв у Європу. Тепер питання – невже північніше Хутора Михайлівського ми маємо аналог Арабських Еміратів? Еге ж... Зате у Росії, мов на дріжджах, зріс паразитичний клас дармоїдів, який і своїми статками, і головне – перспективами, - завдячує саме Путіну. Ці люди без особливих на те причин ніколи не «здадуть» вождя, а якщо навіть їм залиють сала за шкіру розмаїті закордонні санкції, статус невиїзних, відсутність на столах пармезану, і вони таки зважаться на палацовий переворот, то це аж ніяк не означатиме кардинального зигзагу російської геополітики. Наступник Путіна, посаджений на трон усмановими, тімченкамі, вексельбергами, потаніними та іже з ними, змушений буде правити за випробуваними лекалами ВВХ.

По-друге, не забуваймо, хто, яка структура, виплекала чинного президента ерефії. Спрут КГБ, маючи найвищого покровителя, за 15 років правління Путіна тільки удосконалив здатність до репродукції обрубаних раніше щупалець. Можливо, за кордоном іноді вже надто демонізують сучасний потенціал внуків Дзержінскаго, однак у самій Росії вони направду можуть насолоджуватися повнотою влади. Однією з перших путінських «реформ», не забудьмо, була ліквідація інституту виборних губернаторів, і на посади того ж таки Нємцова й інших «птєнцов» з гнізда Єльцина ринули справжні «генерал»-губернатори. З резерву КГБ.

Третій момент – історичний. ВВХ дуже добре, мов у шаховій партії, розрахував ціль свого тривалого царювання. Рокіровка з Мєдвєдєвим, зміни до Конституції, - і ось вам півтора десятиліття на олімпі. Ось вам і «діти Путіна», про яких чудово написав недавно опозиційний публіцист Алєксандр Мінкін. Йдеться про те, що по сусідству з Україною виросло ціле покоління, яке й не знало інших правителів, окрім ВВХ. Покоління, якому повсюдно, - у дитсадку, школі, в університеті, на службі, а головно – в родинах, - закладали у мізки думку про месію на троні. Молоді люди, - високоосвічені, «продвінутиє», більш чи менш успішні, - вони, тим не менш, завдячують таким статусом не власним зусиллям, а мудрості і непохитності царя. Того, що звично вітає «расєян» з кожним новим роком, без обличчя якого годі уявити собі телевізійні новини, чиї цитати (хай брутальні і часто безглузді) стали фольклором, чих портрети позирають з етикеток улюбленого російського напою. Цей чинник є чи не найнадійнішим фіксатором путінських ідей. Бо, до прикладу, «совок», про який ми всі говоримо іноді з невиправданою зверхністю, досі сидить на периферії мізків навіть тих, хто реально – через свій вік, - не міг відчути радянських реалій на власній шкірі.

І четвертий аспект – приватний. Закордонні експерти навіть не сперечаються, коли йдеться про особисті статки Путіна. Ясна річ, він - неофіційний король мультимільярдерів. Майже не підлягає сумніву, що у кожній потужній російській компанії певна частка – через афільовані структури – підконтрольна президентові. Хтось мусить це успадкувати, бо навряд чи підстаркуватий правитель забере свої багатства у могилу. Тому цілком прогнозованими виявилися результати журналістського розслідування, про які буквально вчора розповів Олег Кашин. Він знайшов доньку Путіна і спробував довести її причетність до нової грандіозної «пральні» грошей на кшталт сумнозвісного «Сколково». Чим не варіант наступниці? Причому, з властивою ВВХ манічкою величі. Єкатєріна, як у Пєтра Вєлікаго...

Путінізм, таким чином, ще довго блукатиме безкрайніми просторами Росії, - її фатум, її безвихідь (бєзісходность), її ментальна агресія і віроломство. Найтрагічніше, - нам жити з таким сусідом. Хіба нове «Сколково» - «Іннопрактіка» Єкатєріни – всерйоз візьметься за колонізацію МісяцяJ

Ігор Гулик. Ілюстрація: joyreactor.cc    

Парад ідіотів

Що ж «наконец построїлі в Расєї»? Там зведено «1984»

Реакція російської, з дозволу сказати, «еліти» на свіжі новини з ПАРЄ, Києва, Брюсселя, Вашингтона, Берліна etc., дає підстави уважати, що пацієнт перебуває у найпіковішій стадії загострення недуги. Ну, скажіть, ви можете собі уявити спікера будь-якого парламенту, у будь-якій, навіть найзагумінковішій країні світу, який, на кшталт Сєргєя Наришкіна, закликає колег проголосувати за резолюцію про… бундесівську анексію НДР 1990 року? Або, кількома тижнями раніше, - той же Наришкін істерично пропагував резолюцію Госдуми про засудження анексії Криму… Україною.

У цивілізованому товаристві схожі нісенітниці не беруть до уваги, а надто ревних переписувачів історії (як у випадку із запереченням Голокосту) називають ревізіоністами. Та коли людина свідомо починає ревізію істин на кшталт «2х2=4», то це, погодьтеся, якесь збоченство.

Я поділяю підхід Прохаська в його інтерв’ю на cultprostir. Тарас, зокрема, наполягає, що «долання егоцентризму – намагання пояснити самому собі: так, світ я сприймаю тільки через себе – інакше світу нема, але я у світі не один, і світ не заради мене». Але, схоже, Наришкін з Ко думають кардинально по-іншому. Усвідомлюю, росіяни не знають про Прохаська, але чомусь переконаний, що більшість з них бодай краєм вуха чули про Рейгана Горбачова і Меркель. Перший звернувся до другого із полум’яним закликом («Пане Горбачов, відкрийте ці ворота! Пане Горбачов, зруйнуйте цю стіну!»), а чинна канцлерін була серед натовпу, який «брав» німецьку бастилію зі східного боку. Сам Горбі, попри свою пропутінську позицію, учора теж не витримав такого ґвалту над історією, назвавши ініціативу Наришкіна «маразмом». Коли про маразм говорить старий маразматик, то, значить, знає, що каже…

У листопаді минулого року минуло чверть століття з тих подій. 5 лютого 2015-го спливе 61-й рік по ухваленню президією ВР РРСФР рішення про передачу Криму Українській РСР. Невже з часом росіяни, усупереч представникам інших народів і законам еволюції, не набувають позитивного досвіду, навпаки – деградують? Невже наришкіни, жіріновскі (про Путіна – мова осібна) визначають мейнстрим сусідської еволюції у ХХІ столітті?

Питання, далебі, не риторичні. Так воно, мабуть, і є. Росія невпинно і впевнено трансформується у макабричне утілення фантазій Орвела. «Які погляди сповідують маси і які відкидають — байдуже. Їм можна дати інтелектуальну свободу, бо інтелект у них відсутній». Останні «державницькі рішення», публічні заяви, демарші, мілітаристська практика не дають маневру у відповіді на запитання про те, що ж «наконец построїлі в Расєї»: там зведено «1984».

Відверто кажучи, я не думаю, що українцям варто надмір квапитися, вибудовуючи стіну на кордоні з країною-агресором. Якщо російська недуга мізків прогресуватиме дотеперішніми темпами, то цей мур вони зведуть своїми ж руками, причому не тільки на межі з нами, а по всьому периметру своєї «необ’ятной родіни». Аби нарешті уволю насолодитися власною унікальністю, величчю, аби жоден зазіхач не опоганив їхні священні «скрєпи» і їхню специфічну мораль. Аби «голосом народу» стали спічі на Усесвітньому російському народному соборі, де соло веде той же Наришкін. І, схоже, більшість посполитих навіть не мріятиме про шанс вирватися із такого заповідника ідіотизму, - вони вважатимуть його природним станом речей. Зауважу, не є русофобом, однак тут маємо справу із випадком, який лише підтверджує правильність висновку про те, що кожен народ заслуговує своєї влади. Ігорь Шувалов, віце-прем’єр РФ, у Давосі це опосередковано підтвердив: «Якщо росіянин відчуває будь-який тиск з-зовні, він ніколи не віддасть свого лідера. Ніколи…». Звісно, колись впаде і цей, - наразі віртуальний, - мур. Не обов’язково, і навіть сумнівно, що це трапиться після Путіна. Стереопити і шаблони мислення живуть довго, значно довше, ніж ті, хто їх ретельно вбивав у мізки пересічного люду. Тим паче, що нинішнє налаштування так званої «другой Расєї» у своїх головних сенсах й надалі репродукує головні імперські постулати. Тому будьмо готовими не дивуватися, коли з уст нинішніх антипутінців ми почуємо співзвучні Наришкіну бздури.

