Фетишизм при владі

Імідж такого собі "плейбоя" чи безпосередньої у дошку "чічки" вельми котується у ласого на приколи обивателя

Спостереження за поведінковими стереотипами різновекторних політичних середовищ мимоволі штовхає до висновку про певні алгоритми, стандарти, притаманні усім представникам владного і опозиційного бомонду. Це не дивно, особливо, коли врахувати, що інакодумці у нас, здебільшого, мають у трудових книжках записи про державну службу, а коло осіб, що мають шанс потрапити на вершину, обмежене певними цензами, не прописаними у Конституції, але такими, які сповідуються не менш ретельно ніж "Отче наш" ревнивими християнами. У зв'язку з цим мушу зауважити, що навряд чи вчасно ми перестали послуговуватися терміном "номенклатура", уважаючи його атавізмом соціалістичної доби, бо принципи добору і розстановки владних кадрів у "демократичній" Україні навряд чи суттєво різняться від тих, якими керувалися орговики комуністичних ЦК.

Проте, попри генеалогію, кілометраж апаратних коридорів, пройдених зазіхачем на владний портфель, існують ще й певні світоглядні, ментальні критерії, дотримувати які вважають за правило доброго тону. Пошанівок авторитетів набув серед представників істеблішменту хворобливо-спотворених рис, а від того, що, здебільшого, цей пошанівок не є щирим, а радше – мусовим, то й вміння грати на публіку – річ вельми бажана.

Публіка, приміром, не проти попорпатися у брудній білизні – політиків, начальників, сусідів. То чому ж не спробувати й собі продемонструвати зацікавлення "тіньовою стороною" життя ближнього, тим паче, що імідж такого собі "плейбоя" чи безпосередньої у дошку "чічки" вельми котується у ласого на приколи обивателя.

Своєрідним фетишом українського політикуму стала, між іншим, як це не дивно, спідня білизна. Тимошенко, фрази, вчинки і манера поведінки якої мають здатність інфікувати легковірну тусовку, як от вкотре зараз, мабуть, мала б остерігатися численних плагіаторів та епігонів. Якось, аргументуючи свою відданість певній особі, вона зронила сентенцію, яку довго мусували вітчизняні мас-медіа. Мовляв, погоджується бути прачкою на "задньому дворі" виборчих перегонів. Очевидно, виконувати такі обов'язки важко, особливо коли твої долоні оповиті мереживом від найкрутіших дизайнерів, а рівновага ніжок на 17-сантиметрових підборах ледь втримується неймовірною мобілізацією політичної волі.  Тому роль сепараторів "брудної білизни" виконували за леді Ю. підконтрольні їй ЗМІ і штатні спікери з партійних штабів.

Захисники схожих політтехнологічних стратегій сьогодні не коментують зміни іміджу Тимошенко (природного, зрештою, роки беруть своє), а щодо етичного зрізу висловлюються на зразок Сімони Вейль, яка вважала "культуру – засобом університетських професорів для продукування університетських професорів".  

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі 

Експертна самодостатність

Декларуючи врахування думок, проектів, підходів, що їх виробляє спільнота, влада а-пріорі налаштована на те, щоб знехтувати ними, вважаючи себе найвищим знавцем, легковажно перебираючи на себе шати носія істин в останній інстанції

Я доволі скептично ставлюся до розмаїтих проектів ревізії Основного Закону держави. Особливо, до поліваріантності поглядів на сам процес – від всенародного обговорення до конституанти, тобто незаангажованих, авторитетних осіб, які мали б уплинути на суть і сенси написаного у новому документі. Маю зауважити одну дуже драстичну для наших активістів річ: громадянське суспільство в Україні, як на мене, радше – мрія, ніж реальність, оскільки громадянство у нас доволі інфантильне, а будь-які спроби консолідувати його дрібні анклави серед суцільної байдужості чомусь обов’язково набирають з часом партійних барв.

