Ненависть
об'єднує сильніше за будь-яку ідею, вона
інколи сліпа, як, зрештою, й любов
На місці фахівців з політичного прогнозування я б нині не брався клеїти владним та довколавладним персонажам ярлики з міжнародними смаками. Хай це роблять вони самі, – принаймні, у цьому більшість із мешканців олімпу вбачають «залізні аргументи» для дифамацій опонентів.
Як
на мене, український громадянин зразка 2015-го мало зважатиме на геостратегію
уподобань тих, кому він легковажно доручив державне кермо. Радше навпаки, –
зациклений негараздами у власній домівці, побутовими клопотами, страхом
втратити роботу, банківський депозит чи взагалі позбутися житла, заставленого у
кредит, він цікавитиметься, чи зможуть політики запропонувати йому вихід. Куди,
– в Америку, Європу чи Росію, – не важливо. Тому риторика наближених до Порошенка,
Яценюка осіб про «руку Путіна» у діях опонентів пролітає повз вуха пересічного
обивателя. Нею скориталися лише «радикали» різного штибу, яким, до речі, що президент,
що прем’єр, що потішна «опозиція» стоять на заваді бліц-кріґу на
Київ.
Думаю,
намагання перелякати народ сценарієм відновлення російських упливів чи навіть
«розколом» України також не матиме особливого впливу. Це надто примітивний
прийом, застарілий та неактуальний, оскільки нині є інший потужний єднальний
чинник, який спрацьовував навіть за часів Януковича. Цей чинник – тотальна,
м'яко кажучи, неприязнь загалу до владних інституцій, що дискредитували себе
корупцією, невмінням управляти, небажанням змін і облудністю обіцянок.
Неприязнь, а точніше – ненависть, об'єднує
сильніше за будь-яку ідею, вона інколи сліпа, як, зрештою, й любов.
Не дивно, що підсвідомо розуміючи настрої, які нуртують
«унизу», ініціатори залаштункових перемовин про радикальні зміни Конституції
намагаються перекласти відповідальність за свій задум на офірних цапів із
близьких до себе ж сереждовищ. Адже іміджеві втрати не надаються до швидкої
компенсації, тому слід, гадають вони, пограти на примітивному інстинкті
суспільної злості, спровокованому викриттям «великого кидка».
Бо й справді, – це не Порошенко «кинув» олігархів, це всі
найрейтинговіші політики і найвпливовіші «жирні коти» намагалися «кинути» своїх
же симпатиків. І тепер на часі не аналіз зовнішніх чинників, які діятимуть на
українському полі, а самозаглиблення у дивну українську душу, яка витворює собі
кумирів, аби ті відтак густо наплювали у неї… Чомусь мені видається, що
внутрішньо кожен свідомий громадянин нині переоцінює тих, кого йому потенційно
доведеться обирати у майбутньому. І було б логічним припустити, що результати
цієї ревізії будуть не на користь тих, хто щораз приміряється до високих посад.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb
