Яка криза?

Світ і людська спільнота не можуть просуватися далі, грунтуючись на антагонізмах і тотальній недовірі. Бо що таке криза? Це, у першу чергу, всюдисущий фантом недовіри – клієнта до банку і навпаки, виборця до політика, еліти до загалу

Оговтавшись від зловісних прогнозів фінансових геніїв і ошустів, економістів та політтехнологів, пересічний українець починає тверезо розмірковувати над тим, що ж насправді відбувається. Декому ситуація до болю нагадує злиденне лихоліття середини 90-х років, дехто всерйоз починає готуватися до апокаліпсису. Але, найреальніше, принаймні, на мою думку, це потреба трактувати нинішні негаразди значно ширше і масштабніше, ніж катастрофу одного чи кількох сумнівних банків, яка спричинила світовий ефект доміно.

Йдеться, мабуть, про застарілість схем і моделей, якими досі сяк-так успішно послуговувалися і у стосунках між людьми, і в міждержавних взаєминах. Йдеться про те, що світ і людська спільнота не можуть просуватися далі, грунтуючись на антагонізмах і тотальній недовірі. Бо що таке криза? Це, у першу чергу, всюдисущий фантом недовіри – клієнта до банку і навпаки, виборця до політика, еліти до загалу.

Даючи можливіть сумнівного заробітку на високих, з першого погляду, відсотках, банкір вже мислить про кредит, на якому зможе заробити більше. Позичаючи прохачу кошти на хату чи автівку, фінансист не може стовідсотково бути упевненим у вчасному поверненні несвоїх „кровних”.

Це – лише вершина айсберга, його ж підводна основа – стосунки поміж нас, особистісні неприязнь і недовіра, нещирість і лицемірство.

Не хочу виступати у ролі мораліста, оскільки й вона, ця роль, успішно дискредитована нинішніми „гуру”, що осідлали владу. Хочу лише сказати, що коли хтось із філософів й намагається пояснити нинішні події у світі кризою мотивацій, то, як мені видається, й мотиваційна прірва походить з того ж джерела: наші мотивації будуються на недовірі й бажанні „кинути” партнерів, необгрунтовано вивищитися, втілити не надто адекватні амбіції.

Навіть усвідомивши поверхову загрозу економічної рецесії, наші вітчизняні авторитети від влади не можуть відмовитися від звичних практик спілкування. Навпаки, вони складають вину один на одного, аби тільки потішитися еферемною перспективою перемоги, збудованої на чужих кістках. Оце – криза політики. Знову приходить на думку Єжи Лєц:  „А, може, стіни Єрихону впали просто тому, що у місті надто гучно дули у фанфари?”.

А поза тим, маємо чудову нагоду стати іншими, спробувати розпочати з чистого аркуша. Глобальна криза не змушує нікого вибачатися за вчорашні гріхи і неправду, вона ставить на перший план майбутнє, саму проблему того майбутнього: чи буде воно взагалі? Отож, почнімо з себе, зі своєї постави до сусіда, співробітника, бізнес-партнера. Про владу забудьмо: якщо вона зауважить метаморфози серед виборців, то інстинкт самозбереження змусить змінитися її теж.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Соціальний клієнтизм

Фата-морганні ілюзії, допровадивши пересічного українця до виборчої скриньки, буквально через кілька місяців можуть допровадити його ж на прийом до психіатра, – з симптомами важкої депресії унаслідок краху мрій

Сергій Грабовський в одному зі своїх частеньких коментарів для радіо „Свобода” уживає термін, який, мабуть, дуже пасує для нинішніх настроїв українського загалу – виборчий клієнтизм. Тобто йдеться про справжню налаштованість вітчизняного електорату обирати парламент чи президента не за ідеологічними рисами об’єкта електоральної прихильності, а в системі „голос в обмін на блага”.

Я, звичайно ж, не стверджуватиму, що мої сучасники вражені цією недугою тотально, але те, що мотивом значної частини з них є саме хвлевий матеріальний інтерес – факт незаперечний. Причому, слід говорити, можливо, не про радикально-цинічні вияви прагнення зиску (як от, гречка від Філатова&Корбана), а, радше, про сподівання грандіозних вигод у майбутньому. Що гірше, – оці фата-морганні ілюзії, допровадивши пересічного українця до виборчої скриньки, буквально через кілька місяців можуть допровадити його ж на прийом до психіатра, – з симптомами важкої депресії унаслідок краху мрій.

