Право на «беатифікацію»

Чому Amnesty International вважає Руслана Коцабу «в’язнем сумління», а Надію Савченко – ні?

Коли ми переможемо, - а ми обов’язково переможемо, - то маємо пам’ятати достеменно кожну деталь цієї дивної і виснажливої війни, кожен порух ворога і приятелів, кожен жест доброї волі, рівно ж як кожну підлість, вчинену тими, від кого аж ніяк того не сподівалися. Пишу це тому, що переконався у невідворотності фрази про те, що війна все спише. Паради, феєрверки, привітання, прапори переможених під ногами «лідерів нації». І сонм «батьків», такий, зазвичай, численний. Маємо перервати врешті-решт традицію легковажного всеїдства...

Цей ліричний відступ має причини. У понеділок івано-франківське видання «Паралелі» з посиланням на Тетяну Мазур, директора Amnesty International в Україні, повідомило, що ця поважна правозахисна організація визнала затриманого (ще не посадженого на 60 діб за рішенням суду!) Руслана Коцабу «в’язнем сумління».

Можна було б аплодувати оперативності АІ у реакції на зневажені людські права громадянина Коцаби, якби не один збіг обставин. Стежачи учора за перебігом московсько-басманного судилища над Надією Савченко, яка голодує у тамтешньому застінку довше, ніж Коцаба сидітиме у СІЗО, я раптом згадав про Amnesty International. І що ж з’ясував за допомогою пошуковиків? Захисники путінської заручниці кілька разів зверталися до АІ з проханням визнати Надію політв’язнем, у відповідь же чули теж багаторазові обіцянки керівництва Amnesty International. Тільки обіцянки, нічого більше... Були, правда, пояснення: Надія – військовик. Але уже чотири місяці, як її статус змінився: вона народний депутат, член української делегації у ПАРЄ. Були й геть дивні заяви найвищого керівництва АІ, на кшталт «справа Савченко викликає багато запитань...». З прозорими натяками на конспірологію... 

Гадаю, читачам не варто пояснювати різницю між Савченко і Коцабою в новітній історії України. Про Надію не казатиму, вона продемонструвала все своїм рішенням про голодний протест.

Про Коцабу теж не хотілося б особливо поширюватися, щоб не множити загальновідомі факти. Однак, мабуть, не вийде повністю оминути факт його присутності у Москві, де, на відміну від Савченко, він був дуже популярним у компанії її мучителів. Чим би не виправдовував Руслан свою позицію, він, мабуть, не зуміє втямливо пояснити українцям саме цього штриха власного життєпису. Моральний він – цей епізод чи аморальний, - вирішувати не мені. Навіть не слідчим СБУ, судді, який обрав запобіжний засіб, судді, який через два місяці окреслить подальшу долю «пацифіста», «правдолюба» і,.. згідно із версією Amnesty International, в’язня сумління. У правоохоронців є свої параграфи і циркуляри.

А про АІ хотілося б поговорити докладніше. Про критерії «беатифікації», адже у певних колах уважають, що стати в’язнем сумління рівнозначно долученню до сонму святих і непогрішних. Зрештою, про коректність визначення «в’язень сумління» у випадку Коцаби. В часи моєї молодості так називали, - якщо не помиляюся, - осіб, гнаних режимом за віру. Наприклад, кардинала Сліпого, Івана Геля, Йосипа Терелю – активістів руху за легалізацію катакомбної на той час УГКЦ.

А що проповідував Коцаба? Що влада в Україні недолуга? Тоді в’язнями сумління слід зробити більшість освічених і бодай трохи поінформованих громадян. Що особи, які підлягають мобілізації, мають «косити» від неї у час війни? Тоді це не віра, а, щонайменше, правопорушення. Бо навіть в мирні часи за ухиляння від призову до війська карали, не СІЗО, звісно, та все ж...

Гадаю, пан Коцаба дуже хотів бути «беатифікованим» за життя. Мої доволі надійні джерела стверджують, що він навіть просив високопосадовця облвійськкомату, аби той виписав йому повістку. Тихо так вмовляв, не на камеру, як це робив зазвичай. Аби стати «мучеником» швидко і по-дорослому: не пішов на фронт – посадили. Не вийшло... Довелося їхати до Москви, обговорювати дії київської «хунти» з Пушиліним і К. Добірне, я б сказав, товариство. Мабуть, теж потенційні «в’язні сумління» за дивною версією АІ.

Та досить, мабуть, про Коцабу. І про Amnesty International. Чомусь усі схожі правозахисні організації, яких ще вчора мали за останніх світочів у темному царстві свавілля і тиранії, нині демонструють макабричну заангажованість. Варто бодай згадати місію ОБСЄ, про яку в зоні АТО ходять доволі зловісні чутки, а в українському фейсбуку вона незабаром має шанс стати хітовим персонажем у спільнотах шанувальників чорного гумору. 

Отож, шановні, після нашої перемоги не забудьмо: крім «кіборгів», героїв-мучеників Іловайська, захисників Дебальцево, маємо ще й «святих». Завдяки рафіновано-демократичним і супер-правозахисним взірцям незалежної думки, втіленим у наразі двох абревіатурах – АІ та ОБСЄ.

Ігор Гулик. Ілюстрація: ria.ru

Р.S. Серед моїх давніх знайомих є ті, хто започатковував діяльність Amnesty International в Україні. Дуже порядні і направду жертовні люди. Правда, ось вже кілька років, як про них не чутно у контексті діяльності їхнього ж дітища. Симптом?   

«Погані руки» Обами і «евтаназія» Меркель

Питання не у припиненні вогню, - воно – у ціні, яку має заплатити не канцлер, не середньостатистичний німецький бюргер, а Україна, - за це припинення

Поки Путін підігріває пристрасті, піднімає планку протистояння на Донбасі у дуже далекому від зони АТО Єгипті, у не менш віддаленому звідти Вашингтоні Обама та Меркель вправляються у креативі. Поза тим, креатив, за визначенням одного недурного чоловіка, у сучасному світі часто перетворюється на синонім шахрайства.

Канцлерін геть втратила німецьке раціо. Вона заявила, що не зможе жити, якщо не досягне припинення вогню на Сході України. Зважитися на таке, погодьтеся, здатен не кожен політик, тим паче, що ніхто не вимагає від фрау Меркель аж такої офіри. Питання не у припиненні вогню, - воно – у ціні, яку має заплатити не канцлер, не середньостатистичний німецький бюргер, а Україна, - за це припинення. Питання навіть, - якщо цинічно, - не в тому, чим здатні пожертвувати українці; за великим рахунком мова про те, до яких поступок агресорові їх здатні змусити закордонні партнери задля того, аби канцлерін не вчинила самогубства.

Судячи з вимог Путіна, без виконання яких він погрожує узагалі не з’явитися завтра у Мінську, ця ціна виявиться для України неприйнятною. Бо, видається, саме вони постануть перед дилемою: стримати Меркель від «суїциду» чи погодитися на евтаназію власної країни. Відповідь, гадаю, не потребує додаткових коментарів.

Можна, без сумніву, розумувати про те, що світ, а особливо Америка, дуже чекатимуть на висліди Мінська-2. Кажуть, Обама тримає заправлену свіжим чорнилом ручку, аби поставити нарешті свій автограф під рішенням про постачання Києву летальної зброї. Це, мовляв, трапиться лише за умови, коли ВВХ й надалі гратиме уподобану ним роль мачо. Але так кажуть розмаїті ясновидці, здебільшого майстри нового жанру – політичної фантастики. Сам же президент США дуже несподівано пояснив учора свою майже жирафину втямливість. Він – Обама – остерігається, щоб американська зброя раптом «не потрапила у погані руки».

Я розумію занепокоєння американського лідера. Часто, дуже часто зброя made in USA поверталася проти самих «виробників». Наприклад, у випадку Аль-Каїди. Адже нині вже ніхто не сумнівається у тому, з чиєї подачі і за чийого активного сприяння на світ Божий з’явився Осама зі сонмом войовничих адептів.

Та навіть за таких обставин мені невтямки, звідки в Обами такі дивні алюзії. Невже і у Вашингтоні чутно заклики Кісєльова і К про те, що, приміром, добровольчі батальйони, замість того, аби воювати з агресором, снять походом на Київ? Чи, може, під лексичною фігурою «погані руки» Обама приховав особисту неприязнь до «кіборгів», які майже голіруч тримали оборону Донецького летовища? Думаю, це не так. Швидше за все, господар Білого дому всерйоз побоюється, що українці, оснащені FGM-148 (джавелінами) та іншими чудернацькими американськими цяцьками, виженуть окупанта зі своєї землі і посунуть на Москву. На столицю тієї країни, яку Обама, за вчорашнім таки зізнанням, хотів би бачити «сильною, процвітаючою Росією, яка буде нашим партнером». У такому випадку Бараку доведеться почекати принаймні до завершення каденції Путіна, якщо останній взагалі планує такий варіант.

...Не секрет, що улюбленою справою політиків є гра у слова. За нею вони ховають не тільки справжні наміри, але й людські слабинки, страх, розгубленість, непевність. Що Меркель, що Обама мають вже цілий комплект прикладів, як грою у слова їхній кремлівський «партнер» фактично зруйнував дотеперішній світовий порядок. Американський президент має ще один добрий досвід бездумного використання слів – досвід «перезавантаження» стосунків з РФ, яке завершилося 2008-го у Грузії, а 2014-го дістало логічне, як на здоровий глузд, продовження в Україні.

Слова – полова, спосіб уникнути дії. Саме так слід трактувати «суїцидні» зізнання Меркель і сумнівні метафори Обами. Думаю, завтрашній Мінськ-2 стане аргументом на користь саме такого висновку.

Ігор Гулик. Ілюстрація: vk.com

Мінськ-2 має поховати Мінськ-1

Денонсація Мінська-1 дасть зрозуміти світові ще одну річ: українська держава не укладає оборудок з терористами та їхніми спонсорами

Скільки б Порошенко та інші українські, закордонні діячі не повторювали, мов заклинання, що лише повернення до «мінських угод» та їх ретельне виконання дасть можливість урегулювати конфлікт на Сході України, цього, далебі, не станеться. І стрясання повітря довкола якихось міфічних гарантій (хто їх давав – терористи і їхній хрещений батько?) видаються нікчемними ще більше, оскільки з усією очевидністю демонструє небажання влади говорити правду не тільки народові, а навіть самій собі.

Учора ще багато поважних інформагенцій не встигли повідомити про запланований Мінськ-2 на середу, як кремлівський карлик тут же вставив свої «5 копійок»: мовляв, ця зустріч можлива за умови виконання кількох його власних вимог. Панове Меркель, Олланд і Порошенко, - вас мають за лохів, з вами поводяться ще гірше, ніж із забитим селюком на міліцейському постерунку, погрожуючи йому цюпою за те, що він справив нужду у непередбаченому для цього місці. Чи є межа самонеповаги, аби сподіватися на чесне слово московського гопника? Здається, у витончених і позірно дуже вразливих «европейців» такої лінії не існує. Цікаво, чи проглядатиметься вона після того, як на Кіпрі облаштують базу російських ВПС? Тамтешній президент вже готовий підписати потрібний документ 25 лютого. 

Натомість, Київ мав би перейти до конкретних кроків. І не тільки тому, що вони бодай трішки поліпшать недобрий післясмак Мінська-1, а тому, що навіть після зустрічі з Обамою сьогодні, німецька канцлерін знову візьметься за своє, побачивши у столиці Білорусі друга Вована. Вона завжди знайде виправдання своїй страусячій політиці, - як робила це не одноразово, - мовляв, Росія – надто важливий партнер, мовляв, Європа – різна, і хоче розвиватися, а не воювати.

Як на мене, то у Мінську в середу Порошенко мав би заявити про нікчемність попередньої вересневої угоди, фактично – розірвати її. Той формат не діє, його слова обертаються відтак жалобними панахидами за нашими бійцями і сльозами матерів, дружин, дітей загиблих. Я переконаний, - ми можемо воювати, а не тільки втримувати якусь міфічну лінію розділу, яка що не день, то посувається не на нашу користь.

Хай там як, - навіть якщо Путін спробує заморозити донбаський конфлікт, бо вочевидь, сили для кардинального наступу у нього тануть під ударами санкцій, - навіть тоді мінські угоди №1 стануть шкідливими. Хай Москва утримує відірваний анклав, для України він просто набуде нового статусу –окупованих територій. І ті поодинокі мирні мешканці, що залишилися у цій «чорній дірі» з невідь-яких причин, хай висловлюють своє невдоволення не Порошенком, а Путіним, якого гаряче кликали і не дочекалися. Натомість мають владу головорізів і рекетирів.

Що далі? Далі – тримати оборону, для якої, якщо вірити Яценюку і Полтораку, вже збудовано три потужні лінії. Далі – почистити тил від Ахмєтових, Єфрємових, Бойків і дрібніших усіляких Коцаб, не переймаючись особливо «европейською опінією». Для них же наша думка важить не особливо, які можуть бути претензії?

У крайньому випадку таки запровадити воєнний стан, оголосивши загальну мобілізацію. Якщо це вдасться, якщо збожеволілі від голоду і безвиході захарченки і дейнеги зрозуміють, що шукати поживи за лінією української оборони рівнозначно самогубству, то повернуть свої погляди до «царя-батюшкі». Ні, мабуть, спочатку переріжуть горлянки один одному або російським гарнізонам, які, звісно, харчуватимуться з «гумконвоїв».

...А тим часом нафта і рубль дістануться дна, дехто з мудрих людей пророкує, що трапиться це наприкінці березня. А тим часом, може, врешті-решт, шляк трафить тисячі сімей, з яких Путін вириває синів для угноєння українського чорнозему. Конкретизувавши відоме китайське прислів’я, - варто всістися на березі Сіверського Донця (чи яка там ріка є більш-менш поважна?) і чекати, коли води понесуть труп нашого ворога...

Денонсація Мінська-1 дасть зрозуміти світові ще одну річ: українська держава не укладає оборудок з терористами та їхніми спонсорами. Утім, давайте спільно допоможемо пересічним громадянам ЄС втямити, що, розмовляючи з Путіним, їхні лідери, м’яко кажучи, діють не за європейськими стандартами та поза межами моралі. Це буде ще одним, - після Майдану, - викликом і прикладом того, за що ми боремося і що захищаємо.

Ігор Гулик. Ілюстрація: joyreactor.cc            

Була б одна правда…

Найбільшою загрозою переформатування націонал-демократичних партій є їх олігархізація 

Деякі сучасні автори, надихаючись модними трендами в європейській, часто псевдоліберальній думці, схильні вважати, що з плином літ націоналізм як ідеологема щезне разом зі своїм одвічним антагоністом – комунізмом. Із таким твердженням важко не погодитися, особливо, зваживши на новітню історію вітчизняних націонал-демократичних рухів та партій, а ще – на ґенезу лівих сил Європи. Я вже якось згадував думку іспанця Хуана Мануеля де Прада про те, що насправді «холодна війна» завершилася перемогою переформатованих «лівих», серед них – і комуністів, які вдало мімікрували у таких собі неолібералів з невизначеністю ідеології, зате з чіткою метою виживання.

Адепти теорій про загибель націоналізму небезпідставно уважають, що нині спостерігаємо повільне вимирання класичних партій у совковому розумінні цього слова. КПУ – яскравий приклад, – зі всіма її розламами та чварами, – коли кожен наступний «відрізаний кусень» хутчіш дрейфує у напрямку ревізіонізму. Та й, зрештою, хіба Симоненко і К у коштовних костюмах і з не менш дорогими аксесуарами є прикладами адептів ідей невмирущого Лєніна?

Із націоналізмом – складніше. Він також потихеньку деградує, крок за кроком поступаючись від фундаментальних принципів того ж таки Донцова. Зрештою, ця еволюція започаткована фактично програмними документами ОУН (б), про які не надто люблять згадувати молодики в одностроях чи викличних вишиванках. Однак, найбільшою загрозою такого переформатування, як на мене, є тенденція олігархізації – що тих, що інших, що лівих, що правих, - перетворення партійних структур на ідеологічні відділи бізнес-структур.

…На місце націоналізму приходить патріотизм, і приклад, скажімо, «Свободи», цілком підставно вказує на факти, проти яких годі перти. Усі націонал-демократи можуть нині визбирати не більше 10 відсотків виборців, тоді як соціологічні опитування кажуть, що патріотами уважає себе ледь не 90 відсотків мешканців країни.

Чому – запитаєте. Мабуть, тому, що націоналістам важко втямити контекст глобального світу і взагалі – багатовимірність країни, в якій живуть. Відповідь проста, і, що найдивніше, її мали б знати провідники вітчизняних нацдемів. Вони ж бо похваляються знанням тестаменту високої постаті Митрополита Андрея, який свого часу написав:  «Ясно, як на долоні, що Рідна Хата не повстане, що не буде українського моноліту, коли українці-самостійники не зможуть, всупереч усім різницям, які їх ділять, завести поміж собою якнайбільшу єдність».

Але… «Була б одна правда, якби не було іншої…». Націоналісти, – що прикро, копіюють не ліпші зразки партій-покручів, технологічних проектів, створених під особи задля поділу країни, бізнесу тощо. Від того й їхні чвари, бо найменший компроміс вони трактують за ймовірну втрату симпатиків. Поза цим вони досі не зрозуміли, що скочуються на маргінес, поступаючись місцем то вправнішим опонентам, а то й просто патріотам, яким дорога Україна, а не спекуляції на її імені.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Не забути Сталіна

Російська влада навіть не робить вигляд, що прагне цивілізованих шат, вже й не приховує за ними справжнє обличчя „суверенної демократії”

„Якщо є в Росії особливий шлях, роздуми про який так часто доводилося і доводиться чути, то шукати його варто десь у центрі Москви. Між проспектами Сахарова і Андропова. А там такі корки...”, – фраза відомого публіциста Владіміра Бабуріна дуже пасує до однієї події. Вона відбулася не у Москві, десь „між проспектами Сахарова і Андропова”, а у Криму, де в Лівадійському палаці за присутності всюдисущого Наришкіна учора відкрили скульптурну групу з учасниками Ялтинської змови. Звісно, і з фігурою Іосіфа Джугашвілі. Ще одна гримаса історії – пам’ять про конференцію, яка, здавалося б, назавжди ствердила непорушність європейських кордонів, увічнює держава-агресор, а чорнило під путінським рішенням про анексію Криму ще не встигло висохнути.

«Актуальність теми» не викликає жодних сумнівів, особливо після посиленої уваги російського загалу до постаті „вождя народів”. Я навіть не про те, що Сталін посів чільне місце в конкурсі „Ім’я Росії” і, без сумніву, вражаючий рейтинговий успіх того, хто вважає семінариста-недоука, а відтак – терориста, партійного інтригана і диктатора ефективним менеджером. Смію передбачити, що ці настрої лише міцнітимуть в контексті загальних економічних та побутових негараздів.

Йдеться про значно глибинніші процеси, характерні для нашого північного сусіда – про стилістику влади, успадковану від Сталіна, і визнану тепер, як уже мовлено, „ефективним менеджментом”, придатним для початку ХХІ століття.

Волання про „сильну руку” час од часу притаманні й іншим спільнотам, однак там вони викликають щонайменше алюзії з кривавими практиками сталінізму, з упослідженням цілих суспільних верств, з тоталітарною зверхністю до потреб особистості-гвинтика. Можемо говорити про „синдром де Голя”, зрештою, про генералів Франко чи Августо Піночета, але, погодьтеся, це цілком неспівмірні речі. А португальський Салазар виглядає на цьому тлі узагалі рафінованим лібералом. Як і заходи американської адміністрації одразу ж після 9/11, зокрема, так званий закон про патріотизм, – витончені знавці та адепти демократичних практик поквапилися визнати його драконівським. Але направду є ситуації, вихід з яких лежить через „закручування гайок”.

Що ж до „повзучого сталінізму”, – а саме так характеризують стилістику нинішнього російського режиму тамтешні політологи, – мусимо визнати його закономірною корекцією курсу пізнього Єльцина, не здатного правити країною інакше, ніж через приціл танкової гармати. Російська влада навіть не робить вигляд, що прагне цивілізованих шат, вже й не приховує за ними справжнє обличчя „суверенної демократії”. Раз-у-раз її „прориває”, - у Криму, на Донбасі, у повітряному просторі Великої Британії. Все частіше  світ німіє від чечеської бойні чи грузинської авантюри, убивств політиків і журналістів, нахабної „газової політики”, кривавої агресії в Україну.  Відтак, прийшовши до тями, демократи Заходу раптом згадують, що Росія (з її то минулим!) абсолютно не змінилася, що мільярди доларів, убухані в її окультурнення і просвітництво, – гроші на вітер, точніше, в оффшори тамтешніх олігархів.

А від Москви, гадаю, не варто вимагати чогось надприродного – усього-навсього сказати правду, визнати її такою як є, бо минуле не зміниш... Але якраз це і є каменем, об який вже не раз спіткнулася російська влада.

Ігор Гулик, Ілюстрація: svoboda.org

Ілюзіон

Український парламент тужиться приготувати яєшню, не розбивши при цьому яєць

Я не знаю подробиць «мирного плану», яким учора Меркель та Олланд мордували Порошенка, а сьогодні про нього ж говоритимуть тет-а-тет з Путіним. Дасться чути, як кажуть галичани. Єдине, чого варто остерігатися серйозно, так це того, щоб поважні гості не брали прикладу з українського парламенту.

Кілька його, на перший погляд, «доленосних рішень» останніх днів схожі на спроби приготувати яєшню, не розбивши при цьому яєць. Чиїх, - зрозуміло за замовчуванням, - бо хто б сумнівався, що слуги народу вітчизняного зразка здатні діяти собі на шкоду, тим паче вдатися до самокаліцтва.

Учора вони з помпою оголосили про власну «дефлорацію». Інакше й не назовеш те, що десь за кордоном гламурно називають депутатським імунітетом, а у нас – надто вже грайливо, та ще й, зазвичай, неграмотно: «недоторканістю». Та біс з ними, - граматичними вправами. Важливо інше, - гра на публіку, яку затіяли учора в сесійній залі коаліціянти разом із «опозиціонерами», за суттю вчиненого – ілюзія, обман і цинічний піар. Ми ще мусимо дочекатися висновків КС, - а він у нас неквапний, має дуже гострий слух на різні «сигнали», особливо з будинку на Банковій, тож цілком може знайти тисячу причин для: а) зволікання із рішенням (у висліді це просто зірве процес ухвалення закону в цілому); б) узагалі скаже, що закон не відповідає вимогам Конституції, що означатиме хрест на «історичності» вчорашнього рішення ВР. Це ще не всі ризики, бо хто зараз може гарантувати, що повернувшись до другого читання у вересні, парламент нашкребе необхідну конституційну більшість.

Однак... Що вадить відважним нардепам-реформаторам взятися за процес очищення власних лав вже сьогодні? Що в’яже руки Генеральному прокуророві Яремі у справі подання до ВР кількох клопотань про позбавлення депутатського імунітету найодіозніших персонажів, помічених у сприянні, фінансуванні та пропаганді сепаратизму, співпраці з агресором тощо? Я вам скажу що: Яремі розходиться на тому, аби втриматися у своєму фотелі, тому він, граючись, може шантажнути майже усіх наших «недоторканих» сумнівною цнотою їхньої совісті. З правничого, так би мовити, погляду. Либонь, у прокурорських шухлядках чекають свого часу акуратні іменні папочки на кожного порушника яреминого спокою...

Річ друга, не менш ілюзійна. Мова про звернення до Міжнародного трибуналу з приводу воєнних злочинів Москви і її посіпак на Донбасі. Звучить солідно, навіть дуже. Для пересічного обивателя, погляд і увага якого зосереджені тепер тільки на цінниках продуктових крамниць, чеках до сплати за комунальні послуги та табло валютних обмінників. Для тих, хто «в темі», серйозна постанова про Гаагу виглядає звичайнісіньким окозамилюванням, як нині модно говорити, - фейком. Бо насправді, перелічивши у тексті документа кілька статей Римського статуту, парламентарі сором’язливо забули повідомити широкій публіці про те, що вони ще не ратифікували самого Римського статуту. Це, на хлопський розум, схоже на спроби отримати профспілкову путівку нечленом профспілки. А, як писали колись чудові знавці типажів, якими тепер переповнена парламентська зала на Грушевського, Ільф і Пєтров, «піво дают только члєнам профсоюза».

Ознаки ілюзіону проглядаються також у постанові ВР про позбавлення не проти ночі згадуваного Януковича звання президента. У мене виникає просте запитання: а чому цей документ оминула доля закону про позбавлення депутатської цноти, тобто чому його ніхто не квапиться понести до Конституційного суду? Я, звісно, не прихильник «золотого батона», але те, що вчинили наші фокусники, просто не прописано у чинному Основному законі. Нема там новели про те, що президентом перестають бути лише через те, що кільканадцять нардепів вирішили додати собі електоральних симпатій.

...Сиджу оце і міркую, коли ж наш багатостраждальний і надмір легковірний народ врешті-решт перестануть дурити усілякі пройдисвіти? І у пам’яті чомусь зринає відома світлина, на якій козак Гаврилюк під час перерви у ВР вивчає Конституцію. От щойно ми з вами сядемо, - не обов’язково у залі під куполом, а на затишну канапу, на причілок сільської хати, на лавку під під’їздом, - де завгодно, - та прочитаємо нарешті тих кілька скромних конституційних сторінок, - отоді й прийде день, коли нас не здуриш. Принаймні, зробити це буде значно важче...

А зараз це роблять завиграшки. На жаль і на біду...

Ігор Гулик. Ілюстрація: svoboda.org       

       

Як вийти із казарми?

Проблема сягає значно глибших пластів – не тільки історичних, але й ментальних

З яким же ентузіазмом користувачі соціальних мереж товчуть воду у ступі на теми запровадження/незапровадження воєнного стану. З яким натхненням численні публіцисти, що навіть віддалено не відчули усіх принад армійського побуту аля совєцька армія, критикують владу за те, що вона не здатна поставити українське життя на «мілітарні рейки».

Між тим, що одні, що інші якось мимохідь забувають про те, що лище щойно чверть століття тому Україна вийшла з «казарми соціалізму» (метафора не моя – Франкова), і що за цей шмат часу нам так і не вдалося потрафити реконструювати своє помешкання під, - хай вже не європейське, - просто нормальне житло. Що вдієш, ще Ющенко колись зауважив: «архітектори у нас звикли будувати тільки казарми».

Проблема «казарми» все ж, сягає значно глибших пластів – не тільки історичних, але й ментальних. Я не кажу вже про майже чотири століття бездержавності та режиму окупованої території, які довелося пережити десяткам поколінь. Звідси, мабуть, не тільки постійне озирання на державні структури, бо вони, як зазвичай, за окупанта, не надто толерували інтереси тубільців. Звідси, – і довга пам’ять про кривди, завдані чужинцями, яка із часом трансформується в ідею-фікс, в постійне відчуття образи, яке, власне, у нинішніх умовах не має перспектив реалізації.

Недавно у Хорватії мене вразила відповідь гіда на не зовсім коректне, мабуть, запитання. Я поцікавився, як нині пересічне громадянство ставиться до усташів, що їх тітовський режим разом із совєтськими учителями вважав за колаборантів. «А ніяк, – почув я. – Влада просто дистанціювалася від одних (усташів) та інших (учасників комуністичного підпілля). Ніхто нікому не боронить шанувати своє, за умови, коли вони не заважають одне одному». Може, це і є виходом з ситуації, що склалася в Україні у стосунках між учасниками національно-визвольного руху та колишніми червоноармійцями? Тим паче, що онуки і тих, й інших тепер воюють на Сході проти спільного ворога. За поодинокими винятками, звісно…

Там же, у Хорватії, довелося бути свідком відзначення роковин визволення від сербської окупації початку 90-х. Що цікаво, – ніхто не влаштовував феєрверків та військових парадів, ніде я не почув слів ненависті до сербів. А, здавалося б, минуло всього півтора десятка літ, рани не загоєні, могили свіжі. Та, мабуть, у них, хорватів, є цілковите розуміння справжнього перебігу подій, наголошу, – власне розуміння, а не накинуте кимось із боку, мабуть, вони чудово усвідомлюють, що війни, як правило, розв’язують політики, а тому цілком толерантно й терпимо ставляться до пересічних сербів, які приїжджають на тутешнє море.

Мабуть, справа не лише у «казармі», справа у тому, як облаштувати цю казарму, добре усвідомлюючи самому і даючи про це знати виборцям, що вона – то тимчасове житло, доки на цілком новому фундаменті не постане сучасний котедж. Саме цього бракує нам з вами. І не тому, що ми якісь особливі. Просто тому, що ми – люди.

Насамкінець процитую Прохаська, хай навіть мене звинуватять у тому, що роблю це надто часто: «Теперішнім поколінням за життя не буде так добре, як ми собі понавигадували. Але цілком може стати настільки зле, що про таке навіть не думали. І нічого несправедливого у тому не буде, бо справедливість – лише одна із сотень обставин для історії. Настільки незначна, як і те, в який спосіб закінчуються поодинокі життя у той чи інший час». 

Ігор Гулик. Ілюстрація:  kasparov.ru