Компромат назавжди

Найрадикальнішими виявляються ті, кого банально купили за гроші для вистоювання на мітингах чи провокацій на кшталт підпалів партійних осередків

У провінційному болгарському Поморії, де мені випало якось збавити частину відпустки, як і в Україні, теж готувалися до виборів. Там теж обирали місцеві органи влади, але масштаб агітаційної роботи не до порівняння. Але за кілька днів мого побуту там я зауважив лише одну (!) виборчу листівку на загумінковій вуличці, і цей документ свідчив про стурбованість правих радикалів мусульманською загрозою, яка причаїлася під боком, за дві години доброї їзди до кордону з Туреччиною.

Перетнувши українську межу, я одразу ж відчув на собі погляди майбутніх державців, які переконували всіх у наближенні едемських часів локального масштабу. Гарні гасла супроводжували мене від митниці аж до Львова, правда, серед усієї цієї пишноти раз-у-раз траплялися й неоковирно виготовлені зразки чорного піару, якого, видається нам не уникнути й цього разу.

Безумовно, передвиборча боротьба є запеклим протистоянням, а не картярською забавою „на сірники”. Тільки у цивілізованих країнах змагаються програми та ідеології. У нас же – здебільшого, особи, з їхньою постільною білизною, задзеркальним буттям, не надто вишуканим минулим і часто вигаданими підступними планами. Причини різні, але, як на мене, проблема лежить у площині фактичної порожнечі адептів тієї чи іншої політичної сили, поза як зауважено, і не раз, що учасники передвиборчих перегонів фактично не різняться між собою артикульованими ідеями, вони змагають, здебільшого, на соціальному полі, спекулюючи на негараздах пересічного обивателя, відкриваючи перед ним, злиденним і зневіреним, захмарні перспективи, які, до того ж, є первинно фантазійними. Єжи Лєц дуже доречно зауважив, що „коли міф зіштовхується з міфом, ця сутичка є цілком реальною”, і, у принципі, саме креативні міфи, вигадані у партійних штабах, стають відтак підґрунтям для реального протистояння, оскільки незадоволений натовп завжди прагне певної ідеологічної „легалізації” своєї злоби та обурення. Втім Лєц продовжує, що „найвідданіше підтримують міфи найманці”, і хіба ми вже не мали зразків, коли найрадикальнішими виявлялися ті, кого банально купили за гроші для вистоювання на мітингах чи провокацій на кшталт підпалів партійних осередків?

Характерно, що в усіх українських виборах останнього часу присутній так званий „чинник Мельниченка”. Тепер він навряд чи може стати свідченням харизми колишнього майора, який відважився „писати” Леоніда Кучму. Радше навпаки, – дивна реінкарнація майора вказує на законсервованість вітчизняної еліти, яка, по суті, залишається незмінною з часів раннього Л.Д. К. У принципі, перспектива постати у негативному світлі своїх розмов з колишнім президентом не надто лякає чергових «жертв» чергового «Мельниченка». Електорат вже звик до сенсацій із захалявних фонотек, він переймається не стільки справами давно минулих днів, як тим, що може скористати під час чергової політичної бійки.

І вічні теми українських виборів –мова, ймовірний розкол держави, точніше, жупел цього розколу, тепер ще й війна. У період затишшя, яке, на жаль, випадає вкрай рідко, з’ясовується, що не ними живе громада, однак з легкої руки партійних політтехнологів вони знову зринають на поверхню, створюючи враження неодмінного атрибуту будь-якої політичної діяльності. Цей стереотип знаходить таку ж стереотипну реакцію у свідомості обивателя, який досі, з вини тих же політиків, так і не втямив, чому йому слід говорити саме українською, які преференції здобуде від вступу чи не вступу до Північноатлантичного альянсу, чи полегшає йому, до прикладу, східнякові, від того, що сепарується Галичина?

