То лише на
майданах обиватель готовий до змін, у буденному ж житті він умощується у
комфортний кокон
Полум’яні промови з високих трибун, спроба сформувати у суспільних мізках
загальний тренд якнайпалкішої відданості ідеям демократії хибують одним
ганджем. Вони – волання до публіки, яка, у принципі, не тільки ні у що не
вірить, але й, за великим рахунком, нічого не хоче знати. Я не кажу про
фундаментальні знання високих наук, - ясна річ, не годен пересічний обиватель
легко оперувати, до прикладу, теорією струн. Я маю на увазі цілком прикладні
знання, що знадобилися б, у першу чергу, тому ж таки обивателю.
Тому, як не гірко, однак в Україні цілком виправданим і вдалим є уальдівське
визначення демократії: «Демократія - це не що інше, як залякування юрбою юрби в
інтересах юрби». Залишається лише достеменно з’ясувати поняття «інтересу юрби».
Якби він, - цей інтерес, - справді полягав у прагненні розвитку, якби
зосередився спочатку на тому, аби визначити керунок руху, а вже відтак
закумулювати ресурси – матеріальні, інтелектуальні, людські, - задля
поступового, щоденного, хай покрокового поступу до бажаного, - ми мали б геть
іншу картину. Однак, слід нарешті втямити, що більшість не бажає чекати, що для
багатьох (серед них і цілком щирих патріотів) притаманною є звичка не жити, а
«готуватися жити», що наше поспільство абсолютно переконане: варто вийти на
Майдан, варто вистояти там, скільки треба, - і наступного ранку після падіння
чергового злочинного режиму з неба сипоне манна господня.
Якщо цього не трапилося (цілком логічно, мушу зауважити), якщо життя по
революції починає набувати звиклих ритмів і осоружної щоденної нудьги, якщо
учорашній мітингар з’ясовує, що для сповнення його мрій потрібен не тільки час,
але й люди, які керуватимуть процесом, - суспільство впадає у дивну депресію.
«Не за те стояли...», «зрада», «нас зливають», - звучить рефреном тепер не
тільки на кухнях, ринках, у кнайпах, але й у соцмережах. Там снують жахливі
сценарії підлої влади (обраної не марсіанами, а учасниками дискусій), там
починається «залякування юрбою юрби», там, як це не парадоксально, починається
справжня контрреволюція. Бо то лише на майданах обиватель позірно готовий до
змін і офір задля них, у буденному ж житті він умощується у комфортний кокон, з
якого стільки й світу, що у вікні.
Влада ж уміло жонглює революційними гаслами. Вона, може, й схильна до
впровадження деяких з них. Тим паче, що обставини диктують цю нагальну потребу,
бо без руху - країні гаплик, а, отже, і владі теж. Однак суспільні
інтерпретації владних намірів (особливо, якщо взяти до уваги тотальну недовіру
всіх до всіх), цілковите нерозуміння того, що задля цих змін слід чимось
офірувати (наприклад, власним добробутом, спокоєм), змушують провідників до
застосування звичних інструментів.
Таких є, принаймні, два. Перший – популізм, ризики якого добре засвоєні
вітчизняним істеблішметом, однак ефективність наразі переважає над негативом
наслідків. Другий, - нагнітання пристрастей, «залякування юрби», тобто мелодія,
цілком співзвучна тій, яку заводять «низи».
Не варто особливо наголошувати на тому, що в умовах гібридної війни така, з
дозволу мовити, «демократія», - це свідоме балансування на лезі бритви. З
одного боку, - владна істерика з приводу мілітарної небезпеки дозволяє їй сяк
так мобілізувати частину суспільства. З іншого, - істерика мас, у яких – своя
правда, точніше – мільйони правд, - формує ще один фронт, вагітний неприємними
сюрпризами для режиму.
У цій какофонії тонуть не тільки голоси здорового глузду, під її супровід
кожен вільний діяти, як йому заманеться. От і діють, - чиновники під шумок
крадуть, як підірвані, обиватель нагромаджує жовч і шукає чергового офірного
цапа.
Тільки де у цій каші «інтерес юрби»? Він залишився там, - на Майдані.
Ігор Гулик. Ілюстрація: noev-kovcheg.ru
