Злізти з «ванільного неба»
Якщо ви ненавидите,
значить вас
перемогли
Конфуцій
Нам варто чимдуж забути той абсолютно неприйнятний стереотип, який нашіптує
нам на вухо заспокійливий вихід із ситуації – мовляв, усе, що трапилося з нами
і з Україною за останній рік – це сон, якийсь карколомний фейк, дещо нереальне.
Між тим, як не дивно, він, цей триб світосприйняття, живучий; здавалося б, мав
би відійти, випаруватися давно, ще з першими смертями на Майдані, - аж ні, він
тримається, навіть міцніє. Ви зауважили, як зараз читаються заголовки у
щоденних новинних стрічках. Оті про зону АТО, у якій за добу загинуло?.. Ми
звикли до цієї страшної статистики, і годі говорити, що це звикання все більше
занурює спільноту поза зоною бойових дій у фантасмагоричну летаргію.
Авжеж, життя – не сценарій «Ванільного неба», його шрами і рубці не
захистиш жодними масками, як герой того незабутнього фільму, а втрати і кров –
надто вже болючі і незворотні. Вони колись обов’язково
наздоженуть нас, - гірше навіть не стільки нас, як наших наступників. У всякому
випадку, ми знаємо, за віщо платитимемо свою частку, навіть ті, хто, як
здається, заплатили вже сповна.
Війна ж не триватиме вічно. Якогось дня її ненаситний молох вгамується,
стихне, і спільноті доведеться тверезо і без надриву оцінити те, що із нею
трапилося. Тоді в зовсім іншому світлі постануть і нині безіменні герої, і
«герої» іншого штибу, ті, хто зараз вправно маніпулюють мізками юрби. І, певна
річ, чи не найбільшою проблемою постане питання плати. За тотальну брехню, за «ура-патріотичний»
чад, за мародерство (бо як же інакше назвати чиновницьке злодійство у
злиденному українському домі?), за Іловайськ і Саур-могилу… Саме тоді ницість і
низькість, про яку говорять сьогодні лише на кухнях та інтернет-форумах, вилізе
назовні, на людський огляд, явивши світові виразки і шрами минулої війни.
Ми мусимо бути готовими до цього шоку. Попри нашу нинішню обізнаність у
деталях постачання армії, здирництва і генеральського невігластва. Попри те, що
ледь не щодня чуємо жалобні марші. Бо коли довкола дзвенітиме незвична тиша
миру, її цілком ймовірно можуть обірвати інші, не менш зловісні звуки, -
волання про помсту.
Зацитькати, укоськати його буде ой як важко. Бо хто зможе опиратися злості
ображеного каліки-фронтовика, який підставово пригадуватиме своїм кривдникам
всі їхні недобрі справи? Хто заперечить у праві безхатькові або сироті? Хто
скаже криве слово проти вчорашніх «кіборгів», за плечима яких пекельні дні і
ночі у Донецькому аеропорту? Влада? Ті, хто прирік їх на ці нелюдські
випробування? Ті, хто наживався на їхній кривавиці? Чи ті, хто безтурботно пив
нектар життя, не озираючись на пожежу?
…Кажуть, Леонід Брєжнєв став довгожителем совєтського політичного олімпу
завдяки розважливій ідеї дати людям час для розслабухи після Другої світової
війни. Але він мав на те нафтодолари, грав на струнах душ переможців, на
їхньому ілюзорному всесиллі, а головне – у його розпорядженні був численний
загін насильства – від КДБ до психіатрії, - тож втілити цей задум було майже завиграшки.
А ще – мав час, імперія тоді виглядала вічною.
У нас нема ні нафти, ні тим паче – часу. Думаю також, що у нас не буде
повноцінного відчуття перемоги – навряд чи гібридні війни передбачають таку
категорію вчорашніх учасників. Навпаки, - перед нами, мабуть, постане вибір –
або знову поринути у сон розуму, який, знано, народжує чудовиськ, або рішуче і
гідно перегорнути чорну сторінку спільного житєпису, взявши із неї належні
уроки, і йти далі.
Ігор Гулик. Ілюстрація:
