Консенсусні демократії

Тло умовного консенсусу між елітами, попри згадані вади, має ще й   

прогнозований зовнішній вияв. Це – стосунки з тими, хто домовлятися не бажає через різні обставини – світоглядні, морально-етичні чи просто через нездатність до конформізму

Попри остороги перед спробами вільних і суто політтехнологічних трактувань демократії, до яких часто вдаються у країнах з мізерним досвідом народовладдя, помітним є бажання сумлінних учених і публіцистів укласти феномени державотворення на пострадянському просторі у більш-менш чіткі рамки. Серед них якось не помічаємо вітчизняних аналітиків, вони, зазвичай, для власного ж спокою копирсаються у сивій давнині, вершиною ж наукової відваги є для них тотальна критика колишнього режиму. 

А от у Росії, яка, попри контраверсійне тлумачення своє ролі у глобальному світі, активно шукає власне місце під сонцем, спостерігаємо небувалий розвій світоглядних систем і аналізу державницьких моделей. Інша річ, що багато з них задіяні акурат на виправдання чи аргументацію безумних кроків влади.

Однак є серед низки проектів адекватно вирозумілі, придатні для вжитку моделі. Що дивно, їх виклад можна знайти й на сторінках, здавалося б, цілком пропутінських видань. Проблема полягає у тому, що здорові зерна загорнуті часом у фантики офіційної доктрини, але ретельний читач зможе виловити їх поміж рядків.

Недавно «Русскій журнал» опублікував есе Андрєя Ашкєрова «Тероризм буденності». Попри інтригуючий заголовок, не варто шукати у ньому якихось рецептів боротьби з моджахедами чи розв’язання чеченського вузла. Натомість – цілком несподіване, з огляду на те, що воно, власне, лежить на поверхні, твердження про «консенсусність» нинішніх демократій.  Автор наполягає на тому, що, попри наші бажання, ми живемо у спільноті консенсусного типу:  «З етичної точки зору, – пише він, – історія сучасних спільнот починається зі з’яви можливості конвенційного визначення негативного. Злом виявляється те, з чим борються. З початком Нового часу етика набула специфічної подвійності, з якої беруть початок будь-які «подвійні стандарти». З одного боку, «етичним» є те розуміння блага, у рамках якого благом вважають підтримку консенсусу… З іншого, – зло перетворюється у суть, про характеристики якої «завжди можна домовитися».

А тепер спробуймо спроектувати викладене Ашкеровим на нашу українську дійсність. Не будемо повторювати затерту тезу про те, що «коли в Москві стрижуть нігті, то в Києві рубають пальці». Радше йдеться про певне наслідування процесів, властивих нинішній політиці нашого північного сусіда з відставанням у часопросторі. Автор «Русского журнала» пише, що

«спільноти консенсусного типу втілюють проект небаченого досі зневажання прав істини. Там, де «про все можна домовитися», місця для істини нема ніколи. Шанс домовитися «про все» логічно призводить до того, що домовитися можна і зі злом. У крайній точці перспективи, пов’язаної зі схожою практикою, злом стає все, з чим нема надії домовитися».

Погодьтеся, спробами «про все домовитися» рясніє наша новітня історія. Ба більше, коли опоненти досягають бодай на йоту прийнятного результату, це видається за значну перемогу. Консенсусна демократія по-українськи іноді межує з абсурдом, оскільки точки дотику двох, здавалося б, паралельних світів, є дуже умовними і віртуальними. Перепрошую за розлоге цитування, але ліпше за Ашкєрова не скаже ніхто: «Про що ми домовляємося по-справжньому, так це про те, що нема і не може бути жодних угод і, відповідно, жодної відповідальності за їх втілення. Договірна діяльність з цієї точки зору – всього-навсього більш або менш ретельне практикування безвідповідальності».

