Ті, хто відмовляється укласти угоду із дурістю, приречені
на загальну дифамацію, на зневагу і клеймо зрадників або… фашистів
Умберто Еко вважає, що «вся історія логіки зводиться до
пошуків такого визначення глупоти, з яким ми могли б погодитися». Тобто, -- не
слід себе дурити, бо так чи інак найбезглуздіші вчинки знайдуть своїх адвокатів
та виправдання, а їх найзатятіші критики лише кусатимуть лікті, усвідомивши
марність своїх зусиль.
«Антифашистські марші» російської влади до пори до часу веселили
загал, -- аж надто вже перебирали організатори своїм ентузіазмом. Однак ті, хто
нині шукає логіку у вчинках кремлівських стратегів, хто намагається знайти
визначення «патріотичної глупоти», з яким «ми могли б погодитися», недвозначно
натякають, що нотки «антифа» трансформувалися із часом у визначальну ідею агресивного
«русскаго міра», натиснули на спусковий гачок механізму гібридної війни.
Це – один бік медалі. Інший – значно серйозніший, як на
мене. Споглядаючи «антифашистські процесії», я не раз ловив себе на думці, що
фактично вони дублюють до болю знайомі кадри фотохроніки середини минулого
століття. Хроніки, відзнятої і в СРСР, і в нацистській Німеччині. Домінантою є
пошук внутрішніх ворогів, інших, неперебірливість риторики, заклики до
покарання інакодумців. Запальні промовці звертаються до визначеного слухача:
ображеного, розчарованого, злиденного обивателя, фактично люмпена, охочого до
дармівщини, ласого наїстися чужим коштом. Дарма, що на мітингах присутні
здебільша бюджетники (їх легше зігнати, залякавши звільненнями та невдоволенням
начальства), основні ж меседжі насправді призначені саме маргінесу. Він,
можливо, і не ходитиме на такі збіговиська, однак обов’язково споглядатиме їх по
телевізору, запиваючи пивом.
Найгірше, і це мусимо визнати, по наш бік фронту – майже така
ж картинка. Тільки антураж інший, мова українська, лексика ж базарна і не менш
брутальна. Як на мене, і тут, в Україні, вже й не шукають «визначення глупоти,
з яким ми могли б погодитися». Принаймні у «мейнстримному середовищі». Це
усілякі «ліберасти» з «толерастами» хай шукають виправдань, і ще питання, чи до
них дослухатимуться.
Справді, серед цієї какофонії схожих риторик не почуєш
голосу здорового глузду. У ній тонуть усі логічні конструкції, наочні приклади
з минулого, волання про більш-менш виважені шляхи виходу з ситуації. Ті, хто
відмовляється укласти угоду із дурістю, приречені на загальну дифамацію, на
зневагу і клеймо зрадників або… фашистів. Але вони, безумовно, є, і змушені
безпорадно споглядати цей несусвітній балаган, у якому править її величність
Глупота. Наразі безпорадно. Бо злість і ненависть минають, само знищившись, а
залишається потреба жити. По-людськи…
Ігор
Гулик. Ілюстрація: ihorhulyk.wordpress.com
