Про щирість політиків

Вітчизняні провідники занадто рано вбралася у шати досвідчених та самовпевнених державотворців

На українських адміністративних будівлях варто було б повісити банер з цитатою Генріка Ібсена: «Якщо двері до зали відчинені, уникайте чорного ходу».  Це я не про корупцію, бо знано, що вона лише віднедавна почала шукати потаємних стежок, раніше ж навпаки, робилася відверто й нахабно, зневажаючи не тільки закон, але й елементарні норми пристойності. Я кажу про заплутаний клубок проблем з новою владою, якому додають пікантності щоденні заяви знакових осіб.

Розумію, що політика – не справа відвертих та щирих, радше вона – заняття хитрунів та інтриганів. Рівно ж усвідомлюю, що вітчизняні політики занадто рано вбралася у шати досвідчених та самоупевнених державотворців, позаяк вони мають справу не зі звиклим до демократії народом, а з тими, хто фактично разом з елітою робить перші кроки, а, отже, має схильність довіряти своїм провідникам. Перші суттєві тріщини у конструкції цієї довіри не відкинули, однак, симпатиків не надто чесних і щирих діячів, далебі, не варто тому випробовувати на міць народне терпіння надалі, оскільки вже останні вибори цілком недвозначно засвідчили, як кількісно зростає партія «проти всіх».

Але коли президент відверто займається плагіатом, проголошуючи «еру справедливості», то «його народ» раптом починає нервово згадувати, де ж це він чув про «справедливість, за яку треба боротися»? Якщо гарантові до смаку давня, дуже висока популярність фатальної супутниці Ющенка, якщо у безпросвітному популізмі він вбачає шлях доуспіху, – то це, здається, не предмет для всеукраїнських переживань, це, вочевидь, особиста справа громадянина Петра Порошенка. Бо, власне, саме від непослідовності, часами діаметральної протилежності сенсових наповнень президентських месиджів країна стає цапки, маючи, до речі, й без того, чимало причин для переживань і особистих трагедій.

Але ж… «двері до зали відчинені». Їх відчинили ще тоді, коли президент і коаліція почали відверто махлювати, не виконуючи своїх передвиборчих обіцянок. То чому зараз, роблячи невтямливу і, відверто кажучи, провокаційну заяву про «еру справедливості», Порошенко намагається дистанціюватися від коаліції, вдягнувши тогу третейського судді? Втримати державу, у якій, за давнім влучним висловом політолога Вадима Карасьова, нема партій, що змагають за владу, а є «партії-країни», які поборюють одна одну до останнього, – такою політикою не вдасться.  Коли «двері до зали відчинені», коли проартикульовано головні завдання і головні симпатії, то, як на мене, слід дотримуватися задекларованої тактики, а не «шукати чорного ходу».

Тут не мова про переваги чи недоліки «майданної коаліції». Тут мова про щирість політиків перед собою, своїми партнерами і, зрештою, перед виборцями. Вони, виборці, голосували з переконанням, що, можливо, судячи з декларацій та обіцянок, сили Майдану нарешті знайдуть порозуміння і об’єднаються. А чим тепер Порошенко відрізняється від невдахи-Ющенка?

«Майданна більшість» може бути нестійкою, хиткою і нетривалою. Але вона мусить бути, бодай для того, аби її суб’єкти змогли знову апелювати до тих, хто голосував за них фактично двічі. Якщо цього не станеться, якщо БПП (загалом чи якийсь її відлам) подасться до спілки з «колишніми», або за рахунок їхніх голосів спробує проштовхувати хай навіть «справедливі» рішення, то гріш ціна «гарвардським хлопчакам», фейси декого з яких ще й досі незнайомі кожному українцеві.

А, може, українському президентові й направду варто залишити повноваження британської королеви? Принаймні, країна позбудеться примхливого і непослідовного чинника дестабілізації, а поведінка її політиків стане бодай на йоту щирішою і правдивішою.

Ігор Гулик. Ілюстрація: telegraf.in.ua

Спроба реінкарнації

В Україні на майже вичищеному від тоталітарних ритуалів терені відроджується... «мистецтво поклоніння»

Кампанія «деолігархізації», розгорнута владою після усунення Коломойського, стає ще одним підтвердженням сумної реальності того, що в Україні, як колись висловився Бернард Шоу, «мистецтво управління полягає в організації ідолопоклоніння».

За час, що минув від проголошення незалежності, спільнота потрохи позбувалася притаманних тоталітаризму рис, попри те, що режими Кравчука та Кучми не хибували надмірною схильністю до демократії. Та все ж авторитарні замашки президентів, зазвичай, приховувалися у коридорах похмурого будинку на Банковій, а сталеві нотки у публічних спічах перших осіб держави лунали дуже рідко. Важко собі уявити дискусію у вагоні  електропотяга, де б прихильники курсу Л.Д. рвали на собі чи на опонентові сорочки, доводячи свою правоту. Радше, ситуація скидалася на часи пізнього брежнєвізму, коли об’єкт «поклоніння» виринав, здебільшого, в анекдотах і веселих історіях.

Варто було Януковичу перегнути палицю, і...

Парадоксально, але саме унікальна для України революція, покликана повернути кермо держави в давно проартикульоване, але зневажене її вождями русло, справді велелюдний всенародний здвиг, відродили на майже вичищеному від тоталітарних ритуалів терені «мистецтво поклоніння». Правда, у нашій ситуації не йшлося про те, що росіяни окреслюють прислів’ям «насильно міл не будєш», а про особливий тип харизматичних діячів, які вміють спонукати світлі почуття натовпу, граючи на темних струнах його колективної душі. Адже мотивацією учасників Майдану була віра у справедливість, первинно збудована на бажанні помститися за кривди, і як з’ясувалося згодом, не в останню чергу, на бажанні і собі урвати шматок, відігратися на успішнішому сусідові чи конкурентові, що досі був запанібрата з податковою…

Ідолопоклоніння формувалося цілеспрямовано і систематично, забиваючи у мізки посполитим іміджеві стереотипи – спочатку «кривавий пастор», відтак новоявлений мученик-самітник «кулявлоб», згодом – всюдисущий ПОП. Але у тім то й фокус, що святі можуть залишатися святими лише за умови завершення їх земних шляхів. Реальність буття, як правило, стирає позолоту, ретельно наведені технологами штрихи грубшають, а вчинки «ідеальних осіб» надаються до аналізу, причому, його висліди часто не на їхню користь.

Трагізм ситуації, – не залежно від того, усвідомлюють це високопосадовці, чи ні, полягає у тому, що їх наразі лише трохи ушкоджену харизму намагаються використати, далебі, не задля «барабанів революції». Технологічно це виглядає як спроба за допомогою однієї харизми порятувати владу від харизми іншої, – тих, хто не вхожий до кола президентських фаворитів через відсутність часу. Бо – на фронті  

Власне, йдеться про роль «офірного ідола», – ідея відтермінувати місцеві вибори, які направду є нагальними, до часу, коли «буде зручно», спричинить ситуацію, за якої омріяна президентом і підхоплена його оточенням конституційна реформа, перетвориться у fata morgana на цвинтарі усіх революційних ілюзій. 

Реінкарнація образу «польових командирів» у місцевих радах, на думку політтехнологів з середовища Банкової, - це «нічний жах». Особливо, коли припустити, що більшість із них рушить на вибори, згуртована негласною підтримкою декого із «відставлених» олігархів. Так спробують вкотре дати спільноті позитивний месидж і надію на «сильну руку», можливо, спровокувати у мізках найвідчайдушніших припущення, що Порошенко вже трохи «засидівся» зі своїми дипломатично-округлими фразами.

Мені видається, що «яйцеголові» знову перемудрили. Цікаво, чи надовго вистачить терпіння посполитим?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов

Корекція моралі

Влада скоригувала власні принципи настільки, що вони ніяк не адаптуються з тими критеріями, які сповідують її виборці

Життя не тільки складне, "сповнене розчарувань і тихого смутку", іноді його зигзаги приховують тонку іронію, гримасний сарказм, що його й не придумаєш. 

