Політичну
конкуренцію в умовах демократії не вгамовували ні волання про її недоцільність
під час війни, ні звинувачення у праці на користь агресора
Час змін і непевності мине, без сумніву, залишивши по собі не тільки
спогади, але й певні висновки. Сверблячка на кшталт «все і одразу», притаманна
першим постреволюційним місяцям, зійде на пси, поступившись буденності
маленьких справ. Не варто переконувати, що ентузіазм, як правило, потребує
постійно заряджених батарейок, мотивацій, і влада чудово усвідомлює це,
намагаючись задля збереження статусу кво, тримати клеми окисленими до
максимуму.
Утім, їй не завжди це під силу. Не тільки тому, що громадянське суспільство
напрочуд активне і не має наміру заколисувати й без того сонну «еліту».
Політичну конкуренцію в умовах демократії не вгамовували ні волання про її
недоцільність під час війни, ні звинувачення у праці на користь агресора. Вона
ж – ця конкуренція, - після таких оскаржень набуває ще витонченіших форм, не
обмежуючись мітинговими формами, вдаючись до одвертих цинічних провокацій або ж
кулуарних угод. Залежно від потреби моменту.
Якось Артур Шопенгауер зауважив, що «кожного можна вислухати, проте не з кожним слід
розмовляти». Україна вже позбулася одного одіозного персонажа, який обіцяв
«почути всіх», і тепер навряд чи хтось захоче розмовляти з автором цього
слогану…
Однак порадою філософа варто
скористатися тим, хто взяв на себе відповідальність за втілення реформ у
постмайданній державі. Аби не траплялося інцидентів, як з Парасюком і Пісним.
Коментаторів цієї теми аж забагато, однак мало хто зважає на категоричність
діаметрально протилежних думок. Поза тим, як на мене, обидва персонажі схожі до
болю, позаяк, смію думати, вони не є самостійними, вони – маріонетки на
ниточках сторонніх залаштункових осіб. Саме ці ляльководи пишуть сценарії,
підозрюю, - навіть діалоги, і тільки їм – новітнім карабасам - відомі справжні
наслідки цього та інших спектаклів.
Тож нам наразі варто «кожного
вислухати», натомість не квапитися з «кожним розмовляти». Об’єктивна оцінка тим і вартісна, що не базується на
фрагментарних звинуваченнях на адресу «Володі» у невихованості, або ж лише на
вироку для Пісного на підставі його сумнівного минулого. Аби скласти справжню
мозаїку, слід зібрати докупи усі фрагменти. І раптом з’ясується, що насправді емоційний вибух «сотника» був
спровокований не заявою «антибіотика» про особистий вклад у справу Майдану, а,
до прикладу, роллю, якою наділений пан Пісний у подальшій долі дуже успішного,
«проєвропейського» міського голови. А, може, іншими обставинами, які зараз, ось
вже, ще не надто відомі загалу.
Проблема полягає у тому, що
пересічний обиватель схильний оцінювати тих, кого обирав, за своїми лекалами.
Він, - звичайний виборець, - досі не позбувся дурнуватої звички вважати
позначку у бюлетені виконаною місією. Те, що залишилося непочутим,
незрозумілим, взагалі – невідомим, - його мало переймає. І коли з плином часу
вчорашній ідеал або ж просто знічев’я обраний персонаж демонструє свою справжню
кредитну історію, свій не надто білосніжний шлейф, розчаруванню одурених немає
меж.
Для висновку з цих коротеньких
нотаток я обрав того ж таки Шопенгауера: «Те, що люди називають долею, є, по суті, лише сукупністю вчинених ними глупств».
Ігор Гулик.
Ілюстрація: anekdot.ru