Та що там конституанти і асамблеї, – в країні досі нема механізмів формування неупереджених Конституційного суду і ЦВК, і будь-яка схожа затія зі скликанням позірно незалежних органів для Основного Закону миттєво трансформується у звичний шарварок з поділом партійних квот.

Усяка влада, – і наша, між іншим, теж, – надзвичайно вразлива до недуги, яку можна окреслити «експертною самодостатністю». Тобто, декларуючи врахування думок, проектів, підходів, що їх виробляє спільнота, влада а-пріорі налаштована на те, щоб знехтувати ними, вважаючи себе найвищим знавцем, легковажно перебираючи на себе шати носія істин в останній інстанції.

… Коли Олександр ІІ, імператор-реформатор, знаний ще й  як автор Валуєвського та Емського указів і душитель повсталої Польщі, спробував вдатися до кардинальної зміни земельних відносин на теренах Росії, загал вперше почув звичні для вуха нашого сучасника слівця «пєрєстройка» і «гласность». Ба більше, – у чиновницьких нетрях зродилася потреба скликання так званих «редакційних комісій», які могли б укласти свої проекти звільнення селян від кріпацтва. До складу цих спонсорованих урядом інституцій входили так звані «люди знаючі» (в російській транскрипції – «свєдущіє»). Вони ретельно приходили на працю, виписували глибокодумні параграфи, аж поки одного прекрасного ранку не «поцілували клямку» своєї резиденції. Влада, яка покликала їх до життя, вмить обірвала цю бурхливу діяльність, навісивши на двері масивну колодку. Росія пішла іншим, не передбаченим тимчасовими дорадниками шляхом, звернувши на манівці громадського володіння землею, що відтак впало на країну лихом голоду 1891 – 1892 років, і, зрештою, вибухом 1905 року.

Цей історичний екскурс мав би засвідчити тяглість владної практики: не залежно від того, коли її застосовують – в умовах феодального устрою чи демократичного «розвою». Ідентичність термінології, способів маніпуляцій суспільною думкою «проєвропейця» Олександра ІІ і нинішніх позірно проєвропейських політиків є вражаючою. Чи хтось запитав думки людей, готуючи численні проекти, чи хтось радився з ними перед тим, як оприлюднювати ці, безумовно, доленосні речі?

Найкращим порадником для влади є не народ, який вона час од часу називає своїм «джерелом», а потреба моменту, відчуття експертної самодостатності. За таких умов, слід думати, резонно було б перебирати усю повноту відповідальності на себе. Але цього не трапляється. Зазвичай, навпаки – у нас винні всі – неготова спільнота, ласі до сенсацій журналісти, іноземний чинник, несприятлива світова кон’юнктура, стихійні лиха, а ще… марсіани.

Ігор Гулик. Ілюстрація: tapirr.livejournal.com

Апологія невизнаного

Ледь не триста років тому гетьман чітко розмежував свій „скарб” (себто бюджет на утримання „еліти”) і „скарб” державний, причому з усіма необхідними застереженнями для тих, хто наважувався зазирнути до громадської калитки

Сьогодні мова не про війну чи переділ сфер впливу серед нашої «еліти», а про скромніші речі, вагою у кілька грамів і обсягом, далебі, набагато меншим, аніж скажімо, пересічний закон. Скромніші і, я б сказав, буденніші, затерті, – оскільки про них чуємо чи не кожного дня, апеляції до них стають елементами арсеналу тієї чи іншої політичної сили, а мало б бути акурат навпаки, – шукати захисту на цих кількох десятках сторінок мали б пересічні мешканці України. Мова – про Конституцію країни, точніше, про те, у що перетворився цей дуже поважний на час його ухвалення документ, і перспективи подальшого розвитку конституційного процесу. 

Генеза вітчизняного конституціоналізму новітніх часів, – промовистий образок суперечностей і непримиренних антагонізмів, які переслідують державу упродовж її посткомуністичної історії. Втім, сподіватися на те, що Основний закон, ухвалений, як це часто буває в українських реаліях, посеред ночі, заангажованим парламентом та ще й після сповненого погроз телефонного дзвінка Леоніда Кучми, – що такий Основний закон буде життєздатним і довговічним, не доводилося. Мені здається, що власне з дня свого народження, українська Конституція стала ще одним аргументом на користь П’єра Буаста, який свого часу припустив, що „слово конституція може бути талісманом деспотизму, що підміняє насильство хитрощами”.

Ура-патріотизм днів ухвалення Конституції, історичні алюзії Основного закону 1996-го із першим у світі таким документом –  „Конституцією прав і свобод Запорозького війська” (1710) Пилипа Орлика; компліментарні характеристики з уст європейських діячів никли перед елементарними потребами спільноти, яка, як з’ясувалося, не мала жодного стосунку до того, що записано у цьому кодексі її прав і свобод. Найелементарніше порівняння із Орликівською Конституцією зводило усі одичні філіппіки „на пси” – ледь не триста років тому гетьман чітко розмежував свій „скарб” (себто бюджет на утримання „еліти”) і „скарб” державний, причому з усіма необхідними застереженнями для тих, хто наважувався зазирнути до громадської калитки.

А далі, – далі Конституція стала забавкою в руках тих, хто плекає неймовірні амбіції, не позбувшись і досі бажання помсти за поразку у далекому 1996 році. Причому механізм цієї іграшки заводився доволі просто, за допомогою калькування практики, застосованої уночі проти 28 червня. Політична доцільність стала для „ревізорів” Конституції найвагомішим аргументом, найпростішим шляхом латання дірок. Я не кажу вже про одіозні зміни до Основного закону, внесені шляхом „парнокопитного голосування” 8 грудня 2004 року. Це – очевидний волюнтаризм, який, однак, зміцнив у свідомості „конституціоналістів” переконання, що таке поводження з головним кодексом держави є природнім і безкарним. Це стало визначальним мотивом тих, хто в часи Януковича по-своєму творив «нову редакцію Конституції», хто ухвалював диктаторські «закони 16 січня».

Чи не тому й зараз Верховна Рада поспіхом схвалює нові поправки, аби вже восени, перед місцевими виборами парламенту ухвалити їх, невідь звідки взявши для цього 300 голосів. Якщо за таку, з дозволу сказати, конституцію голосуватимуть маргінали Ляшка і Опоблоку, яких куплять, залякають, вмовлять, то, звиняйте, може, хай вони і живуть за цим кодексом? 

Мабуть, висловлю думку, яка вже давно муляє багатьох: якщо вже й міняти щось у Конституції, то власне її саму. Тобто піти випробуваним шляхом, який вже позаду для нормальних країн: скликати конституційні збори не заангажованих і авторитетних діячів (поки ще в Україні такі є), укласти текст Основного закону і подати його народові. Хай думає і вирішує. Але зробити це перед виборами (не обов’язково жовтневими), щоб виборець добре зважив, хто підтримуватиме його Конституцію.

Ігор Гулик. Ілюстрація: otkritka-reprodukzija.blogspot.com  

До проблеми поразок

Час – то дивна штука, якій властиво повертати предмет людських зацікавлень зовсім несподіваною гранню, а відтак змінювати й просторові уявлення про минувшину

Українську традицію акцентів на поразках та нещастях минулого розкритиковано лише нелінивими. І проблема тут, радше, є предметом для етнопсихолога, аніж для політика-практика, тим паче у добу, позначену засиллям піар-технологій, які навіть найдошкульніше фіаско здатні перетворити на ерзац найвидатнішої вікторії. Інша річ, що, як наспівував колись Булат Окуджава, наші п’єдестали, зазвичай, вищі від перемог.

В Україні маємо ситуацію, коли апелювати до визнаних авторитетів національного пантеону означає щоразу наштовхуватися на ризик визнання їхніх невдач, а тому формула сучасного російського філософа Алєксєя Сахніна «усіляка традиція – це лише конкретна форма панування мертвих поколінь над живими» знаходить у вітчизняному котексті цілковите підтвердження.

Однак не варто впадати у крайнощі і гадати, що час зупинився, а наслідки учорашніх звитяг чужинців над українцями зафіксовано на вічних скрижалях. Час – то дивна штука, якій властиво повертати предмет людських зацікавлень зовсім несподіваною гранню, а відтак змінювати й просторові уявлення про минувшину.

Ось недавно була чергова річниця «Полтави», і з цієї нагоди, хай не часто, та згадували Івана Мазепу. Не тільки у Чернігові, Мазепинцях чи Перхтольдсдорфі чи Кергонксоні. Пам’ятник гетьману наразі не постав лише на полі битви, яка ось уже понад триста літ уважалася фактом його поразки, рівно ж як і остаточною крапкою незалежності України. Втім, – і це властивість часу, – крапка виявилася всього лише комою, складно-підрядність історичного ланцюга потверджена наступними віхами, аж до 24 серпня 1991-го.

Та ж історія і з російською анафемою «зраднику»: РПЦ змушена була скасувати її як архаїзм ще 1918-го, але дотеперішні викрутаси російського кліру, особливо Алєксія ІІ і Кіріла можна вважати прозорим натяком на підпорядкованість духовної інституції сусідським світським структурам.

Бо цілком можливо, що в Кремлі прекрасно усвідомлюють: полтавська поразка Івана Мазепи зараз має реальні перспективи трансформуватися у перемогу справи його життя.

Недавно стало відомо про невдачу першого офіційного порозуміння вищого духовенства Української православної церкви Київського патріархату і УАПЦ, яку чомусь підозрюють у симпатіях до Кіріла. Хай надії наразі мало, однак Собор УАПЦ все ж свідчить, що для подолання розділення Української Церкви не досить односторонніх кроків – рух до єдності повинен бути обопільним.

Я, звісно, не буду вельми оптимістичним, однак усе, про що тут йдеться, свідчить про бодай обережний, але поступ до постання в Україні єдиної помісної православної церкви, до втілення ще кравчуківського гасла «Одна держава – одна церква».

Зрештою, чому кравчуківського? Іван Мазепа, закладаючи наріжні камені рукотворних храмів, у яких згодом його, – іронія долі! – проклинали, також міркував про єдність держави і віри.

Ігор Гулик. Ілюстрація: iuic.info

Про „них” і про нас

Нестямна довіра до вождів, навіть коли вони демонструють легковажність до сказаних собою ж слів, не є показником здорової спільноти

Одного разу сказані лідерами у вужчому колі слова мають здатність проростати у мізках їхніх симпатиків, сприйматися як абсолютна істина, керівництво до дії, програмна вимога. Тому іноді варто прислухатися до голосів зазомбованого народу, аби ліпше втямити справжні мотиваційні рушії провідництва, яке, зазвичай, приховує їх за хмарою написаних спічрайтерами промов.

Короткий коментар, ясна річ, не місце для розлогих занурень в історію. Але тим не менш, маю зауважити, що нестямна довіра до вождів, навіть коли вони демонструють легковажність до сказаних собою ж слів, не є показником здорової спільноти. Оця остання мала б покладатися на власний глузд і власний досвід, аналізувати фрази і вчинки лідерів, тобто критично ставитися до них. Лише у такому суспільстві неможливим у принципі є поділ на „своїх” та „чужих”, такий собі рудимент якщо не первісного укладу, то феодалізму вже точно. Така спільнота має поліваріантність вибору, і не тільки біля скриньок для голосування, а й упродовж усього життя, оскільки перетворює дилеми на прості розв’язки, керуючись особистісними критеріями.