Важко вимагати системних змін від країни, яка живе в режимі постійного релятивізму. Політичні уподобанння, що їх міняють, мов рукавички, зовнішньополітичні симпатії та антипатії, вектори яких важко визначити навіть упродовж одного дня, піарні акції антагоністичних таборів, які вмить перелицьовують явище чи подію з чорного на біле і навпаки, – як у "Собачому серці" Булгакова, – "не читайте більшовицьких газет". Однак, головне – не ці дріб'язковості щоденного невлаштованого побуту, бо політика, на жаль, а, може, закономірно, стала неодмінною складовою пересічного обивателя, який бодай трохи замислюється над днем завтрашнім. Головне, – спроба ревізії основоположних засад буття, а відтак – намагання трактувати аудиторію на безмежному терені за зграю невігласів, олігофренів, позбавлених елементарної здатності до аналізу того, що відбувається. Ще свіжі у пам'яті оптимістичні реляції про завершення АТО за два тижні. Тепер же, коли минув ледь не рік, ніхто про них і не згадає. Я не кажу вже про боротьбу з корупцією у прямому ефірі, з якої вийшов якийсь непідвладний здоровому глузду пшик. Я починаю міркувати – ну, не можуть же підставляти схожим чином перших осіб держави їхні радники, політтехнологи, зрештою, правники. А якщо й підставляють, то чому досі комфортно ніжаться на своїх грошовитих посадах? Чому не йдуть на біржу праці? Чи, може, знають надто багато про триб життя своїх патронів, про їхні витівки, так багато, що «всесильні і всемогутні» просто остерігаються викинути їх на вулицю.

Важко збагнути логіку діячів подібного штибу. Корекція моралі схожих осіб сягає небачених і навряд чи дозволених похибок. Та особливо вражає погідливість і смиренність тих, чиїми спинами 2014-го гуляли міліцейські кийки, і у кого цілилися досі нез’ясовані снайпери. Тих, хто небезпідставно вимагав справедливого покарання для псів Януковича. Так, тоді заходилося на революцію, настрій барикад витав у повітрі, журналісти, які щойно позбулися облудливої ілюзії темників, відпрацьовували вчорашні гріхи.

Вони і сьогодні не мовчать, от тільки весь їхній справедливий гнів надто вже ретельно позиціонований з корекцією на смаки власника і грошодавця. Бо після Майданної бурі невирішеним залишилося питання влади в країні. Ви каже, - як? Мовляв, і президентські, і парламентські вибори відбулися. Звісно, відбулися, але чи чується твердо на ногах у цій країні і гарант, і керівник уряду, - висуванець «дивної коаліції? Чи розуміють вони усю аморальність того, що відбувається – псевдореформ, псевдомиру, псевдодемократії, псевдостабільності?

Влада скоригувала власні моральні принципи настільки, що вони ніяк не адаптуються з тими критеріями, які сповідують її виборці. А це неминуче означатиме спочатку ігнорацію та зневагу до відступників і брехунів, а відтак – війну з ними. А на війні як на війні. Тоді запізно говорити про мораль.

Ігор Гулик. Ілюстрація: polittech.org   

Алегорії і знаки

Метафоричність політики зумовлена направду дивним періодом вітчизняної історії, який таки матиме вислідом нову якість влади

Український політикум забавляється у містику. Квапливі арешти корумпованих міністрів з революційного уряду, полюбовна оборудка олігарха з олігархом (президента і екс-губернатора) означені символами, які ще довго трактуватимуть ясновидці з довколавладних кіл. Фейсбучні епоси «фанів» і «ботів» з обидвох сторін ще відгукнуться декому з високопосадових юзерів і штатних політтехнологів, але й вони достатні для того, аби зрозуміти, що все повертається до притаманної українському контексту звичної формули «політик – пахолки».

"Часами у реальній історії величезні причини виявляються у нікчемних фактах, а грандіозні факти виявляють нікчемні причини", – писав у "Сповіді відступника" знаний автор терміна "homo совєтікус" Олександр Зінов'єв. Тут не будемо давати оцінок величин причин і фактів, зауважимо лише, що алегористика політиків зумовлена направду дивним періодом вітчизняної історії, який, на мою думку, таки матиме вислідом нову якість влади.

Опонентам «з верхів» важить на тому, аби дошкулити одне одному. Хтось робить це це по-майданному прямо і без зайвих викрутасів, хто із застереженнями, цілком усвідомлюючи наслідки однозначних фраз. Такі пробують урезонити "самураїв" натяком на відносність усього під сонцем. Конституційна реформа, яка нависла дамокловим мечем, без сумніву, є "грандіозним" наслідком. Але, на думку "радикалів", вона зумовлена вона "нікчемними" причинами. Натяк більш ніж прозорий: будь-який порух у бік зволікання зі змінами Основного Закону, будь-яка спроба перевести конституційну реформу у русло «говорильні», референдумів, як оте планує чинний прем’єр, зле позначиться на опінії європейських структур. А, значить, може завершитися традиційно для України…

Ця фатальна сув'язь – наслідок кон'юнктури і подвійних стандартів, які стали звичними в арсеналі вітчизняної політики, і вони, мабуть, найбільше, вадять будь-якому поступові держави. Давнє, ще Кучмове трактування системи рівноваг і стримувань дійшло у ситуації з конституційною реформою свого апогею, і нинішнє тупцювання на місці, завзята імітація змін є відповіддю на здавалося б риторичну фразу колишнього президента про те, що він хотів би побачити Україну без нього.

Тут маємо справу не з банальною недовірою властьімущих та їхніх опонентів. Тут – хронічний острах радикальних кроків, які можуть інспірувати непередбачуваність суспільних реакцій. Звідси й численні технологічні прийоми, намагання переграти одне одного посередництвом правничої казуїстики, привентивні удари з наміром з'ясування можливих тактичних кроків з-поза політичних барикад. Якщо в часи Леоніда Кучми говорилося про класичну "візантійщину" з її фаворитизмом, підступами та зрадами, то зараз ця "візантійщина" набула рис, притаманних середньовічним дворам Європи, посилених досвідом демократичних режимів не найкращого штибу.

Чим можна залякати молоду демократію? Ясна річ, примарою диктатури. Тут довго не мудрують, наголошуючи на тому, що будь-які операції на тілі Конституції можуть обернутися тоталітаризмом. Виглядає страшно, але трохи кумедно. Знано, за яких умов ухвалювався чинний Основний Закон, знано також, як філігранно зневажають його вимоги, використовуючи шпарини, закладені у "тілі" Конституції. До того ж, якщо вже зовсім відверто, то «фаталісти» могли б і деталізувати, кого бачать майбутнім диктатором.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Пітер Пауль Рубенс. Алегорія війни. 1628. Дерево,олія

Про хвилевість угод

Щуку кидають у річку, люструють руками тих, кого слід було люструвати у першу чергу, розкуркулюють тих, хто й сам не проти грати за правилами

Намір якомога хутчіш завершити «антиолігархічний скандал» з Коломойським і довести цей месидж до найвіддаленішого села свідчить не тільки про цейтнот, у який загнали самі себе головні бенефіціарії Майдану, але й, – увага! – про невизначеність ситуації, у якій ніхто зі сторін не може бути певним в однозначній позиції своїх партнерів.

Про людське око все виглядає поважно: усунення Коломойського спричинило ледь не істеричну реакцію урядової команди, яку можна пояснити бажанням довести: «А ми що, гірші?». Підкинувши публіці дивні кадри із затримання очільників ДСНС у прямому ефірі, і Яценюк, і силовики продемонстрували тільки власну неспроможність належно і цивілізовано реагувати на ймовірні виклики. Агресивна риторика, якою почав знову послуговуватися прем’єр, лише фокусує увагу спільноти на  справжній проблемі нинішнього провідництва – за декларованої боротьби з корупцією, з’ясовується, що уряд – майже фантом, ситуативне збіговисько різношерстної публіки сумнівного ґатунку, парасолька для таких же корупціонерів, при чому за цілковитої відсутності лави запасних. В умовах революції їх єднало бодай тваринне бажання влади; здобувши вплив і важелі, вони кинулись реалізовувати свої осібні прагнення, не озираючись на пристойність і, тим паче, на так зване партійне керівництво. Тому час од часу від нинішніх подій в Україні в мене зринає аналогія зі здобутою ворогом фортецею, кинутою на пограбування розпалених битвою і хіттю воякам.

Але головний парадокс полягає у тому, що жертви цього погрому зважуються на угоди з ґвалтівниками. З ними ведуть інтелектуальні бесіди про предмети, що не присутні у світоглядних моделях співрозмовників, а відтак підписують дивні угоди про ті ж предмети, коментуючи їх таким чином, ніби усі підписанти вже втямили, про що йшлося.

Маятник української політики, після оманливого спокою «м’якого авторитаризму» Януковича (до Вільнюса), набув небезпечно широкої амплітуди коливань. Президентська політична сила (взагалі – чи сила, радше, її провідник), втрачає прихильників і коаліцію, і нині вже годиться на роль… найвідданішого партнера Опоблоку, покликаного, слід розуміти, з поміж іншого, не тільки забезпечувати голоси, але й спробувати легітимізувати «деолігархізацію». Звична річ, - щуку кидають у річку, люструють руками тих, кого слід було люструвати у першу чергу, розкуркулюють тих, хто й сам не проти грати за правилами. Але ж правил немає, і хто-хто, а саме владні крикуни є найнезацікавленішими особами у тому, аби вони з’явилися.

Схоже, там, у столиці, вважають, що Україна існуватиме доти, доки вони залишатимуться біля корита. Егоцентризм і глави держави, і прем’єра підігрівається їхніми найвідданішими симпатиками, і що головне, – його оточенням, яке раніше бодай стимулювало обидвох на по-своєму радикальні вчинки, нині ж заради збереження статусу-кво, здатне відраджувати від будь-яких справді реформаторських рухів.

Але після Майдану-2 і бажаючи уникнути Майдану-3 еліта приречена ламати існуючий стан речей, тобто протистояти зазіханням зовнішнього ворога, водночас боронитися від тих, хто шкодить реформам. Місцеві вибори для неї – ще один виклик. Вони здатні докорінно змінити політичну мапу (особливо, враховуючи інтерес «олігархів»). Бонусом цих перегонів стане фіксація в Україні справжньої опозиційної сили (без угодовства ОБ і гламурних витівок Ляшків з певними комбатантами), і можливість для неї, цієї опозиції, не озиратися на думку президента.

Переваги такої опозиції. – у визначеності мети і широті маневру. Слабина президента і прем’єра – в неспівмірності бажань і можливостей, у сплутаності рухів і уразливості, продиктованій сумнівною легітимністю повноважень за умови конституційної реформи.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов  

Смак свободи

Страх — це єдиний — і тотальний — спадок, який Система залишила українському суспільству

Звісно, було б чудово, якби свобода давалася легко, хай навіть через кількатижневе стояння на вихололому Майдані. Вочевидь, було б взагалі фантастично, якби дещиця людей (бо що таке кількасот тисяч у центрі Києва, порівняно з усією країною?), змогла б «інфікувати» своїм вільнодумством, своїм розумінням потреби самореалізації, пасіонарністю і розкомплексованістю усю націю. Але так не буває. Зрештою, цього й не могло трапитися зі спільнотою, підсвідомість якої отруєна бацилою страху. Страху перед майбутнім (ліпше не приходило б), перед минулим (аби не поверталося), перед захланними чиновником, фіскалами, свавільними правоохоронцями, заздрісними сусідами, власним (здебільшого, порожнім) гаманцем…

Є ще одна річ, яка заважає українцям (та й не тільки їм, радше більшість народів потерпають від цієї напасті) уповні відчути смак свободи. Бо страх, яким би укоренілим він не був, все ж має властивість вивітрюватися, забуватися, мізеріти. Але… Оксана Пахльовська якось зауважила, що  «страх — це єдиний — і тотальний — спадок, який Система залишила українському суспільству. Цей принизливий спадок передається з покоління в покоління. Вивітрює з людей мову. Гідність. Пам’ять. Вивітрює з людей людей.

Тому керувати таким суспільством легко. І саме це суспільство може здобутися лише на одну владу: злодіїв. Циніків. І відвертих злочинців».

Влада назагал, – не тільки нинішня наша, – містить у собі первинний підтекст джерела страху. Цей архаїзм мав би давно зникнути разом зі стереотипами, які нагромадилися упродовж століть історії держави. Але, мабуть, у тому й полягає різниця між зрілими демократичними спільнотами і новаками на цьому шляху, що перші давно второпали вторинність апарату насильства стосовно себе, що державна машина справно функціонуватиме, лише змащена податками пересічних громадян, що будь-який полісмен мав би, в першу чергу, вклонитися батькам дівчинки за свою зарплату, за можливість годувати власну родину, а не дубасити чуже дитя, як злочинця.

З іншого боку, – влада й справді культивує наші фобії і страхи. Там, нагорі, досі мешкають динозаври, які легковажно вважають собі, що відчуття непевності перед майбутнім, а також безперестанне нагнітання пристрастей довкола «п’ятої колони», ворогів – зовнішніх і внутрішніх - можуть цілком певно замінити їм цивілізовані важелі управління суспільством.

Чи можна їх змінити? Як на мене, слід, у першу чергу, переконати себе у тому, що кожна людина народжена вільною і самодостатньою, що навіть ангел на найвищій посаді, не керуватиме нашою долею чи вирішуватиме чужі проблеми. І ще, – намагатися обирати владу, виходячи з власного світосприйняття і особистих критеріїв. Мені не хочеться вірити Борисові Олійнику, який колись перетворив це побажання у своєрідну константу: «Ми фетишизуємо свій народ. Але народ, який наділяє злодія владою, потім його лає, а потім знову обирає, не достойний іншої влади».

Зробімо так, аби «фетишизований народ» обирав вільно, без чужих підказок і тотального зомбування, без віртуальних надій і «пенсійної милостині» серед безпросвітніх злиднів, – і лише тоді робімо висновок, наскільки вдалим був його вибір.

Ігор Гулик. Ілюстрація: blog.i.ua

Над законом...

Над «деолігархізацією» (про людське око) України тяжіє потреба „забезпечення легітимності». Але як її забезпечиш, коли головний в цій країні – теж олігарх?

Компроміс, якого, можливо, досягнули у столичній тусовці завдяки знаній «дипломатичності» гаранта і не менш знаному меркантилізму дніпропетровського губернатора, не повинен особливо втішати загал перспективою змін. Власне кажучи, навіть довгоочікувані домовленості поміж двома потугами української політики методологічно не різняться від досі вживаної практики нехтування законами, причому тяглість такої традиції простежується аж до початків нашої незалежності.

Суть „пакту”, укладеного двома діячами, знову зведеться до політичних аспектів врегулювання. Мовляв, ми між собою „перетерли”, а відтак спробуємо увібгати наші благі наміри та побажання у прокрустове ложе законів.

Над технологією, яка передбачає «деолігархізацію» (про людське око) України, тяжіє дуже вагомий аргумент потреби „забезпечення легітимності». Але як її забезпечиш, коли головний в цій країні – теж олігарх? Тому шлях до цієї „легітимності” позначено неприпустимими порушеннями закону, пошуками шпарин між параграфами і циркулярами і таке інше.

Хтось вже квапиться окреслити межі компромісу: мовляв, Коломойському замість «Укрнафти» дадуть можливість з’їсти найласіші шматочки майбутньої приватизації, що розв’яжуть руки у боротьбі зі знесиленим Ахмєтовим тощо. Але чомусь зовсім не шпетить факт, що і це не вписуватимеся у жодні легітимної процедури.

Питання постало руба: або Україна надалі залишатиметься таким собі конгломератом олігархічних феодів, або найпотужніші з цього клану змушені будуть обирати раз і назавжди: політика чи бізнес. Я особисто не надто вірю у світлу перспективу цієї схеми, точніше, - у абсолютну безболісність процесу деолігархізації. Я переконаний, що знані своєю креативністю (читай – пристосуванством) учорашні «малинові піджаки», а нині – зовні респектабельні державні мужі з мільярдними активами, знайдуть шляхи для полагодження проблем.

Це зараз вони роблять насуплені гримаси, випихають поперед себе пішаків, які здуру артикулюють несусвітні речі. Це зараз, - прикриваючись війною, - вони навзаєм звинувачують один одного у співпраці зі «всесильним Пу». Але, повірте, коли мова перейде у площину конкретних зисків і чистогану, вони негайно забудуть свою риторику, та ще й переконуватимуть інших, що, - боронь Боже, - ніколи, за жодних обставин, - не ставили під сумнів порядність і патріотизм своїх опонентів.

Колись я вже цитував відомого російського філософа Андрєя Ашкєрова: 

„Все у сучасних спільнотах може бути (і є) предметом угоди. Вони й існують лише завдяки тому, що втілюють принцип „Про все можна домовитися”. Угоди є етикою і онтологією нашого світу”. І далі: „Про що ми домовляємося по-справжньому, так це про те, що нема, і не може бути жодних угод, а, отже, жодної відповідальності за їх виконання. Договірна діяльність з цієї точки зору – всього-навсього лише більш чи менш ретельне практикування безвідповідальності”.   

Якщо хтось уважає, що після таких сумнівних компромісів Україна почне писати свою політичну історію з білого аркуша, – його надії є наївними і легковажними. Десь такими, як і надії командирів на вчорашню методичку Міноборони про боротьбу з пияцтвом у війську. Нинішні „консенсуси” і „угоди” обов’язково вилізуть, мов шило з мішка, рано чи пізно рикошетом вдарять у найслабше місце.

Але „табули раси” не буде. Буде дошка з розмитими крейдяними написами попередніх уроків, буде, можливо, нова системна конфігурація влади зі старими конфліктами і, що гірше, зі знайомими до болю обличчями, які подаватимуть себе як „нові, білі і пухнасті”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: fraza.ua   

Реадмісія еліт

Війна між впливовими кастами ведеться на самознищення

Насамперед, розберімося з термінами. Реадмісія, як стверджує довідкова література – це повернення нелегальних мігрантів, що проникли на територію однієї країни з території іншої. Крім того, реадмісія – це зобов’язання країни прийняти назад мігрантів, що незаконно в’їхали з її території на територію іншої країни і затриманих там. Процес реадмісії передбачає, поза іншим, існування угод між країнами, які прагнуть цивілізовано вирішувати власні проблеми, спричинені небажаними гостями, і пособити сусідам у випадку, коли серед прибульців знайдеться якийсь кримінальний тип.

Щось схоже до реадмісії, правда, цілком метафорично, відбувається зараз у стані вітчизняних еліт. Хтось зауважить, що тихий процес повернення ще учора гнаних фігур і фігурок режиму Януковича, влучніше було б назвати ротацією. Але ротація, зазвичай, характерна для однорідних середовищ, коли потреба політичного моменту або ж організаційних вимог відображаються на, так би мовити, особовому складі провідництва. У принципі, якщо вже за великим рахунком, то хіба нинішнє провідництво не є збіговиськом тих, кого свого часу «великий соціаліст і перекинчик» Олександр Мороз обізвав «дітьми Кучми»?

Певної ревізії вимагає час і щодо самого визначення еліти. Дм. Донцов вважав, що це замкнена суспільна група (каста), яка зберігає свою окремішність і привілеї, але головною проблемою українства свого часу бачив «формування будівничої правлячої касти». Нині ж еліти характеризуються відкритістю і здатністю до дифузій, а про «будівниче» їх налаштування годі й говорити. Радше, це групи, що осідлали владні важелі, фінансові потоки, зуміли об’єднати ці дві складові впливів і послідовно чи ні, але боронять здобуте перед конкурентами і рештою загалу.

Для стосунків вітчизняних еліт притаманний неприхований антагонізм, і це, як на мене, цілком природно через несформованість демократичної традиції і несистемний характер ринкових перетворень. Війна між впливовими кастами ведеться на самознищення, за принципом «або – або», який не передбачає життя після виборів або інших суспільно вагомих подій межевого штибу. Пихата категоричність, самовпевненість і ілюзія володіння істиною в останній інстанції – це аж ніяк не ознаки принциповості нашого правлячого класу, це, на жаль, свідчення його наївності, невміння бачити перспективу, і, що гірше,  – довкілля. І коли «день завтрашній» заскакує зненацька вчорашніх переможців своїми несподіванками зигзагами, вони не знаходять нічого кращого, ніж конформізм з опонентом.

Як на мене, сьогодні, коли до насиджених місць, мов з вирію, повертаються «учорашні», коли у столичних кабінетах можна зауважити сотні, а то й тисячі «злегка люстрованих», – акурат час поцікавитися змістом справжніх домовленостей перед «однотуровими виборами». Наскільки далеко сягають вони у майбутнє України, яких ще реадмісій очікувати пересічному громадянинові? Я розумію, що «ультиматум багатства викреслює злидарів. І робить це з повним правом, оскільки вони мають нетактовність ухилятися від загальної згоди» (Жан Бодріяр). Це – ґрунт для безперервної низки конфліктів, криз, по-різному трактованих різними елітами, а, отже, «антикризових коаліцій» і менеджерів.

З іншого боку, повернення «привидів» –  це чудовий урок потреби політкоректності і «фільтрування базару» для завтрашніх поколінь політиків. Надії на люстрацію, які, - наголошу, - кволо артикулювалися у середовищі інтелектуалів і маргіналів (що, до речі, в Україні є рівнозначними термінами), підняті на владні висоти, не витримали іспиту на живучість. Отож, слід втямити, що, коли ми вже взялися за справу спорудження демократичної оселі, то маємо змиритися з тим, що поруч заважатимуть або допомагатимуть усі, навіть найзатятіші опоненти. Їх же не виселиш на Місяць… Їх можна посадити до цюпи, але, як завжди, на те бракує політичної волі або ж доводиться жити пов’язаним підкилимними домовленостями, які з часом втрачають навіть сенс.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru  

Проблеми адаптації

Влада нездатна наразі втямливо пояснити те, чого вона хоче від розрекламованих реформ

Економічна криза – лише верхівка велетенського айсберга змін, які варто очікувати в Україні найбличним майбутнім. Безробіття, нестатки і соціальний песимізм несподівано, навіть нахабно увірвалися в життя мільйонів наших співгромадян акурат тоді, коли вони більш-менш пристосувалися до звичних правил, уклали свій повсякденний триб життя, забезпечили бодай мінімальні заощадження на «чорний день». Тобто, – розслабилися…

Мабуть, схожі настрої панували і серед української верхівки. Останніми роками ніхто по-справжньому не займався господаркою, ба навіть жартували: поки нагорі чубляться, економіка потихеньку, без зовнішніх втручань та настанов зростає. Насправді еліта зосередилася не тільки на внутрішньовидовій боротьбі за владу; вона уповні використовувала потенціал прогресуючої економіки для завоювання симпатій майбутнього електорату. Так ми отримали дивну модель держави, де демократія стала синонімом соціального популізму.

Але тепер, коли на вулиці спочатку індустріальних міст почнуть виходити вчорашні більш-менш забезпечені висококваліфіковані робітники, причому виходити не для того, аби вимагати від уряду роботи і гідного життя, а щоб відібрати гаманець у свого ж земляка, – матимемо справу з проблемою адаптації суспільства до нових умов. Цілком зрозуміло, що соціальний популізм, яким так охоче і так неуміло послуговувалися всі без винятку фаворити вітчизняної політики, у свідомості «маленького українця» переважив поняття демократії. Вона для нього – це спосіб жити за рахунок солодких подачок верхів, жити від виборів до виборів, в умовах фактичної вседозволеності і корупції, які дають можливість не тільки «вирішити усі питання», але й дістатися ближче до тих таки соціальних благ.

