Не по кишені

«Спочатку слід збудувати Голландію, а вже потім вирішувати питання маріхуани», – резонно зауважувала колись Валєрія Новодворская

Український вимір глобальних негараздів дещо специфічний. Його особливості не тільки у присутності абсолютно безвідповідальної політичної еліти, яка не складає собі труду взятися за бодай ескізне окреслення «плану для нації», його біда ще й у непомірних апетитах владоможців, здатних для втілення цієї жаги на брутальність і беззаконня. Але перекладати усе тільки на правлячий клас було б, принаймні, некоректним. Позаяк, знано, що «народ заслуговує тієї влади, яку має», і, вочевидь, ті, хто намагаються визначати для країни правила гри, не впали нам на голову з Місяця, і, дякувати Богові, не нав’язані окупантом.

Коли один із моїх знайомих повернувшись із заробітчанських європ, дістався в Україні нормальної грошової посади, я тільки тішився його успіхові. Але минуло буквально півроку, і приятель знову зібрався у світи. Я було взявся його переконувати, мовляв, порахуй, адже тут ти дістаєш значно більше, не переймаєшся легалізацією, тут родина, – він просто сказав, що звик до іншої якості життя, яка «там» дається йому меншим коштом.

Якось директор Інституту демографії і соціальних досліджень Елла Лібанова на сторінках «Дзеркала тижня» висловила погляд на ту ж проблему, лише з дещо іншої точки зору: «Ми стали меткими, нічим не стримуваними споживачами. В результаті Україна, яка займає одне з останніх місць в Європі за рівнем ВВП на душу населення, – серед лідерів з продажу дорогих автомобілів. Населення дозволяє собі демонструвати неймовірний попит на побутову техніку, дороге житло – невиправдане дороге житло».

У нас полюбляють говорити про «середній клас», мовляв, це – основа, зацікавлена у подальшому розвитку країни, той грунт, на якому базується її добробут. Але чомусь, окреслюючи поняття, беруть до уваги лише позірний рівень життя представників цієї «серединки». І маємо, що той, хто сидить по вуха у кредитах, зате володіє усіма атрибутами цього прошарку, – взятими у борг, віртуальними, «заставними», – визначає мейнстрім у суспільстві, стає предметом неабияких заздрощів для тих, хто, до прикладу, сяк-так перебивається у двокімнатній квартирі на Сихові, але не винен нікому жодної копійки… Є й феномен, коли злидні у пристойному помешканні пересічного громадянина, який дістається до місця праці на шикарному авто, стають головним мотивом його невдоволення: він живе в Україні, працює, здебільшого, «по-українськи», податки платить взагалі невідомо як, але хоче європейських стандартів. Але… «Спочатку слід збудувати Голландію, а вже потім вирішувати питання маріхуани», – як резонно зауважувала колись Валєрія Новодворская.

У принципі, стиль поведінки владців цілком і повністю відображає стиль життя їхніх виборців. Лише з на порядок вищою шкалою споживацтва, і не до порівняння ширшими можливостями втілення своїх захцянок.

Ігор Гулик. Ілюстрація: goldnike-777.blogspot.com

Вибори у стилі Людовіка XVI

«Cтиль полеміки важливіший за предмет полеміки», - написав колись Грігорій Помєранц, філософ із забороненої для мого покоління російської служби «Радіо «Свобода». Він мав певну рацію, але навряд чи сподівався, що його несподіваним висновком скористаються ледь не через півстоліття учасники локальних виборчих перегонів’2015 у Львові. Сумнівно, що бодай  чверть із них достеменно втямили предмет суспільної дискусії, зате зі стилем... Зі стилем у них, здається, все склалося якнайкраще...

Форма без змісту

Аби виглядати більш-менш пристойно, кандидати на посаду міського голови Львова відкинули спокусливу перспективу скористатися заготовками певних партійних штабів і вдатися до полеміки загальнонаціонального масштабу. Вони не обіцяли міщухам ані контрактної армії, ані зростання пенсій. Вони говорили про наболіле: хто – «про два Львова», хто – про корупцію як першопричину усіх бід (серед них – і остогидлого смороду), хто – просто про «життя по-новому». Однак фокус полягає в тому, що жоден із кандидатів, - серед них і два проміжних фіналісти, - ані словом не обмовився про те, що навіть «приземлені» проблеми, озвучені під час перегонів, доведеться полагоджувати в геть інших, ніж досі, умовах. У недослідженому наразі вітчизняним чиновництвом контексті децентралізації. Якою вона буде, яким змістом наповнять закони про місцеве самоврядування, його повноваження, його бюджети тощо, - наразі не знають навіть на Банковій, у Ратуші ж – й поготів.

Тому зазіхачам на мерський фотель залишалося одне, - вправлятися у вишуканій і не надто риториці, прикриваючи нею відсутність змісту. А якою може бути риторика, прийнятна для мешканця постреволюційної країни? Тільки «прогресивною», присмаченою нищівною критикою попередників і несприйняттям їхніх сучасних адептів. Даремно ще кілька років тому ми рвали черева від сміху над дідусем Азіровим з його «папєрєднікамі», з’ясувалося, що офірні цапи однаково потрібні і «злочинній владі», і цілком демократичним політикам. Єдиний, хто зламав усталений шаблон – Андрій Садовий, - але не тому, що такий прогресивний і технологічний. Причина його «несистемності» банальна – він сам собі «папєрєднік», отож котити бочку на власну персону і минулі дві каденції якось не випадало... Може, тому й дістав найвищий результат. Підтвердження правильності обраного стилю чекатимемо недовго – до другого туру.

Власне ця риса (заперечення дотеперішніх практик) й породжує дещо дивну алюзію цих виборів із стилем французького неокласицизму, який фахівці часто називають стилем Людовика XVI. Тоді теж, - правда, не політики, а мистці, - увесь талант і натхнення поклали на дискредитацію бароко і рококо, - цих «панських жартів» у штуці, цих нікому не потрібних завитушок і амурчиків... Не замислюючись над тим, що альтернативою є позбавлений сенсів удруге винайдений ровер, - класицизм з дивною прикладкою «нео-»...

Утім проектанти цьогорічних виборів так захопилися формою, що прагнучи якомога глибше приховати лекала старого, випробуваного у Європі рецепту «відкритих списків», помістили кермо на заднє колесо знайомого всім «ровера», заплутавши до нестями пересічного виборця. Вийшла стара, добре знайома мажоритарка з партійним присмаком. І це, як на мене, найбільша загроза українській державності. Чому? Бо після місцевих виборів постала нова реальність -

«Локальна країна»

Даремно «яйцеголові» з Києва вбачали найбільшу загрозу цих виборів у перспективі розпаду парламентської коаліції. Ось, пророкували вони, - противники чинного президента та уряду спробують свої сили, відчують солодкий смак перемоги у якомусь забутому Богом селі Затемне, і перейдуть до «плану Б» - позачергових виборів Верховної Ради. Реальність виявилася, на перший погляд, оптимістичнішою: у Львові, до прикладу, ні Ляшко, ні Тимошенко, ні УКРОП, ні «Наш Край», а тим паче «Опозиційний блок» не зібрали потрібного електорального врожаю (заради правди, - в області перша четвірка з перелічених таки перестрибнула 5-відсотковий бар’єр). Ба більше, маємо підстави говорити про ймовірний демонтаж деяких з указаних брендів на всеукраїнському рівні.

Однак... Є інша річ, яка змушує дуже насторожено аналізувати справжні результати локальних виборів’2015. Її почасти згадав знаний політолог Вадим Карасьов, назвавши процес «феодалізацією» партійно-політичної системи. Він, правда, пробує тримати гарну міну за поганої гри, натякаючи, що сучасний європейський капіталізм виріс акурат з феодальних «штанців». Як на мене, це мала втіха. Все значно сумніше.

Справа в тому, що «феодалізація» партійно-політичної системи в Україні демонструє чітку і головне – безперервну - тенденцію. Мажоритарна система ще з часів Кучми уможливлювала безтурботне життя удільних князьків – нардеп цілком сміливо «купував» собі округ, обирався там завдяки грошам, впливу, обіцянкам, а відтак викачував все, що міг, у процесі поділу бюджетного «пирога». «Відкриті списки» ala Україна відчинили для олігархів шлюзи приватизації цілих регіонів. Приклади - у таблицях результатів місцевих виборів’2015. «Самопоміч» (+ Українська Галицька партія) на Львівщині, Опоблок, - як стверджує екс-регіонал Юрій Бойко, -  у шести південно-східних областях, Геннадій Кернес з «Відродженням» - у Харкові, «Єдиний центр» - традиційно для Закарпаття... Це, наголошу, попередні підсумки.

Отже після 25 жовтня 2015 року популярне гасло «Зшиваємо країну» може викликати лише іронічну посмішку з дрібкою жалю. Як і антиолігархічні тези Порошенка, записані в Коаліційній угоді після Революції Гідності.

Певна річ, у залаштункових організаторів та фінансистів політпроектів результати місцевих виборів зродять дещо інші емоції. Залежно від планів. Я переконаний, що успіх «Самопомочі» буде конвертованим у торги під куполом Верховної Ради, а відтак і в президентську кампанію Садового. Домінанта Опоблоку у радах Запоріжжя, Миколаївщини, Херсонщини, частині Донецької, Луганської областей полегшить здобуття індульгенцій «вчорашнім». Торг, гендель тут дочасний і виправданий, чи не так? Особливо, коли в рукавах гравців – карта-нічний жах для Банкової. Карта, на якій чітко і недвозначно виписано слово «федералізація».

...Цитата Грігорія Помєранца, з якої я почав цей текст, теж має початок. Він звучить так: «Диявол починається з піни на вустах ангела, який кинувся у бій за святу, праведну справу...».

Замість післямови і без аналогій

Людовік XVI був поганим королем. Фінансова скрута, урядовий хаос, містечкові бунти і некерованість феодів. Штурм Бастилії і перемога Великої Французької революції. Завершилося все для правителя гільотиною після вироку Національного Конвенту.

Хоча... Хіба не на його чолі відблиск слави Марата та Робесп’єра? Хіба не він, -хай навіть опосередковано, - причетний до призабутого мистецького стилю неокласики? Зрештою, бути чоловіком Марії-Антуанетти – теж вартий пошани статус...

Ігор Гулик. Ілюстрація: brovary.pravo-znaty.org.ua

Ідентифікація диктаторів

«Успіхи того чи іншого державного керівника,

який стояв біля витоків такого роду відродження

та модернізації країни, не можна піддавати сумніву,

навіть якщо цей керівник (Сталін – Авт.) відзначений лиходійствами…

Ми віддаємо ці історичні персонажі на суд Божий,

але ніколи негативне не повинно

давати права виключати все те позитивне,

що було зроблено…»

Партіарх Кіріл (Гундяєв). Промова на на відкритті 

виставки "Православна Русь. Моя історія. 

XX століття. 1914-1945. Від великих 

потрясінь до Великої Перемоги». 05.11.2015

На тлі розмов про ймовірність «м’якого авторитаризму», – ними особливо полюбляють лякати загал політики, які власне й сповідують близькі до авторитарних течій початку минулого століття, – особливо контрастують порухи до тоталітаризму сусідів України. Зі сумнівною екстравагантністю білоруського «бацьки», здається, змирилися навіть у Європі. Може, там, за океаном, плекають ілюзії, що Лукашенка, як його київський колега Кучма, зважить на невиїзну перспективу і толерантніше поводитиметься із власним народом.

Натомість російський правитель свідомо обрав собі за мету збудувати на рубежах вільного світу таку собі Північну Корею, і послідовно та наполегливо втілює цей проект. Поодинокі острівки спротиву, які ще жевріють на берегах Москви-рєкі, як от середовище Макарєвіча, Ахеджакової тощо, апелюють до того ж Заходу, сподіваючись одним пострілом убити “двох зайців” – власного президента і спадщину Сталіна. Акція проходить під супровід справжнісінької канонади – росіяни невтомно вчаться захищатися від... ймовірної агресії НАТО, нервуючи тамтешні ПВО регулярним порушенням повітряного простору.

Вишколи, (серед них і на наших кордонах) націлені, у першу чергу, проти прибалтів – нових членів нелюбого Північноатлантичного альянсу. Але чи не можна припустити, послуговуючись логікою кремлівських стратегів, не поталанило всім вчорашнім сателітам СРСР?  

“Імперія – це трансляція певного зразка на весь простір”, – зауважує сучасний російський філософ Владімір Каганскій.  Простір, окреслений не лише державними кордонами, але й ментальний терен. Апологія Сталіна в устах Кіріла Гундяєва цілком логічна, адже в Росії її освічені й не дуже діячі чомусь апелюють саме до комуністичного диктатора, коли відчувають потребу порівнянь. Ось і Сергєй Шаргунов на сторінках “Русского журнала” взявся “мочити” лібералів за допомогою випробуваного вже слогану “Путін – не Сталін”. Запопадливість публіциста аж надмірна, особливо, коли зважити, що більшість росіян ідентифікують постать правителя саме із “міцною рукою”, себто з диктатурою. На відміну від білорусів, для яких, як вже зауважено, таке сприйняття є реакцією самозахисту від системи. Патерналізм “царя-батюшки”  у свідомості мешканця російської глибинки позбавлений будь-яких ознак навіть скупої батьківської ласки: якщо він милує, то лише з власної захцянки, а не через якісь раціональні, якщо бажаєте, “легітимні” підстави.

У цьому контексті українська ситуація виглядає дивною. Здавалося б, бажати диктатури мали б мешканці політичних квартир постколоніального стилю. Але навіть з середовищ Опоблоку не чутно таких голосів. Натомість вимоги гетьманського бунчука для президента лунають з табору… української ліберальщини. Чи то наші нацдеми таким чином підкреслюють свою тяглість від містечкової шляхти, яка, за прикладом метропольного дворянства, шукала милості у хоромах імператриць та імператорів? Чи, може, як писав Винниченко у досі маловідомому Першому Універсалі Центральної Ради, хочуть, щоб “місцева власть на Вкраїні була об’єднана одним представником від Центрального Російського Правительства»?

У кожного своя ідентифікація диктатури.

Ігор Гулик. Ілюстрація: o-leusenko-politolog.blogspot.com

Естетика маршів

Естетика маршу годиться для люмпенізованого, зневіреного суспільства, яке шукає орієнтирів і вождів. Воно є живильним середовищем для різного роду експериментів… Естетика вчорашнього «Маршу…» мусить утвердити українців на думці, що всі наші клопоти з північним сусідом, далебі, не випаруються після Путіна

Розмитість світоглядних уподобань посттоталітарної спільноти дає суміш стилів "Русского марша". Саме такий, - дещо несподіваний, проти війни з Україною, - відбувся учора в Москві у переддень тамтешнього свята національної єдності. Є підстави вважати, що сам факт маніфестації, а також підготовка до неї, – наочна картинка того, що намагалися втілити у життя російські політтехнологи на київських вулицях розмаїтими смолоскипними шоу. Ті спроби зазнала фіаско з причин, про які мова піде нижче.

Російське політтехнологічне ноу-хау – винахід, цілком адекватний настроям спільноти, коли "танцюють всі". Антифашистські гасла завдяки інтелектуальним зусиллям тамтешніх "яйцеголових" по-суті трансформувалися у протилежну ідею, явивши довкіллю зразок "естетики маршів" із очевидною ксенофобською і расистською начинкою. У цьому сенсі "заляпаними" виявилися усі – і носії відверто шовіністичних ідей на кшталт адептів Дугіна, і навіть репресовані нещодавно «Русскіє», серед них – "стовпи демократії" на кшталт Станіслава Бєлковского. Адже з горлянок антагоністичних таборів лунали тотожні фобії – "Кремль", "Лондон", "Вашингтон", "гебня", "євреї", "інородці"… Учора додалися гасла «За Європу отєчєств» (?!!)

Путін потирає руки: по-перше, навряд чи справжні його опоненти уповні продемонструють атрофовані м'язи; по-друге, держдумівська риторика імперців (чого варті заклики ревізувати «законність розвалу СРСР»), що наразі не має поважних конкурентів, м'яко перекочувала у партофіси інших середовищ, аби відтак вихлюпнутися на вулицю. Заляканий перспективою погромів обиватель змушений визначатися, з ким і проти кого він. Уроджена і роками перевірена на власній шкірі лояльність не бавить його розмаїттям вибору. "Єдіная і недєлімая" брунатнішає, причому навіть ті, кого ще недавно під відлуння київських подій, звичнувачували в "оранжизмі", темніють барвою.

Путін утверджує легітимність влади. Йому важить на цьому, оскільки після "Русского марша" перспектива наступного терміну для колишнього гебіста стає вкрай необхідною. У європейських столицях, досі пробують застосувати до Москви збанкрутілу ще в 30-х роках минулого  століття тактику "умиротворення". Нині, коли російськими бульварами крокують ("анти")фашисти, коли сотні так званих вільних ЗМІ розпалюють у російських мізках жагу реваншу: не має суттєвого значення – у Чечні чи в Україні, – Європа може сподіватися лише на Путіна. І, як завжди, помиляється.

Естетика маршів, як вже зауважено, не пройшла в Україні. Кілька її симптомів, спровокованих заїжджими політтехнологами, у виконанні місцевих акторів виглядали гротескними і позбавленими сенсів. Поза увагою маніпуляторів залишилося кілька суттєвих ментальних рис українця, зокрема, його вроджений індивідуалізм, якому не властива стадність. На Майдан виходили кожен зі своїми болями. Для українця велич держави асоціюється первинно з можливістю свободи індивідуальних дій. Навіть найвищі авторитети, попри загальну харизму, є питанням до дискусії у вужчому колі. Мабуть, у цьому – найповажніший аргумент на користь європейськості України.

Естетика маршу годиться для люмпенізованого, зневіреного суспільства, яке шукає орієнтирів і вождів. Воно є живильним середовищем для різного роду експериментів. Воно надається на суміш стилів. Розхристаність і відчай притуплюють природну острогу громадян перед загрозою екстреми, тим паче, маскується вона ностальгійним прагненням повернення звичних і комфортних реалій минулого. Ба більше, - естетика саме вчорашнього «Маршу…» мусить утвердити українців на думці, що всі наші клопоти з північним сусідом, далебі, не випаруються після Путіна. Йому на зміну прийдуть русскіє наці…

Для народів, що переймаються майбутнім, варто прислухатися до Ґрасса: "Минуле вимагає, щоб я кинув його на шлях сучасності і там змусив спіткнутися".

Ігор Гулик. Ілюстрація: angel-666.blog.ru

Про захланність

«Ми потрапили у неминучі тенета взаємности, убралися в єдині шати долі, - визнав давно Мартін Лютер Кінг у «Листі з Бірмінгемської в’язниці» - Все, що прямо впливає на когось, опосередковано впливає на всіх. Ми вже ніколи не зможемо жити з вузькою, провінційною ідеєю «чужоземного підбурювача»

У пошуках винуватців скрути найдалі, мабуть, дійшли американці: тамтешні фахівці вже пояснили динаміку економічних показників, розповіли людям про неприпустимість надмірного споживацтва, врешті сказали слово і про захланність певних типів, яка й спричинила крах господарки.

Трішки давніше офіційний представник Білого дому Роберт Гіббс, коментуючи справу мільярдера-фінансиста Аллена Стенфорда, якого звинувачено в шахрайських операціях на суму 8 мільярдів доларів, заявив, цитуємо: «Чи ця справа, чи попередні справи, свідками яких ми стали в останні місяці... Є ті, чия надмірна жадібність вкрала у мільйонів людей їх заощадження і створила ... економічну катастрофу ... у нашій країні».

Тобто першопричиною всіх людських бід є людська недосконалість, а не свідомі вчинки урядів, парламентів, президентів. Зрештою, на верхівці влади теж перебувають, далебі, не небожителі, а учорашні пересічні громадяни, з усіма вадами, побутовим негативом і не надто смиренним ставленням до ближніх.

Така собі «контрпропаганда» на випадок Occupy Wall Street-2. Це, звісно, облуда. «Несправедливість будь-де становить загрозу справедливості всюди. Ми потрапили у неминучі тенета взаємности, убралися в єдині шати долі, - визнав давно Мартін Лютер Кінг у «Листі з Бірмінгемської в’язниці» - Все, що прямо впливає на когось, опосередковано впливає на всіх. Ми вже ніколи не зможемо жити з вузькою, провінційною ідеєю «чужоземного підбурювача».

Якось на інтернет-ресурсі «Західної аналітичної групи» з’явився переклад чудової розмови журналіста Gazeta Wyborcza із архиєпископом Люблінським Юзефом Жицінським. Темою стало старе, як світ запитання про те, чи увійде багатий до Царства небесного? Але у сучасних інтерпретаціях відповіді знаного теолога та клірика вчувається лейтмотив заяви Роберта Гіббса про катастрофічність наслідків скнарості. Жицінський каже, що  «Іуда це для мене проблема не так засліплення грошима, як втраченої ієрархії цінностей. Злом була не стільки його готовність взяти 30 срібляків, скільки бажання дії, яка повинна була, на його переконання, виявитися ефективнішою, ніж Ісус. Іуда – це феномен фальшивого бачення успіху. І я смію стверджувати, що в сучасній культурі найбільшою проблемою є власне манія успіху».

Тепер повернімося до речей ближчих, приземленіших. Відчувши на власній шкірі наслідки захланності тих, кого ми нещодавно із безоглядним пієтетом пропонували на вищі владні посади, чи не потурали ми самі їхній «готовності взяти 30 срібняків» перед вибором дії, яка мала б сприяти добробуту своїх виборців?  Чи що інше, а не «найбільша проблема – манія успіху», штовхає сьогодні найзнаковіших осіб держави на кроки, які межують з нормальною людською логікою, які є апріорі шкідливими не тільки для сучасників, але й, що гірше, – для наступних поколінь? 

У Штатах тепер знайшли поодинокого Аллена Стенфорда, який спробував привласнити 8 мільярдів. А скільки таких «стенфордів» в Україні. Та й цифра озвучена чиновником з Капітолію, мізер. Згадаймо, повідомлення про статки родин українських нуворишів. Світ не стоїть на місці. Тепер слід оперувати сумами вищого порядку…

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru

Яка криза?

Світ і людська спільнота не можуть просуватися далі, грунтуючись на антагонізмах і тотальній недовірі. Бо що таке криза? Це, у першу чергу, всюдисущий фантом недовіри – клієнта до банку і навпаки, виборця до політика, еліти до загалу

Оговтавшись від зловісних прогнозів фінансових геніїв і ошустів, економістів та політтехнологів, пересічний українець починає тверезо розмірковувати над тим, що ж насправді відбувається. Декому ситуація до болю нагадує злиденне лихоліття середини 90-х років, дехто всерйоз починає готуватися до апокаліпсису. Але, найреальніше, принаймні, на мою думку, це потреба трактувати нинішні негаразди значно ширше і масштабніше, ніж катастрофу одного чи кількох сумнівних банків, яка спричинила світовий ефект доміно.

Йдеться, мабуть, про застарілість схем і моделей, якими досі сяк-так успішно послуговувалися і у стосунках між людьми, і в міждержавних взаєминах. Йдеться про те, що світ і людська спільнота не можуть просуватися далі, грунтуючись на антагонізмах і тотальній недовірі. Бо що таке криза? Це, у першу чергу, всюдисущий фантом недовіри – клієнта до банку і навпаки, виборця до політика, еліти до загалу.

Даючи можливіть сумнівного заробітку на високих, з першого погляду, відсотках, банкір вже мислить про кредит, на якому зможе заробити більше. Позичаючи прохачу кошти на хату чи автівку, фінансист не може стовідсотково бути упевненим у вчасному поверненні несвоїх „кровних”.

Це – лише вершина айсберга, його ж підводна основа – стосунки поміж нас, особистісні неприязнь і недовіра, нещирість і лицемірство.

Не хочу виступати у ролі мораліста, оскільки й вона, ця роль, успішно дискредитована нинішніми „гуру”, що осідлали владу. Хочу лише сказати, що коли хтось із філософів й намагається пояснити нинішні події у світі кризою мотивацій, то, як мені видається, й мотиваційна прірва походить з того ж джерела: наші мотивації будуються на недовірі й бажанні „кинути” партнерів, необгрунтовано вивищитися, втілити не надто адекватні амбіції.

Навіть усвідомивши поверхову загрозу економічної рецесії, наші вітчизняні авторитети від влади не можуть відмовитися від звичних практик спілкування. Навпаки, вони складають вину один на одного, аби тільки потішитися еферемною перспективою перемоги, збудованої на чужих кістках. Оце – криза політики. Знову приходить на думку Єжи Лєц:  „А, може, стіни Єрихону впали просто тому, що у місті надто гучно дули у фанфари?”.

А поза тим, маємо чудову нагоду стати іншими, спробувати розпочати з чистого аркуша. Глобальна криза не змушує нікого вибачатися за вчорашні гріхи і неправду, вона ставить на перший план майбутнє, саму проблему того майбутнього: чи буде воно взагалі? Отож, почнімо з себе, зі своєї постави до сусіда, співробітника, бізнес-партнера. Про владу забудьмо: якщо вона зауважить метаморфози серед виборців, то інстинкт самозбереження змусить змінитися її теж.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Соціальний клієнтизм

Фата-морганні ілюзії, допровадивши пересічного українця до виборчої скриньки, буквально через кілька місяців можуть допровадити його ж на прийом до психіатра, – з симптомами важкої депресії унаслідок краху мрій

Сергій Грабовський в одному зі своїх частеньких коментарів для радіо „Свобода” уживає термін, який, мабуть, дуже пасує для нинішніх настроїв українського загалу – виборчий клієнтизм. Тобто йдеться про справжню налаштованість вітчизняного електорату обирати парламент чи президента не за ідеологічними рисами об’єкта електоральної прихильності, а в системі „голос в обмін на блага”.

Я, звичайно ж, не стверджуватиму, що мої сучасники вражені цією недугою тотально, але те, що мотивом значної частини з них є саме хвлевий матеріальний інтерес – факт незаперечний. Причому, слід говорити, можливо, не про радикально-цинічні вияви прагнення зиску (як от, гречка від Філатова&Корбана), а, радше, про сподівання грандіозних вигод у майбутньому. Що гірше, – оці фата-морганні ілюзії, допровадивши пересічного українця до виборчої скриньки, буквально через кілька місяців можуть допровадити його ж на прийом до психіатра, – з симптомами важкої депресії унаслідок краху мрій.

Спекуляції на схильності електорату до клієнтизму не те що не заперечуються, ба, навпаки, – заохочуються дуже поважними і дуже авторитетними серед того ж таки електорату політиками. Згадаймо, бодай, як ЮВТ у притаманній собі манері радила зачарованим бабусям не відмовлятися від милостивих подачок „олігархів”. Мовляв, ви беріть, то все рівно ваші гроші, однак голосуйте за тих, до кого лежить серце. Бабусі слухали і брали, відтак обирали Юлю, аби через кілька місяців проклинати її, стоячи у чергах в Ощадбанку.

Відповідальні політики обережно ставляться до споживацьких настроїв серед загалу. Певна річ, комфорту і ситості ще ніхто не скасовував, але важливо, щоб ці речі виглядали вторинними, були вислідом певних зусиль суто ідеологічного штибу, результатом послідовного реформування архаїчної системи суспільних відносин. Якщо цього не станеться, то ситими і багатими будемо лише день, – тоді, коли принесемо до хати передвиборчий пакунок з кілограмом дармової гречки. 

Популізм процвітає, здебільшого, у бідних спільнотах. Тут для нього – родючий соціальний грунт, і тому політики в схожих державах не здають собі труду братися за світоглядні аспекти своїх програм. В Україні взагалі годі говорити про класичний поділ на „правих” та „лівих”, хіба у виборчому міжчассі можна вирізняти партії за цими нюансами. Щойно ж забовваніє перспектива нових перегонів, усі стають рафінованими популістами з ідеологічною кашею – від марксизму до неоконсерватизму – у головах і вчинках.

Ігор Гулик. Ілюстрація: report.if.ua