Спекуляції на схильності електорату до клієнтизму не те що не заперечуються, ба, навпаки, – заохочуються дуже поважними і дуже авторитетними серед того ж таки електорату політиками. Згадаймо, бодай, як ЮВТ у притаманній собі манері радила зачарованим бабусям не відмовлятися від милостивих подачок „олігархів”. Мовляв, ви беріть, то все рівно ваші гроші, однак голосуйте за тих, до кого лежить серце. Бабусі слухали і брали, відтак обирали Юлю, аби через кілька місяців проклинати її, стоячи у чергах в Ощадбанку.

Відповідальні політики обережно ставляться до споживацьких настроїв серед загалу. Певна річ, комфорту і ситості ще ніхто не скасовував, але важливо, щоб ці речі виглядали вторинними, були вислідом певних зусиль суто ідеологічного штибу, результатом послідовного реформування архаїчної системи суспільних відносин. Якщо цього не станеться, то ситими і багатими будемо лише день, – тоді, коли принесемо до хати передвиборчий пакунок з кілограмом дармової гречки. 

Популізм процвітає, здебільшого, у бідних спільнотах. Тут для нього – родючий соціальний грунт, і тому політики в схожих державах не здають собі труду братися за світоглядні аспекти своїх програм. В Україні взагалі годі говорити про класичний поділ на „правих” та „лівих”, хіба у виборчому міжчассі можна вирізняти партії за цими нюансами. Щойно ж забовваніє перспектива нових перегонів, усі стають рафінованими популістами з ідеологічною кашею – від марксизму до неоконсерватизму – у головах і вчинках.

Ігор Гулик. Ілюстрація: report.if.ua

Європейці мимоволі

Бути «європейцями мимоволі» нас змушує ментальна риса робити усе напоказ. Тобто, хай там як буде у мене в закамарку, але обійстя слід підмести, браму пофарбувати, – так, про людське око

Ці думки виникли після інтерв’ю Миколи Рябчука, у якому він торкнувся надзвичайно драстичної проблеми належності українців до європейської цивілізації. Здавалося б, що тут заперечувати – географічно ми – сама Європа, до Уральських гір, межі континенту, ген-ген як… Але ментально, каже Рябчук, ми досі перебуваємо у царині східнослов’янської, православної “умми», і лише вирвавшись з її обіймів, зможемо насправді стати європейцями.

На думку того ж Рябчука, для такого визволення потрібна політична воля еліт. Для нього показовим є приклад Туреччини. Мовляв, завдяки політичній волі вождя теократія змогла перебудуватися на світську державу, ба більше – претендувати тепер на вступ до Європейського Союзу.

Пропозиція, як на мене, контраверсійна, вона вимагає, принаймні, суттєвих корекцій в оцінках політичної волі особи чи групи осіб. Не забуваймо, що Україна упродовж півтора десятка літ живе, хай деформованій, хай «дисфункціональній» (вислів того ж Рябчука) системі демократичних координат. Туреччина часів Ататюрка не мала навіть такого досвіду, це була патріархальна держава з всевладдям мулл і беїв. Зрештою, починайте Памука, – навіть після «младотурків» тамтешня провінція й досі грішить очевидними атавізмами теократії.

Якщо говорити серйозно, то бути «європейцями мимоволі» нас змушує ментальна риса робити усе напоказ. Тобто, хай там як буде у мене в закамарку, але обійстя слід підмести, браму пофарбувати, – так, про людське око. І не слід далеко ходити за прикладами, варто лише витворити алюзію: «потьомкінські села» і… нашвидкоруч вкопані деревця, сяк-так підрихтований асфальт перед приїздом до провінції київських високопосадовців.

Європеєць, однак, дбає не про позірне благополуччя, а, перш за все, про доцільність та виправданість усього, що діється, для себе і своєї родини. Він не мовчатиме, коли уряд, до прикладу, зважиться вимагати більшого податку, бо треба, мовляв, залатати дірку у бюджеті. Ми ж навіть не здаємо собі труду порахувати, скільки оте зростання висмокче з нашої власної кишені. 

А ще «європейцями мимоволі» ми стаємо, бо кажуть, що «там» ліпше. Сходу ми уже спробували, не надто солодко. Але «добре там, де нас немає». І ще, – щоб стати європейцем, треба відмовитися від укорінених століттями звичок: підсвідомого розрахунку на можливість «халяви», прилюдних скарг на життя, звичних оскаржень держави у всіх своїх бідах, взагалі – надій на державу як на панацею, як на тата чи благодійника.

Скільки нам треба часу на всю оцю мороку, – одному Богові й відомо. А наразі будьмо бодай «європейцями мимоволі».

Ігор Гулик. Ілюстрація: topwar.ru

Коротке есе про примирення

Навряд чи ми осилимо усі бар’єри – ідеологічні, конфесійні, ментальні, вікові, – аби насправді консолідувати українство довкола потреби мати міцну й стабільну державу. Принаймні, то виглядає нездійсненним найближчим часом

"Український народ не здатний до самоусвідомлення 

без допомоги поляків. Адже українці мають визнати 

свою провину за Волинську різанину і визнати 

цю трагедію актом геноциду проти польського народу"

Ян Жарин, депутат сейму РП

В одному з недавніх виступів історик Ярослав Грицак, який сам увжає себе представником „ревізіоністської” школи, наполягає, що „найбільшим викликом для України є не є польсько-українське примирення, яке вже сталося, і не є українсько-російське, яке навряд чи в найближчі роки можливе, а примирення українсько-українське”. Навряд чи хтось із „неревізіоністів” візьметься заперечувати таку постановку проблеми. Принаймні, я не чув, щоб хтось з більш-менш авторитетних учених чи політиків серйозно заперечував таку потребу.

Але, попри загальне схвалення, навряд чи ми осилимо усі бар’єри – ідеологічні, конфесійні, ментальні, вікові, – аби насправді консолідувати українство довкола потреби мати міцну й стабільну державу. Принаймні, то виглядає нездійсненним найближчим часом. І справа не в тому, що ми – східноєвропейці, – розшарпані між Заходом і Сходом, річ у тім, що накинуті нам із-зовні „-ізми” (Ярослав Грицак особливо акцентує на „імпортованості” цих трендів) є надто живучими і, я б сказав, здатними до продуктивної генези.

Нині я не писатиму про конфлікти вищого гатунку, ті, що переслідують щодня пересічного телеглядача. Вони провокуються меркантильним інтересом політичних структур, владних угруповань. Мені ходить про конфлікт поколінь, який, до слова, всотує і чинники інших непорозумінь серед спільноти.

Мене можуть також потрактувати „ревізіоністом” у ставленні до людей похилого віку, бо чомусь нормальним у нас вважають поділ стариків на „наших” та „не наших”. Причому доволі часто не питають їх, до якого з таборів вони воліли б пристати. Я вважаю, що старість як така заслуговує на повагу, чисто побутову, без з огляду на трудовий стаж чи героїчні вчинки часів юності. Мені видається, що і ветерани червоної армії, і комбатанти „Галичини” й УПА мають ексклюзивне право оцінювати власні помилки чи, навпаки, шляхетні вчинки. Йдеться, зрозуміло, про тих, хто пізнав по горло „шанцеву правду”, не про тих, хто користав лихоліттям для втілення своїх не надто гуманних інстинктів чи зведення порахунків з кривдниками.

Я думаю, що примирення між таборами „пенсіонерів” можливе. Але воно не буде продуктом системи заохочення одних з боку влади (влада, зазвичай, роздає „призи” не з почуття альтруїзму, а з прицілом на підтримку). Це примирення відбудеться тоді, коли самі ветерани чи комбатанти поважатимуть власну старість і оцінять те, чого вони набули і що втратили на життєвому шляху. Коли усвідомлять, що не завжди були вільними у виборі (бо годі шукати вельми охочих лізти під кулі). Якщо ж не спрацює цей чинник, тоді, сподіваюся, їх помирять небеса.

Ігор Гулик.Ілюстрація: Fb

Про ката і жертву

…Є у Візеля одна фраза, можливо, підсвідома, а від того й доволі небезпечна: „Вічність – це ті часи, де запитання і відповіді стають тотожними"

Шляхи Господні й справді несповідимі. Недавно у Всесвітній павутині з’явилася шокуюча історія про те, як у будинку перестарілих Арізони Leisure World чотири роки поспіль жили по-сусідству колишній в’язень Заксенхаузена Натан Гаш і його наглядач – Мартін Хартман. Причому мученик мовчав доти, доки на слід колишнього есесівця самотужки не натрапили  співробітники спеціального відділу з боротьби з військовими злочинами при міністерстві юстиції США. І лише тоді, коли Хартмана депортували до Німеччини і він постав там перед судом, Гаш вирішив заговорити.

Історія повчальна і дещо сумна. Які мотиваційні чинники рухали поведінкою жертви, змушуючи її мовчати упродовж часу, який для людини похилого віку цілком можна уважати вічністю? Страх перед минулим, що залишилося разом з нею до смерті, викарбуване на зап’ясті? Страх перед майбутнім, яке з кожним днем маліло, скапуючи, мов віск з поминальної свічі? Може, просто бажання спокою і забуття після вибоїстих життєвих шляхів? А. може, розуміння того, що і сусід, знавіснілий у минулому кат, також потребує затишку перед перспективою кінця?

Я спробував знайти відповіді на ці запитання на сторінках роману Нобелівського лауреата Елі Візеля „Ніч. Світанок. День”, бо доля цього чоловіка також сприкрила, кинувши його за колючку нацистських таборів. І мушу сказати, що не знайшов там нічого, окрім бажання помсти молодого єврея, учасника терористичної організації, яка змагала за постання держави Ізраїль. Однак є у Візеля одна фраза, можливо, підсвідома, а від того й доволі небезпечна: „Вічність – це ті часи, де запитання і відповіді стають тотожними".

Я хапаю себе на думці про тисячі таких же гошів і хартманів, тільки з українськими прізвищами, які мешкають у селах, воюють за межі і п’ють пиво у засмальцьованих ганделиках. Тут запитання й відповіді справді стають тотожними, бо ці люди тягнуть свій вік поруч, не зважаючи на кривди, вчинені одне одному колись, змирившись з ними чи, може, раз і назавжди заборонивши собі повертатися у ті страшні часи. Це табу, однак, є майже безпомічним, коли політики вирішують за цих людей, як їм поводитися, що робити, кого любити, а кого ненавидіти. Там, у столиці чи в обласному центрі вони переймаються, далебі, питаннями глобального масштабу, і лихоманка виборів чи кар’єрного зростання не передбачає філософських розумувань. Іноді, правда, вони згадують іспанського диктатора Франко, який влаштував національне замирення, поховавши фалангістів і комуністів на одному цвинтарі (Мігель де Унамуно якось кинув з цього приводу поетичну репліку: „Хай я умру з розплющеними очима...). Однак, наші політики забувають про одну дрібненьку деталь: той же Франко за два роки (де наші шістнадцять?) підняв свою батьківщину до рівня провідних у Старому світі.

Коли гість-колега з американської газети запитує мене, чому галичани не люблять „москалів”, я підводжу на нього здивований погляд: галичани люблять усіх, але дивною любов’ю. Вони мовчатимуть і по-християнськи вибачатимуть своїм численним мучителям усі гріхи. І не чотири роки, як отой американський єврей, а чотири століття. Але коли політики (чи політикани?) зі столиці колишньої імперії починають використовувати історію за розмінний мідяк для втілення власних амбіційних планів, – то, звиняйте, чи до любові тут, чи до толерантності?

І чи взагалі можна тут говорити про любов чи ненависть? Як на мене, доцільніше ставити питання про справедливість. Хоча, таку річ все частіше можна подибувати лише на передвиборчих біг-бордах.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Про скарби земні

Храм у селі часами перетворюється на подіум для сільських модниць, а ревність сповідування минає, коли під церквою сходяться два посварених сусіди

Десь у першій половині 90-х років минулого століття, коли кожен другий українець рахував копійки серед розгулу галопуючої інфляції, а села стрімко вилюднювали, бо тубільці рятувалися від злиднів на польських ринках або помаранчевих плантаціях Португалії, мені трапилося побувати на Золочівщині. Кілька чоловіків біля сільського шинку ділили недопалок на всіх, віддалік бовваніла споруда храму без бані, вкрита якоюсь цератою: грошей на гідну покрівлю, ясна річ, бракувало. Зате у провулку, на впорядкованому обійсті кипіла робота. Там селяни звели двоповерхову віллу для щойно прибулого священика (до приходу других совєтів її б назвали плебанією), гурт бабусь завзято поралися під орудою... 16-літньої ємості на грядках з городиною, а сам панотець, вчорашній випускник семінарії, з натяком на борідку на зовсім дитячому обличчі, спершись на новеньке авто, щось говорили собі з пристаркуватим майстром, мабуть, недавнім слюсарем тракторного стану.

Ця картинка й досі стоїть мені перед очима...

...А ось образок з нинішнього карпатського села, де війт скликає бойків на толоку, щоб упорати новісінький триповерховий маєток клірика, який гордо іменують резиденцією. Два гаражі, сауна, умебльовані покої на викінченому першому поверсі...

Або я чогось не розумію у свої поза п’ятдесят, або світ геть зійшов на пси. Без запитань: наш богобоязливий народ віднесе останнє яйце до церкви, а відтак на позичені гроші купуватиме собі необхідні ліки. Та всьому є межа – і добродійності також, особливо, коли на щирих почуттях починаються спекуляції. Просто важко уявити собі ситуацію, коли б у наших селах так гостинно і альтруїстично зустрічали учительку – випускницю педагогічного, скеровану на роботу невідь-куди, подалі від родинного гнізда, часто у прийми до чужих людей. Я не можу собі навіть змоделювати ситуації, коли б той же війт пішов з шапкою селом, збираючи гроші на будівництво нового ФАПу, аби не возити алярмово потребуючих недужих за тридцять кілометрів до райцентру. А, може, легше вчасно висповідати і хай умирає?

Рівно ж як намагаюся „убратися в рясу” молодикуватого священика, який спочатку виголошує на Службі Божій євангельське „Не збирайте собі скарбів на землі”, а трохи згодом „озвучує список” жертводавців, кошти яких пішли не на упорядкування храму, не задля недільної школи, а на вигодовування свиней у його власному хлівці.

Якщо так відбувається, то чому тоді клір волає про занепад моралі? Чому береться повчати мирян, використовуючи новозавітні критерії, до яких самому ліньки дійти?  Чому гендлює святощами і святістю? Чому спекулює на почуттях?

Жодних заперечень: завдяки зусиллям і подвижницькій діяльності Церкви, як і інших чинників, про які написано вже чимало, українці змогли оборонити свою ідентичність, мову і культуру. Але чи достатньо нинішньому поколінню історичних прикладів служіння народові? Чому поруч зі святими іменами Митрополита Андрея Шептицького, патріарха Йосипа Сліпого, митрополита Володимира Стернюка ми не зауважуємо наших сучасників? Чи авторитет попередників є добрими лаштунками для їхніх наступників, які й досі перебувають у підпіллі, бо там легше і спідручніше полагоджувати земні справи?

І ще одне. Фальш високого слова з церковного вівтаря обертається двозначністю віри серед мирян. Секуляризований світ з його символами і креативними вибриками диктує свої стандарти. Храм у селі часами перетворюється на подіум для сільських модниць, а ревність сповідування минає, коли під церквою сходяться два посварених сусіди.

Розуміючи драстичність цих нотаток, зауважу, що відповідей на схожі запитання чекаю не тільки я, а поважне число тих, хто хотів би бачити авторитетну, шановану і моральну священичу спільноту. Дочасність цієї проблеми полягає ще й у тому, що, на превеликий жаль, з-посеред інших суспільних інституцій лише Церкві вдалося утримати бонус довіри населення. Влада скомпрометована до краю, і навіть дочасні вибори навряд чи зможуть змінити ситуацію на ліпше.   

Ігор Гулик. Ілюстрація: biochem-love.appspot.com

Профанація злиднів

Бути „злиднем” на словах – так, але перспектива насправді упасти у прірву безгрошів‘я і безвиході вмикає у мізках наших з вами співвітчизників активні зони пошуку порятунку

Жагуче бажання світової спільноти підтримати Україну в її борсаннях з внутрішніми проблемами іноді залишає обабіч суспільної уваги доволі суттєві небезпеки на нашому шляху. Ті, хто зацікавлений у власній промоції, користають із закордонних оцінок на свій штиб, особливо наголошуючи на імпортній природі аналізів та авторитетові їхніх авторів. Ті ж, кому не на руку веселкові цифри чи обнадійливі прогнози, не втомлюються говорити про тотальне застосування підкупу чи інших заохочень – звичну практику, яку вітчизняні владоможці намагаються культивувати і в міжнародних справах. Рація, частково, і у тих, і в інших, справа у тому, що кожна оцінка, як і кожне порівняння – клигають.

Причому, у випадку з недавнім звітом Світового банку, який твердить. Що Україна успішно долає притаманні чи не кожній країні посткомуністичного терену злидні, ця оцінка клигає на обидві ноги.

Мартін Рейзер, експерт поважної фінансової інституції, зокрема, твердить, що  „зменшення рівня бідності в Україні виглядають значно більшими, ніж у будь-якій іншій східноєвропейській країні. І цьому посприяли два чинники. По-перше, це результат стійкого економічного зростання. А також наслідки урядової політики, яка сприяла значному перерозподілу коштів через бюджет, через пенсійну систему та через соціальні трансферти”. Урядники, який похвалили з-за кордону, в один голос погоджуються з такими оцінками і кажуть, що зробили схожий прорив лише завдяки наполегливості у протистоянні з опозицією.

Ніхто не заперечує, що пересічний українець нині живе дещо ліпше, аніж десять років тому. Але чи бралися до уваги поважними експертами та аналітиками чинники часу і... пристосування загалу до нових умов: хай це звучить дещо по-дарвінівському, але скажемо відверто, що природній відбір у випадках перехідних суспільств умикає усі свої мотиваційні підтексти.

Якщо взяти до уваги кілька дуже поважних чинників, як от – зменшення чисельності населення (не тільки через жахаючу прірву між народжуваністю і смертністю, за цим показником Україна „випередила” усіх далеких і близьких європейських сусідів); перманентну міграцію наших співвітчизників, їхню дешеву працю на закордонного дядечка, а відтак цілком коштовні вливання у сферу національної господарки заробітчанських доларів та євро, – отже, коли зосередитися лише на цих двох показниках, то підстави говорити про зусилля урядів, парламентів чи інституцій  соціального захисту значно дрібнішають.   

Ментальні особливості українців також сприяють подоланню злиднів, однак і це випадає з царини державних ініціацій. Маю наголосити, що природне бажання пересічного громадянина бачити себе і свої статки, принаймні, такими, „як у людей”, вирізняли націю не тільки у нинішні конкурентні і відносно „вільні” для підприємливих часи, але й в епоху тотальної зрівнялівки. Бути „злиднем” на словах – так, але перспектива насправді упасти у прірву безгрошів‘я і безвиході вмикає у мізках наших з вами співвітчизників активні зони пошуку порятунку. Однак статистика є невблаганною: третина українців називає себе бідними, майже половина – небагатими, і лише менше 1% вважають себе заможними.

Є й інша складова, яка випала з поля зору аналітиків Світового банку. Кого в Україні вважати бідним, а кого навпаки – багатієм? Місто і село – це ще один поділ України, відчутніший, до речі, аніж недавній поділ на догоду політикам по Дніпру. Якщо у колишній колгоспній „дірі” бути багатим – це мати приблизно 100 – 150 у.о. щомісяця на особу, то киянину цієї суми вистачить на не надто розкішне животіння упродовж тижня. А матеріальні „дніпро” чи „збруч” між так званими олігархами і кволим „середнім класом” просто не надаються до виміру глибини. І ці діаметрально протилежні світи далебі не возз’єднати разовими, передвиборчими популітськими соціальними милостинями з боку держави.  
Ігор Гулик. Ілюстрація: kulturologia.ru