Дискредитація влади

Каста владоможців настільки зміліла, що кожен, знаючи все про іншого, розуміє наперед його можливі ходи. Вона ж, ця каста, змаліла до настільки вузького кола фігурантів, що призначити нового генпрокурора – це нездоланна проблема

Приватні розмови, – а часу для них було удосталь, – як не крути, та зводяться до того, що відбувається в країні. Власне, – а що відбувається? Якщо вірити розумникам-оптимістам, то триває нормальний для зародкової демократії процес, коли будь-які владні рішення так чи інакше ухвалюються, обов’язково тримаючи у рукаві якусь «краплену» карту. Як стверджують знову-таки розумники-песимісти, Україна вже проходила схожий шлях, і було це зовсім недавно – 2004 року. Тобто, на їхню думку, не йдеться про жоден поступ, радше про його відсутність.

Я гадаю, що 2004-й був знаковим лише тим, що вперше виявив нездатність вітчизняних еліт надалі пропонувати країні будь-які конструктивні рішення. Можливо, говорити про еліти тут зовсім навіть зайве, бо доволі довгий ланцюжок явищ і поодиноких фактів останніх років аж тепер, – коли державний механізм втрапив у справжнісінький колапс, – виявив, що еліта, по-суті, в нас одна, якщо мати на увазі середовище тих, хто здатен так чи інакше впливати на події. Поділ на «помаранчевих», «блакитних», «білих», «рожевих» годиться лише для активної частини населення, на верхівці ж усі барви вицвіли, і очікувати будь-яких кардинальних змін не доводиться.

Тут не йдеться про якусь провідницьку ідею, яка об’єднує позірно антагоністичні чи навіть близькі табори. Тут мова про те, що українська влада настільки вгрузла у своїх внутрішніх зв’язках, взаємозалежності, приватному інтересі, який можна легковажно назвати корупцією, що там, нагорі, кожен крок того чи іншого діяча диктується не озиранням на «народ», а на можливі адекватні чи ні кроки опонента. «Легковажно» – тому, що корупцію у нас трактують як «те, у чому я не беру участі» (Дм. Видрін).

Якщо порухи прогнозовані, – процес переходить у так звану «переговорну» фазу, коли ж маємо справу з несподіваним винаходом (зазвичай, «кидком») або ж діями поза усталеними рамками – істеричні реакції нагадують сварню перекупок на базарі.

Каста владоможців настільки зміліла, що кожен, знаючи все про іншого, розуміє наперед його можливі ходи. Вона ж, ця каста, змаліла до настільки вузького кола фігурантів, що призначити нового генпрокурора – це нездоланна проблема. До речі, замкненість, індеферентність еліти, вичерпаність її кадрового потенціалу, можливо, чи не найпереконливіший аргумент на користь стоп’ятсотих виборів.  

Але про вибори – пізніше. Зараз про те, що не маючи ресурсу для забезпечення своїх планів, опоненти, наголошу ще раз, – позірні, оперують постатями, які є давно скомпрометованими в очах глядачів. Спробуйте-но зараз пояснити народові мотиви, якими керувався Порошенко (читай – Ложкін), призначаючи купу своїх друзів на високі та хлібні посади. Для президента ці мотиви відомі, для виборця – ні. А якщо так, то народ (за твердженням ще одних розумників – «джерело влади») має всі підстави вважати, що всі, кого йому пропонують, – дискредитовані, корумповані, нечесні посягачі на владу. Це важко надається до пояснень, але витівки нинішніх керманичів зайшли так далеко, що аби виборсатися з багна, слід просто потопити у ньому усіх, хто його каламутив.

Я не дуже шаную розмаїтих радикальних ліваків за їхню "фривольну" поведінку, але чомусь мені видається, що вони таки мають рацію, вигукуючи зараз давнє гасло латиноамериканських революціонерів «Que se vayan todos!» («Хай забираються всі!»). Правда, ніхто не каже, хто прийде на їхнє місце.

Ігор Гулик. Ілюстрація: amic.ru

Про корисність самвидаву

Шляхетні наміри добра для свого народу, задекларовані перед світом, часто обертаються провалами і непорозуміннями у власній країні

Навіть у часи нинішньої розхристаної української свободи, коли не заборонено ні друковано лаятись, ні вигадувати про ближнього усілякі небилиці, не ризикуючи відтак бути належно покараним, в інтелектуальному середовищі ще жевріє вогник самоцензури. Мені важко пояснити цей дивний феномен, мабуть, то атавізм задавненої ментальності, адже навіть найзлиденніший і найупослідженіший українець завжди хотів виглядати на людях таким, як усі, сховатися серед безликої юрби, розчинити у ній своє «Я», бо так обачніше і певніше.

Уся ця моя бесіда до того, що й і сьогодні не завадило б, особливо політикам чи тим, хто дуже прагне такими здаватися, дещо притримувати язика за зубами, позаяк кожне їхнє слово сприймається публікою спочатку як одкровення, відтак як обіцянка, а ще згодом – як витертий часом мідяк, здевальвований і не вартий навіть поклону, щоб підняти його з битого шляху. У фейсбучних дискусіях поро хоботів чи адептів секти #зради якось та втрачається суть того, що відбувається насправді, у реалі.

Проблемою самодостатності українського провідництва власне й вичерпується надуманий дефіцит національної ідеї. Оскільки зверхники самотужки не можуть сформулювати ні завдань, що стоять перед нацією, ні шляхів до їх виконання, то завжди потребують підказок, шпаргалок більш досвідчених або впливових колег. Боронь Боже, я не закликаю до ізоляціонізму вітчизняної еліти, але надто вільне трактування шевченкового «…і чужому научайтесь» переходить іноді межі здорового глузду. Просто слід іноді читати бодай Франка, аби усвідомити, що "...синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації» (курсив наш – Авт.).

Шляхетні наміри добра для свого народу, задекларовані перед світом, часто обертаються провалами і непорозуміннями у власній країні. Я вже не кажу про те, що виголошені за кордоном обіцянки потребують зусиль для їх виконання, а з цим також дуже проблематично. У висліді маємо розчарування і «синдром утоми Україною» у колі навіть прихильних до нас спільнот, як це було небавом після Помаранчевої революції і, схоже, має тенденцію до повторення зараз.

Знана в англомовному світі перекладачка Кобзаря Віра Річ в одному зі своїх інтерв’ю розповіла доволі курйозний анекдот. «Д"озповіла доволі курйозний випадок. чка Кобзаря Віра річим також дуже проблематично.тування шевченкового " потребують підказок. о певної міри мені шкода, що радянська влада не заборонила Шевченка – отоді його б читали і знали! – каже пані Віра. – Це як у старому анекдоті про росіянина, який переписував від руки «Війну і мир» – і на запитання, що ви робите, Іване Івановичу, відповів: «Це я для сина, щоб він подумав: самвидав».

Це – непряма порада нашим політикам: дещо зі своїх ідей залишати все ж у шухляді, або намагатися полагоджувати внутрішні справи у товаристві земляків. Таким чином можна зберегти імідж поважних політиків. А також подбати про те, якої думки будуть про них нащадки.

Ігор Гулик. Ілюстрація: samlib.ru

Консенсусні демократії

Тло умовного консенсусу між елітами, попри згадані вади, має ще й   

прогнозований зовнішній вияв. Це – стосунки з тими, хто домовлятися не бажає через різні обставини – світоглядні, морально-етичні чи просто через нездатність до конформізму

Попри остороги перед спробами вільних і суто політтехнологічних трактувань демократії, до яких часто вдаються у країнах з мізерним досвідом народовладдя, помітним є бажання сумлінних учених і публіцистів укласти феномени державотворення на пострадянському просторі у більш-менш чіткі рамки. Серед них якось не помічаємо вітчизняних аналітиків, вони, зазвичай, для власного ж спокою копирсаються у сивій давнині, вершиною ж наукової відваги є для них тотальна критика колишнього режиму. 

А от у Росії, яка, попри контраверсійне тлумачення своє ролі у глобальному світі, активно шукає власне місце під сонцем, спостерігаємо небувалий розвій світоглядних систем і аналізу державницьких моделей. Інша річ, що багато з них задіяні акурат на виправдання чи аргументацію безумних кроків влади.

Однак є серед низки проектів адекватно вирозумілі, придатні для вжитку моделі. Що дивно, їх виклад можна знайти й на сторінках, здавалося б, цілком пропутінських видань. Проблема полягає у тому, що здорові зерна загорнуті часом у фантики офіційної доктрини, але ретельний читач зможе виловити їх поміж рядків.

Недавно «Русскій журнал» опублікував есе Андрєя Ашкєрова «Тероризм буденності». Попри інтригуючий заголовок, не варто шукати у ньому якихось рецептів боротьби з моджахедами чи розв’язання чеченського вузла. Натомість – цілком несподіване, з огляду на те, що воно, власне, лежить на поверхні, твердження про «консенсусність» нинішніх демократій.  Автор наполягає на тому, що, попри наші бажання, ми живемо у спільноті консенсусного типу:  «З етичної точки зору, – пише він, – історія сучасних спільнот починається зі з’яви можливості конвенційного визначення негативного. Злом виявляється те, з чим борються. З початком Нового часу етика набула специфічної подвійності, з якої беруть початок будь-які «подвійні стандарти». З одного боку, «етичним» є те розуміння блага, у рамках якого благом вважають підтримку консенсусу… З іншого, – зло перетворюється у суть, про характеристики якої «завжди можна домовитися».

А тепер спробуймо спроектувати викладене Ашкеровим на нашу українську дійсність. Не будемо повторювати затерту тезу про те, що «коли в Москві стрижуть нігті, то в Києві рубають пальці». Радше йдеться про певне наслідування процесів, властивих нинішній політиці нашого північного сусіда з відставанням у часопросторі. Автор «Русского журнала» пише, що

«спільноти консенсусного типу втілюють проект небаченого досі зневажання прав істини. Там, де «про все можна домовитися», місця для істини нема ніколи. Шанс домовитися «про все» логічно призводить до того, що домовитися можна і зі злом. У крайній точці перспективи, пов’язаної зі схожою практикою, злом стає все, з чим нема надії домовитися».

Погодьтеся, спробами «про все домовитися» рясніє наша новітня історія. Ба більше, коли опоненти досягають бодай на йоту прийнятного результату, це видається за значну перемогу. Консенсусна демократія по-українськи іноді межує з абсурдом, оскільки точки дотику двох, здавалося б, паралельних світів, є дуже умовними і віртуальними. Перепрошую за розлоге цитування, але ліпше за Ашкєрова не скаже ніхто: «Про що ми домовляємося по-справжньому, так це про те, що нема і не може бути жодних угод і, відповідно, жодної відповідальності за їх втілення. Договірна діяльність з цієї точки зору – всього-навсього більш або менш ретельне практикування безвідповідальності».

Тло умовного консенсусу між елітами, попри згадані вади, має ще й   

прогнозований зовнішній вияв. Це – стосунки з тими, хто домовлятися не бажає через різні обставини – світоглядні, морально-етичні чи просто через нездатність до конформізму. Для «незгодних», як водиться, готують місце на маргінесі, з них кепкують, видаючи за диваків або ж відверто називаючи ворогами. І мова не про «опозицію» у класичному розумінні цього слова. Мова про тих, кого ще 2013-го зібрали на Майдані мрії про справжній консенсус нації.

Ігор Гулик. Ілюстрація: operkor.wordpress.com

Силогізми брехні

Лицемірно промовляючи про єдність та зовнішню загрозу устами свого лідера фракції у парламенті, «самопомічна» рать вперто зриває процес конституційної реформи

Акценти заворушень у європейських столицях, – не у неадекватній протестам поведінці правоохоронців, які застосували сльозогінний газ та водомети, а у суті проблеми. Демонстранти вийшли після того, як зрозуміли, що їхні урядники брешуть спільноті, аби втриматися при владі. Причому, брехня очевидна і "безневинна" за українськими мірками, – банальне спотворення стану вітчизняної господарки, про що пересічний виборець, безсумнівно, знає. Уявіть собі реакцію постійного відвідувача Краківського ринку, який достеменно орієнтується у динаміці цін у м'ясних ятках, і якому намагаються "втирати", що насправді шинка удвічі дешевша. Він що, вийде з гаслами під міськраду? Ні, він просто поскалозубить з нечесних райців. Очікувати ж від них, – обраних, – покути і чистосердечного зізнання у  не вельми шляхетних з огляду на реальність втілення передвиборчих заяв, – це щось взагалі з царини фантастики.

Що мали б зробити обурені непослідовністю і відвертим ошуканством своїх провідників пересічні адепти "Солідарності", «Самопомочі», «Батьківщини», зрештою «Свободи»? Влаштувати черговий Майдан, об'єднавши лави під гаслами права народу на повстання? 

Натомість зауважуємо спокволі ремствування на тлі риторичних вправ нинішніх очільників, які переконують, що нічого особливого не трапиться, а те, що мовлено перед моментом волевиявлення, – не слід сприймати серйозно, а так, за вправи доморощених філософів. Потрапивши у владу, популісти, мовляв, матимуть справу з жорстокою реальністю, а, отже, мусово корегують свої стратегічні заготовки. Робиться це в різний спосіб: хто вже цинічно натякає на вседозволеність, хто бере на озброєння дивну логіку простаків, хто вдається до складних філософських конструкцій. З цього приводу згадую вислів одного розумного росіянина, що "своїм авторитетом філософ, який виконує службові обов'язки, надає статусу правди те, що держава воліє знати про себе".

Містечковий вимір владної "нещирості", однакЮ не йде у жодне порівняння зі столичними технологіями. Тому й не дивуєшся, що за сотні кілометрів від Києва урядники послуговуються непритаманними цивілізованим нормам засобами. Що має думати "український народ", від імені якого керівник Кабінету розповідає європейцям про неймовірні успіхи вітчизняної економіки? Про який "народ" йдеться, про той, що голосував за партію Яценюка? Але ж цей сегмент виборців не вичерпує поняття усіх мешканців України. Чому президент демонструє бодай позірне прагнення бути президентом "усіх українців", а "не перший, але й не другий" спекулює представницькими можливостями?

Утім, найдалі у креативному трактуванні власної поведінки пішов, як завжди, Садовий. Лицемірно промовляючи про єдність та зовнішню загрозу устами свого лідера фракції у парламенті, «самопомічна» рать вперто зриває процес конституційної реформи. Тут силогізм вбивчої сили! Я підозрюю, що бажання Банкової вивести на чисту воду львівського «не замінимого мера» успішно поховають, коли Садовий виторгує собі свободу і безкарність обіцянкою «дати голоси» за потрібні для змін реформи. Але тут я б застеріг лідерів більшості: АІС обіцяв не раз і не двічі, просто його в основі тактики його самозбереження є принцип: «моє слово: хочу даю, хочу забираю».

Ігор Гулик. Ілюстрація: proza.ru

Коротке есе про дві буханки

Каральний апарат для викорінення зловживань якось непомітно трансформувався у дах для прикриття цих зловживань, знаряддя вибірково-політичних нагінок або ж навпаки, – інструмент для реалізації тих чи інших амбітних партійних планів

Прості речі, про які, здавалося б, не варто й говорити, даються чомусь дуже важко. Щойно мова заходить про відповідальність, чесність та порядність тих, кому належить бути саме такими, – бо вони ж «охоронці над охоронцями», – реакція пересічного обивателя буває, зазвичай, реакцією пересмішника. У ліпшому разі, він просто здвигне плечима, вважаючи вас за дивака.

Утім українці, що поквапливо вирішили записатися до кола демократичних націй, у тому поспіхові забули доволі просте правило, сформульоване Бернардом Шоу – британцем, чиї земляки вважаються «батьками» сучасної демократії. Це правило просте, мов двічі по два, – «Свобода означає відповідальність, ось чому більшість людей боїться її». Причому, остерігаються відповідальності не тільки в Україні, у тій же Британії знайдете купу охочих поділитися часткою власної свободи, аби лише в ус не дути перед потребою обов’язку.

Колись, ще Ющенко метафорично совістив міліцію та прокурорів: мовляв, держава дала вам в обидві руки по буханці хліба, тож відробляйте їх. Відробили з тих пір по-повній… Каральний апарат для викорінення зловживань якось непомітно трансформувався у дах для прикриття цих зловживань, знаряддя вибірково-політичних нагінок або ж навпаки, – інструмент для реалізації тих чи інших амбітних партійних планів.

Проблема вросла не тільки у середовище правоохоронців. Вона стала доволі стійким стереотипом мислення загалу: у цій країні годі шукати справедливості у судах чи в прокурора, у цій країні, якщо, не дай Боже, ти волею випадку потрапив у форсмажор, – готуй калитку і шукай «потрібних людей». Правдолюбці, зазвичай, завершують нічим, – якщо доля буде до них милостивою, – якщо ж ні, то годі їм заздрити!

Про те, що корупція і вседозволеність чиновників є тотальною, говорено-переговорено. Але ж порахуймо: після Помаранчевої революції тимчасово усунуті від влади «регіонали» скаржилися на усіх перехрестях, що переможці викинули із затишних бюрок та офісів вісімнадцять тисяч кучмових чиновників. Може, їх, «репресованих», було трохи менше, але натомість з’явилися нові, нічим не інші. Радше навпаки, – рвучкіші, нахабніші, а найобразливіше, – буцімто «свої», «демократи», «патріоти»…

Найгучніші «корупційні скандали» («діамантові прокурори», вілли на Корсиці тощо) свідчать про дві речі: з одного боку, влада насправді стала прозорішою і лояльнішою до її викривачів; з іншого – вона набула рис всеохопної злодійської машини, зламати яку не зміг ні президент, ні його злі погрози, ні аванси закордонних приятелів, ні, зрештою, ті, хто вистояв цю владу на Майдані.

Іноді я думаю собі, що Порошенку варто вчасно зупинитися у своєму бажанні абсолютної свободи, оскільки ще крок, і ми могли б стати свідками того, як майже за Платоном,   «тиранія виростає із демократії. Інакше кажучи, із крайньої свободи виникає найбільше і найжорстокіше рабство». Згадаймо, скільки разів президентське оточення приміряло ПОПу уніформу узурпатора і автократа. Натомість спільнота щоденно кпить з пустопорожніх погроз Ґаранта, який може гарантувати лише свою нерішучість.

Однак надійшов час, коли тепер вже Порошенкові варто згадати, що «держава дала йому в руки дві хлібини», і що цей хліб слід відробляти. Важко сказати, що стало переломним моментом. А, може, такий ще попереду? Як би там не було, президентові варто вловити мить, коли закручування гайок ще не виглядатиме болісним після абсолютної свободи. А далі «публіка» почне звикати.

Ігор Гулик. Ілюстрація: cartoon.kulichki.com  

Кілька слів про «багатостаночників» від журналістики

Гротескне поєднання непоєднаного (бо вільна преса у будь-яких випадках передбачає критичне налаштування до офіціозу, до влади, зазвичай, безвідповідальної і нефахової)  обертається особистими трагедіями, а іноді й шкодою справі

Я категорично проти усталеної громадської опінії про журналістику як про другу найдавнішу професію під сонцем. Але скажу, що наше ремесло, як, зрештою, і кожне інше, передбачає певні правила і концепти, що їх люблять тепер називати стандартами. І, як завжди, перестороги чи заборони неодмінно передбачають існування тих, хто через різні причини не вважає за потрібне їх шанувати.

Таких причин є чимало: матеріальні, світоглядні, статусні. Не можна вимагати від газетяра чи телевізійника незаангажованого підходу до висвітлення поведінки новітніх товстосумів, коли у нього в кишенях свище вітер, а в голові є розуміння нечистих схем шляхів до статку, якими колись чи зараз користуються його «герої». Рівно ж як не можна чекати від затятого атеїста славослів’я на адресу кліриків. Тут, як кажуть, все зрозуміло…

А от статусні проблеми, – це особлива царина, яка потребує ширшої дискусії.    

Свого часу в Україні було доброю традицією кепкувати з того, що у нашому парламенті зібралася така собі філія Спілки письменників. Критика, без сумніву, мала свої резони, позаяк політичні аматори від пера не могли особливо тягатися з «профі», виглядали не вельми переконливо, коли йшлося про формування державного бюджету чи інші документи надзвичайної державної ваги, сповнені циферією і чіткими економічними розрахунками.

Але вони, принаймні, не накидали колегам з літературного цеху уздечку якихось канонів чи смакових стереотипів. Навпаки, їхні, подекуди доволі атракційні і незвично-емоційні підходи до серйозних питань, замкнутих досі на всі номенклатурні ґудзики, розбудили серед народу вільну думку і вільні прагнення.

З колегами-журналістами, яких різні обставини винесли на гребінь чиновницької вертикалі, дещо інша історія. Вони намагаються, з одного боку, набундючено грати роль видатних державних діячів, а з іншого, – недолуго, по-панібратськи поводитися зі своєю колишньою професією. Мені вже не вперше доводиться мати справу з явищем, коли вправний і цілком адекватний журналіст потрапляє у ситуацію своєрідної шизофренії, намагаючись узгодити свої владні зобов’язання з позірною незаангажованістю і об’єктивністю.

Це гротескне поєднання непоєднаного (бо вільна преса у будь-яких випадках передбачає критичне налаштування до офіціозу, до влади, зазвичай, безвідповідальної і нефахової)  обертається особистими трагедіями, а іноді й шкодою справі. У принципі, мені важко пригадати бодай один більш-менш втямливий закон, який би бодай на йоту полегшив життя українських ЗМІ в умовах тотального зубожіння. Здебільша, ці циркуляри стосуються поверхових речей, бо мотивовані вони бажанням навести європейський шарм на вітчизняну убогість і невлаштованість.

Ми говоримо про це у провінції, намагаємося достукатися до вищих державних інституцій, у яких, - це очевидно, - присутнє, здавалося б, потужне фахове лобі вже у третьому поколінні. У відповідь – округлі фрази про стандарти, про покликання і обов’язок журналіста, і мовчанка, коли йдеться про реальні речі, до прикладу, податкові преференції україномовних видань, електронних медіа перед засиллям агресивної макулатури північного сусіда.

Так було, і так, на жаль, є.

Ігор Гулик. Ілюстрація: prikol.bigmir.net

Гра в класику

Верхівка не може сконцентрувати усю свою увагу на руйнівниках її добробуту, бо численні нез'ясовані проблеми знаті відволікають її, змушуючи до кругової оборони

Десь далеко, за гранню Майдану, ми, здавалося, мали б загубити, як непотріб, властиву з часів царя Гороха традицію візантійщини у політиці. Інтриги і залаштункові виправи, фаворитизм і сепаратні угоди, хитромудрі комбінації і меркантильні інтереси, – чи не це, переповнивши чашу терпіння, виштовхнуло майданну стихію, недвозначно даючи зрозуміти еліті, що так далі жити не можна?

Тодішніх провідників опозиції, очевидно, також не влаштовувала гра "втемну", чи не тому їхні слогани були лаконічними і концентрованими, натомість вивчена Банковою рать на публіку висловлювалася обтічно, даючи зрозуміти, що там, у високих кабінетах, словесні конфігурації перегодять грань пристойності. "Маємо те, що маємо", – класична формула першого президента, трансформувалася згодом у "Розкажіть мені, що будувати, і я вам збудую" другого, аби вивершитися лайкою на адресу журналістів, суддів та опонентів і спробою реабілітації на кшталт "Україна не Росія". Класики української політичної фразеології не надто переймалися сенсами, вони радше намагалися неоковирно висловити порожнечу поля державницьких ідей і нечуваною досі атракційністю цих спроб створити у посполитого ілюзію такої собі хлопської політики, де все, як на долоні, де нема каменюк за пазухами.

Натомість потреба блукання "між крапель" шліфувала уміння вітчизняних провідників, набуте, мабуть, на генному рівні, – уміння класичного, історично сформованого на рівні традиції словоблудства, кривоприсяжництва, клятволомства. Невластива представникам колишньої партноменклатури альтруїстична риса змушувала дбати про самовиживання індивіда, а не самореалізацію державних мужів. А оскільки на персоні очільника замикалися незліченна команда тих, хто випхав їх на крісло, тих, хто допомагав у цьому кріслі втриматися, зрештою, "дорога родина", то вони доконечно опинялися в ситуації кокона з інтриг, переплетених зв'язків, зобов’язань, примусу. Дистанція між владою та її джерелом, означеним Конституцією, невпинно довшала, і потреби народу, перш ніж дійти до чинників їхнього втілення, заламувалися, мов промінь, через призму сотень, тисяч інтересів придворного люду, потрапляли до коло обраних спотвореними, перебріханими, сфальшованими.

Фаворитизм кучмівської системи лише посилював домінанту особистісного у справах загальних, витворював "класику" ухвалення рішень залежно від настрою чи захцянки улюбленця, залежно від смакових уподобань виокремлених представників челяді. Рафінованим втіленням стилю тодішнього керівництва стала практика організації і штучного "розрулювання" криз і інститут штатних "антикризових менеджерів".  

Але з'ясувалося що "гра в класику" годиться для депресивно-сірого міжвиборчого побуту, натомість напередодні зміни еліт, яку спільнота відчуває інстинктивно, її правила не спрацьовують, ба навіть шкодять. Верхівка не може сконцентрувати усю свою увагу на руйнівниках її добробуту, бо численні нез'ясовані проблеми знаті відволікають її, змушуючи до кругової оборони. Вони ж плодять прорахунки у стосунках з опонентами, некоректність збереження інкогніто внутрішніх непорозумінь, вивертають назовні конфлікти серед владного табору. Додайте сюди невизначеність орієнтирів окремих фігур, стурбованих перспективою працевлаштування, збереження бізнесу за умов перемоги нинішніх ізгоїв.

Режим змінився. Разом з ним мали б змінитися й правила гри. Але, з'ясовуємо, що сподівання наразі є марними. Попри ротацію особистостей не відбулося переосмислення мотивацій. Суперечності між антагоністами перейшли у площину здогадок, проектів, передбачень. Позавчорашні радники спекулюють сумнівним авторитетом, підкидаючи у ледь пригасле вогнище дровенята своїх фантазій. Гра в класику у розпалі.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі