Василь Шкляр у програмі ТРК "Львів" "Профілі з Ігорем Гуликом"

Містерії демократії

Там, за лаштунками, провадять серйозні чоловічі розмови, укладають сумнівні з точки зору моралі угоди, обговорюють політичні оборудки

У певною мірою освіченого читача цей заголовок не мусить провокувати алюзій зі знаною книгою персони нон грата в Україні Алєксандра Дуґіна. Там – містерії Євразії, частково базовані на реальному історизмі, частково на надто буйній фантазії автора. У нас – мова про дивовижну трансформацію «найгіршої з форм правління», якій, однак, нема альтернативи.

Колись майже культова The International Herald Tribune (США) опублікувала доволі симптоматичну статтю «Обітування Америки». Опус, мабуть, виглядав би прохідним, якби не його сповнені скепсису висновки, що, на нашу думку, є повчальними для українців. Не з точки зору тотального мавпування американських зразків, до якого вдаються наші політики, а з точки зору досвіду майбутнього виборця, якому цих політиків наділяти владою.

Так от, Herald Tribune насамперед констатує сумний, на думку його автора, екс-міністра оборони Вільяма Коена, факт: щонайменше 70 відсотків американців уважають, що їхня країна просувається «не у тому керунку». Цікаво, який відсоток американців міг би відповісти конкретніше, куди слід рухатися Штатам? Відповіді, далебі, тут не знаходимо, однак почитуємо яскраву характеристику того, що мешканці супердержави вважають неправильним.

Насамперед, – політику, точніше, стиль поведінки тих, хто одягає шати політиків. «Політичний процес США, схоже, й надалі буде скидатися за стилем на телевікторину… Питання вартості стрижки або автентичності сміху позбавляє кандидата (у президенти – Авт.) можливості серйозно поміркувати про Китай, що піднімає голову, Росію, яка відроджується, або ж виробити життєздатну глобальну стратегію боротьби з тероризмом».

Безумовно, «клоунада», у яку перетворили своє ремесло не тільки американські політики, але й і їхні адепти у країнах зовсім юної демократії, – лише верхівка айсберга, доволі коштовна, зате ефективна. Вона слугує своєрідною завісою, що ховає від людських очей підводні течії справжнього процесу, позбавленого шоу-складових, запальних промов, яскравих жестів.

Там, за лаштунками, провадять серйозні чоловічі розмови, укладають сумнівні з точки зору моралі угоди, обговорюють політичні оборудки. Відтак, з невинними виразами облич, бажано в патріотичному антуражі, політики виходять на публіку, аби спробувати популярно пояснити виборцям те, що вже можна вважати доконаним фактом. 

До слова, їхні зусилля, здебільшого, не є марними. Бодай через те, що ці люди знають (принаймні, їхні консультанти, мабуть, обов’язково їм підказують) доволі просту річ.  «Стан обивателя, – пише про неї російський письменник Андрєй Бітов, – полягає у його переконаності, що він знає все. Тому ним легко керувати і позбавляти усілякої незалежності. Він стає жертвою піару, паритету і всіх цих технологій». 

Спробуйте-но порозмовляти із завсідниками львівських кнайп чи пасажирами маршруток, - і ви переконаєтеся, що нема у світі освідомленіших у політиці людей. Найприкріше, що їхні кумири говорять своїм симпатикам те, чого вони хочуть від них почути, – жодним словом не заікаючись про вразливі, зате найнагальніші проблеми.

«Цінності та чесноти, які зробили Америку джерелом сили, стабільності і натхнення для всього світу, перебувають у жалюгідному стані», – висновує Коен. А що казати нам, – адже ні цінностей, ні чеснот своєї нації наші політики не поділяють. Хіба про людське око…

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Хрущовщина

Путін переграв себе, намагаючись сподобатися громадянам довіреної йому території. Його поведінка й справді пригадала світові „кузькіну мать” і гучний мешт Хрущова на трибуні ООН

Росія продовжує звичний біг по колу: вирішення власних проблем за рахунок спокою інших мешканців планети – вроджений стан імперії, яка пережила вже кілька трансформацій, що, далебі, не зрушили її геному ні на йоту.

Владімір Путін, за влучним висловом екс-президента Польщі Качинскі, вдається до риторики, яка відгонить нафталіном „Карибської кризи”: „Це мова, яку ніколи не використовували Єльцин або Ґорбачов, або навіть Брежнєв. Це мова Хрущова”. Без сумніву, історична алюзія нинішнього керівника „ерефії” і знаного „кукурудзовода” – доволі змістовна: предтечі Нікіти Сєргєєвіча, хвацько засуджені на ХХ з’їзді, тримали “за ноги” не тільки ініціатора „відлиги”, але й ціле покоління наступних вождів, аби відбути справжню реінкарнацію в особі Владіміра Владіміровича – кадрового чекіста.

Проте суть навіть не у тому. Справжній контекст путінських словесних рулад полягає у загальному дискомфорті нинішньої російської ситуації. Країна-гігант та її мешканці, які ментально відчувають себе імперцями, не можуть знайти себе на периферії цивілізаційного процесу. Ба більше, - ситуація з Сирією та Парижем чітко дає сигнал, що Москва опинилася на периферії у власній країні. Проблема у цілковитому нерозумінні простої істини: на маргінес вона потрапила не зі злої волі Вашингтона чи прибульців з Марса. „Неформат” Росії – у надуманій манії величі, прагненні вирізнятися не у царині загальнолюдських пріоритетів, а військовою потугою і диктатом. Зрештою, хіба тільки Москва недужає на месійну хворобу?

Але тут – випадок клінічний. Путін переграв себе, намагаючись сподобатися громадянам довіреної йому території. Його поведінка й справді пригадала світові „кузькіну мать” і гучний мешт Хрущова на трибуні ООН. А його не виголошені діалоги з Махатмою стануть, мабуть, об’єктом ретельного дослідження психоаналітиків. Задавнений комплекс безпідставної величі і разом з тим, – ретельно замасковані фобії власної неповноцінності; бундючність нувориша плюс неотесаність солдафона; псевдоєвропейська манірність і непристойний підтекст; новітні терміни і старі штампи. „Достоєвщина”, вигнана в три шиї з порядного товариства, підсвідомість „уніженного і оскорбльонного”, і від того – агресивного й брутального.

"Відтоді як постав большевизм, – написав задовго до путінського інтерв’ю великий іспанець Гассет, – я дотримувався думки, що тут ходить про окремішній у європейській політиці рух, рух специфічно російський, оскільки Росія - це не Європа, і європейського там є лиш певний репертуар теорій чи, краще сказати, термінологій”.

Путінська „гра в бісер” у контексті майбутніх катаклізмів у Росії виглядає спробою не стільки пересваритися із західними лідерами, а дещо втихомирити їхній пильний інтерес до того, чим живе країна. Розчаровані співрозмовники російського президента можуть взяти відверті образи на свою адресу близько до серця. На що, зрештою, і розраховані недипломатичні пасажі їхнього нечастого візаві. Путіну ж потрібна тимчасова подоба „залізної завіси”, аби втілити свій підкилимний план утримання влади. Ніхто сьогодні не може певно сказати, як розвиватимуться події на вулицях російських міст: за сценаріями, випробуваними на „маршах незгідних”, чи за старими кальками з вибухами будинків у Москві. 

Відтак, коли цілей буде досягнуто, кремлівське керівництво знову спробує надягти замість ватників європейські костюми від Бріоні і почне переконувати спільноту у тому, що поділяє її цінності. Але чи повірить Європа? Судячи з історії, так. Меркантильність і прагнення до безтурботного ситого життя переважить здоровий глузд.

Якщо, звичайно, у тамтешніх лідерів не виникне потреба повернутися до недавньої історії і взяти звідти кілька неприємних уроків. Підстави для цього шукаймо у новому обличчя Старого світу, зокрема, у досвіді держав, які отримали перші наочні уроки путінської практики. 

Ілюстрація: Fb

«Автономка»

Лондонський музей протистояння двох непримиренних систем зможе поповнитися новими експонатами. Мабуть, не останнімb серед них будуть й автомат Калашнікова з Парижа, і таймер до вибухового пристрою на борту фатального рейсу А321– своєрідні опудала, яким Росія страхає «толерантних» європейців

Це, мабуть, доконечно важливо для сучасних поводирів Росії – створювати напругу, нагнітати агресію, а відтак апелювати до загальнолюдських цінностей. Природне бажання кожної нації тішитися своєю вагою та авторитетом у світі трансформується у спотворену, не виправдану нічим політику, що роз’їдає усталені комунікації із зовнішнім світом, але й не надто позитивно впливає на настрої власного народу. «Звичка до ненависті» культивується  із запалом і ретельністю, гідними кращого застосування. Іноді, поглядаючи на телеекран, де російський президент виголошує черговий спітч, складається враження, що змаліла імперія образилася, і тепер мусить вилити дитячі жалі на голови тих, хто ще здатен чути.

Перешіптування Путіна з Обамою на саміті G-20 у присутності дуже уважних слухачів дехто вже встиг охрестити початком нової холодної війни. Пошановувачі сумнівної естетики конфронтації потирають руки: Лондонський музей протистояння двох непримиренних систем, якому не бракує відвідувачів, зможе поповнитися новими експонатами. Мабуть, не останнім серед них будуть й автомат Калашнікова з Парижа, і таймер до вибухового пристрою на борту фатального рейсу А321– своєрідні опудала, яким Росія страхає «толерантних» європейців.

Розшифровуючи «фултонівські промови» ВВП, його численної челяді, російські політологи намагаються пролити світло на причини агресивної риторики свого патрона. Кажуть, що Путіна бісить перспектива побачити у бінокль комплекси американської ПРО на теренах Чехії та Польщі (ба більше – України!); що Кремль підозрює Обаму у використанні російської карти під час майбутній виборчих боїв з республіканцями; що московські владоможці втомилися від звинувачень у гучних політичних убивствах, зокрема Нємцова…

Усе це, можливо, й так. Та найголовнішим є непроартикульоване бажання Путіна утримати під контролем бодай частину колишнього СРСР, особливо ту, яка дає йому в руки паси для загнуздання Європи. Білорусь та Україна – транзитери російського статку на Захід – дві фішки, на які сподівалася Москва. Але з плином часу і з ротацією еліт ситуація на геополітичному кону змінюється не на її користь. Війна на Сході України поставила жирні крапки над проектами Південного потоку і дублю Північного, різкі й категорично-колгоспні філіппіки мінського «бацькі» стали тлом, яке змушує Путіна бути відвертим у власній злобі.

Бо направду, коли мова заходить, скажімо, про американські ракети, то «асиметричність» російської реакції виглядає трохи дивною. Інша річ, – протистояння  1946 – 1988 років, коли ворожнеча із Заходом освячувалася ідеологічними стереотипами. Сьогодні вони випарувалися і, погодьтеся, суттєво не впливають на стосунки «капіталістичних систем».

Але є «українське питання», а, отже, в ньому таки суть. Надійна ракетна парасолька над Києвом та околицями зробить «хохлів» ще вільнолюбнішими і некерованішими, дозволить перекинути левову частку коштів, що досі витрачалися на ремонт та обслуговування допотопно війська на його модернізацію.

Та головне - це буде крахом ідеї «братства бідних», їхньої корпоративної солідарності проти «ситих». Росія втратить терени для експорту світоглядних моделей, для ретрансляції імперського месіанства. Вона залишиться в «автономці». Є такий доволі пророчий серіал, який невтомно крутило НТВ. Там російська атомна субмарина гине у Чорному морі, не очікуючи допомоги від братів-українців, які чомусь стали й зовсім не братами, а втіленням гріховності, зрадництва і підлоти. Цей «мистецький витвір» настільки пронизаний фобіями і жовчю, що свого часу навіть севастопольські ветерани флоту написали обуреного листа його авторам. Але, мабуть, так треба, бо «автономка» – це реальний наслідок реальної політики, який не змусить на себе довго чекати.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Не Брехт. "Тригрошова опера"

Мені, зрештою, далеко не "по барабану", як кремлівські високосадовці відверто починають гешефт довкола паризької трагедії, виставляючи цінники на ще не охололих тілах жертв зі знижками за рахунок України

Якось Всеволод Чаплін, заступник відділу зовнішніх зносин Московського патріархату, сказав не надто благочестиву річ: „Жодні розмови про загальнолюдські цінності, про те, що ми можемо обнятися й розцілуватися з усіма народами світу, роззброївшись перед ними, не мають нічого спільного з реальною політикою”. Достойний протоєрей, мабуть, цілком усвідомлював, що „реальна політика” так званих християнських держав (бо де можна зараз відшукати дистилят християнської спільноти?) вже давно не базується на євангельських притчах. Ось і після паризького 13.11 навряд чи варто сподіватися на докорінну зміну політичної парадигми

Інша річ, що попри цинізм і „гламур мерзотників” (вислів автора УП Сергія Дацюка) у світі ще толеруються чесність та безкорисність, загальні правила етичної поведінки. Принаймні, ніхто й ніколи не танцює на чужому похороні. Хоча спроби такі були...

Мені також не надто до смаку деякі надмірності у підходах української влади до деяких дуже драстичних питань – історії, культури, навіть цивілізаційного вибору. Мені також шпетить, скажімо, зайва акцентація на європейськості України. Бо ж це цілком зрозуміла аксіома, яка не потребує теоретизувань і захмарних формул. Перебір з європейською належністю іноді може спричинити сумнів або ж враження про меншовартість, якої ми так прагнемо хутчіш позбутися.

Але моє ставлення до тактики рідної влади є природним, бо я – громадянин, платник податків, на які ця влада існує, тож маю право на критику. Роблю це усередині країни і, хочу думати, що мене почують, мою думку врахують. Коли ж оцінки дає сусід, то хотілося б щоб ці його публічні міркування про чужу країну витримувалися у тоні делікатному і дипломатичному.

Мені – українцеві, ні гаряче ні холодно від того, що росіяни не вшановують жертв Голодомору. Але мені не байдуже, що вони легко розкидатися оцінками на кшталт „так званий Голодомор”, коли йдеться про смерть мільйонів моїх співвітчизників. Мені, зрештою, далеко не "по барабану", як кремлівські високосадовці відверто починають гешефт довкола паризької трагедії, виставляючи цінники на ще не охололих тілах жертв зі знижками за рахунок України. І саме це перетворюється на один із критеріїв мого особистого ставлення до сусідів, які, виявляється, не бажають (чи не можуть, не здатні?) поспівчувати ближньому у його біді. Відтак, чи можуть самі розраховувати на співчуття, коли таке несподіване життя підкине випробувань їхньому народові? Мабуть, сумнівно... Хоча, заперечать мені, яке співчуття у часи війни?

Зрештою, якщо повертатися до теми Голодомору, то й тут Москва може з плином часу сподіватися на міжнародну ізоляцію. З кожним роком число країн, які визнають українську трагедію геноцидом, більшає. І не за рахунок маргінальних режимів чи терористичних угруповань. Тож Владімір Путін, з його «вишуканими методами» ревізувати очевидне, використати терор задля поліпшення власного реноме ризикує потрапити у компанію тих, хто заперечують очевидне. На кшталт „ревізіоністів”, які намагаються затушувати Голокост.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Сумнівні артефакти

Політики, зазвичай, уважають за підставову доволі вільну поведінку з результатами „народного волевиявлення”, а вже про бажання загалу вони чомусь говорять, виходячи виключно з власних інтерпретацій

Коли політики починають говорити про тріумфи демократії, природно закладаючи у підтексти своє розуміння „влади народу”, мені на думку спадають дивовижні слова Лєца про те, що „не одна тріумфальна арка відтак перетворювалася у ярмо для народу”. Адже не є таємницею, що кожен з тих, хто волею долі чи примхливого випадку потрапив на владний олімп, по-своєму розуміє роль загалу у своєму успіхові. І дуже часто це розуміння впирається у завищеність самооцінок, у зневажливу поставу: мовляв, а за кого ж їм ще було голосувати, як не за мене, чудового? Ба більше, політики, зазвичай, уважають за підставову доволі вільну поведінку з результатами „народного волевиявлення”, а вже про бажання загалу вони чомусь говорять, виходячи виключно з власних інтерпретацій.

Безумовно, маємо стійкі стереотипи головних месиджів, якими оперують зазіхачі на високі державні посади, коли прагнуть сподобатися електорату. Серед них, насамперед, прагнення визначеності, чіткого укладу норм поведінки, – і це, зрештою, цілком уписується в поняття спокою та стабільності. Спекуляції на основоположній рефлексії виборця тут не мають меж, і приклад нашої сусідки Росії – чи не найкращий тому доказ. Я не кажу про російську еліту, – мабуть, передвиборчі фінти Путіна (Чеченська війна, вибухи у житлових будинках, Буйнакск etc) багато кому там не до снаги. Я кажу про тотальне збайдужіння широкої публіки до того, що коїть влада. Ясна річ, – воно комфортніше і легше мати справу зі звичним персонажем, плекати сподівання, що так звана „стабільність” триватиме вічно, існувати „рослинним життям”, віддавши зверхникам усі повноваження, позбувшись будь-якої відповідальності і разом з нею – перспективи.

Але... „Дна немає, просто глибше не опускають”, – зауважує той же Лєц, і, звичайно, у такому випадку стабільність і непорушність ситуації видається ідеальною. Але будь-який ідеал боїться реальності, і цей острах спонукає його носіїв ховатися у мушлю самоізоляції, плекати переконання у власній величі, непогрішності, самодостатності. Будь-які зовнішні втручання, будь-який приклад „іншості”, вільнодумства загрожують цій „благодаті”, і, нагромаджуючись, лише дестабілізують систему, спонукають її до пошуку зовнішніх причин, внутрішніх ворогів на виправдання своїх фобій.

Приклад такого детермінізму, залежності від довкілля, попри позірну замкненість і бундючність, навів нещодавно британський журнал „Economist”. „Багато росіян з радістю вказують на хаотичну політику України, як на те, чого би їм хотілося уникнути. Насправді ж Україна надає їм гідний приклад для наслідування”, – пише поважне видання.

Я не можу стверджувати, що захоплююся практикою українських еліт. Чимало діячів й досі послуговуються „артефактами минулого”, які давно час залишити на історичному звалищі. Але попри все, вітчизняним політикам не бракує однієї поважної риси – терпіння, з яким вони намагаються дотримати бодай позірної налаштованості на прогрес. Іноді просто-таки дивує, що затяті опоненти і непримиренні „вороги”, озброївшись арсеналами забобон і штампів обивательського мислення, досі втримуються від різких рухів, які могли б поставити хрест на державності. Кожен з них розуміє цю державність по-своєму, але Бог ще не відняв жодному з них глузду, аби вони не толерували думки іншого. Хай через обставини, що склалися, хай з міркувань особистої безпеки, хай з погляду на власну репутацію, – все ж українці серед хаосу і набитих гуль усе-таки демонструють, що вони обрали свій шлях і мають доволі серйозні наміри не зійти з нього.

Ігор Гулик. Ілюстрація: liveinternet.ru     

Про мистецтво імітації

За всіх обставин, здається, ніхто не здавав собі труду замислитися над тим, що імітувати можна будь що. Лише, на жаль, не життя

У час, коли увесь посткомуністичний світ міркує, чи варто втовкмачувати у дитячі голови теорію Дарвіна, серйозні уми в „найправославнішій” країні згадали про Спенсера і пробують адаптувати його концепцію розвитку до людських спільнот і суспільних систем. Тобто, фактично йдеться про те, що еволюція держави схожа до еволюції біологічних видів і про усілякі там теологічні догми не може бути й мови.

У зв’язку з цим цікавою виглядає публікація в російському ж „Ежедневном журнале”, – чи не єдиному серйозному мережному виданні тамтешньої опозиційної інтелігенції, якого ще не торкнувся нищівний перст державної цензури. Алєксандр Подрабінек написав есе про імітацію як неодмінну рису влади та опозиції, і воно цілком вписується у згадану вже нами „спенсеріану”. Бо власне кажучи, імітація є доволі поважним чинником будь-якого біологічного прогресу. Правда, виникає вона вже на вищих щаблях організації живого.

Мабуть, не варто надто спрощувати саме явище імітації, характерне для суспільних інституцій, банальним твердженням того, що влада лише створює видимість напруженої та серйозної роботи. Так можуть міркувати маргінали, бо насправді, коли  ретельніше приглянутися, то висновок може бути однозначним – у владних та опозиційних офісах кипить робота. Однак питання, що це за діяльність – це питання зовсім іншого ґатунку.

Відповідь на нього лежить у площині результатів. Тож якщо мова про них, то цілком очевидним може бути висновок, що титанічні зусилля тисяч чиновників скеровані на те, аби „здаватися”, та, далебі, не „бути”. Ми декларуємо себе демократичною країною, – авжеж, так і слід виглядати в очах цивілізованих сусідів, не дбаючи, однак, аби демократія перетворилася з атрибутивного, часто лише артикульованого елементу самопіару у глибинні, якщо не підсвідомі рефлексії пересічного громадянина. Ми кажемо про правничу захищеність прав та свобод українців, про те, що будь-які конфліктні ситуації залагоджуються у судах, і чудово розуміємо, що ті ж суди живуть і працюють у зовсім інших системах координат, які, на жаль, важко окреслити правовим полем. Ми переконуємо себе й інших в європейськості України, беручи до уваги, перш за все, не концептуальні засади цієї „європейськості”, не комунікаційні канали загалу і обраної ним влади, а простий та банальний факт існування „центру Європи” в горах Закарпаття. Євген Сверстюк колись давно сказав про це доволі руба: „В наш час негідник перестав боятися, зрадник не соромиться, пройдисвіт видає себе за вченого, а партія за підписом вченого видає фальшиву інформацію”.

Імітація, отже, перетворилася в доволі ефективне знаряддя для опозиції. Але показово, що маючи за об’єкти тотальної критики фактично не реальні події чи явища, а зімітовані владою симулякри, борці з режимом провадять боротьбу з вітряками. Коли ж з них намагаються витягнути бодай начерки конструктивної зміни реалій, то, захоплені цією безконечною грою, революціонери не знаходять нічого ліпшого, – вони також вдаються до імітації. Уся наполеглива кампанія за скасування депутатської недоторканності як першопричини українських бід з плином часу вона перетворилася на безсенсову гру, позаяк  навзамін імунітету депутати встигли приватизувати суди, прокурорів та слідчих, більше того, укласти у правове поле стільки мотивів для юридичних казусів та колізій, що за їхньою допомогою та при наявності добрих адвокатів можна було б виправдати і диявола...    

Сучасні медіа дають великі можливості для імітації. Минула виборча кампанія запам’ятається не тільки валом „джинси” про відкриття шкіл, шляхів та громадських вбиралень за участю знакових для виборів осіб, але й своєрідним конструюванням реальності, створенням інформаційних приводів на догоду тих чи інших пошуковувачів депутатських мандатів.

Але за всіх обставин, здається, ніхто не здавав собі труду замислитися над тим, що імітувати можна будь що. Лише, на жаль, не життя.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru