Чи потрібен український Ганді?

Закордонні інтелектуали радять українцям «тактику ненасильства»

Про «м’яку силу», її роль у вітчизняній історії, її актуальність на розмаїтих відтинках шляху українства мені доводилося писати неодноразово. Однак поява на «УП» інтерв’ю із шанованим мною Кшиштофом Зануссі, який стверджує, що сучасній Україні доконечно потрібен свій «Ганді», спровокувала на певні рефлексії, які комусь можуть здатися суперечливими, іншим – доцільними. Зрештою, а чому б власне не поміркувати над тим, чому спроби перенести сатьяграху на східноєвропейський чорнозем завершувалися… ну, не скажу, що повним фіаско, але й не перемогою добра над злом.

Зануссі, звісно, здалля видніше, чого зараз потребує народ, затиснутий у лещата безжальних обставин. Як, очевидно, було видніше Джорджу Бушу-старшому, який, передчуваючи крах «імперії зла», примчав на Печерські пагорби, аби обізвати порив українців до незалежності «котлетою по-київськи». А ще раніше дуже далекозорими виявилися учасники Ради Амбасадорів у Парижі, які з легкістю віддали Галичину явно не прогандистськи налаштованому Юзефу Підсудському, остаточно поставивши хрест на модерній українській державі початку минулого століття.

Зануссі, очевидно, чудово знає, що Україна дала світові цілу плеяду прихильників сатьяграхи, які, можливо, й не відали про автора теорії ненасильницького спротиву. Дехто з них, випробувавши останні мирні аргументи, аж до певної колаборації з режимом, пустив собі кулю в скроню, ще більше – завершили земний шлях на Соловках, аби відтак відродитися у русі «шістдесятників». Пан Кшиштоф, мабуть, знайомий з певними постатями тієї доби, які й досі є моральними авторитетами нації, однак скільком не поталанило потиснути руку з банальної причини – всі вони, - і Василь Стус, і Олекса Тихий, і Олександр Марченко, і… - тисячі інших, - були нещадно знищені комуністичною системою як «інші», «не такі», «вільнолюбці». Вони не стріляли у совєцьких комісарів і емгебістів, вони не палили державних установ, не вели «антирадянської пропаганди» у нормальному розумінні цього слова. Ці люди уважали, що апель до справедливості має бути почутим, а право народу на власну історію і майбутнє – реалізованим.

Зрештою, якщо Зануссі так наполегливо рекомендує українцям сатьяграху, то чому б йому не звернути свій погляд на Надію Савченко, яка мовчазним голодним протестом чинить власне ненасильницький спротив нащадкам мучителів Чорновола, Лук’яненка, Осадчого, Калинців, Світличних? Хіба, урешті-решт, Майдан-2 не став доказом того, що спроба громадян мирно поговорити із владою постсовєтського штибу, радше, з владою-мафією, так чи інак завершиться кров’ю?

Скажу чесно, - радити українцям, які за рік пережили неймовірні для будь-якої нації злети духу, склали і складають на вівтар власної незалежності і, - це для мене безсумнівно, майбутнього всієї Європи, - жахливі офіри, пропонувати українцям, за плечима яких – Ізварине, Іловайськ та Дебальцеве, а попереду – невідомість «гібридної війни», - плекати свого Ганді, - це, перепрошую, інтелектуальна примха на межі зі світоглядним збоченством.

Ми маємо справу із винятком в історії постколоніальних війн. Росія – не Британія, і, погодьтеся, вести діалог про права нації з лондонським джентльменом і терористами типу Мотороли, - це, м’яко кажучи, різні речі. Мустафа Джемілєв, один із радянських дисидентів «мирного спротиву», просить кремлівську бранку Савченко, навчений власним досвідом: «Надю, донечко, вже нема сенсу продовжувати голодування. Росія - не та країна, де є гуманні принципи» (курсив мій – Авт.)

Гадаю, для початку українцям варто таки, зціпивши зуби, вирватися із кривавого кола війни, нав’язаної сусідами. За будь-яку ціну, навіть на час забувши про те, що власна еліта ніяк не позбудеться практик попередніх режимів. На час, наголошую, заради вищої мети – свободи. Коли осягнемо її, тоді повернемося до розмови про українського Ганді.