Кримінал в Україні, на думку фахівців, найближчим часом зросте на 10 – 15 відсотків. Як боротися з цим явищем, коли на соціальні преференції вже катастрофічно бракує ресурсів, коли правоохоронна система виявилася заложницею «гуманітарних підходів» і тієї ж таки корупції? Є досвід Росії, де режим вже додумався до створення так званих «православних загонів». Але то Росія, ми ж – Європа, принаймні, так позиціонує себе нинішній провід.

Питання не в тому, як кинути за ґрати голодного безробітного. Питання у тому, як дати йому можливіть заробити на шматок хліба. І тут влада матиме значні проблеми адаптації, бо нездатна наразі втямливо пояснити те, чого вона хоче від розрекламованих реформ, чим спричинені шторми у банківській сфері, якими є мотивації «чиказько-тбіліських хлопчиків» у їхніх експериментах над долями мешканців Придніпров’я чи Придністров’я. Було б, звісно, не зле, якби оці пояснення були достатніми на рівні моралізаторства (до прикладу, як це колись намагався зробити Блаженіший Святослав Шевчук: «Ми незадоволені тому, що добре комусь іншому. Інколи нам може здаватися, що Божий бізнес-план не працює. Але, гадаю, краще бути бідним голодним індіанцем, але з родиною, ніж багатим самотнім олігархом»). Та, на жаль, «Божий бізнес-план», як і бізнес-план урядовий не містять дуже важливого і такого, здавалося б, осяжного, цілком матеріального складника – дедлайну. Скажи людині, скільки їй доведеться терпіти нестатки, дискофорт, обмежувати себе у чомусь, а головне – поясни їй по-людськи, що вона отримає навзамін, - і матимеш надію на успіх. Смішно, але де Голль переконав французів перспективою... ватекльозету у кожному помешканні.

Що ж до соціального популізму, то його, мабуть, доведеться забути. От тільки б не викинули разом з ним і демократію…

Ігор Гулик. Ілюстрація: spilnotv.com     

Коротке есе про плинність часу

Система суспільних світоглядних цінностей потерпає від хаосу не менше, аніж весь державний устрій

Ми, мабуть, нічим не відрізняємося від інших спільнот, лише не хочемо помічати однаковостей і закономірностей свого розвитку. Ми намагаємося щось говорити про „українську Україну”, не беручи до уваги того факту, що не минуло ще й одного покоління, не позначеного вродженими плямами колоніального існування. Нас вабить „світле майбутнє”, поза тим, самі того не підозрюючи, ми продукуємо незбагненні з точки зору цивілізованого світу вчинки, мотивацією яких є постсовєтський синдром, ба більше, – большевизм у його найхарактерніших проявах.

Система суспільних світоглядних цінностей потерпає від хаосу не менше, аніж весь державний устрій, позаяк він – вторинний, він – симулякр, витворений у мізках вчорашнього комсомольця, який спромігся долучитися до процесу „державотворення” маючи, передовсім, на меті банальний людський інстинкт самозбереження. Якщо говорити начистоту, то фактично вся наша еліта – макабричний конгломерат покручів, пристосуванців і конформістів, – і нема на те ради, оскільки інших шляхів до олімпу їй не запропонувала ні доля, ні конкретні обставини. Що більше, – їй, цій еліті, до смаку саме таке існування, вона переконана, що саме так, а не інакше, слід правити країною на роздоріжжі: ліберальні гасла і большевицька практика, непоєднувані і водночас реально-прогресуючі, визначальні і засадничі.

Юрій Бадзьо, дисидент з кількома десятками років в’язничного стажу, який, мабуть, і надалі залишиться інакодумцем у середовищі своїх колишніх співкамерників, зауважує цю притаманну для України нинішньої рису:

"...Коли я сьогодні бачу перекошені від люті обличчя "демократів", що потрясають "опозиційними" кулаками перед очима "партократів", голови Верховної Ради і Президента, у моїй уяві постають потворні гримаси большевизму...". Але ж значна частина „партократів” – то, даруйте, дзеркальне відображення тих же „демократів”, лише з тією різницею, що перші – у владі, інші – в опозиції.

Характерним прикладом є ситуація з дивною поведінкою окремих учасників, з дозволу сказати, коаліції, зокрема у питанні змін до «закону про Донбас». Якби ж то йшлося про необхідність збереження чистоти ідеологічних підмурків, - таких просто немає. Ті, хто, кажуть, легковірно покладається на ефемерну Гаагу, фактично відкриваючи шлях Путіну до Києва, або ж ті, хто лицемірно захищає бізнес своїх містечкових партнерів з числа галицьких хрунів, які, тим не менш, успішно платять податки бандитам з ДНР, по-перше, вже були у владі і, перебуваючи там, чомусь не надто переймалися „українськістю України”, а, по друге, їхня сьогоднішня пасіонарність – не що інше, як вияв обурення перед потужнішим і креативнішим чинником.

...Ми й справді втомилися чекати змін, - у країні, що не кажіть, майже два роки триває війна. Ця втома багатьох провокує на нетерплячку. „Все і негайно”, – гасло, яке можна толерувати лише під час революційних ситуацій, але, вони, як правило, скороминущі. Воєнне ж лихоліття передбачає іншу стилістику дій, стратегем, словом, - зваженість у всьому.

І ще одне. Недавно натрапив на фразу Головнокомандувача УПА Романа Шухевича в інтерпретації його останньої зв’язкової Ірини Козак:  „Шухевич казав: ми вміємо боротися і вмирати за Україну, але як буде вільна Україна, то не ми будемо керувати Україною, а ті, які сьогодні в більшовицькій, радянській системі, але які лишилися українськими патріотами. Бо вони вміють керувати державою, але не вміють і не готові вмирати за неї тепер”.

З’ясувалося, що Шухевич надавав завищеного авансу “українським патріотам в більшовицькій, радянській системі”. Зрештою, якщо «більшовицьку, радянську систему» замінити на «посткучмівську», то і її вихованці – теж. Вони не готові ані умерти за державу, ані не надаються до керівництва нею. Для них держава – добра нагода залагодити власні амбіції, втілити меркантильні інтереси, потішити самолюбство усвідомленням власної  „вагомості”. Попри те, спільнота живе за законами нормального розвитку, відкидаючи старе разом з його віджилою атрибутикою і заяложеними гаслами, відкрита до нового, у якому буде і національна ідея, і українська Україна. Не така, якою її собі малюють занурені у штучно витворений світопростір наші нинішні лідери.

Ігор Гулик. Ілюстрація: hdwallpapersfactory.com

Війни малинових маринарок

Імперія, мов вірус, сидить у нашому ж власному національному організмі, а ми замість того, щоб лікуватися, займаємося заговорюванням, «викочуванням яєць» та іншим схожим дурисвітством

Двадцять п’ять років імперія тримає у своїх смертельних обіймах найбільшу і найласішу колонію. Чверть століття ми блукаємо зачарованим колом, раз-у-раз пориваючись вирватися з нього, але довкола розтяжки, мінні поля і вовчі ями. Здавалося б, знаємо, чого хочемо, і водночас – сліпі, мов щойно народжені кошенята.

Найлегше, сказавши «імперія», кивати на північ: он там – визискувач, агресор, тиран. Найкомфортніше, і, звісно, найвирозуміліше, - звинувачувати вчорашню метрополію у всіх наших бідах. І найважче, - що гірше, - непопулярно і якось непристойно, визнавати, що імперія, мов вірус, сидить у нашому ж власному національному організмі, а ми замість того, щоб лікуватися, займаємося заговорюванням, «викочуванням яєць» та іншим схожим дурисвітством.

Що маємо насправді? Насправді зараз ті, хто 25 років тому легко і безболісно перекочували з комуно-комсомольських кабінетів в офіси тоді напівлегальних-напівкримінальних фірм, все частіше й частіше відчувають наближення фіналу своїх кар’єр. Тоді, у 90-х, їм було дуже легко мімікрувати: для цього достатньо було пошити малиновий піджак, купити пейджер, посадити у приймальні довгоногу секретарку, їздити вживаною «Волгою». Тепер, перевдягнувшись у смокінги, пересівши у дорогезні іномарки, вклавши у кишені статусні посвідки, тугі гаманці з банковими картками Platinum&Gold, вони уявили себе вершителями доль мільйонів.

Але... Час не обдуриш. Він невблаганний, непідкупний і безальтернативний. Тому, коли хтось починає розводитися на тему «олігархів, які підтримали/не підтримали Майдан», дурить сам себе. Вони, з досвідом постсовєтського катаклізму, спробували лише пристосуватися до обставин, одягнути, як колись малинову маринарку, вишиванку чи камуфляж. Не більше...

Комусь почасти це вдалося. Гнучкішим, креативнішим, ризиковішим. Інші – у підпіллі, однак теж не покинули надії на порятунок. Впливи ж залишилися, гроші – теж. Амбіцій – купа. Коли на Донбасі вирує війна, коли у тилу волонтери вибиваються з сил, аби дати бійцям те, чого вони потребують, у тиші приватних фірм, юридичних компаній планують інші війни. Війни за переділ власності, війни-помсти за задавнені кривди, війни-реванші. Тож маємо справді «гібридну війну» - не на два, а на неймовірну кількість фронтів. І страшна вона акурат тим, що достеменно невідомо, хто з усіх задіяних персонажів є найнебезпечнішим. Хто виступає з відкритим заборолом, а хто може вдарити в спину.

Даремно Едвард Лукас назвав «кримінальним капіталізмом» лише путінську модель держави. Це визначення стосується майже усього пострадянського простору, бо, що б там не казали, у столицях колишніх кремлівських васалів сидить звичка діяти за лекалами Москви. За поодинокими винятками – грузинським, і аж ось зараз – українським. Тому так важко імперія вичавлюється з національного організму, оскільки вона досі диктує алгоритм його функціонування. Її метастази – не тільки в економіці чи інфраструктурі (ми часом дивуємося «Рошену» в Росії чи «Львівській майстерні шоколаду» в ДНР). Її отрута – у мізках. Що найпроблематичніше – не загалу (теж не позбавленого патерналістських вивихів), а в головах так званої еліти. Вона не відчуває себе самодостатньою, а межі її світовиду чомусь запарканені банківським рахунком і жагою ще більшої наживи.

Тому і Коломойський, і Пінчук, і Фірташ, і Новинський, і... (ім’я їм легіон) дістали зі старих шаф малинові піджаки, гадаючи, що благословенні 90-і роки повертаються. Тому й вирито сокиру війни, яка, в принципі, ніколи й не ржавіла досі. Але, ще раз наголошу, вони забули про час...

Їм у спину дихає нове покоління, нова еліта. Її головною цінністю є, далебі, не гарно розцяцьковані банкноти найвищих номіналів і котувань. Її цінністю є творчий підхід до справи, висока мета – вдосконалення і самих себе, і країни назагал. Навіть у бізнесі, як це не дико звучить для старих підприємців, - визначальним для нової еліти не є зиск, не чистоган, а шанс «розправити плечі». Чудовий епічний роман Ренд Айн – це про них. Про еліту з принципами, мріями, а, отже, з майбутнім.

Малинові піджаки ще трохи повоюють. Але від тієї війни нічого путнього, лише запах нафталіну...

Ігор Гулик. Ілюстрація: elive.com.ua     

Коротке есе про лайку

Чи не запропонувати б нашій «еліті» на собі відчути свавілля і дурість тих, хто уособлює собою усю владну вертикаль

                                                                                       Навіяно Коломойським

Можна майже стовітсотково припустити, що незабаром в українському медійному просторі хтось засвітить плівки із записами засідань коаліції. Не думаю, що вони міститимуть дипломатичні пасажі, радше нецензурщину. Все частіше й частіше дається взнаки наближення місцевих виборів, з кожним пленарним засіданням Ради більшає непорозумінь, свар, бійок.  Однак, то лише ілюзорне враження, насправді там чудово знають, хто і за чиєю партитурою виконує свої ролі.

Та наша мова, – не про лексикон народних обранців (хіба варто очікувати іншого від фактично невігласів, дивом ускочивших у ліфт «нагору»), а про дивовижний феномен всеїдства і тотального конформізму у середовищах вітчизняних еліт. Останнім часом відоме гасло Вінстона Черчілля про те, що „Британія не має друзів, Британія має інтереси”, на терені, далекому від похмурих берегів Темзи,  вивершило своє практичне утілення.

Було б пів-біди, якщо б українське чиновництво, – маю на увазі не тільки рафінованих бюрократів на державній службі, але й партфункціонерів різних мастей, – бодай половинило власний інтерес, другою половиною дбаючи на інтерес державний. Але так не бува, Василь Стус влучно охарактеризував цей тип „інтелігента”, бо саме до цього суспільного прошарку найчастіше записують себе урядники: „Український інтелігент на 95% чиновник і на 5% патріот. Отож, він і патріотизм свій хоче оформити в бюрократичному параграфі, його патріотизм і неглибокий, і ні до чого не зобов’язує. Бо на Україні досі не створено патріотичної гравітації. Введена в систему держави, ця інтелігенція не чує жодного обов’язку перед народом, який так і не забув індивідуального обличчя. (...) Ця інтелігенція офіціозу, прагнучи жити, простує до безславної смерті”.

Хто бачив „Замшевий піджак” на заньківчанській сцені, тому, мабуть, закарбувалася у пам’яті репліка одного з героїв: „Інтелігенти не лізуть на рожон. Вони з ним співіснують...”. Це, мабуть, для російського „разночінца” питання „что дєлать?” і „кто вінават?” актуалізуються, не зважаючи на те, який суспільний уклад за вікном. Російська інтелігенція була породженням імперського мислення, а, отже, дбала, насамперед, про міць і опінію імперії. В Україні ж це був, здебільшого, прошарок колоніального чиновництва, яке опікувалося тим, аби, віддаючи „ясир” всесильному центрові, якимось чином ухитритися відщипнути щось і для себе. І головними питаннями, які свердлили його мізки, були питання „як втриматися на посаді”, „як пристосуватися до режиму”. 

Мені можуть заперечити, мовляв, у стані інтелігентів, окрім службовців, були літератори, художники, науковці. Так, безумовно. Але це був особливий тип вільнодумної еліти, який чи не найбільше потерпав від прокрустового ложа, сотвореного для спільноти все можливими указами, циркулярами, зрештою, так званою „суспільною думкою”.  Дифамації, нагідки, відверті репресії, – вони характеризують методи, якими чиновницька братія боронила себе від „інородного елемента” в лавах інтелігентів, від руйнівників спокою, від зазіхачів на авторитети.

Я міркую собі, що коли українських політиків доймають до глибини душі лише переживання чи почуття глибоко приватного характеру, коли спровокувати їх на лайку може тільки особистий кривдник, то чи не запропонувати нашій «еліті» на собі відчути свавілля і дурість тих, хто уособлює собою усю владну вертикаль. Може, б вони походили жеками, прохаючи довідки, може б, спробували черг у державному нотаріаті, може б наважилися, не „підмазавши”, виграти якусь дріб’язково-побутову справу у районному суді?

Ігор Гулик. Ілюстрація: М. Ларічєв       

Кругова оборона

Учора воскреслий Путін звернувся до російських товстосумів з пропозицією хутчіш повертати свої капітали на «родіну»

Теж не далі, як учора секретар Ради безпеки Російської Федерації Ніколай Патрушев у Петрозаводську заявив про загрозу... фінського націоналізму. Мовляв, через неурядові організації (для таких у Москві вже давненько легітимізували термін «іноземні агенти», на теренах Республіки Карелія активізувалися деструктивні елементи чужої держави. Патрушев змушений, мов Фігаро, мотатися просторами «нєоб’ятной», то там, то сям (минулого тижня – на Північному Кавказі) пояснюючи зміну воєнної доктрини Кремля. Бо українська воєнна афера, попри те, що, завдяки мас-медіа, устабільнилася серед топів новинних стрічок, все ж не вичерпує прихованих арсеналів агресії північного «сусіда». Зрештою, якщо сучасні політики вважають себе заскоченими подіями у Криму чи Донбасі, то радив би їм погортати інтернет, і знайти повідомлення про утаємничену нараду Генерального штабу ЗС Росії, на якій тодішній перший заступник його очільника Юрій Балуєвскій (до речі, народжений у Трускавці) переконував (цитую дослівно): «Росії слід сповідувати незаперечну істину – війни і військові конфлікти триватимуть безперервно, бо вони породжені безперервним суперництвом держав».  Наголошу: це сказано задовго до української кризи, поза контекстом ядерних погроз Кремля, «Іскандерів» у Калінінграді. Тобто – у той такий розмірений час благоденства, коли Америкою правив Буш-молодший і час од часу катав «друга Валодю» ретельно викошеними моріжками свого гольф-клубу...

У Москві й досі не втямили, що цивілізований світ, зазвичай, прагне уникати застосування сили, переорієнтовуючи військове протистояння у царину дипломатії, господарки чи гуманітарних проблем. Усі експерименти, якими рясніє новітня військова історія, як правило, завершуються не на користь тих, хто вважає мілітарну міць універсальним засобом утвердження власних інтересів. Ба більше, характер сучасних воєн все частіше набуває рис конфлікту цивілізацій, оскільки країни з ідентичними чи близькими світоглядними системами давно уклали мирні правила поведінки під час криз.

Учора ж таки воскреслий вождь Путін звернувся до російських товстосумів з пропозицією хутчіш повертати свої капітали на «родіну». Це, мабуть, після того, як британські ЗМІ повідомили про втечу майже 140 мільярдів євро з берегів Москва-ріки на береги Темзи. «Пропозицію» можна розглядати по-різному. Комусь, як от Олєгу Дєріпасці, - більше до смаку запропонований ВВХ варіант «безкоштовної амністії». Утім, спосіб думання у ерефії залежить від місця «сидіння». Дєріпаска, по-перше, - один з фінансових стовпів режиму, по-друге, чомусь не квапиться припиняти бізнес на теренах жертви путінської агресії – в Україні. Комусь «амністія» від Путіна небезпідставно видається черговим «розводом котят», якщо не додатковою обтяжуючою обставиною, коли грошики повернуться у «білокам’яну». А ще хтось, - теж цілком резонно, - сприймає «гуманістичний» і «цивілізований» жест пристаркуватого лідера як натяк на те, що дістатися до своїх капіталів з часом за межами Росії буде дуже і дуже складно.

І навіть не через санкції, які європейські політики перекидають з дня на день, мов гарячу картоплину з руки в руку. Московські стратеги, либонь, добре обміркували подальшу лінію поведінки і головні акценти риторики для внутрішнього вжитку. Довкола вороги, НАТО біля брами, готуймося до важких часів, нам не звикати...

Хоча навряд чи притомні підприємці клюнуть на цю доволі специфічну наживку. Тим паче маючи на своїх робочих столах офіційні прогнози Банку Росії, за якими втеча капіталу за межі країни-парія у 2015 році сягне 111 мільярдів доларів. Ба більше, - майже он-лайн спостерігаючи, як з Росії забираються транснаціональні монстри – Chevrolet, Opel, , SsangYong... Зауважте, це вісті тільки зі «вчорашніх фронтів»...

Люди з 90-х, а саме вони складають кістяк нинішньої російської господарки (не даремно ж кореспондент The Economist у Центральній та Східній Європі Едвард Лукас назвав її «кримінальним капіталізмом»), так от – особи, що заробили перший мільйон у малинових маринарках, надто добре засвоїли одну прописну істину. Те, що нині видається вічним і непохитним, на завтрашній ранок може виявитися нікчемним і не вартуватиме й ламаного гроша. Актуальний кумир під вечір може, у ліпшому разі, - стати найупослідженішим, у гіршому ж його труп гарно і коштовно забальзамують, влаштують помпезний ритуал, аби хутчіш забути.

А ось «бабло» у банківських комірках Заходу – геть інша справа, надійніша, ніж Путін-параноїк з його кагебешною камарильєю. 
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb  

Про приємне без корисного

Самовпевнене "месіанство" розбещує, як і необмежена влада

Довжитель німецького політичного Олімпу Гергард Шрьодер якось зізнався, що "перебувати у владі – приємно". Мені видається. що політик у мізках якого з'являються схожі думки, вичерпав свій потенціал і мав би серйозно замислитися над перспективами дефензиви. Зрештою, зі Шрьодером сталося саме так, і він зумів організувати собі надійний тил, скориставшись приятельськими стосунками з другом Вовою.

Шрьодеру не варто дивуватися, – з його прізвищем пов'язано чимало знакових подій історії возз'єднаної батьківщини. Я подивляю команді наших очільників, які ще не нагрівши владні фотелі своєю присутністю в керівних кабінетах, чомусь вирішили, що їхній статус обмежується лише приємностями та втіхами. Тут мова навіть не про банальщину на кшталт коштовних годинників, дорогих авт та інших принад цього гріховного світу. Мова – про подиву гідний душевний комфорт, написаний на обличчях "небожителів", про дивовижно завищену самооцінку, про непохитне, часами таки тупе, переконання у власній правоті, хай вона межує зі здоровим глуздом, докорінно заперечує традиціям, не вписується у жодні норми пристойності і такту. Завсідники владних кулуарів пошепки розповідають неймовірні історії з життя новопосталих сибаритів, які відтак перекочовують на сторінки "жовтих" видань. Але якщо схожі побрехеньки ходили за всіх влад і президентів, то сьогодні керівна верхівка дивує не стільки позірними ознаками трибу свого буття, а незбагненними мотивами поведінки в умовах війни.

Самовпевнене "месіанство" розбещує, як і необмежена влада. Наразі говорити про останню не доволиться, оскільки важелі впливу щораз перехоплюють ще поки що «партнери». Угоди з ними збудовані на піску ілюзій, що лише загострює непевність ситуації в країні, на місцях урядники також констатують, що контроль за ситуацією витікає, мов пісок, з їхніх рук.

Тихе невдоволення громадянського суспільства вихлюпується флешмобами на вулицях міст, періодичним запалюванням шин під адмінбудівлями, погрозами третього Майдану.

А президент у ролі третейського судді, споглядає на весь цей хаос, час од часу зронюючи чергову сентенцію на кшталт «Ми переможемо, бо у нас – чудовий народ». 

А цей народ дивиться на себе у дзеркало і міркує, чи я насправді такий, чи, може, з мене роблять вар'ята?

Найпевніше, – останнє.

І той же "чудовий народ" починає ненавидіти себе за власну необачність, легковірність і за… потаємні давні мрії. Як у Франка:  "Не люблю я українців. Так мало знайшов я серед них характерів, а так багато дрібничковості, тісного егоїзму, дволичності й гордости, що справді не знаю, за що мав би їх любити".

...Злива слів про потреби моменту, єднання всіх і вся, підступи ворогів і таке інше. Схожа риторика – одне зі свідчень бажання пристосуватися, здобути певні преференції, одне слово, зробити собі приємне.

Однак, як на мене, краще сказати те, що думаєш, аніж потай влаштовувати собі комфортне і спокійне життя, не дбаючи про користь для загалу. Тим паче, за кошт загалу.

Ігор Гулик. Ілюстрація: uraldaily.ru

Валєнса та інтелектуали

Може, війна Москви проти Польщі розпочалася п’ять років тому під Смоленськом?

Так іноді буває, що одного дня в інформаційному полі зринають, на перший погляд, далекі географічно і сенсово, але пов’язані між собою невидимими ниточками звістки. Учора легендарний Лєх Валєнса заявив, що коли Росія зважиться напасти на Польщу, то розвалиться. Колишній лідер «Солідарності», мабуть, забув, що перед тим, як зазіхати на польський суверенітет, російські танки мали б перейтися через усю Україну.