Ігор Гулик. Ілюстрація: noev-kovcheg.ru

Одноокий Медведчук

Кум Путіна представляє... Путіна, тобто виконує за "царя" брудну роботу

Український сегмент інтернету рясніє здогадками та припущеннями про роль кума ВВХ у переговорах з терористами. Останні воліють ліпити з нього повноважного представника Порошенка, а вже наші доморощені адепти розмаїтих теорій змов на підставі голослів’я Захарченка та його ідеологічних бійців роздмухують історію про тотальну продажність чинної влади.

Я думаю, все значно простіше. У китайців є чудова приказка про те, що «у намальованої риби завжди одне око». Після того як одіозний і надмір демонізований антикучмовою опозицією Віктор Медведчук назавжди покинув коридори похмурого будинку на вулиці Банковій, він направду перетворився на отаку собі «намальовану рибу», одне око якої постійно зирить у бік Кремля. Можливо, це трапилося значно раніше, ще у часи сумнозвісної адвокатської практики Віктора Володимировича, але принаймні тоді, - ймовірно, з міркувань подальшого кар’єрного росту і надійної версії «прикриття», його невидимі і всесильні патрони змушували молодого й недосвідченого «глядєть в оба».

Під ударами першого Майдану бурхлива юність найголовнішого кавалера «червоної троянди» зазнала нищівного фіаско разом із українським варіантом псевдосоціал-демократії. Не врятувала його і біло-блакитна реконкіста, - боягузливий і параноїдальний Янукович мав, мабуть, підстави уважати, що Медведчук – небезепечніший навіть за ненависного Ющенка чи Тимошенко. Отже, потреба у глибокій конспірації відпала доконечно, і Віктор Володимирович знаний зараз вже не як помітний політичний діяч (навіть не другої ліги), а просто як кум Путіна. До слова, Янукович таки мав добру чуйку з приводу підлої душі Медведчука – так філігранно тицьнути главу держави, як це зробив маргінальний «лідер» ще маргнінальнішого «Українського вибору» під час помпезних святкувань 1025-ліття хрещення України-Руси міг тільки витончений цинік і, - у певному сенсі, - моральний садист. Нагадаю, Путін 2013-го проміняв зустріч з Янеком на якийсь заштатний круглий стіл «УВ».

Та годі історії, хоча, у принципі, вона опосередковано дає відповідь на далеко не риторичне запитання – кого репрезентує Медведчук на зустрічах з Ігорєм Плотніцкім, Алєксандром Захарчєнком і «плотвичкою» дрібнішого калібру – Дєнісом Пушиліним та Владіславом Дейнего? Кум Путіна представляє... Путіна, тобто виконує за "царя" брудну роботу. Не гоже ж бо «государю», який міряє себе одним аршином з обамами та різними фрау, розмінюватися на патякання з дрібними гопниками з Донбасу. Себе не поважати...

А передати інструкції цим марінеткам, які ще мріють про якусь зустріч у «мінському форматі» - треба. І крім Медведчука зробити це нікому. Бо виконавці з мандатами народних депутатів від «Опозиційного блоку» більше переймаються тим, аби двірники під Верховною Радою прибрали подалі сміттєві контейнери у пленарні дні. Віктор же Володимирович у Києві буває рідко, живе, вважай, у ерефії (анексованому Криму), і дістаючись Донбасу в об’їзд через Росію, вже точно не чекає у черзі на Керченський пором.

Словом, Медведчук – «одноока риба» з намальованим у Москві мандатом путінського кур’єра, який доставляє пошту з Кремля «лідерам» вже майже офіційно терористичних ДНР/ЛНР. Коли Європа і США, услід за Україною і на її цілком аргументовані вимоги, прибере зі статусу донбаських бантустанів це недоречне «майже», Медведчук, мабуть, гірко пошкодує, що дивився на світ не «в оба». Адже хто захоче спілкуватися з лицедієм, який, - з власної волі чи на прохання кума, - подавав руку вбивцям? Тим паче, що серед цивілізованого люду кумівство – не в тренді.