Виробивши такі світоглядні штампи, учасники перегонів можуть спочивати на лаврах. Ознаки „свого” і „чужого” усталені, мету визначено і, що найголовніше, її можна законсервувати на кілька виборчих періодів, оскільки носії головних месиджів також засиділися на своїх посадах надовго.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов 

В обороні фобій

Україна і є глибокою кишенею для тих, хто допався до влади. Тільки от постійно знаходяться конкуренти, які можуть сягнути туди глибше, і пригорщні у них – більші й захланніші

Дивні діла твої, Господи, особливо похідні, вчинені Твоїм «найдосконалішим» творінням. «Закон про петиції», тобто про можливість скаржитися президентові лише на перший погляд демонструє європейськість і витонченість нашої еліти. Я ж скажу інше – так вилізали на люди лицемірство, конформізм і огидна «обачність». Бо виникає принаймні два запитання: до кого апелюватимемо і що захищатимемо, панове?

Шукатимемо правди у президентських покоях, стіни яких є свідками небачених навіть за часів Леоніда Кучми  візантійщини та інтриганства? Саме тут клялися на вірність ідеалам Майдану, аби, вийшовши у сусідній апартамент, укладати угоди з тими, хто лаштував військо на придушення того Майдану. Саме звідти, з Банкової, до нації лунали слова про єдність, натомість потай готувалися угоди з майбутніми натхненниками сепаратистів. Тут, у президентському офісі, надихали нинішніх реваншистів, повертаючи  в омріяні фотелі «вишколені кадри», нагороджуючи орденами вчорашніх прокурорів, «підрахуїв» «за внесок у розбудову держави».

Добре порядкувати у тихому галицькому болоті під омофором буцімто «свого» президента, а зараз, перед осінніми виборами, ці деньки спливають. Зараз «патрійоти» здіймають галас не через те, що їм болить Україна. Дуже вже часто чуємо декларації, що її слід любити не до глибини душі, а до глибини кишені. А вона – Україна – і є глибокою кишенею для тих, хто допався до влади. Тільки от постійно знаходяться конкуренти, які можуть сягнути туди глибше, і пригорщні у них – більші й захланніші.

Нікколо Макіавеллі у «Роздумах про першу декаду Тита Лівія» доволі чітко виписав механізм, яким, до речі, послуговуються й ті, хто навіть не зазирав у твори великого флорентійця. Він каже, що змова проти владоможця починається з «нагнітання всезагальної ненависті, адже державець, що викликає загальну ненависть, за логікою речей, є мішенню певних приватних осіб, найбільше ним ображених і спраглих помсти».

Найцікавіше те, що публічно демонструючи власні фобії, галицьке провідництво таким чином намагається проектувати їх на всю спільноту. Ба більше, – пошук ворога, для загалу, зазвичай, байдужого, бо пересічному громадянину, зрештою, наплювати, кого призначили, до прикладу, податковим клерком, – активізується для того, аби замаскувати всенародну фобію до влади, не важливо, які кольори на її знаменах. Постмайданні дні переконали публіку, що сподіватися на «доброго царя», навіть силоміць всадовивши «ангела» на трон, не варто, навіть собі на шкоду. І це – не розчарування. Це перший крок до цивілізованого суспільства, де влада спілкується поміж собою зверненнями, а народ не бавиться петиціями, не тішить себе ілюзією вибору, а займається влаштуванням власної долі, як кому до вподоби.  

Ігор Гулик. Ілюстрація: psycompas.ru

Коротке есе про манірність

Є ситуації, коли щось заважає нам зважитися на стрибок, аби побачити світ довкола нашого паркану

Є кілька проблем, які, власне, серед цивілізованого люду аж ніяк не стосуються політики, а в наших містечкових реаліях перетворюються на своєрідні „фішки”, варті не те що уваги, але й гіпертрофованого громадського інтересу. Галичина, через обставини, мабуть, від неї незалежні, має ходити поміж краплями осіннього дощу, оскільки напередодні виборів перед нею завжди бовваніє перспектива укотре стати полігоном для певних, не надто вишуканих технологій.

