Мінськ-2 має поховати Мінськ-1

Денонсація Мінська-1 дасть зрозуміти світові ще одну річ: українська держава не укладає оборудок з терористами та їхніми спонсорами

Скільки б Порошенко та інші українські, закордонні діячі не повторювали, мов заклинання, що лише повернення до «мінських угод» та їх ретельне виконання дасть можливість урегулювати конфлікт на Сході України, цього, далебі, не станеться. І стрясання повітря довкола якихось міфічних гарантій (хто їх давав – терористи і їхній хрещений батько?) видаються нікчемними ще більше, оскільки з усією очевидністю демонструє небажання влади говорити правду не тільки народові, а навіть самій собі.

Учора ще багато поважних інформагенцій не встигли повідомити про запланований Мінськ-2 на середу, як кремлівський карлик тут же вставив свої «5 копійок»: мовляв, ця зустріч можлива за умови виконання кількох його власних вимог. Панове Меркель, Олланд і Порошенко, - вас мають за лохів, з вами поводяться ще гірше, ніж із забитим селюком на міліцейському постерунку, погрожуючи йому цюпою за те, що він справив нужду у непередбаченому для цього місці. Чи є межа самонеповаги, аби сподіватися на чесне слово московського гопника? Здається, у витончених і позірно дуже вразливих «европейців» такої лінії не існує. Цікаво, чи проглядатиметься вона після того, як на Кіпрі облаштують базу російських ВПС? Тамтешній президент вже готовий підписати потрібний документ 25 лютого. 

Натомість, Київ мав би перейти до конкретних кроків. І не тільки тому, що вони бодай трішки поліпшать недобрий післясмак Мінська-1, а тому, що навіть після зустрічі з Обамою сьогодні, німецька канцлерін знову візьметься за своє, побачивши у столиці Білорусі друга Вована. Вона завжди знайде виправдання своїй страусячій політиці, - як робила це не одноразово, - мовляв, Росія – надто важливий партнер, мовляв, Європа – різна, і хоче розвиватися, а не воювати.

Як на мене, то у Мінську в середу Порошенко мав би заявити про нікчемність попередньої вересневої угоди, фактично – розірвати її. Той формат не діє, його слова обертаються відтак жалобними панахидами за нашими бійцями і сльозами матерів, дружин, дітей загиблих. Я переконаний, - ми можемо воювати, а не тільки втримувати якусь міфічну лінію розділу, яка що не день, то посувається не на нашу користь.

Хай там як, - навіть якщо Путін спробує заморозити донбаський конфлікт, бо вочевидь, сили для кардинального наступу у нього тануть під ударами санкцій, - навіть тоді мінські угоди №1 стануть шкідливими. Хай Москва утримує відірваний анклав, для України він просто набуде нового статусу –окупованих територій. І ті поодинокі мирні мешканці, що залишилися у цій «чорній дірі» з невідь-яких причин, хай висловлюють своє невдоволення не Порошенком, а Путіним, якого гаряче кликали і не дочекалися. Натомість мають владу головорізів і рекетирів.

Що далі? Далі – тримати оборону, для якої, якщо вірити Яценюку і Полтораку, вже збудовано три потужні лінії. Далі – почистити тил від Ахмєтових, Єфрємових, Бойків і дрібніших усіляких Коцаб, не переймаючись особливо «европейською опінією». Для них же наша думка важить не особливо, які можуть бути претензії?

У крайньому випадку таки запровадити воєнний стан, оголосивши загальну мобілізацію. Якщо це вдасться, якщо збожеволілі від голоду і безвиході захарченки і дейнеги зрозуміють, що шукати поживи за лінією української оборони рівнозначно самогубству, то повернуть свої погляди до «царя-батюшкі». Ні, мабуть, спочатку переріжуть горлянки один одному або російським гарнізонам, які, звісно, харчуватимуться з «гумконвоїв».

...А тим часом нафта і рубль дістануться дна, дехто з мудрих людей пророкує, що трапиться це наприкінці березня. А тим часом, може, врешті-решт, шляк трафить тисячі сімей, з яких Путін вириває синів для угноєння українського чорнозему. Конкретизувавши відоме китайське прислів’я, - варто всістися на березі Сіверського Донця (чи яка там ріка є більш-менш поважна?) і чекати, коли води понесуть труп нашого ворога...

Денонсація Мінська-1 дасть зрозуміти світові ще одну річ: українська держава не укладає оборудок з терористами та їхніми спонсорами. Утім, давайте спільно допоможемо пересічним громадянам ЄС втямити, що, розмовляючи з Путіним, їхні лідери, м’яко кажучи, діють не за європейськими стандартами та поза межами моралі. Це буде ще одним, - після Майдану, - викликом і прикладом того, за що ми боремося і що захищаємо.

Ігор Гулик. Ілюстрація: joyreactor.cc            

Була б одна правда…

Найбільшою загрозою переформатування націонал-демократичних партій є їх олігархізація 

Деякі сучасні автори, надихаючись модними трендами в європейській, часто псевдоліберальній думці, схильні вважати, що з плином літ націоналізм як ідеологема щезне разом зі своїм одвічним антагоністом – комунізмом. Із таким твердженням важко не погодитися, особливо, зваживши на новітню історію вітчизняних націонал-демократичних рухів та партій, а ще – на ґенезу лівих сил Європи. Я вже якось згадував думку іспанця Хуана Мануеля де Прада про те, що насправді «холодна війна» завершилася перемогою переформатованих «лівих», серед них – і комуністів, які вдало мімікрували у таких собі неолібералів з невизначеністю ідеології, зате з чіткою метою виживання.

Адепти теорій про загибель націоналізму небезпідставно уважають, що нині спостерігаємо повільне вимирання класичних партій у совковому розумінні цього слова. КПУ – яскравий приклад, – зі всіма її розламами та чварами, – коли кожен наступний «відрізаний кусень» хутчіш дрейфує у напрямку ревізіонізму. Та й, зрештою, хіба Симоненко і К у коштовних костюмах і з не менш дорогими аксесуарами є прикладами адептів ідей невмирущого Лєніна?

Із націоналізмом – складніше. Він також потихеньку деградує, крок за кроком поступаючись від фундаментальних принципів того ж таки Донцова. Зрештою, ця еволюція започаткована фактично програмними документами ОУН (б), про які не надто люблять згадувати молодики в одностроях чи викличних вишиванках. Однак, найбільшою загрозою такого переформатування, як на мене, є тенденція олігархізації – що тих, що інших, що лівих, що правих, - перетворення партійних структур на ідеологічні відділи бізнес-структур.

…На місце націоналізму приходить патріотизм, і приклад, скажімо, «Свободи», цілком підставно вказує на факти, проти яких годі перти. Усі націонал-демократи можуть нині визбирати не більше 10 відсотків виборців, тоді як соціологічні опитування кажуть, що патріотами уважає себе ледь не 90 відсотків мешканців країни.

Чому – запитаєте. Мабуть, тому, що націоналістам важко втямити контекст глобального світу і взагалі – багатовимірність країни, в якій живуть. Відповідь проста, і, що найдивніше, її мали б знати провідники вітчизняних нацдемів. Вони ж бо похваляються знанням тестаменту високої постаті Митрополита Андрея, який свого часу написав:  «Ясно, як на долоні, що Рідна Хата не повстане, що не буде українського моноліту, коли українці-самостійники не зможуть, всупереч усім різницям, які їх ділять, завести поміж собою якнайбільшу єдність».

Але… «Була б одна правда, якби не було іншої…». Націоналісти, – що прикро, копіюють не ліпші зразки партій-покручів, технологічних проектів, створених під особи задля поділу країни, бізнесу тощо. Від того й їхні чвари, бо найменший компроміс вони трактують за ймовірну втрату симпатиків. Поза цим вони досі не зрозуміли, що скочуються на маргінес, поступаючись місцем то вправнішим опонентам, а то й просто патріотам, яким дорога Україна, а не спекуляції на її імені.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Не забути Сталіна

Російська влада навіть не робить вигляд, що прагне цивілізованих шат, вже й не приховує за ними справжнє обличчя „суверенної демократії”

„Якщо є в Росії особливий шлях, роздуми про який так часто доводилося і доводиться чути, то шукати його варто десь у центрі Москви. Між проспектами Сахарова і Андропова. А там такі корки...”, – фраза відомого публіциста Владіміра Бабуріна дуже пасує до однієї події. Вона відбулася не у Москві, десь „між проспектами Сахарова і Андропова”, а у Криму, де в Лівадійському палаці за присутності всюдисущого Наришкіна учора відкрили скульптурну групу з учасниками Ялтинської змови. Звісно, і з фігурою Іосіфа Джугашвілі. Ще одна гримаса історії – пам’ять про конференцію, яка, здавалося б, назавжди ствердила непорушність європейських кордонів, увічнює держава-агресор, а чорнило під путінським рішенням про анексію Криму ще не встигло висохнути.

«Актуальність теми» не викликає жодних сумнівів, особливо після посиленої уваги російського загалу до постаті „вождя народів”. Я навіть не про те, що Сталін посів чільне місце в конкурсі „Ім’я Росії” і, без сумніву, вражаючий рейтинговий успіх того, хто вважає семінариста-недоука, а відтак – терориста, партійного інтригана і диктатора ефективним менеджером. Смію передбачити, що ці настрої лише міцнітимуть в контексті загальних економічних та побутових негараздів.

Йдеться про значно глибинніші процеси, характерні для нашого північного сусіда – про стилістику влади, успадковану від Сталіна, і визнану тепер, як уже мовлено, „ефективним менеджментом”, придатним для початку ХХІ століття.

Волання про „сильну руку” час од часу притаманні й іншим спільнотам, однак там вони викликають щонайменше алюзії з кривавими практиками сталінізму, з упослідженням цілих суспільних верств, з тоталітарною зверхністю до потреб особистості-гвинтика. Можемо говорити про „синдром де Голя”, зрештою, про генералів Франко чи Августо Піночета, але, погодьтеся, це цілком неспівмірні речі. А португальський Салазар виглядає на цьому тлі узагалі рафінованим лібералом. Як і заходи американської адміністрації одразу ж після 9/11, зокрема, так званий закон про патріотизм, – витончені знавці та адепти демократичних практик поквапилися визнати його драконівським. Але направду є ситуації, вихід з яких лежить через „закручування гайок”.

Що ж до „повзучого сталінізму”, – а саме так характеризують стилістику нинішнього російського режиму тамтешні політологи, – мусимо визнати його закономірною корекцією курсу пізнього Єльцина, не здатного правити країною інакше, ніж через приціл танкової гармати. Російська влада навіть не робить вигляд, що прагне цивілізованих шат, вже й не приховує за ними справжнє обличчя „суверенної демократії”. Раз-у-раз її „прориває”, - у Криму, на Донбасі, у повітряному просторі Великої Британії. Все частіше  світ німіє від чечеської бойні чи грузинської авантюри, убивств політиків і журналістів, нахабної „газової політики”, кривавої агресії в Україну.  Відтак, прийшовши до тями, демократи Заходу раптом згадують, що Росія (з її то минулим!) абсолютно не змінилася, що мільярди доларів, убухані в її окультурнення і просвітництво, – гроші на вітер, точніше, в оффшори тамтешніх олігархів.

А від Москви, гадаю, не варто вимагати чогось надприродного – усього-навсього сказати правду, визнати її такою як є, бо минуле не зміниш... Але якраз це і є каменем, об який вже не раз спіткнулася російська влада.

Ігор Гулик, Ілюстрація: svoboda.org

Ілюзіон

Український парламент тужиться приготувати яєшню, не розбивши при цьому яєць

Я не знаю подробиць «мирного плану», яким учора Меркель та Олланд мордували Порошенка, а сьогодні про нього ж говоритимуть тет-а-тет з Путіним. Дасться чути, як кажуть галичани. Єдине, чого варто остерігатися серйозно, так це того, щоб поважні гості не брали прикладу з українського парламенту.

Кілька його, на перший погляд, «доленосних рішень» останніх днів схожі на спроби приготувати яєшню, не розбивши при цьому яєць. Чиїх, - зрозуміло за замовчуванням, - бо хто б сумнівався, що слуги народу вітчизняного зразка здатні діяти собі на шкоду, тим паче вдатися до самокаліцтва.

Учора вони з помпою оголосили про власну «дефлорацію». Інакше й не назовеш те, що десь за кордоном гламурно називають депутатським імунітетом, а у нас – надто вже грайливо, та ще й, зазвичай, неграмотно: «недоторканістю». Та біс з ними, - граматичними вправами. Важливо інше, - гра на публіку, яку затіяли учора в сесійній залі коаліціянти разом із «опозиціонерами», за суттю вчиненого – ілюзія, обман і цинічний піар. Ми ще мусимо дочекатися висновків КС, - а він у нас неквапний, має дуже гострий слух на різні «сигнали», особливо з будинку на Банковій, тож цілком може знайти тисячу причин для: а) зволікання із рішенням (у висліді це просто зірве процес ухвалення закону в цілому); б) узагалі скаже, що закон не відповідає вимогам Конституції, що означатиме хрест на «історичності» вчорашнього рішення ВР. Це ще не всі ризики, бо хто зараз може гарантувати, що повернувшись до другого читання у вересні, парламент нашкребе необхідну конституційну більшість.

Однак... Що вадить відважним нардепам-реформаторам взятися за процес очищення власних лав вже сьогодні? Що в’яже руки Генеральному прокуророві Яремі у справі подання до ВР кількох клопотань про позбавлення депутатського імунітету найодіозніших персонажів, помічених у сприянні, фінансуванні та пропаганді сепаратизму, співпраці з агресором тощо? Я вам скажу що: Яремі розходиться на тому, аби втриматися у своєму фотелі, тому він, граючись, може шантажнути майже усіх наших «недоторканих» сумнівною цнотою їхньої совісті. З правничого, так би мовити, погляду. Либонь, у прокурорських шухлядках чекають свого часу акуратні іменні папочки на кожного порушника яреминого спокою...

Річ друга, не менш ілюзійна. Мова про звернення до Міжнародного трибуналу з приводу воєнних злочинів Москви і її посіпак на Донбасі. Звучить солідно, навіть дуже. Для пересічного обивателя, погляд і увага якого зосереджені тепер тільки на цінниках продуктових крамниць, чеках до сплати за комунальні послуги та табло валютних обмінників. Для тих, хто «в темі», серйозна постанова про Гаагу виглядає звичайнісіньким окозамилюванням, як нині модно говорити, - фейком. Бо насправді, перелічивши у тексті документа кілька статей Римського статуту, парламентарі сором’язливо забули повідомити широкій публіці про те, що вони ще не ратифікували самого Римського статуту. Це, на хлопський розум, схоже на спроби отримати профспілкову путівку нечленом профспілки. А, як писали колись чудові знавці типажів, якими тепер переповнена парламентська зала на Грушевського, Ільф і Пєтров, «піво дают только члєнам профсоюза».

Ознаки ілюзіону проглядаються також у постанові ВР про позбавлення не проти ночі згадуваного Януковича звання президента. У мене виникає просте запитання: а чому цей документ оминула доля закону про позбавлення депутатської цноти, тобто чому його ніхто не квапиться понести до Конституційного суду? Я, звісно, не прихильник «золотого батона», але те, що вчинили наші фокусники, просто не прописано у чинному Основному законі. Нема там новели про те, що президентом перестають бути лише через те, що кільканадцять нардепів вирішили додати собі електоральних симпатій.

...Сиджу оце і міркую, коли ж наш багатостраждальний і надмір легковірний народ врешті-решт перестануть дурити усілякі пройдисвіти? І у пам’яті чомусь зринає відома світлина, на якій козак Гаврилюк під час перерви у ВР вивчає Конституцію. От щойно ми з вами сядемо, - не обов’язково у залі під куполом, а на затишну канапу, на причілок сільської хати, на лавку під під’їздом, - де завгодно, - та прочитаємо нарешті тих кілька скромних конституційних сторінок, - отоді й прийде день, коли нас не здуриш. Принаймні, зробити це буде значно важче...

А зараз це роблять завиграшки. На жаль і на біду...

Ігор Гулик. Ілюстрація: svoboda.org       

       

Як вийти із казарми?

Проблема сягає значно глибших пластів – не тільки історичних, але й ментальних

З яким же ентузіазмом користувачі соціальних мереж товчуть воду у ступі на теми запровадження/незапровадження воєнного стану. З яким натхненням численні публіцисти, що навіть віддалено не відчули усіх принад армійського побуту аля совєцька армія, критикують владу за те, що вона не здатна поставити українське життя на «мілітарні рейки».

Між тим, що одні, що інші якось мимохідь забувають про те, що лище щойно чверть століття тому Україна вийшла з «казарми соціалізму» (метафора не моя – Франкова), і що за цей шмат часу нам так і не вдалося потрафити реконструювати своє помешкання під, - хай вже не європейське, - просто нормальне житло. Що вдієш, ще Ющенко колись зауважив: «архітектори у нас звикли будувати тільки казарми».

Проблема «казарми» все ж, сягає значно глибших пластів – не тільки історичних, але й ментальних. Я не кажу вже про майже чотири століття бездержавності та режиму окупованої території, які довелося пережити десяткам поколінь. Звідси, мабуть, не тільки постійне озирання на державні структури, бо вони, як зазвичай, за окупанта, не надто толерували інтереси тубільців. Звідси, – і довга пам’ять про кривди, завдані чужинцями, яка із часом трансформується в ідею-фікс, в постійне відчуття образи, яке, власне, у нинішніх умовах не має перспектив реалізації.

Недавно у Хорватії мене вразила відповідь гіда на не зовсім коректне, мабуть, запитання. Я поцікавився, як нині пересічне громадянство ставиться до усташів, що їх тітовський режим разом із совєтськими учителями вважав за колаборантів. «А ніяк, – почув я. – Влада просто дистанціювалася від одних (усташів) та інших (учасників комуністичного підпілля). Ніхто нікому не боронить шанувати своє, за умови, коли вони не заважають одне одному». Може, це і є виходом з ситуації, що склалася в Україні у стосунках між учасниками національно-визвольного руху та колишніми червоноармійцями? Тим паче, що онуки і тих, й інших тепер воюють на Сході проти спільного ворога. За поодинокими винятками, звісно…

Там же, у Хорватії, довелося бути свідком відзначення роковин визволення від сербської окупації початку 90-х. Що цікаво, – ніхто не влаштовував феєрверків та військових парадів, ніде я не почув слів ненависті до сербів. А, здавалося б, минуло всього півтора десятка літ, рани не загоєні, могили свіжі. Та, мабуть, у них, хорватів, є цілковите розуміння справжнього перебігу подій, наголошу, – власне розуміння, а не накинуте кимось із боку, мабуть, вони чудово усвідомлюють, що війни, як правило, розв’язують політики, а тому цілком толерантно й терпимо ставляться до пересічних сербів, які приїжджають на тутешнє море.

Мабуть, справа не лише у «казармі», справа у тому, як облаштувати цю казарму, добре усвідомлюючи самому і даючи про це знати виборцям, що вона – то тимчасове житло, доки на цілком новому фундаменті не постане сучасний котедж. Саме цього бракує нам з вами. І не тому, що ми якісь особливі. Просто тому, що ми – люди.

Насамкінець процитую Прохаська, хай навіть мене звинуватять у тому, що роблю це надто часто: «Теперішнім поколінням за життя не буде так добре, як ми собі понавигадували. Але цілком може стати настільки зле, що про таке навіть не думали. І нічого несправедливого у тому не буде, бо справедливість – лише одна із сотень обставин для історії. Настільки незначна, як і те, в який спосіб закінчуються поодинокі життя у той чи інший час». 