Та й інструкції, мабуть, не знадобляться «представникам» лугандонії. З тієї ж причини – з терористами ніхто не говоритиме. Якщо, звісно, українські політики мають надію на продовження кар’єр.

Ігор Гулик. Ілюстрація: clipnews.info   

Зрозумійте: то – фірман

Демонізація Путіна на заході – ось одна з причин подиву гідної інфантильності могутніх державців Європи і Америки стосовно його витівок

У Єжи Лєца є чудовий вислів, який можна застосувати до тих, хто через певні обставини, але цілком випадково опинився біля владного керма. Він звучить приблизно так: «Тільки коли він в’їхав на колісниці, всі зрозуміли, що це – фірман».

Учорашня маячня ВВХ про «натівський легіон в Україні» не вартувала б виїденого яйця, оскільки аналізувати слова параноїка тотожно за визначенням уподібнюватися параноїку. Та ж ні, - месидж «вождя», озвучений явно для внутрішнього вжитку, для продуктів путінської пропаганди, якими є, якщо вірити соціологам, понад 80 відсотків російських посполитих, запопадливо взялися коментувати солідні і, здавалося б, адекватні «мужчини». Генсек Північно-Атлантичного Альянсу Йєнс Столтенберг ледь не пошматував на собі сорочку, намагаючись переконати приявних на саміті «Україна – НАТО» журналістів, що путінський пасаж – то нонсенс. Далі пішли у хід звичні слова про «глибоке занепокоєння», перелік воєнної техніки, що в’їхала у зону конфлікту з теренів Росії. Одне слово, жвачка, якою західні військові стратеги вже майже рік згодовують українців і власний переляканий електорат.

Путін сказав те, що сказав. Завтра він ошелешить світ повідомленням про те, що Правий сектор, нафарширований штатівською зброєю, намагався проникнути у святая-святих Росії – його новоогарьовський маєток. І що? Дмитро Ярош зірветься з лікарняного ліжка, аби негайно спростувати цю маячню? Думаю, ні, він просто посміється з фантазій хворого і пристаркуватого блазня, викинувши у фейсбук колаж зі своєю візиткою на подушці Путіна. Чому? Бо всі більш-менш притомні люди в Україні, на відміну від західних, з дозволу сказати, партнерів, давно втямили: Путін – не тільки х…о, «це – фірман».

Демонізація Путіна на заході – ось одна з причин подиву гідної інфантильності могутніх державців Європи і Америки стосовно його витівок. Тисячі яйцеголових і «білих комірців» у сотнях аналітичних і стратегічних центрів проїдають бюджетні кошти, аби ледь не щодня видавати на гора пустопорожні розумування на тему: «на що ще здатен кремлівський самітник». Замість того, аби визнати одну просту річ: ні на що, крім безпідставного шантажу і параноїдальної риторики, якими він намагається притлумити власний страх перед майбутнім.

Дехто із «креативних» російських політтехнологів, як от Станіслав Бєлковскій, намагаються пояснити поведінку Путіна враженим самолюбством. Мовляв, «ніхто його не любить, ніхто його не хоче...».  А він – цей самозакоханий карлик, - волів би, щоб і Обама, і Меркель ледь не щоденно звіряли з ним годинники,  а ще ліпше – консультувалися з приводу тих чи інших рішень. Заради справедливості слід визнати, що так воно й було. До недавнього часу ВВХ тішився увагою і Вашингтона, і особливо – канцлерін. Та все має свої межі. «Коли він в’їхав на колісниці (у нашому випадку – анексував Крим), всі зрозуміли: це – фірман».

Тепер ситуація на хлопський розум виглядає так. Уявімо собі сільського пияка, який набрався до чортиків самогону, взяв дубельтівку і почав систематично палити з двох стволів по сусідській хаті. При цьому не пояснивши бідолашній жертві своїх мотивів і вимагаючи обговорити їх лише з президентом або прем’єром країни. Ясна річ, ніхто з високопосадовців не став би чаювати з ненормальним, місцеві поліцаї або зачекали б, поки у нього закінчаться набої (в ліпшому разі), або (що ймовірніше) пристрелили б його, як шолудивого пса.

Тож наша порада Йену Столтенбергу: пошкодуйте власну сорочку, поміркуйте краще над тим, як швидше скроїти гамівну кошулю для параноїка.

Ігор Гулик. Ілюстрація: forum.comments.ua