З цього погляду не дивними виглядають асоціації, логічний (алогічний?) ланцюг яких незмінно впирається у совкове трактування регіону, тиражоване досі не тільки „добросусідськими телеканалами”, не тільки прожоване тамтешніми ж „філософами”, адептами нафталінових ідей. Варто було колись кіношникам декорувати фасад Опери нацистськими банерами (для зйомок історичного фільму), як „доброзичливе” око одразу ж помістило у їхній контекст листівку із зображенням вояків УПА в одностроях, які виголошують свою підтримку одній з популярних на Заході України політичних сил.

Добра звістка з Франківщини, де спромоглися нарешті відкрити спільний меморіал і поховати на одному „гектарі” українських партизанів і воїнів червоної армії, обов’язково має бути спотвореною синхронами невдоволених – глухих маргіналів, які й стосунку до порядної справи не мають.

Годі прикладів, бо, направду, шкода читацького терпцю. Однак стиль подачі оцих, з дозволу сказати, знахідок вартує ретельнішої оцінки, оскільки відзначається, на перший погляд, невластивою для агресивних медій гламурністю і, я б сказав, манірністю. Така собі зневажлива зверхність, мовляв, що візьмеш із зациклених на ідеї-фікс галичан? А ще спроби запаралелити справді дещо оскомне акцентування тутешньої інтелігенції на своїй причетності до Європи із часто надуманими елементами „європейського космополітизму”. Ось – терпимий понад міру Старий світ, а ось – кваснопатріотична Галичина, з її ксенофобією та задавненими комплексами.

Не скажу, що такий погляд цілком позбавлений підстав. Є ситуації, коли щось заважає нам зважитися на стрибок, аби побачити світ довкола нашого паркану. Іноді нам видається, що мотивації, які визріли у наших мізках, є не те що прийнятними, але обов’язковими для усіх; хробачок месіанства – він не гризе душу, а навпаки – здіймає її на невиправдано далекі висоти. Ярослав Грицак в одному зі своїх інтерв’ю дуже конкретно зауважив цю рису на прикладі культурного простору: «Вся ж історія Львова - це безперервна спроба одної панівної культури (німецької, польської, радянської) здомінувати міський простір і відтиснути інших на периферію до статусу "етнічного ґетто"... Не треба бути ґеніальним мислителем, щоб бачити, що сучасна українська влада пробує робити те саме. Думаю, що це значною мірою тупикова лінія розвитку”.  

Однак мушу зауважити, що толерантне (у жодному випадку – не манірне) ставлення до думок інших у доконечній мірі передбачає адекватність цих інших. Бо інакше матимемо або діалог глухого з німим, або ж монолог сильнішого. Якщо ж такої взаємності не подибуємо, принаймні, зараз, то це аж ніяк не означає, що мусимо замкнутися у власній резервації і діяти абияк, лише б у піку тим, хто артикулює інші думки. Бо вибори минуть, зрештою, їх буде ще багато, а нам доведеться жити і в спокійніші часи, коли пристрасті відійдуть на другий чи надцятий план, натомість звільнивши місце для значно важливішого.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Розкоші злиднів

Ми приречені на вічну поразку, оскільки досі не спромоглися вичавити з власних мізків дику азійську звичку – платити владі лише за те, що вона влада

„Ми працюємо, ви відпочиваєте...” – рекламний телеслоган з присмаком оскоми цілком годиться для окреслення нинішніх відносин загалу і обраної ним влади. Міркую, що лише в поодиноких країнах світу звичною і терпимою є ситуація, за якої працедавець платить найманому робітникові за невиконані завдання, та ще й відпускає його на вакації, знаючи, що той не впорався з найнагальнішими обов’язками.

А ми платимо депутатам, платимо щедро, не рахуючи копійок, не зважаючи на те. що вони не тільки зручно всілися нам на карк, але й бовтають безтурботно ногами.

...Поблизу мого багатоквартирного будинку щонайменше раз на два тижні тече рукотворна ріка. Упродовж кількох літ поспіль з одного й того ж місця вона виринає за подиву гідним графіком, і так само стабільно і систематично аварійна бригада водоканалу бореться з наслідками прориву. Добре всім – робітникам, які сяк-так залатають дірку, керівництву, яке справно „закриває

наряди”, виправдовуючи власну потрібність, керівництву керівництва, яке тішить львів’ян ілюзіями цілодобового водопостачання, не забуваючи при цьому стабільно нарощувати тариф за послуги.

Добре, та не усім. Бо купа грошей для полагодження наперед відомої аварії, не менша купа -- для водних „промокампаній” виймається з міської скарбниці, яку справно чи не дуже поповнюємо ми з вами, з власних кишень.

Здавалося б, що є простішого: раз і назавжди дати лад тій осоружній течі, забути про неї і зосередитися на інших, не менш важливих проблемах. Ан ні! Хто добровільно позбудеться невичерпного джерела статків, знаючи, що цілком прогнозовано і цілком за графіком на вулиці Мідній заб’є джерело прибутку? Скільки таких джерелець у Львові?

Рівно ж і на найвищих щаблях нашої влади. Гра, звичайно, захоплююча, сповнена інтриг, гра, у якій високі ставки і не менш шалені втрати, -- ось сенс щоденного проїдання чотирма з половиною сотнями депутатів наших з вами податків. Тільки з малесеньким нюансом – спонсори цих забав, тобто ми з вами, не маємо до виграшу жодного стосунку. Ми приречені на вічну поразку, оскільки досі не спромоглися вичавити з власних мізків дику азійську звичку – платити владі лише за те, що вона влада. Платити з поклоном, цілуючи пантофлю, оздоблену до того ж символами, молодкими для „справжнього українця”. Платити, насолоджуючись обивательським відчуттям виконаного обов’язку.

Обов’язку перед ким? Перед тими, хто нас дурить?

Ігор Гулик. Ілюстрація: pda.anekdot.ru

Догори дригом

Єдність – спроба прикрити фактичний поділ України на зони упливу з метою безоглядної і доконечної їх експлуатації на догоду цілком визначеного кола діячів з-під конкретного політичного „даху”

Уся дивовижність, неприродність і, я б сказав, потворність нинішньої української ситуації якнайкраще прослідковується у цікавих рокіровках ролей не тільки на владному олімпі, але й серед публіки штибом дрібнішої, однак цілком розкрученої і відомої у певних колах та поза ними. Коли йдеться про маневри „важковаговиків”, зміну їхніх політичних орієнтацій, корекцію у підборі партнерів чи симпатиків, – то тут, як мовиться, ми вже навчені гірким досвідом парадоксальної довіри. Загал вже не здивуєш посиденьками президента з коаліцією без втямливих пояснень прес-служби секретаріату на предмет того, що можна робити упродовж прірви часу. Відтак систематичні рукостискання політичних союзників, рівно ж опонентів видаються цілком природними, от тільки Інтернет аж кишить лайкою з уст нинішніх приятелів на адресу один одного.

І прозорі натяки політологів про ймовірний розвал коаліції у парламенті є цілком логічними у такому контексті подій.

Як би там не було, – хай собі стають догори дригом, аби країні від того полегшало. Заспокійливі колисанки про „єдність нації”, є, по суті, артикуляцією підсвідомих рефлексій обмежених владними та бізнесовими інтересами осіб, оскільки єдність для них, по суті, означає узгодження меж, переступати які не вольно, бо це одразу ж спровокує конфлікт олігархічних кланів. Єдність – спроба прикрити фактичний поділ України на зони упливу з метою безоглядної і доконечної їх експлуатації на догоду цілком визначеного кола діячів з-під конкретного політичного „даху”.

