пʼятницю, 22 січня 2016 р.

Коротке есе про толерантність

Ми перетворили приватність на фетиш, і тому всі, хто навіть не навмисне зазіхає на наші «шухлядки з кістяками», стають ворогами. У цій приватності ми самі собі герої, лідери, стратеги доль. А життя має свої оцінки, свої критерії


У столиці Португалії є закуток зі стелою, на якій різними мовами виведено цитату про те, що Лісабон – місто толерантності. Удень тут, зазвичай, не побачиш білих, вони тусуються лише уранці, біля дверей давньої «чарочної», де пригощають місцевою вишнівкою. Решту ж доби тут превалюють здебільша вихідці із колишніх португальських колоній. Вони обговорюють свої справи, залагоджують злидарські оборудки, просто вбивають час…
Скільки не галасуй про толерантність, життя все розкладає по своїх комірках: час для білих, і час для чорних. І жодної сегрегації, у сенсі інструктажного розподілу цих пір дня і ночі, жодної нетерпимості, бо носії цих нетерпимостей просто розмежувалися підсвідомо. Чудова ілюстрація до висновку Вікторії Наріжної, літературного критика і перекладача: «Толерантність – це не пропозиція зрадити власні погляди, і навіть не пропозиція злізти з п’єдесталу носія істини, це всього лише настанова не нав’язувати свою думку іншим. Толерантність – це усвідомлення, що світ існує не для тебе особисто, і місце в ньому потрібне всім. І треба якось миритися».
Звісно, місце потрібне всім. Інша річ, як дехто здобуває це «місце», іноді зовсім не сонячне, зовсім не прибуткове, а так, -- місце як місце…
Ви скажете: «То Португалія, Європа». А, як на мене, в Україні варто говорити не про расову, статеву чи, скажімо, релігійну толерантність. Значно важливіше поміркувати над пошанівком та повагою між собою. Над елементарними речами (скажімо, любов’ю до ближнього), які нібито мали б бути аксіомою для практикуючих християн, якими, судячи із переповнених храмів, є більшість громадян цієї країни.
Але храми – храмами, а життя – осібно. У побуті ми інші, а, як відомо, «пекло – це інші» (Сартр). У побуті ми приймаємо правило, окреслене ще Фрідріхом Ніцше: «Чим ширше ти розкриваєш обійми, тим легше тебе розіп’яти». У побуті ми живемо іншим життям, отже, сповідуємо геть іншу мораль, дотримуємося інших поведінкових стереотипів, воліємо інших понять і сенсів. При цьому ніхто (зауважмо, ніхто!) не закликає нас «зрадити власні погляди». Хіба лише переконуватиме у їхній хибності. Ніхто не пропонує «злізти з п’єдесталу». Ну, подумаєш, тихенько зауважить, що на цьому місці значно ліпше б дивився будь-хто, лише не ти…
Ми перетворили приватність на фетиш, і тому всі, хто навіть не навмисне зазіхає на наші «шухлядки з кістяками», стають ворогами. У цій приватності ми самі собі герої, лідери, стратеги доль. А життя має свої оцінки, свої критерії. Часто не сумісні з нашими уявленнями про світ і, головно, про себе. Тому так важко бути толерантним. Адже це означало б визнання власної пересічності, буденності, непомітності. Вже ліпше тішитися ілюзією величі у власних мушлях. В обложеній фортеці, довкола якої – інші.
Ігор Гулик. Ілюстрація: kruto.me