Оці поділи на „наших” і „чужих” формують не тільки атмосферу недовіри, зневаги, ворожнечі між людьми, які фактично нічого не завинили одне одному, вони є підґрунтям для доволі небезпечної тенденції, перші ознаки якої вже встигли зауважити нескомпрометовані політикою соціологи. Соціологи щораз частіше натякають на посилення авторитарних настроїв у суспільстві, пояснюючи цей феномен розчаруваннями, по-перше, демократичної системи, а, по-друге, невиправданими надіями на Майдані. З одного боку, зауважують вони, громадяни спраглі за „сильною рукою” (40 відсотків українців хочуть саме такого лідера), з іншого цілком усвідомлює, вдавшись до сусідського прикладу, що „у нас один Путін буде визнаний половиною суспільства, а другий Путін – не визнаний іншою половиною”.  Хоча, чесно кажучи, історія дає нам чимало прикладів того, коли „путіни” не запитували у мас їхньої думки.

Втім, соціологи оперують ще й таким поняттям як допустима похибка. В українських умовах ця похибка часто грала злі жарти з тими, хто надто довіряв враженням від позірної картини подій. Особливо, з владцями на кшталт наших, які легковажно гадають, що народ є настільки керованим та прогнозованим, що проковтне будь-яку пілюлю, загорнену у яскравий папірчик демагогії та брехні. Євген Сверстюк колись опублікував з цього приводу чудове есе і, цілком погоджуючись з його висновками, додам лише, що з кожними новими виборами спільнота усе докладніше освоює важелі, за допомогою яких вона може впливати на владу, не вдаючись до відчайдушних жестів. А це означає, що рабська меншовартість, в основі якої лежить „мрія про ринок, де продають панів” (Єжи Лєц) поступово відходить у минуле, залишаючись там лише зловісним привидом, тінню давніх поразок.

Ігор Гулик. Ілюстрація: pda.anekdot.ru

Влада і вольності

Ми навіть у найбездарнішому керівництві схильні спочатку вбачати потенції до удосконалення того, що маємо

Для команди, яка недавно опанувала владу в Україні, видається, немає більшої проблеми, аніж узгоджувати свої дії із чинними законами. Власне, ніхто не пробує переконувати, що вони досконалі, витончені й абсолютно прикладні. Але які вже є… Змінити їх можна, дотримуючись процедури, а не стрімголов ламати все і вся.

Ніхто, до того ж не заперечує, що якою б не була нова влада, її проста присутність на олімпі передбачає зміни. Так вже влаштована людська природа, що ми навіть у найбездарнішому керівництві схильні спочатку вбачати потенції до удосконалення того, що маємо. Інакше навіщо змінювати тих, хто біля керма?

Те, що наразі демонструє Порошенко, Яценюк і їхні команди, можна трактувати двояко. Зрештою, визнані фахівці з європейських університетів теж не хибують однозначністю. Для них, як, зрештою, в Україні, добре видно явну неготовність учорашніх обіцяльників уповні виконати свої передвиборчі гасла. І це – природно, оскільки кандидат передбачає один статус, а глава держави – значно вищий рівень відповідальності.

З іншого боку, – маємо цілковиту «вольницю», самодіяльність, яку, до слова, засудив свого часу Пилип Орлик.  Його «конституція» («Договір та Встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу») передбачала: «…Задля загального блага вершаться приватні і громадські ради, і навіть самі самодержці, особисто присутні на них і головуючі, не противляться піддати свої рішення розсуду і схваленню своїх міністрів і радників, то чому ж би тоді й серед вільної нації не дотримуватися такого-от благотворного ладу?... Однак дехто з гетьманів Війська Запорозького захоплювали собі необмежену владу, геть потоптавши рівність і звичаї, і свавільно встановлювали отой закон: «Так хочу-так повеліваю».