Але зрощення еліт з метою чіткого розмежування сфер впливу обо’язково залишає за бортом відпрацьований матеріал. Після того, як недавно оголосили у розшук кількох представників вже чинної влади (бо до «колишніх» руки ГПУ так і не дійшли), можна казати, що хвиля реконкісти заторкнула вже і тих, хто був фактично пішаком у великій грі, сподіваючись також на бонуси у разі перемоги. П’єр Манан написав про це доволі чітко: „Суттєвим або природним явищем є рівність тих, кому влада не належить”. Нам не розходиться про різних „гнаних” постмайданною владою; нині цілком ймовірно припустити, що вони стануть не тільки мучениками в очах свого електорату, а й героями. Нам розходиться на бумерангові, який обов’язково вдарить пересічного обивателя, який свого часу сподівався, що його руками та його емоціями буде змуровано фундамент нової України. Досі його самолюбство тішили міфами про „початок відліку української історії” з Майдану, плекаючи у його мізках гординю рятівника вітчизни, викреслюючи цілу епоху попередніх революцій, – Помаранчевої, „гранітної”, „постпутчівської”. Тепер йому вказують на його місце у кутку, на звичній кухні. Заради консенсусу еліт. Але „суспільства консенсусного типу втілюють проект небаченого досі зневажання прав істини. Там, де „про все можна домовитися, місця для істини немає ніколи”.

Але є одна річ, яка ламає веселкові плани тотального порозуміння і консенсусу. Це акурат інтереси тих, викинутих зі змови, тих, кому важить на власному благополуччі, і хто розглядає черговий владний пасьянс через призму особистих катастрофічних наслідків. Українська демократія, хай молода і зелена, все ж будувалася на підвалинах не законів чи статутів, а на значному елементі анархії, вседозволеності. А, отже, на відміну від „цивілізованих демократичних режимів” вона є надмірно плюралістичною і фактично некерованою. Тож цілком логічним є спротив конвергенції з боку тих, кого не взяли або хто не вважає за потрібне бавитися у сумнівні ігрища. Їм намагаються нав’язати страхітливий, на думку політтехнологів імідж руйнівників і радикалів, однак протестний елемент тільки додає їм драйву і множить лави прихильників.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

До проблеми „балканізації”

Цей план загрожує цілісній системі європейської безпеки, оскільки сумний досвід Югославії свідчить, що шматування, зазвичай, завершується громадянськими конфліктами

До пропагандистського хору Кремля вчора долучився і вічно сонний російський прем’єр. Ні, щоб дивитися «мультики» під час важливих нарад чи помпезних урочистостей, він узявся за глобальну політику, пообіцявши Україні долю Югославії. "Я згадав Югославію тільки тому, що, я сподіваюся, нам через деякий час не доведеться в такому ж ключі згадувати, що було таке держава, яка називалася Україна".

В умовах війни – на Донбасі та серед вітчизняних еліт, - ми можемо вибудовувати розмаїті сценарії розвитку подій. Можемо, до прикладу, уважати, що будь-які антивладні виступи спровоковані «рукою Москви», а можемо переконувати співрозмовників у тому, що ця «рука» перебуває не будь-де, а акурат на Печерських пагорбах, - від того вислід наших припущень не зміниться ні на йоту.

Є довкілля, і наш „хутір” укладено у систему глобальних координат, серед яких, зокрема, й не надто доброзичливі сусіди. Будь-яка слабинка найвищих чиновників, зокрема, й на користь тих, чиїми зусиллями вони здобули владу, може обернутися національною катастрофою. Не кажу, що це трапиться одномоментно, але в Україні цілком можливим є сценарій „балканізації”, і цей сюжет, здається, дуже ретельно відпрацьовують за кремлівськими мурами. Там відмовилися від ідеї тотального наступу на терени колишньої «братньої» республіки, чудово розуміючи, що такий апетит спричинить відповідну реакцію населення менш толерантних до Росії регіонів, жорсткіші санкції Заходу і, як результат, бунти серед власного населення. Але відкусити шмат Сходу та Півдня, зокрема, й через створення там квазідержавних утворень на кшталт Північної Осетії чи Придністров’я, – не проти.

Однак на цьому не стане. Україна (ця „недодержава” за висновком Владіміра Путіна) є ласим шматком не тільки для Росії. Міркую, що сепаратизм східняків дасть поштовх усій хиткій споруді із розбалансованою вертикаллю влади, і вся конструкція почне валитися за принципом доміно. Мусимо пам’ятати і про румунську амбітність, і про „кресов’яків”, що ніяк не заспокояться у Польщі. А про Закарпаття – окрема історія з географією. Сподіватися на якісь ефемерні міжнародні гарантії нам не доводиться, – варто прочитати доволі повчальний есей Лілії Шевцової в американському виданні  Foreign Policy із промовистою назвою „Плазування перед Кремлем. Чому західні лідери та інтелектуали виявилися слабкими до російського самовладдя?”. Або вкотре з розчаруванням погортати вже зжовклі сторінки Будапештського меморандуму.

Та поняття „балканізації” – це не тільки спроби інспірувати розвал України. Фактично цей план загрожує цілісній системі європейської безпеки, оскільки сумний досвід Югославії свідчить, що шматування, зазвичай, завершується громадянськими конфліктами. Я не кажу про галичан, які, мабуть, захищатимуть українську ідею так, як це робили їхні попередники із УГА чи УПА. Хто сказав, що кримські татари спокійно спостерігатимуть після того, як у них удруге забрали історичну батьківщину. Тож і Європі, і, до слова, Росії, варто добре поміркувати над перспективами тривалого і кривавого конфлікту у себе ж під боком. Бо такі протистояння мають здатність не зважати на кордони, і тоді весь повоєнний світ упаде, мов картковий будиночок.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.kozaku.in.ua

Розірвати зачароване коло

Кажуть, що українці схильні об’єднуватися за п’ять хвилин до страти. Чи не схоже, що відлік часу вже розпочався?

«Коли кожен думає тільки про свої справи, світ неминуче прямує до руйнування», – сказав екс-Папа Бенедикт XVI у одному зі своїх щорічних послань «Urbi et Orbi». Цитована тут теза цілком гожа для того, аби приміряти її до наших буднів.

Те, що нині у всіх на устах і в думках, – перспектива глобального конфлікту, – доволі часто штовхає пересічного обивателя у мушлю приватності, спонукаючи його до пошуку шляху власного порятунку чи порятунку родини. Це, з одного боку, закономірна річ, однак вона, з іншого, суперечить суспільній природі людини. Вже маємо приклади, коли хтось намагається виборсатися з сільця кризи за рахунок інших, а, до прикладу, недавні історії з корупційними аферами, просто не вкладаються у мізках. Їхнім фігурантам варто було б застановитися бодай на тому, що будь-яка війна – минуща, як, зрештою, і будь-який режим, а, отже, колись і на них покладе око позірно сліпа Феміда. І хто зна, якими принципами вона керуватиметься тоді. А, раптом, принципами справедливості…

Мені видається, що цей скрутний час мав би стати доброю нагодою порозуміння. Кажуть, що українці схильні об’єднуватися за п’ять хвилин до страти. Чи не схоже, що відлік часу вже розпочався? Якщо чвари триватимуть, – поміж гілками влади, усередині політичних структур, – цілком можливо, що шоста спроба незалежності завершиться, як і попередні, нічим, до речі, не здивувавши світ.

Маємо ще трохи часу до осені, аби вгамувати пристрасті і вирівняти крен у державному човні. Чому до осені? Тому що тоді місцеві виборчі перегони стануть легітимними, і нас чекає шквал політичного бруду, звинувачень, компромату. Не скажу, що цього немає зараз, але нині все ж це «квіточки».

Ніхто і ніколи не переконає мене у тому, що нескінченні бої українських політиків, неперебірливість засобів для дискредитації опонента є виявом демократії. Це, радше, за визначенням Валєрії Новодворской,  «охлократія –вибір неосвіченої, тупої та вкрай ліво налаштованої, тобто охочої до халяви більшості, яка нездатна сама себе прогодувати, не гідна поваги, не цінує свободи, не уміє користуватися своєю свободою, а якщо користується, то користується у зло». І, звичайно, без спроб порозуміння, нинішня охлократична система «прямує до загибелі».

Я певен, що серед українців ще не перевелися тверезі і розсудливі люди, з належним фаховим, інтелектуальним потенціалом, здатні прислухатися до інших і вчасно висловити свою думку. Саме вони цілком спроможні стати носіями порозуміння, а відтак, – якщо його віднайдуть, очолити країну.

Ігор Гулик. Ілюстрація: museum.ru