Путін – не Гітлер. Він Путін

Кремлівський господар  – не просто продукт системи, він той, хто волею долі і спецслужб, вибрався на вершину системи

Росіяни тішаться, що їхній президент – не біснуватий фюрер, уважаючи, таким чином, що дають гідну відповідь розмаїтим політологам і філософам. Хоча кілька років тому важко було уявити, що лідер країни, яка серед інших велетенською ціною заплатила за перемогу над нацизмом, провокуватиме на асоціації із Адольфом Алоїзовичем.

Позірно, звісно, схожість є. Навіть у тому, що, як засвідчують дані української контррозвідки ВВХ готувався до війни з Україною приблизно стільки ж, скільки Гітлер до нападу на Польщу – сім років. Розмаїті там аншлюси не беремо до уваги, хоча навіть у практиці понад півстолітньої давності вже існувала «гібридна війна». У Сілезії чи Австрії. З іншими формами, методами, та все ж…

Спільні риси прослідковуються і в ідеологічній складовій обох режимів. Брехня, неймовірна, всеохопна брехня, безперестанне нагнітання опінії про окремішність, вищість і особливі привілеї нації, цинічна демагогія про «право сильного». Масове зомбування суспільної свідомості, «громадські рухи» на кшталт чорносорочечників, гітлерюгенд або – у випадку Росії – «Наши», «Мєстниє», «Ідущіє вмєсте», «Антімайдан». Несприйняття інакодумства аж до істерії спалювання книжок (Сорокін не дасть збрехати), шельмування інтелектуалів…

Але Путін – не Гітлер. Він – Путін. Гер Шікльгрубер ніколи не лицемірив, артикулюючи своє ставлення до найближчих сусідів. З уст фюрера – ще коли він був простим єфрейтором, а відтак в’язнем тюрми Ландсберг, - ніколи не звучали клятви у братській любові до поляків чи французів. Його талмуд, написаний там же, за гратами, - сповнений недвозначних фраз, які не обіцяли інородцям нічого доброго. Інша річ, що тоді, у 1923-у, вони сприймалися як маячня художника-невдахи…

Путін – це тип совка, причому совка особливого, не того, що забився у власну нірку і звідти стежить за довколишнім світом або ж міряє усі життєві добрА наповненістю шлунку і стабільністю реакцій на вимоги партії чи уряду.

Гітлер був контр системним політиком, викликом Ваймарській республіці. Путін – продукт системи, яка толерувала і толерує лицемірство суспільних зв’язків, тотальне стукацтво і беззастережну покору перед ідолом. Путін – не просто продукт, він той, хто волею долі і спецслужб, вибрався на вершину системи і тепер користає з усіх її набутків і досвіду. Ба більше, - прагне реанімувати її найпотворніші елементи.

Фальш гуманістичної риторики, яку чуємо досі («братні народи», «гуманітарні і культурні зв’язки» тощо) особливо контрастує із практикою війни на Донбасі; кондовість і підпорядкованість російської дипломатії настільки разюча, що її вже й не відрізнити від пропаганди; месіанство «всемірной революції» трансформоване у «рускій мір», з тією лише різницею, що наріжним каменем першого був культ марксизму-лєнінізму-сталінізму, а світоглядними підвалинами другого – макабризм ортодоксального православ’я, з його «скрєпамі», підрихтованим під ХХІ століття домостроєм і тупо алергічним сприйняттям «западнічества».

Путін – не Гітлер ще й тому, що він – кагебіст. Його політика – це особливий тип провадження справ державних, це, по суті, політика спецоперацій. Усі його кар’єрні злети супроводжувалися акціями, спланованими у стилі Луб’янки – від вибухів багатоповерхівок на Каширському шосе до чеченського людовбивтсва; від трагедії Беслана до терактів під час недільного Маршу Єдності у Харкові.

Коли хтось проводить прямі аналогії між ВВХ і Гітлером, то не бере до уваги часову корекцію. Диктатори, як і покоління, зрештою, - стоять, за висловом класика, на плечах попередників. Хтось бере від них досвід добра, людяності, хтось – ретельно колекціонує нажиті практики війни, шантажу, злодійства. Ось чому Путін – не Гітлер. Путін – це Путін.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  Fb

Про впертість маніяків

У «руском мірє» своя система дзеркал, - на жаль, не з кімнати сміху

Марцін Круль, історик ідей, зауважив дуже симптоматичну для нинішнього світу річ: «Якщо політик для здобуття влади готовий продати свою душу дияволу брехні, а ми не реагуємо на це, то це означає, що ми стаємо спільниками у брехні. А брехня робить з нас ідіотів».

Учора голова комітету Госдуми РФ з міжнародних справ Алєксєй Пушков спробував зробити ідіотами майже увесь світ. Він заявив, що, мовляв, США «з маніакальною упертістю» проштовхують ідею надання Україні озброєнь. І це у час, коли надії Європи пов’язані з Мінськом…

По-перше, пан Пушков мав би бути поінформованим про те, що акурат навпаки – Обама «з маніакальною впертістю» ігнорує апелі не тільки Києва, але й власних сенаторів з конгресменами реально допомогти Україні вистояти перед агресором. По-друге, до посадових обов’язків голови комітету з міжнародних справ входить перебування у курсі справ щодо найменших корекцій у політиці тих чи інших країн, а він чомусь знічев’я заплющує очі на очевидну «мілітаризацію» Меркель і Олланда (тих, чиї надії, на розчарування Пушкова, навряд чи пов’язані з Мінськом-2). І, по-третє, мабуть, найсуттєвіше: чому пан Пушков шукає маніяків десь за океаном? Якщо є бажання, то їх можна легко знайти у межах Садового кільця, а то й у вужчому ареалі – наприклад, Красної площі. Тих, хто з «маніакальною впертістю» укомплектовує «гумконвої» на Донбас БТРами, танками, ПТУРСами, не кажучи вже про автомати Калашникова.

Ясно, у сучасній Росії, країні, що за останній рік перетворилася на парію у цивілізованому міжнародному товаристві і що не день, то все рельєфніше набуває рис оточеної фортеці на кшталт Північної Кореї, витворився особливий тип світосприйняття. Йому притаманні не тільки надмірно завищені самооцінки і амбіції, - паранойя, ретельно живлена пропагандою, межує з абсурдом. Це – терен кривих дзеркал, на якому направду стверджуються пророчі формули Орвела.

Та річ не у тому, що росіянам комфортно жити у своєму «руском мірє». Проблема у маніакальному – у цьому випадку, це вже майже медично зафіксований факт, – прагненні нав’язати свої стереотипи мислення, свою, м’яко кажучи, екзотичну логіку довкіллю. Логіку, якій властиві спотворення причинно-наслідкових зв’язків, довільне конструювання розвиткових парадигм на власний розсуд, а за потреби – цинічне, неприкрите ошуканство через підміну понять. Логіку, яка диктується не реальним життям, а потребами пропаганди у найбрутальніших її формах.

Пушков – лише поодинокий випадок, лише один із рупорів кісєльовщини; біда лише – що таких, як він – легіон. І не лише у Росії, ці панове «вєщают» на розмаїтих міжнародних форумах і представницьких конференціях, засмічують інформаційний простір витонченими розумуваннями, у яких словесна полова сумлінно маскує справжню мету. Ці гери, мсьє і містери засідають у демократичних парламентах, користуються там правом голосу, і втрачають дар мови лише тоді, коли у ЗМІ раз-у-раз виринають сенсації про, зазвичай, газпромовські джерела їхніх статків. Такі персони акурат і пробують «робити з нас ідіотів», прагнуть, аби ми забули про різницю між чорним і білим, між агресором і жертвою, між свободою і рабством.

Я не відаю подальших шляхів Росії, - вони відомі лише Всевишньому. Але я цілком усвідомлюю, що на одужання нації, якою керують збоченці, на моральну реабілітацію велетенського народу, - якщо, вочевидь, він цього забажає, - знадобиться не одне десятиліття. Навіть коли трон під нинішнім маніяком впаде, залишаться тисячі пушкових, суркових, дугіних і мільйони тих, хто вважав і вважатиме їх своїми кумирами.

Хай там як, але для нас, українців, найважливіше – знайти вакцину від «руского міра». Почасти антитіла у національному організмі вже є, - їх «успішно» виробляє російська агресія на Донбасі. Почасти можемо допомогти собі, переставши дурити самих себе, а, отже, зупинити процес, коли «брехня робить з нас ідіотів».

Ігор Гулик. Ілюстрація: ria.ru

Політика буде!

VIP-арештанти наполягають, аби український суд був незаангажованим щодо їхньої політичної діяльності

Те, що просторікує тепер заарештований до 14 квітня Михайло Чечетов, - мовляв, хочу, аби у моїй справі було якомога менше «політики», - він, екс-фронтмен гурту під назвою Партія регіонів, мав би сказати 5 серпня 2011 року. Саме тоді режим Януковича запроторив за грати Юлію Тимошенко. І майже чотири роки тому тодішній парламентський «диригент» чомусь не надто переймався політичною складовою судилища над учорашньою опоненткою свого патрона.

Так, і Чечетов, і Єфремов дуже наполягають на тому, аби їх судили «за зловживання службовим становищем», аби не згадували про те, що ці, м’яко кажучи, зловживання, вони вчинили не в іпостасях стовпів диктатури, а у статусі таких собі пересічних громадян. Так їм дуже спідручно –дистанціюватися від злочинів «папи», зробитися невинними овечками у політичному сенсі. Хай навіть їх посадять за банальщину, за "зловживання службовим становищем при обтяжуючих обставинах" і "службову фальсифікацію". Хай тільки не кидатиметься в очі кров на їхніх світлих костюмах. Кров, пролита на Майдані, кров, якою рясно скроплено донецькі степи... Ось що найбільше переймає двох підстаркуватих блазнів, ось чому Єфремов лицемірно переносить суд на понеділок, аби, - це проартикульовано надто цинічно, - у п’ятницю вшанувати Героїв Небесної Сотні.

Але політика у цих процесах, і, не сумніваюся, у численних інших, - буде. Це акурат той випадок, про який кажуть мудрі китайці: «якщо дерево захоче вистояти, вітер не припиниться». Бо «зловживання», - якими б вони не були, - були продиктовані політичною волею мафіозного владного угруповання, потребою політичного моменту. Зрештою, нові звинувачення на адресу Олександра Єфремова (розпалювання національної ворожнечі, сепаратизм), відображають дуже яскраву складову саме політики Януковича і К.

До того ж екс-керівника фракції Партії регіонів можна вважати «рецидивістом». Нагадаю, Єфремов був одним із активних спікерів «Всеукраїнського з'їзду народних депутатів і депутатів місцевих рад» у Сєвєродонецьку 25 листопада 2004 року. Проти нього та покійного Євгена Кушнарьова тоді порушили карні справи за ч. 2-ю ст. 110 Карного кодексу України за «посягання на територіальну цілісність і недоторканість України». Однак тоді Олександр Сергійович відбувся легким переляком...

А безкарність породжує рецидиви, - причому аж до втрати відчуття реальності. Фраза Єфремова про «відсутність поняття українець» - це не осмислена декларація фронди, це, радше, підсвідома рефлексія бекграунду політиків, які реально уважали, що насправді в Україні є привілейованою і державотворчою лише каста «данєцкіх». Про Чечетова взагалі промовчу – етнічному росіянину у сам раз називати галицьку «Руську трійцю» «русской тройкой», але на тлі інших його ляпів цей вигляда як побутове невігластво.

У принципі Михайло Васильович даремно намагається перевести акценти майбутнього процесу у виключно побутове чи службове русло. Бо якщо слідчі пригадають цьому персонажеві його бурхливу діяльність на посаді голови Фонду держмайна (коли за безцінь продали «Криворіжсталь» зятю Кучми), а кримінальні архівісти дістануть з шухляд відверте стукацтво Чечетова на кума Путіна Медведчука (коли той 2005 року намагався віджати у братів Суркісів ФК «Динамо»), - то дехто зі «шведської сім’ї» українських політиків дістане його і за гратами. Чечетов узагалі натура специфічна, і, смію думати, ГПУ, виписуючи ордер на його затримання, цілком резонно розважила: цей здасть усіх.

Вимога дистанціювати суд від політики – це, по суті, спроба «розвести, як котят» спільноту. Чечетов сам публічно хвалився таким непересічним талантом. Але, як кажуть галичани, «раз на раз не випадає»...

Ігор Гулик. Ілюстрація: Юрій Журавель    

Чеченський снайпер

Радник Путіна керував розстрілами мирних мітингувальників на Майдані?

Сьогодення характерне неймовірними зигзагами долі, неочікуваними ракурсами на, здавалося б, звичні і знані речі. Прокидаєшся уранці, - а він вже підготував тобі сюрприз, здатний перевернути твої уявлення, сталі, як здавалося ще вчора…

Валентин Наливайченко – голова СБУ – вчора, коли Україна і не тільки вшановувала пам’ять Небесної сотні, раптом заявив про те, що його відомство володіє неспростовними доказами участі російських спецназівців у розстрілах на Майдані. У принципі, новина як новина, хіба нею здивуєш пересічного обивателя після того, що відбувається на Сході. Та справжньою родзинкою, як на мене, є заява українського спецслужбіста про те, що снайперами, які методично, професійно і без жодних вагань обирали собі живі мішені у центрі європейської столиці, керував помічник президента Росії Владіслав Сурков.

Про Суркова, цього «сірого кардинала» Путіна,  як стверджують «куратора українського питання», ходять легенди. Власне, його демонізують не стільки в Україні, хоча, за логікою, мали б це робити, як колись, у часи Помаранчевої революції ще одного політтехнолога Глєба Павловского, як у самій Росії. Один із «ідейних батьків-засновників» сучасної КПСС – «Єдіной Расії», укладач концепції «суверенної демократії», автор незліченної кількості одіозних пропутінських проектів на кшталт «Ідущіх вмєстє», «Наших», не виключено, що й сучасних кремлівських хунвейбінів з «Антімайдана». Попри такий сумнівний шорт-лист «досягнень», Сурков, однак, завжди умів позиціонувати себе як креативний, я б сказав, витончений політтехнолог, так би мовити, «естет у політичному болоті». Міхаїл Ходорковскій, багатолітній в’язень режиму ВВХ, а нині політемігрант з претензіями на спадкоємця Путіна, якось сказав, що Суркову можна вибачити майже все за «його талант».

Правда, було кілька тіней у «витонченому» резюме цього достойника, зокрема, недвозначна причетність до кооперативу «Озєро» і до велетенської пральні грошей – інноваційного центру «Сколково». Але для вершків московського бомонду – це, радше, свідчення всемогутності, у пересічного ж мешканця російської глибинки бренд «Владіслав Сурков» навряд чи спричинить бодай якісь асоціації – позитивні чи негативні.

Звинувачення Наливайченка, серйозні і, у принципі, своєчасні, витягують на світ Божий ще один бік сурковскої медалі. Його неросійське походження. Владіслав Сурков – це насправді Асламбек Андарбековіч Дудаєв, уродженець Дуба-Юрта колишньої Чечено-Інгушської автономної республіки РФ. Справжнє прізвище «правої руки» Путіна досі збиває з пантелику любителів поникати у чужій білизні. Однак факт залишається фактом: Сурков фактично стоїть за усіма процесами на теренах донедавна непокірної Ічкерії, і саме в його офісі сходяться усі важливі комунікації з Північного Кавказу. Усілякі там демонстрації на кшталт «анти-Шарлі» у Грозному, войовничий та свавільний у своїй вотчині, однак лояльний до неможливості у присутності «царя» Рамзан - все це зона уваги і відповідальності помічника Владіміра Путіна.

Однак… Я ж писав про непередбачуваність сьогодення. Цілком може трапитися, що Чечня, напомпована московськими трильйонами дотацій, вичекавши найкритичніший момент, коли режим Путіна тріщатиме під ударами міжнародних санкцій, першою завдасть нищівного удару у спину ослабленому параноїку. І роль «Брута» вже давно репетирує не хто інший, як ревний путінський слуга Сурков. 

Якщо Владіслав (Асланбек) Юр’євіч (Андарбековіч) насправді керував російськими снайперами на Майдані, як те має підстави стверджувати українська СБУ, то «вовчі батальйони» кадирівців, які з вигуками «Аллах акбар!» недавно атакували наших бійців під Дебальцево – акурат в розвиток теми. Може, то один із штрихів до портрета майбутнього правителя Росії. А, може, додатковий аркуш до грубезної папки на столі у прокурора майбутнього Гаазького трибуналу.

Що приготує нам завтрашній ранок?

Ігор Гулик. На фото: Владіслав Сурков і Рамзан Кадиров. Ілюстрація: ria.ru

Хто прийде до нас із миром?

Якщо, звісно, прийде…

Рішення РНБО про апель до ООН та ЄС про запровадження до України міжнародного миротворчого контингенту, либонь, розраховане на пом’якшення очевидного дебальцівського синдрому. Серед спільноти вже давно визріла думка, що так званий «норманський формат» - не що інше, як пересувне шапіто, під яким періодично блазнюють лицедії, хай навіть найвищих статусів. Реально ні канцлерін, ні Олланд, ні тим паче Порошенко, не можуть зупинити кремлівського гопника, скільки б ПОП не вдавався до ненормативної лексики, і як би не вимахувала п’ястучками перед його ботексним писком фрау Меркель.

Зрештою, ці привселюдні екзекуції ВВХ, - теж інсценізація, бо, - погрози погрозами, - а повернувшись у власні столиці, войовничі миротворці артикулюють геть неадекватщину про повагу до Росії, небажання воювати з нею etc. І хай там як, хай українські ЗМІ (на думку декого із наших рафінованих германолюбів) беруть інфу з російських перекладних джерел, але слово – не горобець. Ок, некоректно потлумачили слова Меркель, але її віце- Зигман Набріель відвертим текстом заявив, що озброювати Україну проти агресора – це «божевілля». А депутати бундестагу чомусь вперлися у тезу про потребу згоди… Росії на запровадження миротворчого контингенту (Франц-Йозеф Юнґ: «На даний момент про дотримання мінських угод повинна подбати Росія»).

Тож надмірними ілюзіями щодо миротворчих сил (у первинній версії, озвученій Порошенком на початку засідання РНБО – поліцейського контингенту ЄС) не варто тішитися. По-перше, це справа часу, а час у нашій ситуації – не тільки гроші (чомусь спільнота надто вже толерує тих, хто відверто набиває гаманці на війні), а що найтрагічніше – людські життя. По-друге, ООН, як бачимо, не горить бажанням зробити боляче «порушникові світового порядку»), усерйоз обговорюючи резолюції з українського питання в редакції Москви. По-третє, Кремль завиграшки призупинить цей процес на стільки, на скільки захоче – з його правом вето у Раді Безпеки він може бавитися хоч до другого пришестя. Якщо, звісно, у традиціях модного нині псевдо лібералізму, тримати палія війни у РБ ООН (у дужках зауважу, мабуть, таки так).

А тепер – про формат місії, якщо – це майже неймовірно – таки дочекаємося її. З цього приводу мені на думку прийшов Зигмунд Бауман, з його міркуваннями про межі. На перший погляд, вони не мають нічого спільного з контекстом українських подій, однак… «Межі є предметом постійних суперечок… Кожне рішення буде когось задовольняти, а іншого обурювати. Кожне рішення наражатиметься на хвилю мінливої моди… Суперечка про межі між дозволеним та недозволеним, моральним і неморальним буде тривати, тому що ці межі не можна визначити раз і назавжди».

Суперечки про межі між дозволеним і недозволеним є, як свідчить досвід, елементом чи не кожної миротворчої місії. Чи, до прикладу, може погодитися Україна на участь у ній «блакитних шоломів» з вочевидь проросійської Греції? Чи з хлібом-сіллю зустрічатимуть бандюки Захарченка литовських миротворців? Узагалі, - що буде дозволено іноземним примірювачам, а що зась? Якщо мова про поліцейську місію спостерігачів, то ми вже маємо таких з ОБСЄ. І що?.. Вони ледь не на колінах випрошували у терористів дозволу пройти в неоточене Дебальцеве. Якщо до нас приїде просто поліцейська місія, то вона, - просто із міркувань безпеки, - може вчинити приблизно так, як голландці під орудою полковника Тома Карреманаса в Срєбрєніце 6 липня 1995 року. Вони відмовилися стримувати сербів Караджіча і Младіча (від щільним вогнем). Просто дезертирували із зони відповідальності. Наслідок тепер мають за приклад найжорстокішої етнічної чистки кінця ХХ століття: щонайменше сім тисяч убитих мирних боснійців.

Я переконаний – жоден чужинець не подарує нам перемоги у війні. Зрештою, якщо зусиллями «блакитних шоломів» на Сході все ж втихомириться, то це аж ніяк не означатиме, що Росія сховає імперські амбіції у глибоку кишеню. …А з «дарованою» свободою ми вже жили 25 років. Виявилося, що вона – штука непевна. Робить нас легковажними і легковірними, а, отже, беззахисними перед жорстоким реальним світом.

Ігор Гулик. Ілюстрація: lviv-redcross.at.ua

Мінськ номер стоп'ятсот

Мильна опера ймовірного українського Ватерлоо

«Гібридна війна», як з’ясувалося, - це не тільки цілий комплекс нетрадиційних мілітарних дій, інформаційної складової, психологічного пресингу. Це, у випадку України, - абсолютно незнані шляхи визнання перемоги тієї чи іншої сторони протистояння. Кожен факт воєнних буднів трактується противниками на свій штиб, і, до слова, не тільки, - як у випадку українсько-російського зіткнення, - Кісєльовим і К чи нашими вітчизняними медіа, -  але й на рівні дипломатичних документів.

Маємо два «мінська» - після першого українці мали б втямити бісмарківську істину про нікчемність паперів, підписаних Москвою. Але, попри все, тоді, у серпні 2014-го було зафіксовано перший етап часткової капітуляції у присутності членів так званої «норманської четвірки». Київ погодився на лінію розмежування, тобто фактично визнав власну неспроможність повернути втрачені гектари бодай заради ціни, покладеної у боях із невизнаним тоді агресором. Київ не зміг переконати фрау Меркель і мсьє Олланда у тому, що порушник пост-ялтинського світу не зупиниться на визначеній межі, а віроломно нападатиме надалі. Мінськ-1 був, як це не сумно визнавати, першим актом драми ймовірної української капітуляції.

Здавалося б, навчені досвідом, переконані результатами нових перемовин, марністю «крайньої стурбованості», сміхотворністю санкцій проти Кобзона тощо, і українці, і західні лідери мали б зрозуміти – час діяти радикально. Якщо, звісно, це в інтересах ще когось, крім Києва. Але, як на мене, традиційний український танок на граблях виявився інфекційною недугою, - таким чином, після більш ніж відвертої агресії, практично повномасштабних бойових дій, - «норманська четвірка» вчинила кульбіт наступного Мінська.

І що? Не минуло й півдоби після 15-годинного вламування кремлівського лицедія, після сварок і «тикань» (о, жах, яка брутальна форма діалогу з Путіним!), ми дістали чергову порцію вогню і знову почали рахувати втрати. Ба більше, - і ОБСЄ, й інші «зацікавлені особи» чомусь, навіть не ховаючи очей, в унісон твердили, що перемир’я назагал діє (оксюморон на кшталт напіввагітності), а Дебальцеве – це так, епізод. Епізод, чергова серія мильної опери бажаного для Кремля українського Ватерлоо…

«Вічно стурбовані» навіть ухвалили резолюцію Ради Безпеки ООН авторства Росії. Сповнену миролюбних закликів, гуманістичних сподівань тощо. Цинізм путінської дипломатії сягнув апогею, укотре відтінивши вроджені вади «Ліги Націй – відомства Пан Гі Муна».

Хто настриг купонів після Мінська-2? Усі, окрім України. Меркель з Олландом утілили власні амбіції, увірувавши у «єдність Європи» (правда, не зрозуміло, перед чиїм викликом – Штатів чи Москви?), Обама дістав аргумент для каверзних республіканців, аби й надалі зволікати із підписом під документом про постачання зброї. Путін має нагоду провести у Дебальцевому парад у «дєнь защітніка Отєчєства». Вага бандитських ватажків – Захарчєнка, Плотніцкаго та іже з ними в очах своїх посіпак злетіла до зовсім несподіваних висот: аякже – «пацан сказал, пацан сдєлал», «Дебальцевенаше!». У виграші навіть Лукашенка, - з ним, «останнім диктатором Європи», тепер спілкуються без посередників пихаті єврочиновники, ті, хто ще вчора його зверхньо ігнорив.

…Україна змушена ковтати кров і відчай поразки у жахливій самотності. Як, зрештою, те було не раз і не двічі у нашій історії. Скільки ще «мінських діалогів» нам треба, аби втямити, що ніхто, крім нас самих, не дасть відсіч агресорові? Скільки ще жертв треба покласти задля чужих захцянок, чужих інтересів і чужих амбіцій? Скільки серій мильної опери українського Ватерлоо запланували залаштункові режисери?

На жаль, це з розряду ситуацій, коли запитання важчі, ніж відповіді на них.

Ігор Гулик. На фото: українські війська виходять із Дебальцевого. Ілюстрація: pravda.com.ua  

P.S. Зрештою, частково відповів сенатор МакКейн: «Канцлер Німеччини та президент Франції, за підтримки президента США легітимізують розчленування суверенної нації у Європі вперше за 70 років».