Ці слова написано три сотні літ тому, і чомусь нам видається дуже промовистим факт, що в Україні жодного разу на державному рівні належно не відзначали роковини документа Пилипа Орлика.  А, може, це цілком зрозуміло: бо не можна лицемірити, нехтуючи чинною Конституцією, вшановувати її давню попередницю?

Ця поквапливість і, я б сказав, правова неохайність, свавілля (принагідно зацитую тут Вольтера, сучасника Орлика: «Свобода полягає у тому, щоб залежати тільки від законів), можуть стати першими підвалинами для майбутнього фіаско «колишніх». Роздратування їхнього ж електорату голослів’ям обіцянок, зрозуміла невдоволеність кадровими «вибриками»тих, хто голосував проти, розгубленість середнього класу (хай мало чисельного, зате здатного до самоорганізації) перед планами економічних реформ, – а ще ж не минуло й половини каденції Порошенка…

Ігор Гулик. Ілюстрація: day.kiev.ua

Нова драма

Транспарентність української влади закінчується там, де починаються кулуарні домовленості, дрібні недомовки, цинічні компроміси

Пересічний аптекар, який міг би до кінця своїх днів товкти у ступі компоненти панацей від грипу, однак зміг осягти усю глибину суспільних протиріч, – засновник «нової драми» Генрик Ібсен, – залишив нам просту сентенцію, яка цілком годилася б для нинішніх фігурантів «боротьби за престол» («Боротьба за престол» – так називалася одна із перших народно-історичних п’єс Ібсена). Він радив уникати чорного ходу, коли двері до зали відчинені.

Однак часто змагання за найвищу державну посаду в Україні розпочинаються акурат із чорного ходу, перетворюючи їх, радше, на «ляльковий дім» (найвідоміша драма норвезького «аптекаря»). І в цьому, мабуть, трагедія тих, хто бере участь у цих безконечних перегонах, а відтак – лихо для загалу.

Транспарентність української влади закінчується там, де починаються кулуарні домовленості, дрібні недомовки, цинічні компроміси, а що найгірше – приховані у глибокі прокурорські шухляди стоси компромату на політичних опонентів. Відтак маємо вже не драму, а суспільний шок, коли виборець, зупинивши свій погляд на конкретному персонажі з кількох десятків інших, одного чудового дня дізнається про його не надто чисту спідню білизну. На жаль, це не поодинокі трафунки, це – ретельно сплановані спецоперації на знищення, це – політика по-українськи. Зрештою, не тільки по-українськи…

Але сяк-так обравши собі провідника, нація знову ж таки з превеликим подивом спостерігає, як його колишні супротивники, які буквально вчора із піною на губах ґвалтували про ницість актуального фаворита, за будь-якої нагоди починають возносити його шляхетність та непересічність, його «історичну місію», його далекозорість… Заради чого? Та задля самозбереження, задля того, аби пережити «окаянні дні» правління «ворога», здатного зараз застосувати проти них усю міць та витонченість державної каральної машини. Так пристосуванство, конформізм і зрада перетворюються на неодмінні атрибути суспільної моралі, перебираються у «лялькові доми» обивателів, в офіси і контори, себто стають загальноприйнятним стандартом. Так корупція, про боротьбу із якою легко і натхненно розповість вам навіть неотесаний дядечко з будь-якого львівського ринку, проникають у найдрібніші клітини суспільного організму, підтримуючи пандемію подвійних стандартів, вибіркового правосуддя, вседозволеності тих, хто на престолі або ж поблизу нього.

На жаль, ці вибори навряд чи змінять звичаї нашого «лялькового дому». На жаль, тому що загал не готовий повірити у щирість та альтруїзм кандидатів, а якщо й повірить, то є мало сумнівів, що наступного ж дня після перемоги, вишуковуватиме у них первородний гріх. Гріх безсилля перед системою, яка здатна перемолоти найсильніші натури і найпрекрасніші задуми. Системи, до якої веде тільки «чорний хід».   

Ігор Гулик. Ілюстрація: ua.racurs.ua