Тло умовного консенсусу між елітами, попри згадані вади, має ще й   

прогнозований зовнішній вияв. Це – стосунки з тими, хто домовлятися не бажає через різні обставини – світоглядні, морально-етичні чи просто через нездатність до конформізму. Для «незгодних», як водиться, готують місце на маргінесі, з них кепкують, видаючи за диваків або ж відверто називаючи ворогами. І мова не про «опозицію» у класичному розумінні цього слова. Мова про тих, кого ще 2013-го зібрали на Майдані мрії про справжній консенсус нації.

Ігор Гулик. Ілюстрація: operkor.wordpress.com

Силогізми брехні

Лицемірно промовляючи про єдність та зовнішню загрозу устами свого лідера фракції у парламенті, «самопомічна» рать вперто зриває процес конституційної реформи

Акценти заворушень у європейських столицях, – не у неадекватній протестам поведінці правоохоронців, які застосували сльозогінний газ та водомети, а у суті проблеми. Демонстранти вийшли після того, як зрозуміли, що їхні урядники брешуть спільноті, аби втриматися при владі. Причому, брехня очевидна і "безневинна" за українськими мірками, – банальне спотворення стану вітчизняної господарки, про що пересічний виборець, безсумнівно, знає. Уявіть собі реакцію постійного відвідувача Краківського ринку, який достеменно орієнтується у динаміці цін у м'ясних ятках, і якому намагаються "втирати", що насправді шинка удвічі дешевша. Він що, вийде з гаслами під міськраду? Ні, він просто поскалозубить з нечесних райців. Очікувати ж від них, – обраних, – покути і чистосердечного зізнання у  не вельми шляхетних з огляду на реальність втілення передвиборчих заяв, – це щось взагалі з царини фантастики.

Що мали б зробити обурені непослідовністю і відвертим ошуканством своїх провідників пересічні адепти "Солідарності", «Самопомочі», «Батьківщини», зрештою «Свободи»? Влаштувати черговий Майдан, об'єднавши лави під гаслами права народу на повстання? 

Натомість зауважуємо спокволі ремствування на тлі риторичних вправ нинішніх очільників, які переконують, що нічого особливого не трапиться, а те, що мовлено перед моментом волевиявлення, – не слід сприймати серйозно, а так, за вправи доморощених філософів. Потрапивши у владу, популісти, мовляв, матимуть справу з жорстокою реальністю, а, отже, мусово корегують свої стратегічні заготовки. Робиться це в різний спосіб: хто вже цинічно натякає на вседозволеність, хто бере на озброєння дивну логіку простаків, хто вдається до складних філософських конструкцій. З цього приводу згадую вислів одного розумного росіянина, що "своїм авторитетом філософ, який виконує службові обов'язки, надає статусу правди те, що держава воліє знати про себе".

Містечковий вимір владної "нещирості", однакЮ не йде у жодне порівняння зі столичними технологіями. Тому й не дивуєшся, що за сотні кілометрів від Києва урядники послуговуються непритаманними цивілізованим нормам засобами. Що має думати "український народ", від імені якого керівник Кабінету розповідає європейцям про неймовірні успіхи вітчизняної економіки? Про який "народ" йдеться, про той, що голосував за партію Яценюка? Але ж цей сегмент виборців не вичерпує поняття усіх мешканців України. Чому президент демонструє бодай позірне прагнення бути президентом "усіх українців", а "не перший, але й не другий" спекулює представницькими можливостями?

Утім, найдалі у креативному трактуванні власної поведінки пішов, як завжди, Садовий. Лицемірно промовляючи про єдність та зовнішню загрозу устами свого лідера фракції у парламенті, «самопомічна» рать вперто зриває процес конституційної реформи. Тут силогізм вбивчої сили! Я підозрюю, що бажання Банкової вивести на чисту воду львівського «не замінимого мера» успішно поховають, коли Садовий виторгує собі свободу і безкарність обіцянкою «дати голоси» за потрібні для змін реформи. Але тут я б застеріг лідерів більшості: АІС обіцяв не раз і не двічі, просто його в основі тактики його самозбереження є принцип: «моє слово: хочу даю, хочу забираю».

Ігор Гулик. Ілюстрація: proza.ru

Коротке есе про дві буханки

Каральний апарат для викорінення зловживань якось непомітно трансформувався у дах для прикриття цих зловживань, знаряддя вибірково-політичних нагінок або ж навпаки, – інструмент для реалізації тих чи інших амбітних партійних планів

Прості речі, про які, здавалося б, не варто й говорити, даються чомусь дуже важко. Щойно мова заходить про відповідальність, чесність та порядність тих, кому належить бути саме такими, – бо вони ж «охоронці над охоронцями», – реакція пересічного обивателя буває, зазвичай, реакцією пересмішника. У ліпшому разі, він просто здвигне плечима, вважаючи вас за дивака.

Утім українці, що поквапливо вирішили записатися до кола демократичних націй, у тому поспіхові забули доволі просте правило, сформульоване Бернардом Шоу – британцем, чиї земляки вважаються «батьками» сучасної демократії. Це правило просте, мов двічі по два, – «Свобода означає відповідальність, ось чому більшість людей боїться її». Причому, остерігаються відповідальності не тільки в Україні, у тій же Британії знайдете купу охочих поділитися часткою власної свободи, аби лише в ус не дути перед потребою обов’язку.

Колись, ще Ющенко метафорично совістив міліцію та прокурорів: мовляв, держава дала вам в обидві руки по буханці хліба, тож відробляйте їх. Відробили з тих пір по-повній… Каральний апарат для викорінення зловживань якось непомітно трансформувався у дах для прикриття цих зловживань, знаряддя вибірково-політичних нагінок або ж навпаки, – інструмент для реалізації тих чи інших амбітних партійних планів.

Проблема вросла не тільки у середовище правоохоронців. Вона стала доволі стійким стереотипом мислення загалу: у цій країні годі шукати справедливості у судах чи в прокурора, у цій країні, якщо, не дай Боже, ти волею випадку потрапив у форсмажор, – готуй калитку і шукай «потрібних людей». Правдолюбці, зазвичай, завершують нічим, – якщо доля буде до них милостивою, – якщо ж ні, то годі їм заздрити!

Про те, що корупція і вседозволеність чиновників є тотальною, говорено-переговорено. Але ж порахуймо: після Помаранчевої революції тимчасово усунуті від влади «регіонали» скаржилися на усіх перехрестях, що переможці викинули із затишних бюрок та офісів вісімнадцять тисяч кучмових чиновників. Може, їх, «репресованих», було трохи менше, але натомість з’явилися нові, нічим не інші. Радше навпаки, – рвучкіші, нахабніші, а найобразливіше, – буцімто «свої», «демократи», «патріоти»…

Найгучніші «корупційні скандали» («діамантові прокурори», вілли на Корсиці тощо) свідчать про дві речі: з одного боку, влада насправді стала прозорішою і лояльнішою до її викривачів; з іншого – вона набула рис всеохопної злодійської машини, зламати яку не зміг ні президент, ні його злі погрози, ні аванси закордонних приятелів, ні, зрештою, ті, хто вистояв цю владу на Майдані.

Іноді я думаю собі, що Порошенку варто вчасно зупинитися у своєму бажанні абсолютної свободи, оскільки ще крок, і ми могли б стати свідками того, як майже за Платоном,   «тиранія виростає із демократії. Інакше кажучи, із крайньої свободи виникає найбільше і найжорстокіше рабство». Згадаймо, скільки разів президентське оточення приміряло ПОПу уніформу узурпатора і автократа. Натомість спільнота щоденно кпить з пустопорожніх погроз Ґаранта, який може гарантувати лише свою нерішучість.

Однак надійшов час, коли тепер вже Порошенкові варто згадати, що «держава дала йому в руки дві хлібини», і що цей хліб слід відробляти. Важко сказати, що стало переломним моментом. А, може, такий ще попереду? Як би там не було, президентові варто вловити мить, коли закручування гайок ще не виглядатиме болісним після абсолютної свободи. А далі «публіка» почне звикати.

Ігор Гулик. Ілюстрація: cartoon.kulichki.com  

Кілька слів про «багатостаночників» від журналістики

Гротескне поєднання непоєднаного (бо вільна преса у будь-яких випадках передбачає критичне налаштування до офіціозу, до влади, зазвичай, безвідповідальної і нефахової)  обертається особистими трагедіями, а іноді й шкодою справі

Я категорично проти усталеної громадської опінії про журналістику як про другу найдавнішу професію під сонцем. Але скажу, що наше ремесло, як, зрештою, і кожне інше, передбачає певні правила і концепти, що їх люблять тепер називати стандартами. І, як завжди, перестороги чи заборони неодмінно передбачають існування тих, хто через різні причини не вважає за потрібне їх шанувати.

Таких причин є чимало: матеріальні, світоглядні, статусні. Не можна вимагати від газетяра чи телевізійника незаангажованого підходу до висвітлення поведінки новітніх товстосумів, коли у нього в кишенях свище вітер, а в голові є розуміння нечистих схем шляхів до статку, якими колись чи зараз користуються його «герої». Рівно ж як не можна чекати від затятого атеїста славослів’я на адресу кліриків. Тут, як кажуть, все зрозуміло…

А от статусні проблеми, – це особлива царина, яка потребує ширшої дискусії.    

Свого часу в Україні було доброю традицією кепкувати з того, що у нашому парламенті зібралася така собі філія Спілки письменників. Критика, без сумніву, мала свої резони, позаяк політичні аматори від пера не могли особливо тягатися з «профі», виглядали не вельми переконливо, коли йшлося про формування державного бюджету чи інші документи надзвичайної державної ваги, сповнені циферією і чіткими економічними розрахунками.

Але вони, принаймні, не накидали колегам з літературного цеху уздечку якихось канонів чи смакових стереотипів. Навпаки, їхні, подекуди доволі атракційні і незвично-емоційні підходи до серйозних питань, замкнутих досі на всі номенклатурні ґудзики, розбудили серед народу вільну думку і вільні прагнення.

З колегами-журналістами, яких різні обставини винесли на гребінь чиновницької вертикалі, дещо інша історія. Вони намагаються, з одного боку, набундючено грати роль видатних державних діячів, а з іншого, – недолуго, по-панібратськи поводитися зі своєю колишньою професією. Мені вже не вперше доводиться мати справу з явищем, коли вправний і цілком адекватний журналіст потрапляє у ситуацію своєрідної шизофренії, намагаючись узгодити свої владні зобов’язання з позірною незаангажованістю і об’єктивністю.

Це гротескне поєднання непоєднаного (бо вільна преса у будь-яких випадках передбачає критичне налаштування до офіціозу, до влади, зазвичай, безвідповідальної і нефахової)  обертається особистими трагедіями, а іноді й шкодою справі. У принципі, мені важко пригадати бодай один більш-менш втямливий закон, який би бодай на йоту полегшив життя українських ЗМІ в умовах тотального зубожіння. Здебільша, ці циркуляри стосуються поверхових речей, бо мотивовані вони бажанням навести європейський шарм на вітчизняну убогість і невлаштованість.

Ми говоримо про це у провінції, намагаємося достукатися до вищих державних інституцій, у яких, - це очевидно, - присутнє, здавалося б, потужне фахове лобі вже у третьому поколінні. У відповідь – округлі фрази про стандарти, про покликання і обов’язок журналіста, і мовчанка, коли йдеться про реальні речі, до прикладу, податкові преференції україномовних видань, електронних медіа перед засиллям агресивної макулатури північного сусіда.

Так було, і так, на жаль, є.

Ігор Гулик. Ілюстрація: prikol.bigmir.net

Гра в класику

Верхівка не може сконцентрувати усю свою увагу на руйнівниках її добробуту, бо численні нез'ясовані проблеми знаті відволікають її, змушуючи до кругової оборони

Десь далеко, за гранню Майдану, ми, здавалося, мали б загубити, як непотріб, властиву з часів царя Гороха традицію візантійщини у політиці. Інтриги і залаштункові виправи, фаворитизм і сепаратні угоди, хитромудрі комбінації і меркантильні інтереси, – чи не це, переповнивши чашу терпіння, виштовхнуло майданну стихію, недвозначно даючи зрозуміти еліті, що так далі жити не можна?

Тодішніх провідників опозиції, очевидно, також не влаштовувала гра "втемну", чи не тому їхні слогани були лаконічними і концентрованими, натомість вивчена Банковою рать на публіку висловлювалася обтічно, даючи зрозуміти, що там, у високих кабінетах, словесні конфігурації перегодять грань пристойності. "Маємо те, що маємо", – класична формула першого президента, трансформувалася згодом у "Розкажіть мені, що будувати, і я вам збудую" другого, аби вивершитися лайкою на адресу журналістів, суддів та опонентів і спробою реабілітації на кшталт "Україна не Росія". Класики української політичної фразеології не надто переймалися сенсами, вони радше намагалися неоковирно висловити порожнечу поля державницьких ідей і нечуваною досі атракційністю цих спроб створити у посполитого ілюзію такої собі хлопської політики, де все, як на долоні, де нема каменюк за пазухами.

Натомість потреба блукання "між крапель" шліфувала уміння вітчизняних провідників, набуте, мабуть, на генному рівні, – уміння класичного, історично сформованого на рівні традиції словоблудства, кривоприсяжництва, клятволомства. Невластива представникам колишньої партноменклатури альтруїстична риса змушувала дбати про самовиживання індивіда, а не самореалізацію державних мужів. А оскільки на персоні очільника замикалися незліченна команда тих, хто випхав їх на крісло, тих, хто допомагав у цьому кріслі втриматися, зрештою, "дорога родина", то вони доконечно опинялися в ситуації кокона з інтриг, переплетених зв'язків, зобов’язань, примусу. Дистанція між владою та її джерелом, означеним Конституцією, невпинно довшала, і потреби народу, перш ніж дійти до чинників їхнього втілення, заламувалися, мов промінь, через призму сотень, тисяч інтересів придворного люду, потрапляли до коло обраних спотвореними, перебріханими, сфальшованими.

Фаворитизм кучмівської системи лише посилював домінанту особистісного у справах загальних, витворював "класику" ухвалення рішень залежно від настрою чи захцянки улюбленця, залежно від смакових уподобань виокремлених представників челяді. Рафінованим втіленням стилю тодішнього керівництва стала практика організації і штучного "розрулювання" криз і інститут штатних "антикризових менеджерів".  

Але з'ясувалося що "гра в класику" годиться для депресивно-сірого міжвиборчого побуту, натомість напередодні зміни еліт, яку спільнота відчуває інстинктивно, її правила не спрацьовують, ба навіть шкодять. Верхівка не може сконцентрувати усю свою увагу на руйнівниках її добробуту, бо численні нез'ясовані проблеми знаті відволікають її, змушуючи до кругової оборони. Вони ж плодять прорахунки у стосунках з опонентами, некоректність збереження інкогніто внутрішніх непорозумінь, вивертають назовні конфлікти серед владного табору. Додайте сюди невизначеність орієнтирів окремих фігур, стурбованих перспективою працевлаштування, збереження бізнесу за умов перемоги нинішніх ізгоїв.

Режим змінився. Разом з ним мали б змінитися й правила гри. Але, з'ясовуємо, що сподівання наразі є марними. Попри ротацію особистостей не відбулося переосмислення мотивацій. Суперечності між антагоністами перейшли у площину здогадок, проектів, передбачень. Позавчорашні радники спекулюють сумнівним авторитетом, підкидаючи у ледь пригасле вогнище дровенята своїх фантазій. Гра в класику у розпалі.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Земні небожителі

Сентенція про «чисто людський витвір» акурат годиться для означення суб’єктивності і приватної мотивації рішень, що їх ухвалюють наші судді

Коли мені, на мої втомлені вуха починають вішати локшину, – з екрана телевізора, з радіо ефіру чи просто у розмовах з посадовцями, які лише з великою часткою умовності можна назвати приватними, – про те, що кожен, навіть най упосліджений громадянин України може захистити свій інтерес чи своє право у суді, я вимикаю свої рецептори слуху, аби втриматися від злослів’я. Відтак мені на пам’ять приходить історія судді Василенка, який свого часу відважився порушити карну справу проти Леоніда Кучми, і цей життєпис є найміцнішим аргументом проти пустопорожньої фразеології про верховенство права, про закон, писаний для усіх в цій країні. Суддя Василенко вже давно на пенсії, а справа проти екс-президента зависла, мов груша-дичка, що ніяк не впаде навіть за найлютіших морозів.

Якщо за часів розвинутого соціалізму життєвою мудрістю найвищого ґатунку була фраза, що, мовляв, лікуватися задурно – значить дурно лікуватися, то тепер вона вимагає певної корекції у правовому аспекті. Тепер, навіть маючи кошти, навіть вдаючись до протиправних, з точки зору антикорупційного законодавства, дій, як от, підкуп, хабар судді, не варто дуже розраховувати на перемогу у юридичному конфлікті. Бо ваш опонент може диспонувати значно більшими грошима, або ж мати надійні зв’язки у владних кабінетах, дзвінок з яких до районного суду важить набагато більше, ніж дух і літера закону.     

Це, так би мовити, у побутовому випадку. Якщо ж ви вирішили судитися з владою, то телефон працюватиме у зворотньому керунку. Як свідчить досвід деяких наших суддів, вони не ухвалюватимуть рішення, попередньо не порадившись з чиновником, вчинки якого є предметом позову.

Служителі Феміди уповні можуть вважати себе небожителями, оскільки доволі часто від їхнього рішення залежить не тільки доля того чи іншого суб’єкта, але й загальний клімат у державі. Власне, коли йдеться про з’ясування стосунків між важковаговиками політичного рингу, то уявіть собі ступінь самооцінки якогось провінційного стряпчого, коли йому до рук потрапляє позов про нелегітимність Закону про Кабмін. Ясна річ, наш гачкотворець не демонструватиме своєї пихи перед замовниками заздалегідь узгодженого рішення, але ви тільки спробуйте собі уявити, з яким апломбом і якою ногою він відчинятиме двері до тамтешніх князьків!

П’єр Манан зауважує, що  "закон – це чистий людський витвір, що є найчіткішим чином зовнішнім щодо кожного, він не змінюється, не стежить за індивідуальними атомами, він обмежує їх у своєму русі, щоб гарантувати їм мирне співіснування". Це з царини фантастики витонченого ліберала, проте сентенція про «чисто людський витвір» акурат годиться для означення суб’єктивності і приватної мотивації рішень, що їх ухвалюють наші судді.  

Натомість оця «приватність», заангажованість, поводження із законом, як з дишлом геть перекреслюють основний принцип демократії, – «моя свобода закінчується там, де починається твоя свобода», – провокують конфлікти, що аж ніяк не уписуються у формулу «гарантій мирного співіснування» індивідів. Втім, а чи зацікавлений хтось з владної еліти у порозумінні різних суспільних середовищ в ситуації, коли «правити поділяючи» є дуже комфортно і дає широке поле для маневру?

Прекрасно і легко бути розумником у країні, де, либонь, половина повносправних мешканців в очі не бачили Конституції. Чудово розводитися про потребу її змін перед публікою, значна частина якої досі не усвідомила, що такі питання мала б вирішувати вона, а не ті, хто прагне підрихтувати Основний закон на потребу часу і посаді. Зручно і безпечно послуговуватися принципом: «Друзям все, ворогам – закон», особливо за умови, коли поняття «приятелів» і «супротивників» відносні.

Ігор Гулик. Ілюстрація: 2002.novayagazeta.ru

Про творчий елемент Руїни

Мабуть, запорукою успішності досьогоднішніх спроб опозиції осідлати владу (і під час Майдану зокрема) була тривала «владна біографія» її діячів

Тарас Кузьо, політолог з діаспори, не зациклений на ідеї заокеанського месіанства щодо України, якось висловив не нову, але, гадаю, контраверсійну думку про те, що переживаємо епоху Руїни. Як на мене, доречніше було б говорити про певні ознаки хаосу. Але з безладу, як відомо, завжди постає щось нове, і на цьому, знано, збудовано чи не всі філософські уявлення про світ.

Творчий елемент нинішньої Руїни (підемо за п. Кузьом у його визначенні) захований у поодиноких симптомах народження якісно небувалої і тому не апробованої на вітчизняному ґрунті системи стосунків між владою та її джерелом – народом, між окремими пагонами влади, які досі у свідомості пересічного громадянина внутрішньо сприймалися за єдине ціле, а тому збивали з пантелику не надто обізнаних з природою апаратних ігор. Упродовж сімдесяти з лишком літ і дядько із захованого у поліських нетрях хутора, і столичний інтелігент вели мову про владу як про цілісного, ніким неконтрольованого, а звідси й всесильного ідола, з яким не варто сперечатися, якому не надто безпечно протистояти, якого втім безперспективно зрушити з місця. Зрештою, так воно й було, через тотальну підконтрольність урядів, карикатурного парламенту і опереткових судів одній-єдиній організації під назвою ВКП(б) – КПСС, та радше, тріаді ВЧК – МГБ – КГБ. Система виглядала цілісною, майже довершеною і нездоланною акурат через свій світський «монотеїзм», і якщо поодинокий індивідум зважувався щось у ній змінити чи щось піддавати сумніву, то це виглядало як замах на конфортне і бездумне існування усіх, як атестат на світовидні основи, як єресь супроти «бога».

Недавно, провадячи неквапну розмову у колі добрих друзів, ми раптом почали дискутувати на тему громадянського суспільства і його активного елементу. Дехто наполягав на тому, що потенціал спільноти має перебувати геть поза політикою, оскільки царина людської діяльності здатна спаплюжити найчистіші помисли і найкращі натури. Дехто, серед них і я, намагалися переконати своїх опонентів, що так не буває, оскільки варіант, коли «кузнею кадрів» для провідників і державців є партійні середовища, – найгірший з припустимих. Як бути тоді з феноменом «Солідарності», яка з хаотичного, розрізненого, ба більше, – підпільного спротиву системі фактично витворила нинішні польські реалії, не кажучи вже про цілу когорту державних очільників, починаючи з Валенси.

Проблема полягає у тому, що наші опозиціонери (слово, мабуть, надто претензійне, швидше, – ті, хто має свій, відмінний від офіційного погляд на реалії і перспективи) приходять до влади, добре знаючи її залаштункові механізми, важелі і можливості. Мабуть, запорукою успішності досьогоднішніх спроб опозиції осідлати владу (і під час Майдану зокрема) була тривала «владна біографія» її діячів. Саме вона давала «революціонерам» широке поле для критики підвалин системи, її головних недуг. Саме вона відтак дозволяла колишнім «руйнівникам» режимів втримувати віжки процесу, зафіксувати себе у владі. Але вона була для них комфортною, освоєною, вивченою до найменших деталей, отже, ніхто з них не наважувався ламати того, проти чого декларативно і гаряче виступав напередодні.  Усувалися лише поодинокі персоналії, відбувався переділ власності, поверталися фінансові потоки і все, революція на тому завершувалася.

Тепер, через обставини, що склалися суб’єктивно, Україна постала перед потребою демонтажу системи. Легковірна надія переможців на те, що й цього разу вони покрутять законом, як дишлом, випарувалася через затятий спротив громадського середовища, яке втратили надто багато і не захотіли миритися з хвилевим фіаско. Так чи інак, з бажання чи з примусу, але зміни є невідворотніми. Але ці трансформації не є руїнними. Вони лише означатимуть, що тепер час для відповідальної і активної роботи громади. Шлюзи відкрито, досвід є, синців та ґуль набито доволі. Шанс спільнота не повинна втратити, тим паче збавити його на черговий танець на граблях.

Ігор Гулик. Ілюстрація: urbanist.today