І, можливо, якогось мирного дня я дійду висновку, що Кшиштоф Зануссі був певною мірою пророком…

Ігор Гулик. Ілюстрація: evromaydan.info

«Повелитель мух»

Сєргєй Лавров пропонує ООН заборонити… революції

Я вже колись писав, що сплеск російської агресії (добре було б, аби він виявився сезонним) небезпечний не тільки своїм, так би мовити, матеріальним утіленням. Війна на Сході України, - безумовно, кривава трагедія, яка зламала життя і долі мільйонів. Але найпроблематичнішим є «інфекційність» російського синдрому, здатність цього неадеквату розповзатися планетою, мов якийсь вірус, така собі, якщо бажаєте, світоглядна «ебола».

Росія вражена цим вірусом усерйоз і надовго, його симптоми, зокрема, паранойя, даються взнаки наразі недолугими мітингами «антімайдановцев», маячнею Кісєльова про натовські бомбардувальники на летовищах Галичини тощо. Страх перед майбутнім, який не дає спокою не стільки пересічному мешканцю російської глибинки, денно і нощно переслідує тих, кого цей «маленькій чєловєк» уважає повелителями всесвіту і стихій. Фобія реальності, якась дивна, невластива для нормальних людей, ідіосинкразія до інакодумців, просто інших, штовхає цих, з дозволу сказати, державців, на просто таки несусвітні речі, вириває з їхніх уст безглузді до краю сентенції. Порожнеча їхніх спічів, однак, не вадить дуже прудким медіям, розносити цю інфекцію всім світом. З одного боку – інформаційне сміття проблематичне своєю підступною здатністю затіняти головне; з іншого, - що ж, послуговуючись російською приказкою, можна лише вітати процес, коли «дурь каждого відна»…

Очільник зовнішньополітичного відомства РФ, дипломат із багаторічним стажем та ще совєтською закваскою Сєргєй Лавров днями з високої трибуни ООН запропонував цій поважній організації змінити Декларацію ООН 1970 року про принципи міжнародного права. Він хотів би бачити у тексті репліку про неприпустимість підтримки антиконституційної зміни влади. Іншими словами, Лавров виступає у такій собі геть нескромній ролі повелителя суспільної, народної стихії, наполягаючи на нагальній потребі законодавчої заборони революцій.

Мотиви Лаврова і особливо його начальника – ВВХ – цілком зрозумілі. Їм явно не до смаку «повторення долі» (геть за Вішнєвскім) кривавих диктаторів. Тим паче, що акурат на каденцію чинного нині російського автократа припали інциденти з Каддафі та Гусейном. У принципі, Путін був вже у цілком зрілому віці, аби належно оцінити того ж таки завершення «славного шляху» Чаушеску. Випадок з Мілошевічем – теж не найкращий аргумент на користь кремлівського самодержця, - завершити сумнівним інсультом, хай навіть у віп-в’язниці Гааги, для «крутого пацана» - ганьба непрощенна.

Я розумію, що Сєргєю Вікторовічу розходилося бодай якось відволікти увагу приявних на дебатах у Радбезі ООН від категоричної оцінки дій Росії у Криму та на Донбасі з боку США, Британії та України. Йому було важливим якось заретушувати вимогу Клімкіна внести до Статуту ООН пункт про неприпустимість постійного членства агресора у Раді Безпеки, та ще й з необмеженим правом вето. Фактично, Київ запропонував реформу відомства Пан Гі Муна, яка очевидно стала б справжньою революцією ООН. Тобто тим, чого у принципі так боїться кремлівська верхівка.

Між тим, Лавров у гарячці просто таки фундаментально підважив усі основи сучасної російської державності. Нагадаю, РФ позиціонує себе правонаступницею СРСР, большевицької імперії, яка постала після антидержавного перевороту в «октябрє» 1917-го. То що ж, - вимагаючи міжнародної заборони насильницької зміни влади, міністр-пропагандист визнає, що, по суті, представляє злочинне угруповання, спадкоємця путчистів, кримінальників і покидьків?

Але хто б на те зважав?

Ігор Гулик. Ілюстрація: censor.net.ua

Путін – не Гітлер. Він Путін

Кремлівський господар  – не просто продукт системи, він той, хто волею долі і спецслужб, вибрався на вершину системи

Росіяни тішаться, що їхній президент – не біснуватий фюрер, уважаючи, таким чином, що дають гідну відповідь розмаїтим політологам і філософам. Хоча кілька років тому важко було уявити, що лідер країни, яка серед інших велетенською ціною заплатила за перемогу над нацизмом, провокуватиме на асоціації із Адольфом Алоїзовичем.

Позірно, звісно, схожість є. Навіть у тому, що, як засвідчують дані української контррозвідки ВВХ готувався до війни з Україною приблизно стільки ж, скільки Гітлер до нападу на Польщу – сім років. Розмаїті там аншлюси не беремо до уваги, хоча навіть у практиці понад півстолітньої давності вже існувала «гібридна війна». У Сілезії чи Австрії. З іншими формами, методами, та все ж…

Спільні риси прослідковуються і в ідеологічній складовій обох режимів. Брехня, неймовірна, всеохопна брехня, безперестанне нагнітання опінії про окремішність, вищість і особливі привілеї нації, цинічна демагогія про «право сильного». Масове зомбування суспільної свідомості, «громадські рухи» на кшталт чорносорочечників, гітлерюгенд або – у випадку Росії – «Наши», «Мєстниє», «Ідущіє вмєсте», «Антімайдан». Несприйняття інакодумства аж до істерії спалювання книжок (Сорокін не дасть збрехати), шельмування інтелектуалів…

Але Путін – не Гітлер. Він – Путін. Гер Шікльгрубер ніколи не лицемірив, артикулюючи своє ставлення до найближчих сусідів. З уст фюрера – ще коли він був простим єфрейтором, а відтак в’язнем тюрми Ландсберг, - ніколи не звучали клятви у братській любові до поляків чи французів. Його талмуд, написаний там же, за гратами, - сповнений недвозначних фраз, які не обіцяли інородцям нічого доброго. Інша річ, що тоді, у 1923-у, вони сприймалися як маячня художника-невдахи…

Путін – це тип совка, причому совка особливого, не того, що забився у власну нірку і звідти стежить за довколишнім світом або ж міряє усі життєві добрА наповненістю шлунку і стабільністю реакцій на вимоги партії чи уряду.

Гітлер був контр системним політиком, викликом Ваймарській республіці. Путін – продукт системи, яка толерувала і толерує лицемірство суспільних зв’язків, тотальне стукацтво і беззастережну покору перед ідолом. Путін – не просто продукт, він той, хто волею долі і спецслужб, вибрався на вершину системи і тепер користає з усіх її набутків і досвіду. Ба більше, - прагне реанімувати її найпотворніші елементи.

Фальш гуманістичної риторики, яку чуємо досі («братні народи», «гуманітарні і культурні зв’язки» тощо) особливо контрастує із практикою війни на Донбасі; кондовість і підпорядкованість російської дипломатії настільки разюча, що її вже й не відрізнити від пропаганди; месіанство «всемірной революції» трансформоване у «рускій мір», з тією лише різницею, що наріжним каменем першого був культ марксизму-лєнінізму-сталінізму, а світоглядними підвалинами другого – макабризм ортодоксального православ’я, з його «скрєпамі», підрихтованим під ХХІ століття домостроєм і тупо алергічним сприйняттям «западнічества».

Путін – не Гітлер ще й тому, що він – кагебіст. Його політика – це особливий тип провадження справ державних, це, по суті, політика спецоперацій. Усі його кар’єрні злети супроводжувалися акціями, спланованими у стилі Луб’янки – від вибухів багатоповерхівок на Каширському шосе до чеченського людовбивтсва; від трагедії Беслана до терактів під час недільного Маршу Єдності у Харкові.

Коли хтось проводить прямі аналогії між ВВХ і Гітлером, то не бере до уваги часову корекцію. Диктатори, як і покоління, зрештою, - стоять, за висловом класика, на плечах попередників. Хтось бере від них досвід добра, людяності, хтось – ретельно колекціонує нажиті практики війни, шантажу, злодійства. Ось чому Путін – не Гітлер. Путін – це Путін.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  Fb

Про впертість маніяків

У «руском мірє» своя система дзеркал, - на жаль, не з кімнати сміху

Марцін Круль, історик ідей, зауважив дуже симптоматичну для нинішнього світу річ: «Якщо політик для здобуття влади готовий продати свою душу дияволу брехні, а ми не реагуємо на це, то це означає, що ми стаємо спільниками у брехні. А брехня робить з нас ідіотів».

Учора голова комітету Госдуми РФ з міжнародних справ Алєксєй Пушков спробував зробити ідіотами майже увесь світ. Він заявив, що, мовляв, США «з маніакальною упертістю» проштовхують ідею надання Україні озброєнь. І це у час, коли надії Європи пов’язані з Мінськом…

По-перше, пан Пушков мав би бути поінформованим про те, що акурат навпаки – Обама «з маніакальною впертістю» ігнорує апелі не тільки Києва, але й власних сенаторів з конгресменами реально допомогти Україні вистояти перед агресором. По-друге, до посадових обов’язків голови комітету з міжнародних справ входить перебування у курсі справ щодо найменших корекцій у політиці тих чи інших країн, а він чомусь знічев’я заплющує очі на очевидну «мілітаризацію» Меркель і Олланда (тих, чиї надії, на розчарування Пушкова, навряд чи пов’язані з Мінськом-2). І, по-третє, мабуть, найсуттєвіше: чому пан Пушков шукає маніяків десь за океаном? Якщо є бажання, то їх можна легко знайти у межах Садового кільця, а то й у вужчому ареалі – наприклад, Красної площі. Тих, хто з «маніакальною впертістю» укомплектовує «гумконвої» на Донбас БТРами, танками, ПТУРСами, не кажучи вже про автомати Калашникова.

Ясно, у сучасній Росії, країні, що за останній рік перетворилася на парію у цивілізованому міжнародному товаристві і що не день, то все рельєфніше набуває рис оточеної фортеці на кшталт Північної Кореї, витворився особливий тип світосприйняття. Йому притаманні не тільки надмірно завищені самооцінки і амбіції, - паранойя, ретельно живлена пропагандою, межує з абсурдом. Це – терен кривих дзеркал, на якому направду стверджуються пророчі формули Орвела.

Та річ не у тому, що росіянам комфортно жити у своєму «руском мірє». Проблема у маніакальному – у цьому випадку, це вже майже медично зафіксований факт, – прагненні нав’язати свої стереотипи мислення, свою, м’яко кажучи, екзотичну логіку довкіллю. Логіку, якій властиві спотворення причинно-наслідкових зв’язків, довільне конструювання розвиткових парадигм на власний розсуд, а за потреби – цинічне, неприкрите ошуканство через підміну понять. Логіку, яка диктується не реальним життям, а потребами пропаганди у найбрутальніших її формах.

Пушков – лише поодинокий випадок, лише один із рупорів кісєльовщини; біда лише – що таких, як він – легіон. І не лише у Росії, ці панове «вєщают» на розмаїтих міжнародних форумах і представницьких конференціях, засмічують інформаційний простір витонченими розумуваннями, у яких словесна полова сумлінно маскує справжню мету. Ці гери, мсьє і містери засідають у демократичних парламентах, користуються там правом голосу, і втрачають дар мови лише тоді, коли у ЗМІ раз-у-раз виринають сенсації про, зазвичай, газпромовські джерела їхніх статків. Такі персони акурат і пробують «робити з нас ідіотів», прагнуть, аби ми забули про різницю між чорним і білим, між агресором і жертвою, між свободою і рабством.

Я не відаю подальших шляхів Росії, - вони відомі лише Всевишньому. Але я цілком усвідомлюю, що на одужання нації, якою керують збоченці, на моральну реабілітацію велетенського народу, - якщо, вочевидь, він цього забажає, - знадобиться не одне десятиліття. Навіть коли трон під нинішнім маніяком впаде, залишаться тисячі пушкових, суркових, дугіних і мільйони тих, хто вважав і вважатиме їх своїми кумирами.

Хай там як, але для нас, українців, найважливіше – знайти вакцину від «руского міра». Почасти антитіла у національному організмі вже є, - їх «успішно» виробляє російська агресія на Донбасі. Почасти можемо допомогти собі, переставши дурити самих себе, а, отже, зупинити процес, коли «брехня робить з нас ідіотів».

Ігор Гулик. Ілюстрація: ria.ru

Політика буде!

VIP-арештанти наполягають, аби український суд був незаангажованим щодо їхньої політичної діяльності

Те, що просторікує тепер заарештований до 14 квітня Михайло Чечетов, - мовляв, хочу, аби у моїй справі було якомога менше «політики», - він, екс-фронтмен гурту під назвою Партія регіонів, мав би сказати 5 серпня 2011 року. Саме тоді режим Януковича запроторив за грати Юлію Тимошенко. І майже чотири роки тому тодішній парламентський «диригент» чомусь не надто переймався політичною складовою судилища над учорашньою опоненткою свого патрона.

Так, і Чечетов, і Єфремов дуже наполягають на тому, аби їх судили «за зловживання службовим становищем», аби не згадували про те, що ці, м’яко кажучи, зловживання, вони вчинили не в іпостасях стовпів диктатури, а у статусі таких собі пересічних громадян. Так їм дуже спідручно –дистанціюватися від злочинів «папи», зробитися невинними овечками у політичному сенсі. Хай навіть їх посадять за банальщину, за "зловживання службовим становищем при обтяжуючих обставинах" і "службову фальсифікацію". Хай тільки не кидатиметься в очі кров на їхніх світлих костюмах. Кров, пролита на Майдані, кров, якою рясно скроплено донецькі степи... Ось що найбільше переймає двох підстаркуватих блазнів, ось чому Єфремов лицемірно переносить суд на понеділок, аби, - це проартикульовано надто цинічно, - у п’ятницю вшанувати Героїв Небесної Сотні.

Але політика у цих процесах, і, не сумніваюся, у численних інших, - буде. Це акурат той випадок, про який кажуть мудрі китайці: «якщо дерево захоче вистояти, вітер не припиниться». Бо «зловживання», - якими б вони не були, - були продиктовані політичною волею мафіозного владного угруповання, потребою політичного моменту. Зрештою, нові звинувачення на адресу Олександра Єфремова (розпалювання національної ворожнечі, сепаратизм), відображають дуже яскраву складову саме політики Януковича і К.

До того ж екс-керівника фракції Партії регіонів можна вважати «рецидивістом». Нагадаю, Єфремов був одним із активних спікерів «Всеукраїнського з'їзду народних депутатів і депутатів місцевих рад» у Сєвєродонецьку 25 листопада 2004 року. Проти нього та покійного Євгена Кушнарьова тоді порушили карні справи за ч. 2-ю ст. 110 Карного кодексу України за «посягання на територіальну цілісність і недоторканість України». Однак тоді Олександр Сергійович відбувся легким переляком...

А безкарність породжує рецидиви, - причому аж до втрати відчуття реальності. Фраза Єфремова про «відсутність поняття українець» - це не осмислена декларація фронди, це, радше, підсвідома рефлексія бекграунду політиків, які реально уважали, що насправді в Україні є привілейованою і державотворчою лише каста «данєцкіх». Про Чечетова взагалі промовчу – етнічному росіянину у сам раз називати галицьку «Руську трійцю» «русской тройкой», але на тлі інших його ляпів цей вигляда як побутове невігластво.

У принципі Михайло Васильович даремно намагається перевести акценти майбутнього процесу у виключно побутове чи службове русло. Бо якщо слідчі пригадають цьому персонажеві його бурхливу діяльність на посаді голови Фонду держмайна (коли за безцінь продали «Криворіжсталь» зятю Кучми), а кримінальні архівісти дістануть з шухляд відверте стукацтво Чечетова на кума Путіна Медведчука (коли той 2005 року намагався віджати у братів Суркісів ФК «Динамо»), - то дехто зі «шведської сім’ї» українських політиків дістане його і за гратами. Чечетов узагалі натура специфічна, і, смію думати, ГПУ, виписуючи ордер на його затримання, цілком резонно розважила: цей здасть усіх.

Вимога дистанціювати суд від політики – це, по суті, спроба «розвести, як котят» спільноту. Чечетов сам публічно хвалився таким непересічним талантом. Але, як кажуть галичани, «раз на раз не випадає»...

Ігор Гулик. Ілюстрація: Юрій Журавель    

Чеченський снайпер

Радник Путіна керував розстрілами мирних мітингувальників на Майдані?

Сьогодення характерне неймовірними зигзагами долі, неочікуваними ракурсами на, здавалося б, звичні і знані речі. Прокидаєшся уранці, - а він вже підготував тобі сюрприз, здатний перевернути твої уявлення, сталі, як здавалося ще вчора…

Валентин Наливайченко – голова СБУ – вчора, коли Україна і не тільки вшановувала пам’ять Небесної сотні, раптом заявив про те, що його відомство володіє неспростовними доказами участі російських спецназівців у розстрілах на Майдані. У принципі, новина як новина, хіба нею здивуєш пересічного обивателя після того, що відбувається на Сході. Та справжньою родзинкою, як на мене, є заява українського спецслужбіста про те, що снайперами, які методично, професійно і без жодних вагань обирали собі живі мішені у центрі європейської столиці, керував помічник президента Росії Владіслав Сурков.

Про Суркова, цього «сірого кардинала» Путіна,  як стверджують «куратора українського питання», ходять легенди. Власне, його демонізують не стільки в Україні, хоча, за логікою, мали б це робити, як колись, у часи Помаранчевої революції ще одного політтехнолога Глєба Павловского, як у самій Росії. Один із «ідейних батьків-засновників» сучасної КПСС – «Єдіной Расії», укладач концепції «суверенної демократії», автор незліченної кількості одіозних пропутінських проектів на кшталт «Ідущіх вмєстє», «Наших», не виключено, що й сучасних кремлівських хунвейбінів з «Антімайдана». Попри такий сумнівний шорт-лист «досягнень», Сурков, однак, завжди умів позиціонувати себе як креативний, я б сказав, витончений політтехнолог, так би мовити, «естет у політичному болоті». Міхаїл Ходорковскій, багатолітній в’язень режиму ВВХ, а нині політемігрант з претензіями на спадкоємця Путіна, якось сказав, що Суркову можна вибачити майже все за «його талант».

Правда, було кілька тіней у «витонченому» резюме цього достойника, зокрема, недвозначна причетність до кооперативу «Озєро» і до велетенської пральні грошей – інноваційного центру «Сколково». Але для вершків московського бомонду – це, радше, свідчення всемогутності, у пересічного ж мешканця російської глибинки бренд «Владіслав Сурков» навряд чи спричинить бодай якісь асоціації – позитивні чи негативні.

Звинувачення Наливайченка, серйозні і, у принципі, своєчасні, витягують на світ Божий ще один бік сурковскої медалі. Його неросійське походження. Владіслав Сурков – це насправді Асламбек Андарбековіч Дудаєв, уродженець Дуба-Юрта колишньої Чечено-Інгушської автономної республіки РФ. Справжнє прізвище «правої руки» Путіна досі збиває з пантелику любителів поникати у чужій білизні. Однак факт залишається фактом: Сурков фактично стоїть за усіма процесами на теренах донедавна непокірної Ічкерії, і саме в його офісі сходяться усі важливі комунікації з Північного Кавказу. Усілякі там демонстрації на кшталт «анти-Шарлі» у Грозному, войовничий та свавільний у своїй вотчині, однак лояльний до неможливості у присутності «царя» Рамзан - все це зона уваги і відповідальності помічника Владіміра Путіна.

Однак… Я ж писав про непередбачуваність сьогодення. Цілком може трапитися, що Чечня, напомпована московськими трильйонами дотацій, вичекавши найкритичніший момент, коли режим Путіна тріщатиме під ударами міжнародних санкцій, першою завдасть нищівного удару у спину ослабленому параноїку. І роль «Брута» вже давно репетирує не хто інший, як ревний путінський слуга Сурков. 

Якщо Владіслав (Асланбек) Юр’євіч (Андарбековіч) насправді керував російськими снайперами на Майдані, як те має підстави стверджувати українська СБУ, то «вовчі батальйони» кадирівців, які з вигуками «Аллах акбар!» недавно атакували наших бійців під Дебальцево – акурат в розвиток теми. Може, то один із штрихів до портрета майбутнього правителя Росії. А, може, додатковий аркуш до грубезної папки на столі у прокурора майбутнього Гаазького трибуналу.

Що приготує нам завтрашній ранок?

Ігор Гулик. На фото: Владіслав Сурков і Рамзан Кадиров. Ілюстрація: ria.ru

Хто прийде до нас із миром?

Якщо, звісно, прийде…

Рішення РНБО про апель до ООН та ЄС про запровадження до України міжнародного миротворчого контингенту, либонь, розраховане на пом’якшення очевидного дебальцівського синдрому. Серед спільноти вже давно визріла думка, що так званий «норманський формат» - не що інше, як пересувне шапіто, під яким періодично блазнюють лицедії, хай навіть найвищих статусів. Реально ні канцлерін, ні Олланд, ні тим паче Порошенко, не можуть зупинити кремлівського гопника, скільки б ПОП не вдавався до ненормативної лексики, і як би не вимахувала п’ястучками перед його ботексним писком фрау Меркель.

Зрештою, ці привселюдні екзекуції ВВХ, - теж інсценізація, бо, - погрози погрозами, - а повернувшись у власні столиці, войовничі миротворці артикулюють геть неадекватщину про повагу до Росії, небажання воювати з нею etc. І хай там як, хай українські ЗМІ (на думку декого із наших рафінованих германолюбів) беруть інфу з російських перекладних джерел, але слово – не горобець. Ок, некоректно потлумачили слова Меркель, але її віце- Зигман Набріель відвертим текстом заявив, що озброювати Україну проти агресора – це «божевілля». А депутати бундестагу чомусь вперлися у тезу про потребу згоди… Росії на запровадження миротворчого контингенту (Франц-Йозеф Юнґ: «На даний момент про дотримання мінських угод повинна подбати Росія»).

Тож надмірними ілюзіями щодо миротворчих сил (у первинній версії, озвученій Порошенком на початку засідання РНБО – поліцейського контингенту ЄС) не варто тішитися. По-перше, це справа часу, а час у нашій ситуації – не тільки гроші (чомусь спільнота надто вже толерує тих, хто відверто набиває гаманці на війні), а що найтрагічніше – людські життя. По-друге, ООН, як бачимо, не горить бажанням зробити боляче «порушникові світового порядку»), усерйоз обговорюючи резолюції з українського питання в редакції Москви. По-третє, Кремль завиграшки призупинить цей процес на стільки, на скільки захоче – з його правом вето у Раді Безпеки він може бавитися хоч до другого пришестя. Якщо, звісно, у традиціях модного нині псевдо лібералізму, тримати палія війни у РБ ООН (у дужках зауважу, мабуть, таки так).

А тепер – про формат місії, якщо – це майже неймовірно – таки дочекаємося її. З цього приводу мені на думку прийшов Зигмунд Бауман, з його міркуваннями про межі. На перший погляд, вони не мають нічого спільного з контекстом українських подій, однак… «Межі є предметом постійних суперечок… Кожне рішення буде когось задовольняти, а іншого обурювати. Кожне рішення наражатиметься на хвилю мінливої моди… Суперечка про межі між дозволеним та недозволеним, моральним і неморальним буде тривати, тому що ці межі не можна визначити раз і назавжди».

Суперечки про межі між дозволеним і недозволеним є, як свідчить досвід, елементом чи не кожної миротворчої місії. Чи, до прикладу, може погодитися Україна на участь у ній «блакитних шоломів» з вочевидь проросійської Греції? Чи з хлібом-сіллю зустрічатимуть бандюки Захарченка литовських миротворців? Узагалі, - що буде дозволено іноземним примірювачам, а що зась? Якщо мова про поліцейську місію спостерігачів, то ми вже маємо таких з ОБСЄ. І що?.. Вони ледь не на колінах випрошували у терористів дозволу пройти в неоточене Дебальцеве. Якщо до нас приїде просто поліцейська місія, то вона, - просто із міркувань безпеки, - може вчинити приблизно так, як голландці під орудою полковника Тома Карреманаса в Срєбрєніце 6 липня 1995 року. Вони відмовилися стримувати сербів Караджіча і Младіча (від щільним вогнем). Просто дезертирували із зони відповідальності. Наслідок тепер мають за приклад найжорстокішої етнічної чистки кінця ХХ століття: щонайменше сім тисяч убитих мирних боснійців.

Я переконаний – жоден чужинець не подарує нам перемоги у війні. Зрештою, якщо зусиллями «блакитних шоломів» на Сході все ж втихомириться, то це аж ніяк не означатиме, що Росія сховає імперські амбіції у глибоку кишеню. …А з «дарованою» свободою ми вже жили 25 років. Виявилося, що вона – штука непевна. Робить нас легковажними і легковірними, а, отже, беззахисними перед жорстоким реальним світом.

Ігор Гулик. Ілюстрація: lviv-redcross.at.ua