Якими будемо після війни?

Як на мене, однозначною і логічною є послідовність кроків – перемога у війні, а відтак – реформа

Читаю прогнози, до яких вдаються цілком поважні люди, і чомусь бере подив від того, як легко і безапеляційно вони укладають наше з вами майбутнє у прокрустові ложа власних переконань. З претензією на істини в останній інстанції. Зазвичай, ці розумники не заперечують нашої воєнної перемоги, - у якій формі вона б не втілилася (взяття Москви, контроль над власними кордонами, врешті-решт – ізоляція Донбасу, виштовхування його у лоно бажаної для ватників Росії). Але вони – яйцеголові провидці – чомусь наполегливо акцентують на тому, що здобувши мілітарну і психологічну вікторію над агресором, ми обов’язково програємо війну із власною владою.

Я дивуюся від макабричного ланцюга пріоритетів. Адже і влада, і людність зараз воюють і це, наразі, щастя, - на один фронт («п’яту колону» майже не беру до уваги, вона поступово, як це і має бути, маргіналізується під впливом обставин). Попри майже істеричну риторику вітчизняних лібералів і закордонних радників про те, що Україна вийде переможцем у цій війні лише за умови реформ, я все ж не поділяю такої думки. Гадаю, тут акурат випадок на кшталт «мухи окремо, котлети окремо».

Ми насамперед мусимо позбутися щоденного, щохвилинного пресингу невідомості перед майбутнім, яким би воно не було. А цей пресинг спровокований власне воєнними діями, навіть, можливо, не стільки у прямому сенсі наступами чи дефензивами, обстрілами чи ударами у відповідь, а ситуацією «гібридної війни», коли надія на черговий Мінськ розбивається на друзки о стіну зневіри від будь-яких спроб владнати все дипломатією.

Поза тим, власне війна, на мій погляд, унеможливлює будь-які реформи (попри армійську, звісно). Бо є добрим і велетенським фіговим листком для того, аби неохочі до змін прикривали власну бездіяльність. Мовляв, «війна, розумієте, - треба затягувати паски, відмовлялися від багатьох речей, все для фронту, все для перемоги» і решта схожого бла-бла-бла… Тобто, як не крути, пріоритетом України нині залишається мир, і годі вже розводитися про фіскальну реформу (ясно, що податки зростатимуть, оскільки щодня вони вилітають зі стволів української артилерії, стрілецької зброї фактично в трубу), про реформу судової системи (очевидно, що суди, окрім притаманної корупції, діятимуть і надалі нещадно стосовно пересічних громадян, майже за законами воєнного часу); про зміни у міліції (цей «озброєний загін трудящих» зараз виконує фактично невластиві йому функції, страхуючи у разі потреби ЗСУ) etc.

Тобто, як на мене, однозначною і логічною є послідовність кроків – перемога у війні (її завершення), а відтак – реформа. Якщо вже бажаєте, то власне повоєнна реформа лише закріпить мілітарну вікторію над ворогом, який, судячи з усього, нездатен до змін без особливого на те хотіння вождів. Будь-які спроби «реформи» зараз і вже лише дискредитують майбутні трансформації: народ, який віддає останні копійки для підтримки фронту, добивають зростанням тарифів і податків, аргументуючи це потребою змін в країні! Вояки, що тримають оборону під шквальним вогнем, майже в режимі он-лайн стежать за… гламурними тусовками, на яких у столиці щось теревенять про потребу 180-градусного розвороту культурної політики. Панове, це вже не смішно, це – гротеск…

Я переконаний, що реформу робитиме не цей уряд і не цей парламент. Справжні зміни у країні розпочнуться тоді, коли виконавши історичну місію на фронті, звідти повернуться навчені життям майбутні державники. Кому, як не їм, знати про справжню ціну свободи, і, хто, як не вони, берегтиме цю країну гідно, а не лише тому, що вона є годівницею для тисяч паразитів?

Тому, послухаймо де Голля. «Бувають часи, коли воля кількох людей руйнує детермінізм і відкриває нові шляхи. Якщо ви переживаєте зло того, що відбувається і переймаєтеся гіршим, вам скажуть: «Такі закони історії». І вам науково все доведуть. Не погоджуйтеся, панове, з таким ученим боягузтвом».

Ігор Гулик. Ілюстрація: zaholovok.com.ua