Утім, з’ясовується, необов’язково. Учора ж таки офіційна інформагенція Росії ТАСС повідомила, що тамтешнє міністерство оборони перекидає до Криму стратегічні бомбардувальники Ту-22М3 і тактичні ракетні комплекси "Іскандер" в Калінінградську область (курсив мій – Авт.). Отож, за найгіршого сценарію (для Польщі, звісно), Валенса може й не побачити «розвалу Росії».

Я не схильний ображатися на колишнього польського лідера. Гданський електрик розпочинав свою кар’єру у часи, коли найпереконливішими аргументами для натовпу були його відвертий антикомунізм і дивний доказ власного альтруїзму (у мене немає нічого за душею, окрім пари дірявих шкарпеток-:)).  Просто, засуджуючи Захід у його «вічній стурбованості» діями Путіна, Валєнса впадає у блуд самозаспокоєння і легковажності.

«Іскандери» в Калініграді, - хіба ще вчора хтось міг уявити собі схожий зигзаг подій? Зрештою, як і рік тому нікому й до голови не прийшло, що Москва наважиться анексувати Крим. А хіба місяць тому найвикінченіший песиміст міг припустити, що ВВХ сам, без зайвого спонукання, висповідається перед телекамерами, заявивши, що, - ні-ні, навіть не сумнівайтеся, - ми окупували Крим, причому під моїм безпосереднім керівництвом. Скажете, - квиток до Гааги? До Гааги ще слід дійти, і на цьому шляху кремліський «Шива» може покласти під каток війни мільйони життів, знищити те, чим досі пишалася європейська еліта – власне, єдність «континенту без війн і конфліктів».

Про це, на відміну від Валєнси, - учора ж таки нагадали 130 чеських і словацьких інтелектуали. Їхній лист під промовистою назвою «У Європі війна: не повторюйте мюнхенську зраду 1938-го» застерігає світ від чергового танцю настарих граблях. Хто-хто, а саме чехи і словаки мають дуже болісний історичний досвід умиротворення агресора. Хоча, у принципі, й Валєнса не мав би забути, як кромсали його батьківщину два хижаки. А якщо й забув, то автори листа говорять без метафор і словесної полови: «Війна в Європі вже йде. Її навряд чи вдасться зупинити поставками перев'язувального матеріалу і ковдр Україні, яка зазнала нападу, а також безперервними поступками безжалісному і цинічному агресору. Чи дозволить демократичний світ стекти кров'ю Україні, а агресору і далі розширювати агресію - це рішення знаходиться у ваших руках, й історія буде судити вас».

Ми, як і Валєнса, можемо сподіватися на диво. Зрештою, це особиста справа кожного – вважати, що Путін і Росія впадуть під тиском фінансових санкцій, військових витрат, обурення тамтешнього поспільства «вантажами 200». Перелік таких, як на мене, фантастичних надій, можна доповнити інтригами кремлівського двору, конфліктом «федералов» і «кадировцев», зловтіхою від недуг головного персонажа. Але все, згадане тут, з розряду рожевих окулярів, заспокійливе для тих, кого війна наразі стосується ну ду-у-уже опосередковано. Насправді ж «війна вже в Європі». І першою кров’ю, пролитою у цій війні, була українська кров.

І польська... Я розумію, - те, що напишу далі, - буде дещо цинічним. Але хай Валєнса і інші «делікатні європейські політики», розмірковуючи про намір «зберегти добрі стосунки з Росією», пригадають літакотрощу у лісах під Смоленськом. 10 квітня мине п’ять років з часу загибелі польської еліти на чолі з президентом Качінскі, від Катині-2.  Може, війна проти Польщі розпочалася ще тоді? І досі Росія не розвалилася...

Ігор Гулик. Ілюстрація: svoboda.org

Коротке есе про мотивації

На чому стоїть українська державність, кого вона потрактовує як героїв, до кого ставиться, як до негідників

Кілька літ тому майже три тисячі рукописних аркушів із детальними звітами про діяльність повстанців 1946 – 1951 років віднайдено у молочному бідоніпро мотивації неподалік Тернополя. Назвали той скарб «Озернянським архівом». З огляду на те, що серед пожовклих паперів були доповідні списки зрадників, «стукачів» та енкаведистів, які видавали себе за бандерівців, компетентні органи сучасної України засекретили «Озернянський архів». Опублікували ж аж у Канаді, в чергових томах «Літопису УПА»…

Коли архів з Озерної став набутком громадськості, чимало хто в Україні якось так фальшиво переймався не стільки фактом оприлюднення утаємничених матеріалів, скільки спробували звернути суспільну увагу на моральний аспект справи. Мовляв, видавці не зважили на те, що видрукувані томи «Літопису…» можуть спричинити чергову хвилю протистояння у самій Україні. Мовляв, неетично це – розповідати про слабкодухих чи перевертнів, називаючи їх поіменно, у той час, коли ще живі їхні діти чи онуки. Як їм тепер жити далі?

А як було жити Софрону Кутному і його родині, на яких упродовж півстоліття лежав тягар відповідальності за збереження постанської таємниці? Не кажу вже про тих, кого унаслідок зради просто ліквідували, без суду і слідства. І, -- що гірше, – мордували, як от Катерину Штогрин, тривалими ув’язненнями. Як було жити їхнім дітям – дітям «ворогів народу», упослідженим, гнаним?

Перепрошую за надто емоційний пасаж, але якщо тверезо і зважено, то, мабуть, не нам вирішувати ступінь моральності видавців «Літопису…» чи їхніх опонентів. Взагалі, історія з «Озернянським архівом» провокує на історичну алюзію із публікаціями «шістдесятників», коли за межі імперії потрапляли мініатюрні паперові клаптики із віршами Стуса, із публіцистикою «Хроники текущих событий». Зрештою, відомий роман Боріса Пастернака, удостоєний Нобеля, також не їхав на Захід з дипломатичною поштою тодішніх совєтських функціонерів від культури.

Як на мене, акурат до місця поговорити про мотиваційні чинники учасників дискурсу. Розмови про ефемерну «єдність нації», з мого погляду, залишатимуться розмовами доти, допоки та ж нація не отримає від еліт (інтелектуальних, владних, бізнесових) чіткого сигналу: на чому стоїть сучасна українська державність, кого вона потрактовує як героїв, до кого ставиться, як до негідників, що вважає за свої цінності, від чого бажала б позбутися? Погодившись із таким баченням консолідуючого процесу, мусимо зрозуміти й шлях, яким просуватимемося далі. І на цьому шляху з усією категоричністю і невідворотністю перед нами постане проблема люстрації, яку наразі в Україні намагаються загорнути у дешеві папірці псевдогуманних принципів.

Мені вже не раз і не двічі доводилося писати про люстрацію, і щоразу хапаю себе на думці, що, попри болісність і очевидну контраверсійність такої перспективи, вона все ж матиме значний оздоровчий вплив на спільноту.

Ще Конфуцій зауважив, що «у важких ситуаціях благородний муж набуває твердості, а слабка людина перетворюється у калюжу». Можна було, до прикладу, по-різному ставитися до вчинку Станіслава Вельґуса, який фактично поламав собі релігійну кар’єру, зізнавшись у співпраці зі спецслужбами комуністичного режиму. Для Ватикану варшавський архієпископ, яким так і не став Вельґус, є неслухом, але для мирян, принаймні для тих, хто адекватно сприймав польські реалії, – людиною вчинку.

Акурат таких бракує у сучасній Україні, серед провідників якої вельми шанують кон’юнктуру, вміння пристосуватися, спостерігати за плином життя, аби не втрапити, не дай, Боже, проти течії. Тож, може, бодай війна на Сході розпочне серед спільноти дискусію, серед іншого, про нові цінності і тих, хто має моральне право про них говорити.

Ігор Гулик. Ілюстрація: tsn.ua