Смак свободи

Страх — це єдиний — і тотальний — спадок, який Система залишила українському суспільству

Звісно, було б чудово, якби свобода давалася легко, хай навіть через кількатижневе стояння на вихололому Майдані. Вочевидь, було б взагалі фантастично, якби дещиця людей (бо що таке кількасот тисяч у центрі Києва, порівняно з усією країною?), змогла б «інфікувати» своїм вільнодумством, своїм розумінням потреби самореалізації, пасіонарністю і розкомплексованістю усю націю. Але так не буває. Зрештою, цього й не могло трапитися зі спільнотою, підсвідомість якої отруєна бацилою страху. Страху перед майбутнім (ліпше не приходило б), перед минулим (аби не поверталося), перед захланними чиновником, фіскалами, свавільними правоохоронцями, заздрісними сусідами, власним (здебільшого, порожнім) гаманцем…

Є ще одна річ, яка заважає українцям (та й не тільки їм, радше більшість народів потерпають від цієї напасті) уповні відчути смак свободи. Бо страх, яким би укоренілим він не був, все ж має властивість вивітрюватися, забуватися, мізеріти. Але… Оксана Пахльовська якось зауважила, що  «страх — це єдиний — і тотальний — спадок, який Система залишила українському суспільству. Цей принизливий спадок передається з покоління в покоління. Вивітрює з людей мову. Гідність. Пам’ять. Вивітрює з людей людей.

Тому керувати таким суспільством легко. І саме це суспільство може здобутися лише на одну владу: злодіїв. Циніків. І відвертих злочинців».

Влада назагал, – не тільки нинішня наша, – містить у собі первинний підтекст джерела страху. Цей архаїзм мав би давно зникнути разом зі стереотипами, які нагромадилися упродовж століть історії держави. Але, мабуть, у тому й полягає різниця між зрілими демократичними спільнотами і новаками на цьому шляху, що перші давно второпали вторинність апарату насильства стосовно себе, що державна машина справно функціонуватиме, лише змащена податками пересічних громадян, що будь-який полісмен мав би, в першу чергу, вклонитися батькам дівчинки за свою зарплату, за можливість годувати власну родину, а не дубасити чуже дитя, як злочинця.

З іншого боку, – влада й справді культивує наші фобії і страхи. Там, нагорі, досі мешкають динозаври, які легковажно вважають собі, що відчуття непевності перед майбутнім, а також безперестанне нагнітання пристрастей довкола «п’ятої колони», ворогів – зовнішніх і внутрішніх - можуть цілком певно замінити їм цивілізовані важелі управління суспільством.

Чи можна їх змінити? Як на мене, слід, у першу чергу, переконати себе у тому, що кожна людина народжена вільною і самодостатньою, що навіть ангел на найвищій посаді, не керуватиме нашою долею чи вирішуватиме чужі проблеми. І ще, – намагатися обирати владу, виходячи з власного світосприйняття і особистих критеріїв. Мені не хочеться вірити Борисові Олійнику, який колись перетворив це побажання у своєрідну константу: «Ми фетишизуємо свій народ. Але народ, який наділяє злодія владою, потім його лає, а потім знову обирає, не достойний іншої влади».

Зробімо так, аби «фетишизований народ» обирав вільно, без чужих підказок і тотального зомбування, без віртуальних надій і «пенсійної милостині» серед безпросвітніх злиднів, – і лише тоді робімо висновок, наскільки вдалим був його вибір.

Ігор Гулик. Ілюстрація: blog.i.ua

Над законом...

Над «деолігархізацією» (про людське око) України тяжіє потреба „забезпечення легітимності». Але як її забезпечиш, коли головний в цій країні – теж олігарх?

Компроміс, якого, можливо, досягнули у столичній тусовці завдяки знаній «дипломатичності» гаранта і не менш знаному меркантилізму дніпропетровського губернатора, не повинен особливо втішати загал перспективою змін. Власне кажучи, навіть довгоочікувані домовленості поміж двома потугами української політики методологічно не різняться від досі вживаної практики нехтування законами, причому тяглість такої традиції простежується аж до початків нашої незалежності.

Суть „пакту”, укладеного двома діячами, знову зведеться до політичних аспектів врегулювання. Мовляв, ми між собою „перетерли”, а відтак спробуємо увібгати наші благі наміри та побажання у прокрустове ложе законів.

Над технологією, яка передбачає «деолігархізацію» (про людське око) України, тяжіє дуже вагомий аргумент потреби „забезпечення легітимності». Але як її забезпечиш, коли головний в цій країні – теж олігарх? Тому шлях до цієї „легітимності” позначено неприпустимими порушеннями закону, пошуками шпарин між параграфами і циркулярами і таке інше.

Хтось вже квапиться окреслити межі компромісу: мовляв, Коломойському замість «Укрнафти» дадуть можливість з’їсти найласіші шматочки майбутньої приватизації, що розв’яжуть руки у боротьбі зі знесиленим Ахмєтовим тощо. Але чомусь зовсім не шпетить факт, що і це не вписуватимеся у жодні легітимної процедури.

Питання постало руба: або Україна надалі залишатиметься таким собі конгломератом олігархічних феодів, або найпотужніші з цього клану змушені будуть обирати раз і назавжди: політика чи бізнес. Я особисто не надто вірю у світлу перспективу цієї схеми, точніше, - у абсолютну безболісність процесу деолігархізації. Я переконаний, що знані своєю креативністю (читай – пристосуванством) учорашні «малинові піджаки», а нині – зовні респектабельні державні мужі з мільярдними активами, знайдуть шляхи для полагодження проблем.

Це зараз вони роблять насуплені гримаси, випихають поперед себе пішаків, які здуру артикулюють несусвітні речі. Це зараз, - прикриваючись війною, - вони навзаєм звинувачують один одного у співпраці зі «всесильним Пу». Але, повірте, коли мова перейде у площину конкретних зисків і чистогану, вони негайно забудуть свою риторику, та ще й переконуватимуть інших, що, - боронь Боже, - ніколи, за жодних обставин, - не ставили під сумнів порядність і патріотизм своїх опонентів.

Колись я вже цитував відомого російського філософа Андрєя Ашкєрова: 

„Все у сучасних спільнотах може бути (і є) предметом угоди. Вони й існують лише завдяки тому, що втілюють принцип „Про все можна домовитися”. Угоди є етикою і онтологією нашого світу”. І далі: „Про що ми домовляємося по-справжньому, так це про те, що нема, і не може бути жодних угод, а, отже, жодної відповідальності за їх виконання. Договірна діяльність з цієї точки зору – всього-навсього лише більш чи менш ретельне практикування безвідповідальності”.   

Якщо хтось уважає, що після таких сумнівних компромісів Україна почне писати свою політичну історію з білого аркуша, – його надії є наївними і легковажними. Десь такими, як і надії командирів на вчорашню методичку Міноборони про боротьбу з пияцтвом у війську. Нинішні „консенсуси” і „угоди” обов’язково вилізуть, мов шило з мішка, рано чи пізно рикошетом вдарять у найслабше місце.

Але „табули раси” не буде. Буде дошка з розмитими крейдяними написами попередніх уроків, буде, можливо, нова системна конфігурація влади зі старими конфліктами і, що гірше, зі знайомими до болю обличчями, які подаватимуть себе як „нові, білі і пухнасті”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: fraza.ua   

Реадмісія еліт

Війна між впливовими кастами ведеться на самознищення

Насамперед, розберімося з термінами. Реадмісія, як стверджує довідкова література – це повернення нелегальних мігрантів, що проникли на територію однієї країни з території іншої. Крім того, реадмісія – це зобов’язання країни прийняти назад мігрантів, що незаконно в’їхали з її території на територію іншої країни і затриманих там. Процес реадмісії передбачає, поза іншим, існування угод між країнами, які прагнуть цивілізовано вирішувати власні проблеми, спричинені небажаними гостями, і пособити сусідам у випадку, коли серед прибульців знайдеться якийсь кримінальний тип.

Щось схоже до реадмісії, правда, цілком метафорично, відбувається зараз у стані вітчизняних еліт. Хтось зауважить, що тихий процес повернення ще учора гнаних фігур і фігурок режиму Януковича, влучніше було б назвати ротацією. Але ротація, зазвичай, характерна для однорідних середовищ, коли потреба політичного моменту або ж організаційних вимог відображаються на, так би мовити, особовому складі провідництва. У принципі, якщо вже за великим рахунком, то хіба нинішнє провідництво не є збіговиськом тих, кого свого часу «великий соціаліст і перекинчик» Олександр Мороз обізвав «дітьми Кучми»?

Певної ревізії вимагає час і щодо самого визначення еліти. Дм. Донцов вважав, що це замкнена суспільна група (каста), яка зберігає свою окремішність і привілеї, але головною проблемою українства свого часу бачив «формування будівничої правлячої касти». Нині ж еліти характеризуються відкритістю і здатністю до дифузій, а про «будівниче» їх налаштування годі й говорити. Радше, це групи, що осідлали владні важелі, фінансові потоки, зуміли об’єднати ці дві складові впливів і послідовно чи ні, але боронять здобуте перед конкурентами і рештою загалу.

Для стосунків вітчизняних еліт притаманний неприхований антагонізм, і це, як на мене, цілком природно через несформованість демократичної традиції і несистемний характер ринкових перетворень. Війна між впливовими кастами ведеться на самознищення, за принципом «або – або», який не передбачає життя після виборів або інших суспільно вагомих подій межевого штибу. Пихата категоричність, самовпевненість і ілюзія володіння істиною в останній інстанції – це аж ніяк не ознаки принциповості нашого правлячого класу, це, на жаль, свідчення його наївності, невміння бачити перспективу, і, що гірше,  – довкілля. І коли «день завтрашній» заскакує зненацька вчорашніх переможців своїми несподіванками зигзагами, вони не знаходять нічого кращого, ніж конформізм з опонентом.

Як на мене, сьогодні, коли до насиджених місць, мов з вирію, повертаються «учорашні», коли у столичних кабінетах можна зауважити сотні, а то й тисячі «злегка люстрованих», – акурат час поцікавитися змістом справжніх домовленостей перед «однотуровими виборами». Наскільки далеко сягають вони у майбутнє України, яких ще реадмісій очікувати пересічному громадянинові? Я розумію, що «ультиматум багатства викреслює злидарів. І робить це з повним правом, оскільки вони мають нетактовність ухилятися від загальної згоди» (Жан Бодріяр). Це – ґрунт для безперервної низки конфліктів, криз, по-різному трактованих різними елітами, а, отже, «антикризових коаліцій» і менеджерів.

З іншого боку, повернення «привидів» –  це чудовий урок потреби політкоректності і «фільтрування базару» для завтрашніх поколінь політиків. Надії на люстрацію, які, - наголошу, - кволо артикулювалися у середовищі інтелектуалів і маргіналів (що, до речі, в Україні є рівнозначними термінами), підняті на владні висоти, не витримали іспиту на живучість. Отож, слід втямити, що, коли ми вже взялися за справу спорудження демократичної оселі, то маємо змиритися з тим, що поруч заважатимуть або допомагатимуть усі, навіть найзатятіші опоненти. Їх же не виселиш на Місяць… Їх можна посадити до цюпи, але, як завжди, на те бракує політичної волі або ж доводиться жити пов’язаним підкилимними домовленостями, які з часом втрачають навіть сенс.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru  

Проблеми адаптації

Влада нездатна наразі втямливо пояснити те, чого вона хоче від розрекламованих реформ

Економічна криза – лише верхівка велетенського айсберга змін, які варто очікувати в Україні найбличним майбутнім. Безробіття, нестатки і соціальний песимізм несподівано, навіть нахабно увірвалися в життя мільйонів наших співгромадян акурат тоді, коли вони більш-менш пристосувалися до звичних правил, уклали свій повсякденний триб життя, забезпечили бодай мінімальні заощадження на «чорний день». Тобто, – розслабилися…

Мабуть, схожі настрої панували і серед української верхівки. Останніми роками ніхто по-справжньому не займався господаркою, ба навіть жартували: поки нагорі чубляться, економіка потихеньку, без зовнішніх втручань та настанов зростає. Насправді еліта зосередилася не тільки на внутрішньовидовій боротьбі за владу; вона уповні використовувала потенціал прогресуючої економіки для завоювання симпатій майбутнього електорату. Так ми отримали дивну модель держави, де демократія стала синонімом соціального популізму.

Але тепер, коли на вулиці спочатку індустріальних міст почнуть виходити вчорашні більш-менш забезпечені висококваліфіковані робітники, причому виходити не для того, аби вимагати від уряду роботи і гідного життя, а щоб відібрати гаманець у свого ж земляка, – матимемо справу з проблемою адаптації суспільства до нових умов. Цілком зрозуміло, що соціальний популізм, яким так охоче і так неуміло послуговувалися всі без винятку фаворити вітчизняної політики, у свідомості «маленького українця» переважив поняття демократії. Вона для нього – це спосіб жити за рахунок солодких подачок верхів, жити від виборів до виборів, в умовах фактичної вседозволеності і корупції, які дають можливість не тільки «вирішити усі питання», але й дістатися ближче до тих таки соціальних благ.

Кримінал в Україні, на думку фахівців, найближчим часом зросте на 10 – 15 відсотків. Як боротися з цим явищем, коли на соціальні преференції вже катастрофічно бракує ресурсів, коли правоохоронна система виявилася заложницею «гуманітарних підходів» і тієї ж таки корупції? Є досвід Росії, де режим вже додумався до створення так званих «православних загонів». Але то Росія, ми ж – Європа, принаймні, так позиціонує себе нинішній провід.

Питання не в тому, як кинути за ґрати голодного безробітного. Питання у тому, як дати йому можливіть заробити на шматок хліба. І тут влада матиме значні проблеми адаптації, бо нездатна наразі втямливо пояснити те, чого вона хоче від розрекламованих реформ, чим спричинені шторми у банківській сфері, якими є мотивації «чиказько-тбіліських хлопчиків» у їхніх експериментах над долями мешканців Придніпров’я чи Придністров’я. Було б, звісно, не зле, якби оці пояснення були достатніми на рівні моралізаторства (до прикладу, як це колись намагався зробити Блаженіший Святослав Шевчук: «Ми незадоволені тому, що добре комусь іншому. Інколи нам може здаватися, що Божий бізнес-план не працює. Але, гадаю, краще бути бідним голодним індіанцем, але з родиною, ніж багатим самотнім олігархом»). Та, на жаль, «Божий бізнес-план», як і бізнес-план урядовий не містять дуже важливого і такого, здавалося б, осяжного, цілком матеріального складника – дедлайну. Скажи людині, скільки їй доведеться терпіти нестатки, дискофорт, обмежувати себе у чомусь, а головне – поясни їй по-людськи, що вона отримає навзамін, - і матимеш надію на успіх. Смішно, але де Голль переконав французів перспективою... ватекльозету у кожному помешканні.

Що ж до соціального популізму, то його, мабуть, доведеться забути. От тільки б не викинули разом з ним і демократію…

Ігор Гулик. Ілюстрація: spilnotv.com     

Коротке есе про плинність часу

Система суспільних світоглядних цінностей потерпає від хаосу не менше, аніж весь державний устрій

Ми, мабуть, нічим не відрізняємося від інших спільнот, лише не хочемо помічати однаковостей і закономірностей свого розвитку. Ми намагаємося щось говорити про „українську Україну”, не беручи до уваги того факту, що не минуло ще й одного покоління, не позначеного вродженими плямами колоніального існування. Нас вабить „світле майбутнє”, поза тим, самі того не підозрюючи, ми продукуємо незбагненні з точки зору цивілізованого світу вчинки, мотивацією яких є постсовєтський синдром, ба більше, – большевизм у його найхарактерніших проявах.

Система суспільних світоглядних цінностей потерпає від хаосу не менше, аніж весь державний устрій, позаяк він – вторинний, він – симулякр, витворений у мізках вчорашнього комсомольця, який спромігся долучитися до процесу „державотворення” маючи, передовсім, на меті банальний людський інстинкт самозбереження. Якщо говорити начистоту, то фактично вся наша еліта – макабричний конгломерат покручів, пристосуванців і конформістів, – і нема на те ради, оскільки інших шляхів до олімпу їй не запропонувала ні доля, ні конкретні обставини. Що більше, – їй, цій еліті, до смаку саме таке існування, вона переконана, що саме так, а не інакше, слід правити країною на роздоріжжі: ліберальні гасла і большевицька практика, непоєднувані і водночас реально-прогресуючі, визначальні і засадничі.

Юрій Бадзьо, дисидент з кількома десятками років в’язничного стажу, який, мабуть, і надалі залишиться інакодумцем у середовищі своїх колишніх співкамерників, зауважує цю притаманну для України нинішньої рису:

"...Коли я сьогодні бачу перекошені від люті обличчя "демократів", що потрясають "опозиційними" кулаками перед очима "партократів", голови Верховної Ради і Президента, у моїй уяві постають потворні гримаси большевизму...". Але ж значна частина „партократів” – то, даруйте, дзеркальне відображення тих же „демократів”, лише з тією різницею, що перші – у владі, інші – в опозиції.

Характерним прикладом є ситуація з дивною поведінкою окремих учасників, з дозволу сказати, коаліції, зокрема у питанні змін до «закону про Донбас». Якби ж то йшлося про необхідність збереження чистоти ідеологічних підмурків, - таких просто немає. Ті, хто, кажуть, легковірно покладається на ефемерну Гаагу, фактично відкриваючи шлях Путіну до Києва, або ж ті, хто лицемірно захищає бізнес своїх містечкових партнерів з числа галицьких хрунів, які, тим не менш, успішно платять податки бандитам з ДНР, по-перше, вже були у владі і, перебуваючи там, чомусь не надто переймалися „українськістю України”, а, по друге, їхня сьогоднішня пасіонарність – не що інше, як вияв обурення перед потужнішим і креативнішим чинником.

...Ми й справді втомилися чекати змін, - у країні, що не кажіть, майже два роки триває війна. Ця втома багатьох провокує на нетерплячку. „Все і негайно”, – гасло, яке можна толерувати лише під час революційних ситуацій, але, вони, як правило, скороминущі. Воєнне ж лихоліття передбачає іншу стилістику дій, стратегем, словом, - зваженість у всьому.

І ще одне. Недавно натрапив на фразу Головнокомандувача УПА Романа Шухевича в інтерпретації його останньої зв’язкової Ірини Козак:  „Шухевич казав: ми вміємо боротися і вмирати за Україну, але як буде вільна Україна, то не ми будемо керувати Україною, а ті, які сьогодні в більшовицькій, радянській системі, але які лишилися українськими патріотами. Бо вони вміють керувати державою, але не вміють і не готові вмирати за неї тепер”.

З’ясувалося, що Шухевич надавав завищеного авансу “українським патріотам в більшовицькій, радянській системі”. Зрештою, якщо «більшовицьку, радянську систему» замінити на «посткучмівську», то і її вихованці – теж. Вони не готові ані умерти за державу, ані не надаються до керівництва нею. Для них держава – добра нагода залагодити власні амбіції, втілити меркантильні інтереси, потішити самолюбство усвідомленням власної  „вагомості”. Попри те, спільнота живе за законами нормального розвитку, відкидаючи старе разом з його віджилою атрибутикою і заяложеними гаслами, відкрита до нового, у якому буде і національна ідея, і українська Україна. Не така, якою її собі малюють занурені у штучно витворений світопростір наші нинішні лідери.

Ігор Гулик. Ілюстрація: hdwallpapersfactory.com

Війни малинових маринарок

Імперія, мов вірус, сидить у нашому ж власному національному організмі, а ми замість того, щоб лікуватися, займаємося заговорюванням, «викочуванням яєць» та іншим схожим дурисвітством

Двадцять п’ять років імперія тримає у своїх смертельних обіймах найбільшу і найласішу колонію. Чверть століття ми блукаємо зачарованим колом, раз-у-раз пориваючись вирватися з нього, але довкола розтяжки, мінні поля і вовчі ями. Здавалося б, знаємо, чого хочемо, і водночас – сліпі, мов щойно народжені кошенята.

Найлегше, сказавши «імперія», кивати на північ: он там – визискувач, агресор, тиран. Найкомфортніше, і, звісно, найвирозуміліше, - звинувачувати вчорашню метрополію у всіх наших бідах. І найважче, - що гірше, - непопулярно і якось непристойно, визнавати, що імперія, мов вірус, сидить у нашому ж власному національному організмі, а ми замість того, щоб лікуватися, займаємося заговорюванням, «викочуванням яєць» та іншим схожим дурисвітством.

Що маємо насправді? Насправді зараз ті, хто 25 років тому легко і безболісно перекочували з комуно-комсомольських кабінетів в офіси тоді напівлегальних-напівкримінальних фірм, все частіше й частіше відчувають наближення фіналу своїх кар’єр. Тоді, у 90-х, їм було дуже легко мімікрувати: для цього достатньо було пошити малиновий піджак, купити пейджер, посадити у приймальні довгоногу секретарку, їздити вживаною «Волгою». Тепер, перевдягнувшись у смокінги, пересівши у дорогезні іномарки, вклавши у кишені статусні посвідки, тугі гаманці з банковими картками Platinum&Gold, вони уявили себе вершителями доль мільйонів.

Але... Час не обдуриш. Він невблаганний, непідкупний і безальтернативний. Тому, коли хтось починає розводитися на тему «олігархів, які підтримали/не підтримали Майдан», дурить сам себе. Вони, з досвідом постсовєтського катаклізму, спробували лише пристосуватися до обставин, одягнути, як колись малинову маринарку, вишиванку чи камуфляж. Не більше...

Комусь почасти це вдалося. Гнучкішим, креативнішим, ризиковішим. Інші – у підпіллі, однак теж не покинули надії на порятунок. Впливи ж залишилися, гроші – теж. Амбіцій – купа. Коли на Донбасі вирує війна, коли у тилу волонтери вибиваються з сил, аби дати бійцям те, чого вони потребують, у тиші приватних фірм, юридичних компаній планують інші війни. Війни за переділ власності, війни-помсти за задавнені кривди, війни-реванші. Тож маємо справді «гібридну війну» - не на два, а на неймовірну кількість фронтів. І страшна вона акурат тим, що достеменно невідомо, хто з усіх задіяних персонажів є найнебезпечнішим. Хто виступає з відкритим заборолом, а хто може вдарити в спину.

Даремно Едвард Лукас назвав «кримінальним капіталізмом» лише путінську модель держави. Це визначення стосується майже усього пострадянського простору, бо, що б там не казали, у столицях колишніх кремлівських васалів сидить звичка діяти за лекалами Москви. За поодинокими винятками – грузинським, і аж ось зараз – українським. Тому так важко імперія вичавлюється з національного організму, оскільки вона досі диктує алгоритм його функціонування. Її метастази – не тільки в економіці чи інфраструктурі (ми часом дивуємося «Рошену» в Росії чи «Львівській майстерні шоколаду» в ДНР). Її отрута – у мізках. Що найпроблематичніше – не загалу (теж не позбавленого патерналістських вивихів), а в головах так званої еліти. Вона не відчуває себе самодостатньою, а межі її світовиду чомусь запарканені банківським рахунком і жагою ще більшої наживи.

Тому і Коломойський, і Пінчук, і Фірташ, і Новинський, і... (ім’я їм легіон) дістали зі старих шаф малинові піджаки, гадаючи, що благословенні 90-і роки повертаються. Тому й вирито сокиру війни, яка, в принципі, ніколи й не ржавіла досі. Але, ще раз наголошу, вони забули про час...

Їм у спину дихає нове покоління, нова еліта. Її головною цінністю є, далебі, не гарно розцяцьковані банкноти найвищих номіналів і котувань. Її цінністю є творчий підхід до справи, висока мета – вдосконалення і самих себе, і країни назагал. Навіть у бізнесі, як це не дико звучить для старих підприємців, - визначальним для нової еліти не є зиск, не чистоган, а шанс «розправити плечі». Чудовий епічний роман Ренд Айн – це про них. Про еліту з принципами, мріями, а, отже, з майбутнім.

Малинові піджаки ще трохи повоюють. Але від тієї війни нічого путнього, лише запах нафталіну...

Ігор Гулик. Ілюстрація: elive.com.ua     

Коротке есе про лайку

Чи не запропонувати б нашій «еліті» на собі відчути свавілля і дурість тих, хто уособлює собою усю владну вертикаль

                                                                                       Навіяно Коломойським

Можна майже стовітсотково припустити, що незабаром в українському медійному просторі хтось засвітить плівки із записами засідань коаліції. Не думаю, що вони міститимуть дипломатичні пасажі, радше нецензурщину. Все частіше й частіше дається взнаки наближення місцевих виборів, з кожним пленарним засіданням Ради більшає непорозумінь, свар, бійок.  Однак, то лише ілюзорне враження, насправді там чудово знають, хто і за чиєю партитурою виконує свої ролі.

Та наша мова, – не про лексикон народних обранців (хіба варто очікувати іншого від фактично невігласів, дивом ускочивших у ліфт «нагору»), а про дивовижний феномен всеїдства і тотального конформізму у середовищах вітчизняних еліт. Останнім часом відоме гасло Вінстона Черчілля про те, що „Британія не має друзів, Британія має інтереси”, на терені, далекому від похмурих берегів Темзи,  вивершило своє практичне утілення.

Було б пів-біди, якщо б українське чиновництво, – маю на увазі не тільки рафінованих бюрократів на державній службі, але й партфункціонерів різних мастей, – бодай половинило власний інтерес, другою половиною дбаючи на інтерес державний. Але так не бува, Василь Стус влучно охарактеризував цей тип „інтелігента”, бо саме до цього суспільного прошарку найчастіше записують себе урядники: „Український інтелігент на 95% чиновник і на 5% патріот. Отож, він і патріотизм свій хоче оформити в бюрократичному параграфі, його патріотизм і неглибокий, і ні до чого не зобов’язує. Бо на Україні досі не створено патріотичної гравітації. Введена в систему держави, ця інтелігенція не чує жодного обов’язку перед народом, який так і не забув індивідуального обличчя. (...) Ця інтелігенція офіціозу, прагнучи жити, простує до безславної смерті”.

Хто бачив „Замшевий піджак” на заньківчанській сцені, тому, мабуть, закарбувалася у пам’яті репліка одного з героїв: „Інтелігенти не лізуть на рожон. Вони з ним співіснують...”. Це, мабуть, для російського „разночінца” питання „что дєлать?” і „кто вінават?” актуалізуються, не зважаючи на те, який суспільний уклад за вікном. Російська інтелігенція була породженням імперського мислення, а, отже, дбала, насамперед, про міць і опінію імперії. В Україні ж це був, здебільшого, прошарок колоніального чиновництва, яке опікувалося тим, аби, віддаючи „ясир” всесильному центрові, якимось чином ухитритися відщипнути щось і для себе. І головними питаннями, які свердлили його мізки, були питання „як втриматися на посаді”, „як пристосуватися до режиму”. 

Мені можуть заперечити, мовляв, у стані інтелігентів, окрім службовців, були літератори, художники, науковці. Так, безумовно. Але це був особливий тип вільнодумної еліти, який чи не найбільше потерпав від прокрустового ложа, сотвореного для спільноти все можливими указами, циркулярами, зрештою, так званою „суспільною думкою”.  Дифамації, нагідки, відверті репресії, – вони характеризують методи, якими чиновницька братія боронила себе від „інородного елемента” в лавах інтелігентів, від руйнівників спокою, від зазіхачів на авторитети.

Я міркую собі, що коли українських політиків доймають до глибини душі лише переживання чи почуття глибоко приватного характеру, коли спровокувати їх на лайку може тільки особистий кривдник, то чи не запропонувати нашій «еліті» на собі відчути свавілля і дурість тих, хто уособлює собою усю владну вертикаль. Може, б вони походили жеками, прохаючи довідки, може б, спробували черг у державному нотаріаті, може б наважилися, не „підмазавши”, виграти якусь дріб’язково-побутову справу у районному суді?

Ігор Гулик. Ілюстрація: М. Ларічєв