Ігор Гулик. Ілюстрація:  kasparov.ru

Вибіркова свобода

Кажуть, це - найвищий вияв деспотизму

Погодьтеся, не на часі високопосадовцям сваритися один з одним. Водночас, дивно і ще сумніше дізнаватися, що керівники найвищого штибу скаржаться перед усім чесним посполитим людом на власну безсилість. Оприлюднені підозри (йдеться про скандальний контаркт на постачання електроенергії з Росії, учорашня відмова «фронтовиків» голосувати за «телевізійні» зміни) не потребують особливого закону: і президент, і прем’єр  можуть, як, зрештою, пересічний громадянин, податися до суду і вже там з’ясовувати, чи його опоненти вигадують, чи кажуть правду.

Так ні, переконують, що нам потрібен особливий закон про захист найвищих посадовців, аби відтак послуговуватися ним, як дишлом. Мовляв, імунітет, який чомусь став «неопалимою купиною» для депутатів і чиновників усіх скликань, хочуть забрати. Чомусь, правда, коли нинішня влада була опозицією, її діячі не міркували схожим чином, застосовуючи і до супротивників не надто чистоплотні методи. Не про Януковича мова – він, радше, клінічний випадок…

Насправді маємо ще один феномен посттоталітарної дійсності, так звану „вибіркову свободу”. Російський філософ-священик Яков Кротов характеризує її як найгірший вияв деспотизму. Таке собі хвилеве вільнодумство у морі правового безладу, волюнтаристської непевності і гри настрою владоможця. Дивна річ, але лідери так званих „молодих демократій”, навіть освічені у гарвардах чи єлях, тамують у собі риси попередників з „проклятої епохи”. "Ліберал" Порошенко доволі часто послуговується принципом „Друзям усе, ворогам – закон”, сформулованим, як не парадоксально, Франсиско Франко. Головне, мабуть, що переважить в нашій ситуації: прихильність до загальнолюдських ідей прогресу і демократії, чи егоїзм правителя, який не відчуває під собою країни? Чи надається президент до уроку В’ячеслава Липинського „перемагати хамство навколо себе і передусім в собі”.

Є ще одна небезпека, що приховується у „дозуванні свободи” – небезпека анархії. Едмунд Берк стверджував, що „абсолютна свобода – шлях до тиранії, зберегти ж свободу ми можемо, лише офірувавши її частину”. Це, радше, громадянська офіра, – відчувати себе вільним та відповідальним водночас, але хто і коли візьметься аналізувати ступінь „громадянськості” зазіхачів на керівні крісла? Їм, мабуть, легше ініціювати та писати закони про власну недоторканість та святість, аніж спробувати жити так, як, властиво, мав би жити громадянин і патріот.

Ми ще матимемо незліченні приклади „вибіркової свободи” – бо наразі не зійшли зі шляху демократичної, цивілізованої ротації владних еліт. Ба більше, – неунормованість правового поля дає у цій царині необмежене поле для різного роду спекуляцій. Тим можна, а тим – зась, – невже такі моделі ми споглядаємо лише на верхівці? Варто тільки поглянути на поведінку наших міських депутатів чи мера, – і стане зрозумілим, як „вибіркова свобода” калькується, множиться і наразі перемагає...

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru

Росія і Рада Європи. Нема на те ради...

Найтрагічнішим наслідком виходу РФ з Ради Європи буде фактична безкарність влади 

Попри деякий скепсис щодо припущень, що гучний демарш російської делегації на сесії Парламентської асамблеї Ради Європи є елементом хитромудрості задуму Путіна, я таки схильний визнати певну рацію за прихильниками схожої ідеї.

Йдеться не про те, що нинішньому господарю Кремля плювати зі Спаської башти на власну опінію в очах європейських боягузливих (на його глибоке переконання) «ботанів», і навіть не про те, що Путін занервував перед перспективою нових санкцій. Алєксєй Пушков зі свитою влаштували у Страсбурзі черговий сеанс путінського мачизму для цілком внутрішньоросійського вжитку. Ось, мовляв, які ми принципові, ось як реагуємо на «іздєватєльства» над «Родіной». До слова, схожа лексика негайно перекочувала зі зали засідань ПАРЄ у студії імені Кісєльова й інших фігурантів «чорного списку» Нацради з телебачення і радіомовлення України. А зойки «наших б’ють» спричиняють у натовпу знано не  бажання рефлексувати на тему «за що?», а пошуки найближчої ломаки.

Тимчасова ізоляція Росії від європейських структур, особливо правозахисного, гуманітарного характеру, потрібна ВВХ для того, аби мати цілковито вільні руки у боротьбі з інакодумством. Не далі, як у неділю зі середовища Жіріновскаго пролилося світло на ймовірні сценарії. Перший заступник голови фракції ЛДПР у Держдумі Алєксєй Діденко заявив, що росіянам здобиться усього 24 години свободи від зобов’язань перед Європою, аби «стратити мільйони й мільйони збоченців, гвалтівників, педофілів, які перебувають у наших в’язницях сьогодні». Про головного педофіла Росії, за версією, озвученою адвокатами Літвінєнка у високому британському суді, ясна річ, не йдеться...

Зате цілком ймовірно, що у категорію ймовірних смертників потраплять так звані «ізмєнікі Родіни», і серед них – мати сімох дітей, мешканка Вязьми Свєтлана Давидова, яка уважала за потрібне зателефонувати до української дипустанови і повідомити про спорядження чергового десанту «вєжлівих людєй» у місцевій військовій частині. Хоча Кремль категорично заперечує свою участь у конфлікті на Сході України, однак розглядає вчинки ка кшталт дзвінка Давидової за розголошення державної таємниці перед ворогом.

Відтак «ліха бєда начало», - за гратами можуть опинитися відомі особи, що їх давно російська глибинка і провладна кондова «інтелектуальна еліта» Москви й Петербурга вважають ворогами народу. А ефективний менеджмент аля Іосіф Джугашвілі досі визнає за головне правило управління формулу «нема людини – нема проблеми».

Можливо, до такого апокаліпсису і не дійде, але кілька показових страт, кілька відкритих судових процесів чи особливо витончених репресій обов’язково піднімуть на поверхню суспільної пам’яті спогади про Сталіна та його опричників. Та й імунна опірність російського загалу перед владним всесиллям є сумнівною. Отже, актуальним знову стане тотальний страх, заохочуване режимом стукацтво, зведення побутових порахунків, прикрите тонкими матеріями «державного добра».

Та найтрагічнішим наслідком виходу РФ з Ради Європи буде фактична безкарність влади за згадані вище вчинки. Бо якщо досі останньою інстанцією для ображених і зневажених росіян був, - хоч доволі умовно, - шлях до Міжнародного суду з прав людини, то після витівки Пушкова на цьому шляху з’явиться непереборний бар’єр. Тобто коло замкнеться: Кремль та його опричники на місцях зможуть витворяти усе, що заманеться, а просити милосердя гнаним доведеться у... гонителів.

Не згадую про те, що ізоляція Москви від МСПЛ стане добрим економ-варіантом для Путіна: йому не доведеться витягувати з держскарниці мільйонні штрафи, виграні за позовами несправедливо покараних російською фемідою громадян.

Я розумію, що рафіновані європейські ліберали стануть закликати своїх не надто «гуманних» колег до певних поступок, що тицятимуть пальцем у кожен випадок ігнорування правами людини в Росії, і казатимуть, що якась там частка вини за свавілля Кремля проти власного народу лежить і на депутатах ПАРЄ. Але я більш ніж переконаний у тому, що жодна Європа не зробить роботу за самих росіян, готових терпіти приниження і при цьому молитися на своїх визискувачів.

Як, до речі, жодна ПАРЄ, ООН чи Обама із канцлерін та Кемероном укупі не зробить роботу й за нас, українців. Однак це – вже інша історія...

Ігор Гулик. Ілюстрація: Пітер Шранк, slon.ru